Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
СодержаниеІнтерв'ю нового лауреата Та хто ж так пише?! Григорій шиян |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ІНТЕРВ'Ю НОВОГО ЛАУРЕАТА
Від редакції. Як стало відомо, цими днями відбулося перше засідання журі по присудженню нової літературної премії «Бузинова гілка». Підсумувавши здобутки минулого року на поетичній ниві, журі ухвалило: першу премію, як і годиться, нікому не присуджувати, другу одноголосно присудити поету Олімпіану Химці «за наполегливу й самовіддану працю в царині поетичних штампів та банальщини».
Щиро здоровлячи О. Химку, наш спеціальний кореспондент попросив першого лауреата «Бузинової гілки» відповісти на ряд запитань. Друкуємо відповіді О. Химки.
ЗАПИТАННЯ. Олімпіане Стецьковичу, як ви оцінюєте рішення журі про присудження вам високої нагороди «Бузинова гілка»?
ВІДПОВІДЬ. Гаряче схвалюю, вважаю подібне рішення справедливим, а нагороду — заслуженою, адже ніхто з наших поетів не зумів так збагатити поезію банальними загальниками, як я, Олімпіан Химка.
ЗАПИТАННЯ. Розкажіть, будь ласка, Олімпіане Стецьковичу, що вас наштовхнуло...
ВІДПОВІДЬ.Штовхали мене багато й часто. Особливо в громадському транспорті, особливо на маршруті № 46!
ЗАПИТАННЯ. ... на думку писати вірші-одноденки, сірі й примітивні?
ВІДПОВІДЬ. Це рішення прийшло до мене не випадково, а в результаті довгих роздумів і вболівань за долю нашої поезії. Справа в тому, що останнім часом з нашої поезії геть-чисто зникли такі притаманні колись їй компоненти, як: сірість, безликість, банальна тріскотня, загальники, убозтво мислі, приховане красивими словесами тощо. Якщо раніше більшість поетів були схожими один на одного, як близнюки, то тепер, що не поет — явище. Оригінальне! Неповториме! Я вважаю нездоровою ознакою те, що поезія стала поспіль високоталановитою, заледве чи не геніальною. Адже, ж із зникненням банальних примітивів почнеться нівелювання кращих зразків. Широка громадськість недарма забила. тривогу: рятуйте поезію, відновіть сірятину й загальники! Я взяв на себе цю нелегку, але почесну задачу.
ЗАПИТАННЯ. Чи не могли б ви детальніше спинитися на цьому питанні? В чому полягає ваша рятівна роль у поезії?
ВІДПОВІДЬ. Охоче. Нині майже всі поети, за дуже і дуже рідким винятком, наче змовившись, пишуть на одному, дуже високому рівні й до того ж глибоко поетичні, неповторні твори. Але — дозвольте повторити відому істину — один рівень для поезії рівнозначний її загибелі. Поезія мусить бути багатою й різноманітною: від сірятини й штампів, що вже всім набили оскому, до геніальних шедеврів. А в нас нині шедеврів хоч греблю гати, а хорошої сірятини, штампованої банальщини вдень з вогнем не знайдеш. Прямо якась геніальна пошесть напала на нашу поезію! Немає вже того пересічного рівня, якого раніше треба було уникати, від якого треба було підніматися вгору. Отже: з'явилася реальна загроза застою, нівеляції, бо коли всі геніальні, то хто ж буде рости? І головне — куди рости? З ким і з чим тепер порівнювати справжню поезію, коли немає сірятини? А без поганого не оціниш гарного, як без гіркого — солодкого.
ЗАПИТАННЯ. Як ви оцінюєте самий факт створення літературної премії «Бузинова гілка», що на відміну від знаменитої золотої Пальмової гілки в Італії має стати більш значною і більш вагомою?
ВІДПОВІДЬ. Піїти, котрі раніше хоч вряди-годи видавали на-гора сірятину, майже перевелись. Мине небагато часу, й вони зникнуть назавжди, як зникли колись іхтіозаври чи динозаври, не кажучи вже про мамонтів, а з ними й література втратить примітивні загальники. А хто й пробує створити сірятину, то не сміло й невміло. Бо великий досвід в цьому ділі ми загубили. Поки не пізно, треба виправляти становище. Перші кроки вже зроблено, маю на оці утворення літературної премії «Бузинова гілка», котра покликана оживити вимираюче плем'я бездарних піїтів, надихнути їх на поетичні штампи. Присудження мені премії стане для них своєрідним стимулом.
ЗАПИТАННЯ. Дозвольте, поцікавитись, скільки у вас послідовників?
ВІДПОВІДЬ. Поки що обмаль, але я оптимістично дивлюся вперед, щиро вірячи, що невдовзі за мною підуть цілі загони моїх учнів та послідовників. В цьому нам допомагають газети, охоче друкуючи загальники до різних подій. А працюю над заявою до суду. Один недоброзичливий критик необережно, а головне — голослівно заявив, що в моїй творчості іноді спалахують іскорки оригінальності. Це наклеп на мої сірі й банальні вірші! Мушу судом відновлювати справедливість! Адже я противник високоталановитої одноманітності.
Крім того, я поставив собі грандіозну не побоюся цього слова, — мету: відновити нині несправедливо забуті… е-е… титули, скажемо так. Як от, наприклад: піїт, перодряп, віршомаз, клацик, боян, борзописець, лірохвіст, одописець, писак, писарчук, підоспівач, римувальник, трубадур і т.д., і т.п.
Де вони, перераховані мною? Або пощезали, або якщо ще йдихають, то на ладан, я й забаг їх порятувати аби крім поетів у вашій літературі рясно родили ще й вище названі мною.
—Ходять чутки, що Олімпіад, сиріч Олімпій Химка той… благополучно, е-е приставився.
—Та я й сам розповсюджую подібні чутки, — засміявся вельми задоволений Олімпіад Химка. — А ви й клюнули на них. Для чого розповсюджую? А щоб мене деякі дамочки не розшукували за сплату аліментів.
Ач яку моду взяли! Народжують своїх чад, самі, добровільно, я їх до того ще жодного разу на схиляв, а тоді... Тягають мене по судах! Одних елементних листів на добре дерево набереться! Самі народжують, хай самі собі й сплачують! Для таких я той — перебрався у кращий світ! А для нашої рідної літератури я тут, з вами, у цьому світі. І збираюся в ньому завжди бути, аби ще і ще збагачувати нашу літературу сірятиною, що на жаль, чомусь починає зникати. Але не на того напали! Я її відновлю, вічну і невмирущу сірятину в нашій літературі, різні загальники штампованої банальщини, для збереження якої я й покликаний самим Провидінням.
Отож, коли Олімпіан Химка, він же Олімп, завершить свої — нарешті! — земні дні й відійде у вічність до класиків — невідомо. Швидше всього він назавжди залишиться з нами, у цьому, звичайно, світі, позаяк він підозрюється — не без підстав, звичайно, — у безсмерті. А увічнений високою і архипрестижною премією "Бузинова гілка", й поготів переживе усіх нас разом узятих!
Насамкінець свого спонтального інтерв’ю Олімпіан Химка висловив своє щире задоволення, що він таки дожив до того часу, коли нарешті зникла вона… Проклятюща цензура, щоб за нею і слід запав! Туди їй і дорога! А з нею пощезали (як свого часу різні динозавряки) редактори, не кажучи вже про рецензентів чи якихось там коректорів!
Нині, що забаг, те й видавай — були б гроші. Хоч і таблицю множення під своїй прізвищем окремою брошурою.
Збадьорений демократією та волею, Олімпіан Химка зараз натхненно-ударно працює над новим віршованим романом про наше сьогодення і про
себе рідного.
Рефреном цього нетлінного творіння стануть два ударні рядки, що на відміну від самого роману вже готові. Ось вони у своїй відвертій щорості:
Усе в мене, все в мене є,
Тільки жалко, що х... на встає!
Владислав Бойко
ТА ХТО Ж ТАК ПИШЕ?!
Ну от, пише:
«Ген завидноколилось на малиновому обрії... Завидноколилось, заясніло, зарясніло, завирувало і шугнуло навсібіч золотою розпанахою...
... Десь бухнуло.
Прислухалась, тамуючи подих.
Бухнуло ще.
І аж тоді дотямкувала: то бухає серце...»
Ну, оце отаке, бачте?.. Читаємо далі. Читаємо й дізнаємося, що серце у молодої дівчини бухає від щастя: «Сьогодні ж день народження Сеня!»
А Сень — так то, виявляється, зовсім не парубок, а колгоспний бугай, від якого ударниця соціалістичної праці Голька добилася щоденного вісімсотграмового приросту живої ваги. І від того у неї, бачте, і серце бухає, і вся вона на сьомому небі від щастя.
Тю... Ну, ви таке бачили? Та хто ж так пише?
Я б так ніколи не написав.
І ви не напишете.
А от мій колега по перу ото таке хтозна-що схаламидив і, не моргнувши оком, тут же відніс у друк.
І що ж ви думаєте: надрукували! Ну, й, ясне діло, усі сміялися.
А ми ж і попереджали його: «Ну, що ти пишеш? Сміятимуться ж!»
«Хай, — каже, — сміються».
А йому, виявляється, тільки того й треба було! Щоб сміялися. Бо то, виявляється, він не від самого себе написав, а нібито від автора одного з так званих виробничих романів — вельми поширеного на той час жанру, яким грішили деякі письменники-кон'юнктурники. Ну, так оце ж у такому дусі він всю дорогу і пише. У пародійному, фейлетонному, гумористичному... Він пише, а читачі сміються. І що ти йому зробиш! Отака вже заведенція у чоловіка.
Бо хоч Володимир Захарович Чепіга, 1937 року народження, уродженець села Казанки на Миколаївщині, починав нібито як цілком серйозний журналіст: випускник журфаку КДУ, працівник обласної газети, співробітник Товариства культурних зв'язків з закордоном і так далі, — одне слово, цілком солідний товариш, — а от щось таке в ньому весь час кипіло, варилося, нуртувало, булькотіло, бродило, рвалося, проривалося — щось таке задерикувате, бешкетне, насмішкувате. І — прорвалося! Аж на сторінки найпопулярнішого на той час в Україні, та й у цілому Союзі, сатиричного журналу «Перець», де Володимир Чепіга з 1968 року почав працювати фейлетоністом, далі — завідувачем відділу і нарешті — заступником головного редактора. Та так і «відперцював» майже чверть століття.
Що вже насміялися читачі цього журналу, читаючи його твори!
А ще ж після «Перця» працював він заступником редактора у сатиричних газетах «Гаківниця», «Від вуха — до вуха», редагував двотижневик «Веселі вісті»... А ще ж був свого часу ведучим телепрограми «Сатиричний об'єктив»... А ще ж навчав сатиричних жанрів студентів факультету журналістики своєї ж таки альма-матер — Київського державного (тепер — національного) Шевченкового університету...
Та й у своїх «чисто» літературних творах Володимир Чепіга не ставить собі за мету просто позубоскалити, «похохмити», а таки ж висміює, викриває або й тепло, подружньому шкилює-підсміюється з людських вад. І треба сказати, це в нього дуже лепсько виходить. Недарма, крім звання заслуженого журналіста України, його відзначено ще й престижною літературною премію ім. Юрія Яновського.
Адже, попри всю свою скажену зайнятість журналістською працею, встиг він надрукувати кількасот гуморесок та сатиричних оповідань у періодиці, видати понад десяток збірок гумору і сатири. Бачили їх на книжкових полицях?.. Ну як же: «Жертва консерватизму», «Свій хлопець», «Що віддав — твоє», «Прощавайте, віруси!», «Приключения в Круковцах», «Десята муза», «Викрадення з готелю «Конвалія», «Суб'єктивний півник», «Зарубка», «Золотий поцілунок», «У проміжку між життям»... Не бачили? Отож і я, правду кажучи, давненько не бачив. Бо, як тільки з'являлися — то так відразу й розходилися. А ще ж скільки невиданого в шухляді лежить! Але нинішня ситуація, як ви знаєте, більше сприяє літераторам не так талановитим, як «пробивним». А талановитий літератор і принциповий журналіст Володимир Чепіга, вельми войовничий у відстоюванні справедливості для інших, воювати за себе, на превеликий жаль, не навчився. Все якось ніколи було за всякими іншими вельми нагальними справами. Тому й не нажив ні хоромів, ні іномарок, ні рахунків у закордонних банках. І розкішних багатотомників із золотими обрізами теж, певна річ, не видав. Зате зажив собі добре ім'я — і в літературі, і просто поміж добрими людьми, яким він допоміг і щирим словом, і ділом А це щось таки та значить!
Так із чого ж ми починали? Ага! Так отож він, Володимир Чепіга, отак, кажу, й пише. Дотепно й оригінально. Себто, ні на кого не схоже. Ну,
хто ще так пише, крім нього?
Та ніхто!
Тож дай йому, Боже, отак писати ще многії літа!
Це із щиросердного — як на духу! — і цілком добровільного зізнання Василя Шукайла (він же — сіє поки що таємниця!) Владислав Бойко про...
Так, так, про Володимира Чепігу.
Див. — також щиросердне і цілком добровільне зізнання на відповідній сторінці самого ВолодимираЧепіги про...
Так, так, про Василя Шукайла (він же — таємниця! - Владислав Бойко.
Володимир Чепіга
КОМПЕНСАЦІЯ
Є, є на світі фортунисті люди...
От хоч би Закревський — колега Бухавчика по конторі. Десять літ доглядав паралізовану бабцю — ні відпусток, ні свят, ні вихідних. Зате упокоїлася старенька — й будь ласка: Закревський має спадок у селі — хату з городом. Щоправда, каже, хата — суціль розвалюха, та й город запущений, увесь у двометровому осоті з руку товщиною; до того ж, і їздити туди за півтори сотні кілометрів теж, переконує, не найсвітліша радість; не говорячи вже про каторжний труд, щоб хоч якийсь лад у тому спадкові навести...
Зате ж усе воно своє, сво-є!..
Вважай, нізащо дісталося!..
А оце і зовсім привалило Закревському щастя. У понеділок пристрибав до контори на милицях, права нога від стегна до п'ятки півметровим шаром бинтів перев'язана, обличчя зелене, й брови самі собою посмикуються...
—Що сталося, магнате мій аграрний? — приязно запитав Бухавчик. — Чи не трактор тебе на твоїй куркульській ниві наздогнав?
— Не трактор, а пес, — похмуро відказав Закревський, а хрускотом приставляючи милиці до стіни й незграбно умощуючи перебинтовану ногу під столом. — І не на ниві, а на сусідському подвір'ї...
— А чого тебе туди занесло? — поцікавився Бухавчик.
—Та пішов, розумієш, пилку-одноручку позичити, — пояснив Закревський. — Там за розвалюхою вже, мабуть, із піввіку десяток колод валяється. Ну й надумав я розпиляти їх, щоб було чим узимку піч топити. Через паркан запитав у сусіда, чи можна зайти до нього. Можна, відповідає, гостем будете. А псину свого, вовкодавища отакенного, не прив'язав. І тільки я сусідову хвіртку за собою причинив, те страховисько як кинулося на мене, та з ніг як збило, та як почало шматувати!.. Півлитки відбатував, псявіра!.. У районній лікарні дві години хірург зшивав. Сказав: «Вам ще пофортунило. Такому собацюрі не приведи Боже на зуб потрапити. Міг же й до горла дістати...»
— Ну, а тепер що? — примружився Бухавчик. — Отак і спустиш йому?
— Кому — псові? — не зрозумів Закревський.
— Та ні, — мотнув головою Бухавчик. — Хазяїнові, сусідові твоєму...
— Ні, чого ж, — розважливо мовив Закревський. — Учора ввечері примчав до мене додому його синок. Він тут, у місті, в якійсь фірмі чимале цабе, і йому зовсім не потрібно, щоб через батечка його прізвище по судах тріпали. Так мені прямо й сказав. І тут же запропонував відступного. За травму, за лікування і за моральні збитки. У доларах...
— І скільки ж? — враз захриплим голосом запитав Бухавчик.
—Тисячу, — сказав Закревський і, висунувши шухляду, став діставати з неї свої робочі папери...
Бухавчика мовби обухом по тім'ю врізали. Він відчув, як під волоссям стало гаряче, а потім по всьому тілу наче забігали мурашки. Тоненько й майже нечутно застогнавши, Бухавчик обхопив голову долонями, сперся ліктями на стіл і невидюче втупився у вікно.
Господи, ну за що людям таке везіння, такий талан? Чому їм, де не плюнуть, тут же й вродить — і розвалюха, і город із осотом, і гроші? І не просто гроші, а долари — валюта валют, єдина і найнадійніша у світі цінність.
Та хто такий, кінець-кінцем, цей Закревський, щоб йому отак фортунило. Чого це, ні сіло ні впало, саме його погриз отой сусідський вовкодавище! Чим він, Бухавчик, гірший за нього — цього пестунчика долі Закревського? Та нічим! А може, й кращий. У кожному разі, паралізованої бабусі у нього немає, відтак нема і шкурних замірів стосовно всіляких спадкових куркульських розвалюх з осотом. То чому ж його не кусають вовкодави?!
Тут Бухавчика ще раз ніби по тім'ю вдарило. Божечки, та це ж так просто! Акуратно підійти до собацюри, тихенько сказати їй що-небудь образливе, приміром — «Ну ти, свиното!», водночас зробити якийсь різкий рух, — скажімо, немов збираєшся врізати їй по писку, — й будь ласка: нехай кусає на здоров'я!
І тільки, звісно, не так сильно, як цього куркуляку Закревського. Якась травма, безумовно, хай буде, без неї доларів не скачаєш, але ж і не настільки, щоб стати стрибунцем із милицями.
А раз так, то з різними-всякими собачими здоровилами краще справи не мати. Оті коллі, вівчарки, ньюфаунд... тьху, язик зламаєш!.. — ленди, — ліпше до них і не підходити. Самі, як телята, зуби, мов шаблюки, — та ця мерзота за секунду голову одбатує й не скривиться.
Бухавчик мимоволі здригнувся і пересмикнув плечима.
—Ти чого? — запитав Закревський і обома руками пересунув забинтовану ногу трохи вбік.
—Та ось... про тебе думаю, — прожебонів Бухавчик. — Співчуваю. Дуже боляче було?
— Та нівроку, — покрутив головою Закревський. — Правда, у лікарні хірург ушкварив кілька уколів, то попустило.
А тепер тільки ниє...
«Нічого, за тисячу хай пониє», — подумав Бухавчик і знову звернув погляд у вікно. Отже, вибирати треба щось невелике, не дуже галасливе, мирне. Головне — щоб хазяїн песика з достатком був. При валюті. При доларах. Хоча — раз є песик і є чим його пригощати, то є й долари. А втім, можна буде взяти марками чи фунтами. Але все одно перерахувати на долари. Щоб не обдурили. Нині час такий, що кожен тебе накрити норовить.
Що далі? Далі усе має відбутися природно і органічно. Після напруженого трудового дня людина повертається з роботи, нікого не чіпає, і тут, розумієте, на неї зненацька накидається псина — само собою, без намордника, — кусає, гризе, шматує... Громадяни, рятуйте!.. А де це її хазяїн?! О-о, — то ви, добродію? Та як же ви посміли!.. У громадському місці!.. Без намордника!.. Ви подивіться, що ваша звірюка наробила!.. А може, вона скажена!.. Та ясно, що скажена. Бо ж хіба нормальний собака кусатиме людину, котра повертається додому після напруженого трудового дня?! Все — до міліції, до прокуратури, до суду!.. Що, відступного? Якого ще відступного? Ах, валютного? Ну, це дещо міняє справу... Скільки, кажете?..
Бухавчик незчувся, як пролетів день. Схопивши «дипломата» і, нашвидку попрощавшись із Закревським, помчав додому. Пішки. Дорогою трапилися йому троє бродячих псів, проте на них Бухавчик глянув лише побіжно і з огидою.
Неподалік од дому стишив крок. Пішов навпростець через скверик. Здаля побачив, що серед кущів мотається чорненький кучерявий пудельок. Далеченько від нього стояла молода, модно вдягнена жінка й читала книжку. В другій руці вона тримала повідок.
«Ага», — мовив сам до себе Бухавчик і рішуче попрямував до пуделька. Той теж побачив Бухавчика і різко зупинився, явно усміхаючись йому й демонструючи сліпучо-білі та гострі зуби.
—Ну, йди, іди сюди, псих ідіотський, — нарочито грубим тоном проказав Бухавчик і присів перед пудельком навпочіпки.
Песик підскочив до нього і заворушив носом. Бухавчик простягнув руку й несильно дав йому по носі щигля. Пудельок підстрибнув одразу на всіх чотирьох лапах, дзвінко гавкнув кілька разів і знову застиг перед Бухавчиком зі своєю білозубою усмішкою.
—Чого шкіришся, придурку? — злісно пробурмотів Бухавчик. — Давай кусай, ну!..
Пудельок стріпнув смоляними кучериками на голові й ще раз гавкнув. Тоді Бухавчик однією рукою вхопив його за тулуб, притягнув до себе, а другу тицьнув прямо поміж собачими щелепами.
— Кусай, гад, а то в'язи скручу! — просичав він. Пудельок позадкував і заскавчав, намагаючись звільнитися від Бухавчикових рук.
—Що це ви робите, що ви робите?! — почувся над головою Бухавчика сердитий голос.
Молода жінка з книжкою вхопила пуделька за ошийник і відтягла вбік. Бухавчик підвівся і взяв свого «дипломата».
—Дуже, розумієте, гарний у вас песуньо, — криво посміхаючись, удавано бадьоро сказав він. — Бажаю вам і йому всіляких гараздів...
І прудко подався далі. Хазяйка пуделя нерозуміюче дивилася йому вслід...
Виходячи зі скверика, Бухавчик зіткнувся ще з одним собакою.
Це була коричнева такса — дивне створіння на коротеньких і кривих лапах і з довгим, як собача пісня, тулубом, що ледь не волочився по землі. На шиї у такси дзенькало кілька медалей. За нею слідом гордо йшов бізнесового вигляду чоловік у зеленому піджаку і червоних штанях.
«Ось воно!» — блиснуло в голові у Бухавчика. Підсмикнувши холошу брюк, щоб собаці було зручніше кусати його, він дочекався, поки передня частина такси продріботіла повз нього, й наче випадково ступнув їй на ліву задню лапу. Такса видала звук, схожий на котячий вереск, і, обкрутившись навколо ноги Бухавчика, із шаленою швидкістю закружляла на місці, наче дзиґа. Він ошелешено спостерігав за коричневим коловоротом, у центрі якого була його нога з піднятою холошею, і з холодком серці чекав неминучого укусу. Та його не було.
—Вибачте, будь ласка, мою Джильду, — швидко підійшовши до нього, сказав чоловік у зеленому піджаку. — Ви ненароком зачепили їй лапу, от вона у відповідь і демонструє свою хоробрість. Джильдо, ану годі!.. Ходімо!..
—Життя через цю собачню немає, — пробурмотів услід Бухавчик і сплюнув. — Людям після роботи уже й пройтися спокійно не дають...
Піднімаючись сходами на свій четвертий поверх, Бухавчик тяжко зітхав і похитував головою. І тут доля послала йому ще один шанс. На сходовому майданчику третього поверху відчинилися двері, і з них вирвався, як вихор, молодий боксер на ймення Джон. Його Бухавчик знав і боявся.
Уже місяців сім, відколи Джон поселився у сусідів знизу, Бухавчик намагався не потрапляти йому на очі: надто вже люта була в нього морда, незважаючи на молодість.
—Джоне, почекай, не біжи! — почувся з глибини квартири жіночий голос. — Зараз іду!..
Але юний Джон удав, що нічого не почув. Він метнувся по майданчику, а потім підбіг до сходів і побачив Буханчика. Той зупинився. Джон присів і раптом, звившись у повітря, стрибнув просто Бухавчикові на груди. Тіло у Джона було кругле і тверде, як бомба. «Зараз вибухне... тобто укусить!» — блиснула і згасла думка. Проте Джон не вибухнув і не вкусив. Вчепившись лапами у плечі Бухавчика, пес бурхливо облизав йому обличчя, після чого зіскочив на долівку, відбіг, розігнався і знову метнувся в повітря, широко розкинувши лапи назустріч Бухавчику. І тоді його охопила нестримна лють.
—Ах ти виродку! — процідив він і, коли пес знову опинився у нього на грудях, підставив йому до пащі лікоть. — На, гризи!..
Джон радісно облизав руку і, збуджено дихаючи, вдруге потягнувся своєю щокастою мордою до Бухавчикового обличчя.
—Ні, мерзотнику, ти мене таки вкусиш, вкусиш! — прохарчав Бухавчик і в нестямі, обхопивши руками м'язисту Джонову шию, щосили уп'явся зубами йому у вухо.
Джон завив, рвонувся від Бухавчика, той не втримався на ногах, захитався, марно намагаючись зберегти рівновагу, і вони удвох, стискаючи одне одного в обіймах, покотилися сходами вниз...
...З милицями Бухавчик ходив недовго. Кістка на нозі зрослася напрочуд швидко.
Значно більше часу зайняло інше. Бухавчик цілий рік повертав колезі Закревському долари, позичені для відшкодування фізичної та моральної травми семимісячного боксера Джона.
Щоправда, не тисячу. А всього двісті.
ГРИГОРІЙ ШИЯН
ІЗ РОДУ СМІХОВАНІВ
Був на Придніпров'ї (та нині є і завжди-завжди буде сущим, бо ж він невмирущий) Іван Сміхован. Та ви з ним добре знайомі. Розвеселий, дотепно-мудрий чоловік, як прийнято казати, з народу. Рік народження десь приблизно XVII ст., Україна, Нижня Наддніпрянщина.
За фахом і покликанням — гуморист. Дуже дотепний, чудний. Персонаж української народної гумористики, збірний образ веселуна, меткого жартуна, пародиста-каламбуриста. Він не тільки споживач сміху, а й сам його творець. Любитель парадоксів, за допомогою яких він будує ситуації, що стають комічними, анекдотів, — цим і обезсмертив себе.
Це він колись прокоментував підслухану розмову двох дядьків. Один,
спостерігаючи бійку, каже: „Помагай, Боже, нашим". Другий питає, киваючи на забіяк: „А котрі ж тут наші?.." Тут Іван Сміхован і ввернув: „Котрі подужають". Коли було сказано, а наче сьогодні, з нашою, так би мовити, принциповістю.
На Придніпров'ї Іван Сміхован не якийсь там одинокий унікум. Це з його роду придніпровські сміхотворці: Григорій Гарченко, Олекса Вусик, Андрій Коцюбинський, Володимир Луценко, Олександр Тараненко, Валерій Тищенко... Та хіба усіх згадаєш, як у нас, в Україні, кожен другий гуморист. А на Подніпров'ї й поготів.
А втім, ще одного згадати, мабуть, варто. Є на Придніпров'ї (Павлоградщина — гірничо-хліборобська) село Богуслав у зеленій долині Самари.
Та ось там в році 1936-у народився ще один потомок Івана Сміхована, Григорій Шиян, селянин, син селянина. Працював радистом колгоспного радіовузла, трактористом, монтером АТС, художником-оформлювачем — все в тому ж селі Богуслав. Залишається додати, що нині пенсіонер, член НСПУ.
Відзначивши сімдесятиріччя, живе й трудиться у рідному йому присамарському селі Богуслав. Пише (і збирається те робити в майбутньому) гуморески. Друкувалися вони в багатьох газетах та журналах, колективних збірках України — бо ж дотепно і своєрідно творить чоловік від землі. Свого часу він був навіть видатним. Це коли видавався. За тих, за „режимних" часів вийшли окремі його збірки: „Любов на балансі", „По суті кажучи", „Пироги з морозивом", „Злодій мимоволі", „Режим".
Але і нині Григорій попри все пише — все ті ж дотепні гуморески. Все в тому ж селі Богуслав — отака зразкова вірність рідному краєві!
Пише, хоча вже давно... не видатний. Бо де ж ти в присамарському чи в будь-якому іншому селі, бодай і гарному — природа, все інше — видасишся, бо де ж ти енну суму на видання нашкребеш? А він все одно пише. Все той же гумор. Сказано ж бо: веселий чоловік. Оптимістично-бадьорий. Агов, меценати, агов, спонсори, агов, добрі люди із статками, агов, рідна державо! Чи ви ще живі, чи ви ще здорові? І ти, рідна національна спілка письменників України — дай вам, Боже! А ви нам — гумористам. В тім числі й ти, державо рідна, є ти чи тебе вже немає? Ще раз: дай вам, Боже! І тобі, державо! То й будемо разом сміятися. Не забуваймо, Січеславщина (якою колись була і є Дніпропетровщина) — в минулому край шести запорозьких Січей.
„Наші запорожці, — казав ще року 1827-го письменникові Олексі Стороженку старий січовик Микита Корж, — були народ веселий, сказано — вільний: любили і жарти, і сміхи..."
То як же нам, народу нині вільному, та не любити сміх?
Ми ж бо, гумористи українські, всі з роду Іванів, котрі Сміховани, а тому нашому роду та й немає, та й не буде ніколи переводу!
В цьому переконаний і я,