Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета

Вид материала

Содержание

Нащо мистецтву жертви? Воно потребує талантів.
Скільки загадок в амебі?
Вибрані контексти
Хотіли свободи слова? затуляйте вуха!..
Із записок провінційного цицерона
Жив бай веселий на русі...
Раби, що не могли ніяк поважитись Відверто говорити те, що думають, Приховували власні почуття в байках, Висміюючи в них своїх г
Езоп їх вигадав і ввів у моду
Росла кульбаба при дорозі
А нас усе ще посилають до
МАТУ в кожну хату!

Подобный материал:

1 ... 43 44 45 46 47 48 49 50 51

Жінки загадкові, доки мовчать

Нащо мистецтву жертви? Воно потребує талантів.
Купаючись у розкошах, не втопись.
Не забруднюйте довкілля курінням фіміамів.
Слуги народу — хазяї життя.
Що натхненніше співають солов’ї,то більше роботи лелекам.
Ніщо так не звеличує людину, як власна думка, про себе.
Щоб життя більше цінували, воно дорожчає.
Старість — це коли на дереві пізнання вже не ростуть плоди спокуси.
Не забувайте про тих, хто пам’ятає про нас.
Міліція ловить не будь-кого, а тільки тих, хто попадається.
Життя стає дорожчим, людина — дешевшою.
Раціональна дієта: хорошого потроху.
Великі гроші не дають спати, малі — жити.

Леонід Сухоруков

Афоризм — це виклик багатослів’ю

Той, кому сниться власна велич, може проспати все життя.
Якщо гірше вже не може бути, то це — на краще.
Бережи совість. Все інше збереже вона.
Власна розкіш присипляє. Чужа не дає спати.
Коли не стежиш за собою сам, це починають робити інші.
Чому з тими, хто хоче жити краще, нам завжди не по дорозі?
Невміння писати не завжди збігається з умінням не робити цього.
Чудес не буває, але ж яка за ними черга!
Зв’язати себе по руках і ногах найлегше власним язиком.
Хто не поважає чужої праці, найчастіше нею користується.
Декого окрилюють лише підрізані крила суперника.
Чим менше любимо дружину, тим більше любимо жінок.
І порожнеча здатна справляти глибоке враження.
Спочатку життя здається багатотомним романом. Наприкінці — афоризмом.
Далеко піде той, хто далеко не заходить.
У кожного своя думка, але не в кожного вона власна.
Не розправляй крила у вузькому місці.
Вселенський парадокс: усі люди народжуються людьми, але не всі ними помирають.
Іноді щоб встигнути, необхідно вчасно спізнитися.
Як важко насититись щастям і як легко — горем.
Найважче довести те, що всім давно відоме.
Не все, що біля наших ніг, у наших руках.
Логіка підлабузника:чим нижче вклонишся,тим вище сягнеш.
І порожнє місце буває зайнятим.
Той, кому постійно дивляться у рот, рідко його закриває.
Скільки марнуєш часу на розмови про те, який він цінний!
Щоб виховати янгола, потрібне диявольське терпіння.

Микола Полотай

СКІЛЬКИ ЗАГАДОК В АМЕБІ?

Хто крилам заздрить, хто — кігтям.
Не кожен хазяїн гідний собачої відданості.
Мулл, що везе муллу, не зобов'язаний вислуховувати проповіді.
Головне — осідлати, поганяти легше.
Копитом до душі не достукаєшся.
У вовчому лігві нерідко панує овечий дух.
Відповідатимеш сьогодні за те, що вчора ти мовчав.
Настрій, річ певна, змінюється від того, чи ти йдеш ведмежим слідом, чи ведмідь — твоїм.

Микола Левицький

НЕОХРОНІЗМИ

Той, хто не знає чого хоче, — готовий на все.
Природа: "Годі мені чекати милості від людської природи".
Легше прощати слабкості інших, коли від них і нам щось перепадає.
У житті, як на довгій ниві: одні сіють, інші пожинають плоди.
У людських слабкостей — невичерпні запаси.
Скількох талановитих статистів заманила у свої сіті естрада.
Страждав від нерозділеної любові до грошей.
Бідність впадає у вічі, багатство відразу б’є у голову.
З протоколу: "Зустрічали по одежі, проводжали — в чому

мати народила".

Доля Землі, на жаль, в руках не тих, на кому вона тримається, а тих, кого вона чомусь ще носить.
Їжа швидкого реагування.
А чи не ввести нам на межі бідності візовий режим?
Влада має той народ, на який заслуговує.
У кожного своя правда. Де в кого — навіть не одна.
Скільки жебрацьких торб можна пошити з одного грошового мішка!
Нижчий щабель розвитку ще не застраховує від зайняття вищого щабля влади.
Ну, скільки можна нас лякати реформами!
Те, що Захід пройшов за п'ятдесят років, нам вдалося проговорити за якихось десять.
Ситі: "Голодні нас не розуміють".
Людський вік короткий? А з кількості зроблених дурниць цього не скажеш.

Андрій Крижанівський

ВИБРАНІ КОНТЕКСТИ

У кожного Дантеса є свій улюблений поет.
Цікаво, на стільки відсунулося відкриття вічного двигуна з винаходом самогонного апарата.
Ми стільки взяли од природи, що не можемо чекати од неї милості.
Між керівником і підлеглим встановилися сердечно-інфарктні стосунки.
Писав з принципово касових позицій.
Парадокс еволюції: і в дурнів є зуби мудрості.
Гумор? Це від лукавого...
Він був безпощадний у своєму гуманізмі.
З анкети: "освіта — висча".
Вибився в люди, як звір.
"В поезії немає генералів". Тож звідки в ній стільки рядових?
Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків з дружиною.
Об’ява: "Загублений мною талант прошу вважати недійсним".
Всі ми у відрядженні на цьому світі.
Наставила рога достатку.
Дійшов до ідіотизму, але не зупинився на досягнутому.
Останній наказ: наказав довго жити.
З рецензії: "У програмі виступили також кілька маловідомих заслужених артистів".
Гігант дрібних чвар.
Сміється той, хто сміє...
Пішов по зоотехнічній лінії — крутить волам хвости.
З рецензії: "Це шедевр художнього убозтва".
Коли б то ветеринари лікували од свинства.
Культура пішла вперед, безкультур’я лишилося на місці.
А як з пенсіями по творчій інвалідності?
Сатирик як і мінер, помиляється раз у житті: коли обирає жанр.
Поетеса пустила сльозу десятитисячним тиражем.
Людина різниться від мавпи ще й тим, що легко може нею стати, а мавпа людиною — ніколи.
Хто наважиться перечити, що серед членів спілки письменників є чимало письменників.
Не сотвори собі куми...
Високопоставлений низькопоклонник.
Багатонаціональний поет.
Не вмієш мовчати — пиши!
Майстер нецензурного слова.
Добро торжествує. Зло діє.
У природі нічого не зникає, крім самої природи.
Інфузорії розмножуються діленням: я — тобі, ти — мені.
Відзначилися: пасуть задніх попереду всіх.
Скажи мені, хто твій ворог, і я дізнаюсь, хто мій друг.
Власну думку мав, але не поділяв.
Знайшли спільну мову: перейшли на нецензурні слова.
Прожив вік на піснях-одноденках.
Нема поганих лікарів. Є нікудишні хворі.
Майстер літературного маразму.
Кожна його збірка була подією. Для пародистів.
Але ж у декого рудиментарний орган — це голова.

Олександр Перлюк

ХОТІЛИ СВОБОДИ СЛОВА? ЗАТУЛЯЙТЕ ВУХА!..

Оптимісти сподіваються, що багато до чого вони просто не доживуть.
У справжнього чоловіка на першому плані жінка і лише

потім — жінки.

Не біда, що вас засудили, важливо, що ви ні в чому не винні.
Через каяття — до нових перемог.
Того, хто тупцює на місці, жодні перешкоди не зупинять.
Найчастіше хочуть зігнути того, хто на голову вищий від інших.
Коли все зрозуміло — не знаєш, що й робити.
Над усе хочеться жити, коли є за що вмерти.
Декому слід вичавлювати із себе не раба, а — рабовласника.
Скільки народ обіцянками не годуй, йому все мало.
Наш народ — що хочемо, те з ним і робимо.
Скільки тягнеться рук допомогти, коли є що взяти.
Коли жінці нема чого сказати, від неї можна почути все.
Нехай ми йшли не туди, зате в якому темпі просувалися!
Добре жити чесно, але ж хочеться жити добре.
Не все у нас купується, адже практично все у нас куплено.
Похмілля за випивку мудріше.
Справедливості можна домогтися лише тоді, коли вона є.
Ти хоч усіх перестріляй, а невдоволені знайдуться.
Пити треба вміти, але краще вміти не пити.
Ніщо так не кидає на людину тінь, як її німб.
Якщо не карають винних, карають винні.
Головне — проголосити демократію, а задушити її — не

проблема.

Якби ще ті, хто працює, не заважали тим, хто їсть.
Якщо людину як слід допитати, то виявиться, що вона усім задоволена.
Не всі жінки святі, деякі ще тільки вчаться.
Життя занадто коротке аби його прожити праведником.
Від жінки ніхто не застрахований.
Возлюбити ближнього? А якщо він чинить опір?
Всі ми у цьому житті смертники.
Що у жінки на язиці, те у чоловіка в печінках.
Так напились, наїлись, а тут ще й ви зі своєю духовною їжею!
У житті — наша погибель.
Влада належить народові, просто командують олігархи.
Якщо посадили, значить — не мафіозі.
Всі люди, як люди, а в нього бачте — людська гідність.
Хто не став власником, той став власністю.
Нема щастя на землі, але є щасливці, які не помічають

цього.

Інтелігентність не можна, купити, та й навіщо вона тим, у кого є гроші?
З життя ще ніхто не пішов живим.
Наша безнадійна справа — в надійних руках!
З маленької брехні починається велика політика.
Якщо Конституція порушується — значить вона вже діє.
Всі наші нещастя від бажання бути щасливими.
Хто б знав, що ти дурень, якби ти не був відомою людиною.
Звідки нам знати, що ми робимо, якщо ми ще не закінчили.
Не думали б про людей, то не намагалися б удосконалити гільйотину.
"Єдиний" у жінки один, ну від сили — кілька.
Спонсор є — талану не треба.
Вони заведуть нас туди, куди ми посилаємо їх.
Якщо консолідуються, значить незабаром щось будуть ділити.
Не пити треба в міру.
У кожній жінці стільки хорошого, що його вистачить не одному чоловікові.
Гадаєте, тим, хто бореться з хабарництвом, гроші не потрібні?
Знання законів не рятує від беззаконня.
Скільки ж це треба накрасти, щоб не боятися правосуддя?
Чим довші у жінки ноги, тим легше чоловікові знайти для них місце у своєму серці.
Якщо корабель іде точно за курсом, то це не означає, що він не може піти на дно.
Владі не потрібні поети, їй потрібні поетичні оди.
Для того керівництво й підвищує собі зарплату, щоб підняти середній рівень наших зарплат.
Чого нема — того не приховаєш.
Жодна жінка не прощає чоловікові своїх помилок.
Якщо жінка задоволена своїм чоловіком, значить у неї нікудишні коханці.
Що ж іще реформувати, якщо вже нічого розкрадати?
Це для нас святе, за це ми візьмемо дорожче.
Якщо чоловік не носить жінки на руках, значить він цього ще не заслужив.
Як добре, що ми зробили не все, що могли.

Валентин ЧЕМЕРИС

ІЗ ЗАПИСОК ПРОВІНЦІЙНОГО ЦИЦЕРОНА

Коли король голий — це ще півбіди, біда коли — піддані.
І на кам’яних людей знайдеться своя каменедробарка.
Бездар! Але яка талановита!
Сам собі ворог? Але це гуманніше, аніж бути комусь.
Кожний стовп прагне повчати дерева, як треба жити.
Тому, хто зневажає своїх богів, доводиться кланятись чужим.
Сподівайся на краще. Завтрашнього дня не буває лише в Одноденок.
На кожний закон — стільки беззаконня!
Трудився в системі гуманітарної допомоги; роздавав бідним та малоімущим цінні вказівки.
Живе на колінах. Але з яким комфортом!
На кожного вандала культури не настачиш.
Живучи з вогнедишним на сухій соломі, хіба повіриш його закликам будувати світле майбутнє?
Хто не хоче працювати, той шукає винуватців свого поганого життя.
У темнім царстві не зовсім пристойно бути світлою особою.
У деяких святенників навіть підлість порядна.
Запчастин постійно не вистачає, а зайві люди завжди є.
Смисл життя не в грошах, але ж треба мати багато грошей, аби життя здобуло нарешті свій смисл.
Дехто на двоє очей має і дві точки зору.
Якщо батьки не шанують своєї мови, то вже їхні діти, не кажучи за онуків, змушені будуть вивчати чужу мову.
Бажаючих вказувати шлях у світле майбутнє завжди більше за тих, хто його торує.
Поганий апетит у людожера — це ще не підстава для оптимізму.
Як виженуть з раю, просись у пекло, звідти не виганяють.
Це ж треба! За всю історію людства єдиний стабільний показник — це стопроцентна смертність!
У хворої природи здорових людей не буває.
Моє життя для мене безцінне, а для тебе, сучаснику мій?
Навіть сонце краще гріє не низьке, а те, що високо піднялося. А ви говорите про рівність.
Тим, кому правда очі коле, окуліст не допоможе.
На жаль, місце для подвигу знайдеться кожному.
Трудно бути богом, коли немає святості.
Буває, що простіше вивчити іноземну мову, аніж знайти із сусідом спільну.
Від кривої палиці не чекай рівної тіні.
Систему міняють не тільки сантехніки.
Горіння теж буває різним, на межі детонації, наприклад, то вже вибух.
Тому, хто живе у темряві, легше навіяти, що він бореться за світле майбутнє.
Допоки втрапиш на праведну путь, скільки доводиться погрішити!
Якщо вожді поселяються в серцях трудящих, то це означає, що серця вже реквізовані.
А жили бідно тому, що будували заможне життя.
Чим гірше життя, тим кращих мрійників воно виховує.
Все життя був представником народу, ось тільки якого — не пам'ятав.
До нас вже й золота орда колись приходила, а ми все ще бідні.
Сіяв сім’я розбрату, а вважав себе хліборобом.
Звідтоді, як Кожух’яка убив змія, скільки гадів на Україні

наплодилося!

Вдячного слухача можна знайти лише заговоривши до самого себе.
Коли оголошують війну палацам, миру не буває і в халупах.
У житті, як у метро: одні піднімається, інші опускаються.
Всього лише проста прибиральниця, а як вона запросто заходить до будь-якого кабінету!
Коли стоїш у черзі, чомусь не хочеться думати про крила.
Як часто у боротьбі за збереження біосфери чия-небудь сфера неодмінно виявиться скраю.
Знайти своє місце у житті ще можна, а ось спробуйте на ньому влаштуватися, не маючи зв’язків.
У пересічних творців оригінальні лише відбитки пальців.
Для магнітів найкращі жінки — залізні.

  

ЖИВ БАЙ ВЕСЕЛИЙ НА РУСІ...

— Тату, що таке байка? — питає син у батька.

— Та це коли звірі, осли, наприклад, розмовляють,

як от ми з тобою.

З народної усмішки.

"Якби нам хата тепла та люди добрі,

казали б ми казку, баяли байку до самого світу".

Леся Українка.

З енциклопедії можна дізнатися, що байка — це невеликий алегоричний епічний твір, що має повчальну спрямованість, — за жанровими ознаками близька до притчі й аполога.

Щоправда, є й інша думка, що саме аполог — невелика алегорична оповідь з життя тварин, як правило, повчального характеру, — поклала початок розвиткові байки.

До глибокої давнини належать байки Езопа (VI ст. до н. е.) і тривалий час байки взагалі вважалися езопівськими — така була традиція, — а їх мову називали езопівською — утаємниченою, коли замасковано висловлювались думки за допомогою алегорій, іронії тощо з метою уникнути переслідувань та цензурних заборон. Це передбачав ще римський раб, потім вільновідпущеник імператора Августа байкар Федр:

Раби, що не могли ніяк поважитись
Відверто говорити те, що думають,
Приховували власні почуття в байках,
Висміюючи в них своїх гнобителів...

Згадуємо й збірник індійських байок "Панчатантра" ("П'ятикнижжя", III ст.), далі йдуть Лафонтен, Флоріан і Лашабоді (Франція), Іріарте і Саманієго (Іспанія), Сумароков, Дмитрієв, Крилов (Росія), Рей, Папроцький, Шиманович, Потоцький, Нарушевич, Красицький (Польща). А світ ще ж знає Бабрія, Леонардо да Вінчі, Лессінга...

В енциклопедіях можна прочитати, що у розвиток української байки значний вклад внесли... А втім, не будемо поспішати і тим паче обминати праматір нашу Русь, бо як на мене, все значно простіше — принаймні, для визначення родоводу української байки. Ні-ні, професійних байкарів, і, тим більше, членів Спілки письменників у Київській Русі мовби не було. І все ж, смію запевнити, жив бай веселий на Русі.Чому його так дивно прозивали — бай? А тому, що талант такий мав — теревені правив, баляндраси-баляси точив, нісенітниці (мовби) шив, а як по-тодішньому — баяв (баяти — говорити, розповідати, колоритне взагалі слівце давньоруське, хоч нині й із заувагою "фольклорне"), всілякі побрехеньки неначе б про звірів а насправді все ж таки про людей. А втім, бай про людей баяв то тільки заради власної безпеки звірами маскувався, щоб від сильних світу того бува йому не перепало. Так і виникла на Русі нашій байка (тому байка, що бай розповідав, баяв) — спершу як притча, прозовий твір, сценка, анекдот (на сьогоднішні мірки), а пізніше (поети підпряглися) й віршована.

Має рацію перекладач творів Федра на українську мову В. Литвинов: "Сьогоднішній інтерес до байки, яка була однією з найцікавіших сторінок античної літератури, полягає в тому, що цей жанр відзначався високими художніми якостями і мав значну поетичну цінність". Цієї думки дотримувався й Федр: "Хоч нерідко й жартома тут мовиться,проте серйозна думка в жарті схована".

А вже потім, після бая давньоруського, значний вклад у розвиток української байки внесли, починаючи з XVII — першої половини XVIII ст. такі діячі культури, як І. Галятовський, А. Радивиловський, Т. Олександрович, Ф. Прокопович, М. Довгаленський, І. Величковський, І. Кониський. Тоді ж набуває популярності езопівська байка. У XVIII ст. Нашу літературу збагатив Г. Сковорода (ЗО байок, що склали його книгу "Басни харковскія"), у XIX ст. - М. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський (єдиний, хто удостоївся титулу "український Езоп"), Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Олена Пчілка і, особливо, Л. Глібов.

До речі, про Леоніда Івановича Глібова, чиї збірки байок (1863 і 1872 та 1882 року видані) і зробили його славетним байкарем України, її класиком. Один з діаспорних авторів, пишучи про цей жанр, мабуть, гаразд не подумавши (чи не був добре обізнаним) заявив, буцімто "байкарський жанр після Глібова в нашій літературі сливе не практикувався (мається на увазі, аж до 1953 року — В. Ч.), хоча й були такі геніальні винятки, як "Лис Микита" Івана Франка". Це не зовсім так (хоча "Лис Микита" таки й справді геніальний витвір І. Франка). Власне, це зовсім не так. Бо — практикувався і після Глібова. Згадаймо хоча б сатиричні твори В. Самійленка, знаменитий журнал "Шершень" — попередник теперішнього "Перця", — що виходив у 1905 році і вніс значний вклад в українську сатиру та гумор взагалі та байки зокрема. У XX ст. в українській байці засвітилися В. Блакитний (сатиричне псевдо Валер Проноза), С. Пилипенко. За ними вагомий внесок у наше байкарство зробив один з найвизначніших наших байкарів М. Годованець (у його доробку — тисяча творів). Про свою творчість, про байки він писав:

Езоп їх вигадав і ввів у моду,

А я їх вдруге народив

І духом рідним збагатив,

Подарував коханому народу,

Щоб він у праці, в боротьбі

За людське щастя, за свободу

Мав на озброєнні собі.

У повоєнні роки в українській байці посів чільне місце А. Косматенко (ото був — і є! — байкар!), за ним дружно йшли П. Ключина, В. Лагода, М. Білецький, Є. Бандуренко, І. Сварник, П. Сліпчук, І. Немирович, О. Крилов, Г. Бойко, Ю. Кругляк, О. Жолдак — в доробку цих авторів є по-справжньому класичні речі, що піднесли наше байкарство на ще вищий рівень.

Як бачимо, після Л. Глібова ніякого занепаду в українській літературі не було, навпаки, були значні досягнення в цьому жанрі.

Писали байки (і нині успішно їх пишуть) Д. Білоус, П. Ребро, А. Гарматюк, К. Дяченко, І. Науменко, П. Карась, А. Бортняк, А. Торлюн, Г. Бідняк, В. Бойко, П. Юрик, М. Білокопитов, П. Красюк, В. Юхимович, Б. Чамлай, Г. Гарченко, В. Чубенко, І. Лагоза, В. Кравчук, Л. Куліш-Зіньків, Б. Слюсар Полікарп Шабатин, який віддав байці майже півстоліття свого життя. А за ними з'явилася нова генерація — О. Лупул, І. Павліха, Є. Васильченко (лауреат премії ім. Л. Глібова), А. Фаріон та багато інших. А ще ж в українській літературі існує такий різновид, як байка у прозі (часто й мініатюрна, в один-два рядки) — Ф. Кривін, В. Чемерис, О. Вусик, М. Возіянов, О. Лук'яненко, О. Круковець.

І все ж час від часу давній скепсис виринає знову: байка, мовляв, доживає свого віку. Але досить вийти вдалій збірці, як — зішлемося на іронічну заувагу В. Чапленка, — декому "доводиться оті думки про занепад та "здитинення" баєчного жанру ще раз "передумати".

Зауважу, що в нас уже є такі байки — перечитаймо хоча б Л. Глібова, А. Косматенка, М. Годованця і самого О. Запорізького. І особливо П. Глазового, патріарха нашого гумору. Розмірковуючи, чи потрібна сьогодні

байка, він вдався до такої сповіді:

Росла кульбаба при дорозі,

Звичайна квітка польова.

Зоріла щастям золотистим

Кругленька голова.

Росла, росла вона, дозріла

Та й побіліла, посивіла.

Взяли вітри той скромний цвіт

І понесли у білий світ.

Отак і я прожив на світі,

І побіліла голова,

І полетіли в світ широкий

Мій сміх, і думи, і слова.

Нехай стебло моє затопчуть,

Нехай мій корінь перетруть,

Того, що в люди полетіло,

Уже назад не заберуть.

... Ні, що не кажіть, а таки жив бай веселий на Русі, безіменний батько української байки. А втім, чому безіменний? Адже відомо, що він — бай, байкар і цього вже досить. І жив він... А втім, чому жив? Він і нині живе — див. вище наведений перелік прізвищ сучасних сміхотворців. Це ж все його прапра... внуки, його невмируще сім'я і плем'я його. І живуть вони по всій Солов'янії — Русі-Україні.

Тож наша Україна байкарів — як на душу населення — має чи не більше, ніж корисних копалин. Принаймні, не менше. І їх — на відміну від природних скарбів — навіть розкопувати не треба. Лише б не закопували — скарби мудрості нашої — і на тім дяка. А втім, байка безсмертна, бо хто тільки вже її не закопував, починаючи з Езопа, а вона й сьогодні живе, вчора жила і завтра, дасть Бог, житиме!

І кожний праправнук бая може без перебільшення повторити відомі слова Леоніда Глібова: "Моя байка, добрі люди, У пригоді може бути". Чи, скажімо, несхибну віру Павла Глазового: "Того, що в люди полетіло, Уже назад не заберуть!"

 А НАС УСЕ ЩЕ ПОСИЛАЮТЬ ДО

"ЧИЄЇСЬ МАТЕРІ"

Ну, що б, здавалося, мат?

Ні, ні, не мат у значенні половик (мата), і не той мат, що настає в партії в шаховій грі, при якому король під ударом фігури супротивника не може захиститись, і партія вважається програною. Мовляв пардон, вам —

мат! Це, як кажуть, культурний мат, хоч декому щось там і нагадує.

І не той мат (матовість) маємо на увазі, про який писав ще Я. Щоголів: "Темні коси, сині очі, Мат любастрових плечей". А той мат, найуживаніша частина якого складається із сакраментальних трьох літер, на широко відому в народі адресу яких частіше всього й посилають. Чи як за словниками: матюкатися, лаяти когось матюками. А матюк (за все тими ж делікатними словниками) — вульгарна лайка (звичайно, з образливо вжитим словом мати).

Пригадуєте, в М. Коцюбинського: "Скажу тільки, що лаялись страшенно... тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, богородицю, душу, ворота і навіть свічку..."

Ось такий, значить, МАТріархат виникає при тому матіркуванні. Оскільки ж матріархат — це є форма первісного родового суспільства, то й матіркування справді первісне (майже печерне). Але — живуче. Тисячоліттями з наших ротів горобцями випурхує.

Якось мати питає сина:

— Що батько сказав, як упав з драбини?

— Лайку пропустити? — питає син.

— Звичайно.

— Тоді нічого не сказав.

І таких однобоких "мовознавців" у нас — ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву (для вживання ненормативної лексики) — гепнувся чоловік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш — не відомо на чию адресу, поминаючи "матір" — хіба що драбини?

Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю — ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики?

Чи коли із сусідом (сусідкою) за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить — ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звісно, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлеглими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. (Любив таким способом підкреслювати свій зв’язок з трудящим людом-пролетаріатом М.С. Хрущов, коли керував однією шостою земної кулі!) Пребагацько таких скарбів має "вєлікій і могучій" — усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші!

Для іноземців, наприклад, такі "багатства" руського язика просто незбагненні. Ось приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно

гарячої і архітемпераментної розмови двох руських.

Послухавши, один з чужоземців і питає другого:

— Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють?

— Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, — відповів той. — Часто згадують чиюсь мать — через слово-друге. І до тієї...е-е... матінки один одного для чогось посилають.

Так на Московській Русі ще з часів татарщини розмовляли і нині розмовляють, посилаючи один одного до "чиєїсь матері". (Варіант: на три букви). І спину тому немає. І — не передбачається. Більше того, із знищенням комуністичної цензури (а, ви знаєте, вона, драконівська, щось таки мала й позитивне!) матірщина вже перейшла і на сторінки художньої (якої, то — вже інша річ!) літератури. Більше того (хоча куди вже більше!), з'явилися письменники, герої і героїні у творах яких, крім нецензурщини, здається, і не знають іншого "вєлікого та могучего". Один з таких творців красного, даруйте, письменства, в чиїх писаннях всуціль і постійно посилають до "чиєїсь матері", в інтерв’ю вельми солідній і респектабельній московській газеті, котра старається і в Україні сіяти вічне, добре, заявив:

—Використовував у своїх романах мат і буду його використовувати. Це теж — вєлікій і могучій руський язик! Літ через двадцять в Росії всі будуть тільки таким і розмовляти!

Гм-гм... можливо. Принаймні, до того йдеться у нашої північної сусідки. Але Росія — суверенна держава і це її внутрішня справа яким вєлікім і могучим їй розмовляти — нормативним чи і ненормативним. Ми, боронь нас Боже, у її внутрішні справи не втручаємось. Гірше, що ця пошесть повзе й до нас і в нас успішно здобуває право вільного вживання-використання... Ні, ні, цитувати сьогоднішній розгул "вєлікого і могучего" — в тім числі і в Україні — у сфері вживання ненормативної лексики не буду.

А тим часом наша респектабельна (мовби ж респектабельна!) преса ще й рада цьому. Представляючи одного московського кутюр’є, який виступав у Києві, вона захоплено писала: "... особенно потрясли собравшихся шокообразные изречения московського гостя, который явно балдеет от нецензурной лексики... В частности метр причесок и визажа вызвал бурю восторга (почему-то в основном среди женщин), несколько раз произнеся слово парикмаХЕР, смачно выделяя последний слог". Очевидно, любитель отих трьох літер в російському слові "парикмаХЕР" з насолодою повторюватиме назву одного південного українського міста, що починається на ці три сакраментальні літери.

Звичайно, і в нас воно так, але, як казав незабутній Шельменко, так і трішечки не так. Ось про оце "трішечки" і слід пам’ятати. А полягає воно ось у чому: "Через мить вода вирвала у нього люльку із зубів і змила з голови бриля. "Переймай!" — загорлав він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби попритулювалися" (Г. Тютюнник. Вир).

"Таким матюком"... Слава Богу, наші творці красного письменства хоч і згадують слово "матюк", самих матюків при цьому (вистачає такту. Чи цивілізованості, культури) не цитують. І на тім спасибі. А ось із "зореносної" експортують до нас і друковану нецензурщину — перш за все маємо на увазі словники мату, що їх білокам’яна охоче видає масовими тиражами — для всіх охочих посилати ближніх до "чиєїсь матері", і купують словники, аби користуватися невичерпним запасом "великого і могучего". Хоча б як "Блуд на Руси. Составитель А. Манаков". Хотілося б отут... гм-гм... пом’янути меткого "составителя" — якої вражої матері він лається та ще таким товстелезним томом і таким значним тиражем ?! Та, на жаль — чи на щастя — в українській мові нема свого рідного мату. З лайки наші "відсталі" предки (до того, як запізналися зі своїми північними сусідами) вживали хіба що "сучий ти сину!" та "біс тобі в ре-бро!" Пардон, іноді й матір згадували: "Трясця його матері!" А втім, ніде правди діти, маємо й патріархальний варіант матріархальної лайки: "Біс батька знає що...", "На бісового батька..." — Але хіба це мат? Хіба таким "матом" далеко й "смачно" пошлеш кого? Ні, це не мат. Бодай у порівнянні з виданим у Москві томищем "Русский мат. Толковый словарь". Уявляєте? Мало того, що нецензурний, так ще й, виявляється "ТОЛКОВИЙ" — а, бий тебе коцюба! (Теж одна з найвищих українських лайок!)

Ось так і тлумачать те, що колись, ховаючись на парканах писали. А тепер вже пишуть і на папері, очевидно, діючи за все тим же відомим принципом, папір все стерпить! Невже ж таки все? І допоки ж він бідолашний, терпітиме таких, явно тенденційних "мовознавців", які все ще звично посилають нас (а буває, що й ми когось) до "чиєїсь матері".

А вона ж у нас, якщо мене не зраджує пам'ять, у кожного лише одна. І — свята. Принаймні, такою має бути. Одне слово, як писав Олекса Ющенко:

Цього разу "старший брат"
Нам дарує "Руський мат",
Порадій, дніпровський люд,
Подарунку "Русский блуд"".
"Ніжну" маючи натуру,
Нам несе Москва культуру.
"Бачите? Ми вас не нищим —
Ділимось багатством вищим!
Вчіться блуду! Вчіться мату!
Нате

МАТУ

в кожну хату!

Вчіться, мату, вчіться блуду —

Буде жити вам не худо!"

Воїстину!

Олекса Якович Ющенко народився 2 серпня 1817 року в с. Хоружівці Недригайлівського району на Сумщині, автор близько 50 книг. Заслужений діяч України. Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Миколи Хвильового, Михайла Коцюбинського, Олександра Олеся, Остапа Вишні.

Крім "чистої" лірики (О. Ю. — автор багатьох пісень) та прози, не цурається гумору. Друкувався у "Перці"; "Крокодилі", з епіграмами та гумористичними віршами обійшов чи не всі українські журнали тощо.

Окремо побачили світ збірка "Дружнім пером", Підсумком став том "З моєї літератури" (2002). Свого часу брав участь у вечорах гумору разом з Остапом Вишнею, Олександром Ковінькою. На другому всеукраїнському фестивалі гумору та сатири 1993 року отримав диплом І ступеня.

Помер року (власне на самому його початку) 2009-го у віці 92 років, ставши таким чином найстарішим українським сатириком та гумористом.

Олекса Ющенко

Blog

Содержание