Причиною і, одночасно, обґрунтуванням кризи класичної науки є ідея Е.Гуссерля, який, прагнучи очистити наш внутрішній світ від догматів емпірії, знайшов не світ чистої свідомості, а нерефлективний, первинний, світ вірувань. “Я” у такому світі невіддільне від моєї “тілесності”, де світ буденності – життєвий світ. Він не має чітких контурів, він не тематизований і не має смислової структури, не відділяє себе від об’єктивної реальності. У цьому життєвому світі, вважає Е.Гуссерль, необхідно шукати обґрунтування наукового знання, оскільки не чиста свідомість, не знеособлена пізнавальна інстанція, а знайдене в основі буття людини багатство життєвого світу дозволяє відкривати різноманітні тематичні можливості пізнання. Поняття життєвого світу допомагає зрозуміти джерела різноманітних видів діяльності, насамперед науки, а також причини появи різноманітних соціальних груп, етнічну й національну специфіку. Виявлення первинних структур життєвого світу дозволяє філософії вирішувати своє особисте завдання – будувати смисловий універсум. Виникнення поняття «життєвий світ» як початкової реальності змінює уявлення про співвідношення теоретичного та емпіричного, суб’єкта та об’єкта, розвиває уявлення про значення й можливості теорії, критерії її науковості. Наукова істина виростає із донаукових знань, наука вписується в людську діяльність, руйнуються всі класичні утопії чистого необумовленого пізнання.
Використання у пізнанні поняття «життєвий світ» передбачає процедуру деконструкції. Ця процедура розкладає початкову життєву реальність на окремі життєві світи, виявляючи горизонти кожного з них: захованих, пригнічених смислів, зв’язків між ними та ін. Таким чином, в основі всіх видів науки ми знаходимо не фундамент безумовного знання, а суперечливий ”життєвий універсум”. Філософія виходить на передній план при з’ясуванні зв’язків джерел науки з науково-теоретичним пізнанням, вона посідає місце між наукою та життєвим світом. Використання життєвого світу руйнує всі претензії фундаменталізму, редукціонізму, соціальної культурної нейтральності наукового пізнання; життєвий світ позбавляє науку одноманітності, відкриває можливості співіснування теорій, що конкурують. Природознавство та математика вже не є еталоном науковості. Все більше у науці панує ідея плюралізму наукового знання, зникає уявлення про неї як єдиного цільного поля. Відбувається відновлення прав гуманітарних наук. Ми їх вже не сприймаємо як науки нестрогі, без критеріїв науковості. Відновлюються у правах численні форми позанаукового знання. Буденне пізнання, міф, містика, астрологія і т.д. не відділяються прірвою від науки, вони взаємодіють, співіснують із нею.
Антифундаменталізм і плюралізм знання – нові суттєві риси сучасного пізнання. Поняття, які виступали критерієм науковості класичної науки (редукціонізм, логіцизм, досвід, реалізм, веридифікація і т.д.), втрачають свій статус, свій бузумовний характер. Так, реалізм для І.Лакатоса означає не визначення однозначності, незмінності даних дослідження, це означає емпіричну перевірку проблеми, можливість передбачення нових фактів у рамках аналізу певної теорії. Це також не означає, що теорія тим чи іншим чином ”відповідає” дійсності, це питання взагалі не підлягає обговоренню. Наукові факти концепції Лакатоса - умовно прийнятий не проблемний фон пізнання, який визначається іншими теоріями. Досвід також втратив свій класично науковий статус обґрунтування теорії, він прагне спростувати її, і тим сам виступає стимулом руху теорії. Таке трактування досвіду отримало назву фаллібалізму.
Теорія, звичайно, прагне залишитися сама собою, зберегти себе шляхом використання притаманних науці критеріїв науковості, які стають її ядром. Але й ці критерії не рятують становища: з’являється цілий ряд фактів, яким неможливо дати пояснення в рамках даної теорії, все більше з’являється робочих гіпотез із окремого нового факту. У підсумку теорія втрачає свою наукову ефективність, її наукова (пояснююча та прогностична) сила зменшується, теорія залишає наукову арену. Жоден із елементів, які складали раніше фундамент наукового знання, вже не може виступати в ролі обґрунтування та оцінки теорії як істинної чи помилкової, - поняття істинного знання зникає у науці, залишаючи по собі поняття науковості.
Втрата наукою безумовного фундаменту, розширення критеріїв для обґрунтування наукової теорії є необхідною умовою плюралізації знання. Другою передумовою плюралізації є визнання зв’язку науки з реаліями життєвого досвіду. На цій базі виростає так званий “анархізм”, який свідомо виступив проти класичного розуміння пізнання. Мотивація на класичне пізнання включає в себе наступне: раціоналістичне спростування процесу пізнання, спрощення самих учасників цього процесу, чітке визначення проблеми дослідження. Водночас, вважає П.Фейєрабенд, людські інтереси, ідеологічні мотиви та схильність відіграють більш вагому роль у зростанні наукового пізнання, ніж вважали раніше. Оскільки критерії науковості дозволяють співіснувати одночасно різноманітним теоріям, що конкурують, то класична доктрина пізнання стає пережитком, від неї слід відмовитися і сказати: “все дозволено”, перетворити науку у відкриті висловлювання людських нахилів, відкрито співвіднести прагнення слабкостей, взаємопов’язати пізнання з життєвим світом людини. Цю функцію взаємозв’язку повинна взяти на себе філософія, яка нейтралізуючи пагубні тенденції догматизму, прагне поєднати науку зі всією людською діяльністю, оскільки проблема внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку науки для неї справа беззмістовна. Вона є результатом тієї плутанини, яка виникла при інтерпретації філософії або як строгої науки, або філософії як ненауки. Але філософія як статут незмінних і твердих правил перестала існувати. Істинна філософія, “метафізика” – це усвідомлення відкритості будь-якої теорії, а не заковічнення її. Зміна філософських норм є раціональним, закономірним процесом. Це зміна життєвих установок, форм людської діяльності. Це програма реабілітації метафізики як важливого фактора еволюції наукового знання, що є суттєвою ознакою некласичного поняття науки. Соціальні фактори також входять у науку, але не безпосереднім шляхом, а через філософські обриси життєвого світу. Реабілітація метафізики та визнання соціально-культурної обумовленості наукового знання – взаємообумовлені особливості некласичного способу пізнання. Епістемологічний анархізм – це не заклик до вседозволеності у пізнанні, це, свого роду, метафора, яка означає специфічний критицизм як основна характерна риса нового типу раціональності. Якщо в класичному раціоналізмі, класичній науці основним пізнавальним механізмом є пояснення, яке прагне звести обумовлене до необумовленого, підвести індивідуальне під загальне, то розуміння, як пізнавальний засіб некласичної науки зв’язане з розкриттям смислу, як самоцінності, самобутності даного явища. Спроба зрозуміти дещо означає вироблення дистанції між собою і тим, що ми хочемо зрозуміти. Отже, ця спроба одночасно й передбачає певне саморозуміння. А саморозуміння – це вже зміна свого статусу як суб’єкта розуміння; це установка на самоцінність, на осмислення самого себе, що веде до формування мовою установки на особисту самоцінність. “Я” як носій розуміння й те, що я розумію, стають співвідносними. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що традиційна суб’єктно-об’єктна структура пізнання, яка виникла у процесі пояснення об’єкта, поступається місцем новій структурі суб’єктно-об’єктної взаємодії на основі розуміння.
