- есктернальність локус контролю за власним життям.
Мета пропонованого дослідження - визначити внутрішні психологічні характеристики соціального утриманства в конкретної особи. В результаті проведеного дослідження були виявлені такі взаємозв’язки.
Зворотний зв’язок між віком і рівнем соціального утриманства - чим старшою стає особа, тим більше відповідальності вона несе і не тільки за себе, а й за близьких їй людей. Відповідно, найвищий рівень соціального утриманства продемонструвала молодь, яка навчається, яку все ще утримують батьки.
Залежність рівня соціального утриманства у конкретної особи від суб'єктивної локалізації контролю. Результати дослідження засвідчили обернену залежність між рівнем прояву соціального утриманства та внутрішнім локус-контролем (r=-0,223, р0,01). Це означає, що людина, яка схильна до такого типу поведінки розраховує в процесі своєї діяльності на певні зовнішні фактори: людей, які її оточують, державу, інші соціальні інституції чи події, що повинні відбуватися певним чином.
Залежність рівня соціального утриманства від психологічної та фізичної статі - нижчий рівень характерний для осіб з фемінним типом психічної діяльності (r=-0,254, р0,01) та для жінок (r=-0,327, р0,05).
Обернену залежність між рівнем соціального утриманства та показниками невротичності (- 0,476, р0,05), депресивності (- 0,371, р0,05) й емоційної лабільності (- 0,374, р0,05). Людина, яка не несе відповідальності за своє життя, яка є "при комусь", завжди почуватиметься впевненіше, спокійніше, ніж людина, яка несе повну відповідальність за себе та, можливо, ще за когось.
1.Lewicka M. Daj czy wypracuj? Szescienny model aktywnosci // Jednostka i społecżenstwo. Gdansk, 2002. S.83-101.
2.Lewicka M. Psychologiczne mechanizmy zachowań roszczeniowych // Od myśli i uczuć do decyzji i działań / Pod redakcja Dariusza Dolinskiego i Barbary Weigl. Warszawa, 2001. S.111-127.
Метою наукових пошуків в юридичній практиці є виявлення правопорушення та доказування його у судовому процесі. Поглибленого вивчення вимагає проблема: завдяки яким пізнавальним процедурам початкову гіпотезу усуває більш адекватна модель правопорушення. Тому нашу увагу привернули окремі аспекти юридичної гносеології та герменевтики.
По-перше, встановлення мотиву правопорушення є серед з чільних завдань юридичної практики; адекватна ідентифікація спонукання дозволяє виявити девіантну особу.
Аналітико-правові колізії виникають від редукування цінностей до бажання, волі до афекту, відрефлексованих рішень до підневільних актів. Зокрема зустрічаємо спроби пояснення спонукань деяких діянь (як етно-, геноцид, військові злочини, тероризм, акти самогубства з релігійних, політичних міркувань) шляхом залучення категорій, що стосуються сфери побутових правопорушень (дії в стані афекту), або зі сфери психопатології (манії, фобії). Дифузія понять, маніпуляція фактажем, видання можливого за дійсне трапляються в політологічній, історичній, юридичній інтерпретації та кваліфікації діянь.
По-друге, збір розпорошених відомостей про правопорушення вимагає від дослідника їх упорядкування, систематизації, узагальнення й індуктивного формування припущень, версій, гіпотез. З іншого боку, версія є апріорною моделлю правопорушення, в якій отримують обґрунтування не лише наявні факти, але й окремі прогалини знання. Цінність версії визначається спроможністю пов’язати фактаж у систему, дедуктивно компенсувати нестачу інформації.
Водночас більш складні види правопорушення передбачають цілеспрямоване витворення їх ініціаторами «манівцевих версій», «версій-приманок», таких «легенд», які б відволікали увагу дослідника від правдивих суб’єктів. Здобуті знання при цьому скеровують хід розмірковувань дослідника у передбаченому напрямку – хибному за своєю суттю. Пов’язання відомостей у «манівцеве» тлумачення повинне бути «очевидним», достатньо обґрунтованим, лише за цієї умови «легенда» здатна відволікти увагу від дійсного стану справ.
Герменевтичну аберацію, згідно психофізіологічних, психоаналітичних та ін. наукових підходів, зумовлюють закономірності уваги, сприймання, уяви, мислення, пам’яті. Деформоване уявлення виникає внаслідок упередженості, непригадування; непоінформованості; непомічання; недооцінювання/переоцінювання; нерозрізнення/безпідставного розмежування окремих ланок знання – ознак герменевтичного кола.
Когнітивні закономірності, як стверджують Ж.Лакан, С.Жижек, зумовлюють, з одного боку, нелінійні, колоподібні індуктивно-дедуктивні, а з іншого, стрибкоподібні гносеологічні розвертання, які в «структурному психоаналізі» [1] метафорично названо «оральним», «анальним», «фалічним» етапами пізнання (див. рис. 1).
Потрапляння образу об’єкта в простір уваги
«Оральний»
етап пізнання
Виведення образу об’єкта на передній план сприйняття
Структуризація знання про об’єкт. Здобуття емоційної значимості образу об’єкта
«Анальний» етап пізнання: формування «символічного ладу», «легенди»
Сугестія образу об’єкта на процеси пізнання та інтерпретації
«Місце шву»
Скептицизм, сумніви щодо автентичності знання про об’єкт
«Фалічний»
етап пізнання
Втрата образом об’єкта сугестивних рис
Формування адекватнішого знання про об’єкт
Рис. 1. Етапи пізнання
Збір відомостей стосується «орального» (некритичного) етапу пізнання: факти, ознаки, свідчення, причетні особи беруться до уваги.
Оцінка фактажу, формування гіпотез характерні для «анального» етапу. Пріоритетна версія справляє вплив на перебіг дослідження, до визначального принципу «легенди» прилаштовують інтерпретацію окремих фактів.
По-третє, особлива увага належить поняттю «місце шву» [2], що означає специфічну когнітивну процедуру виходу за межі герменевтичного кола, яка усуває «оральні» та «анальні» уявлення, зумовлюючи появу так званого «парадоксального» гносеологічного щаблю з інтуїтивним схопленням сенсу. «Символічний лад», «легенду» десакралізує поява додаткової обставини (досі непоміченої або недооціненої), яка не підходить до моделі діяння й виявляє манівцеві версії. Зайвий факт – «фалічний означувач» – може стати системотворчим чинником достовірнішої інтерпретації.
З огляду на це що раз адекватніше знання формують:
Контрольно-деконструкційні когнітивні феномени отримали комплексне обґрунтування на початку 1930 р. в теорії психічної контрольності [3] видатного українського науковця Ярослава Івановича Цурковського (1904–1995).
Аналіз пізнавальних механізмів формування і зміни уявлень про дійсність перегукується з думкою Дж. Сантаяни про те, що «звичка не породжує розуміння, а займає його місце, вона привчає людину до самовпевненого мислення та вчинків...» [4, с. 38]. Критичність, скептицизм, іронія є необхідними передумовами подолання спрощених моделей дійсності в адекватнішу їх інтерпретацію.
1.Лейбин В. Фрейд, психоанализ и современная западня философия. – М., 1990. С. 329-339.
2.Жижек С. Глядя вкось: введение в психоанализ Лакана через массовую культуру. Никогда нельзя слишком много знать о Хичкоке: как обманываются необманутые // ссылка скрыта;
3.Цурковський Я. Інтегральна методика психологічного дослідження та її теоретичне обґрунтування // Політична психологія: наук. збірн. / За заг. ред. Лозинського О.М., Сулятицького І.В., Грабовської С.Л., Василькевич Х.М., Гапон Н.П. – Л.: Ліга Прес, 2003. – 256 с.
4.Сантаяна Дж. Скептицизм и животная вера / Пер. с англ. А. С. Фомина. – СПб., 2001.
Галина Михальчишин
ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОПОМОГИ ПОТРЕБУЮЧИМ
Милосердя – безкорисна, діяльнісна участь людини в долі іншої людини. Милостиня, як акт милосердя стала об’єктом наших досліджень. Метою наших пошуків було визначення того, що спонукає людину до подачі милостині, що найбільше впливає на прийняття такого рішення.
Вивчення психологічних аспектів процесу допомоги, милосердя є сьогодні актуальними, дуже потрібними суспільству загалом і людині зокрема. Дослідженням мотивації процесу надання людині допомоги займались ряд психологів. Серед них С. Занюк, С. Шварц, Б. Латане, Д. Дарні.
Відомо, що допомога людині може бути нематеріальна – порада, підтримка, розуміння, співчуття, інколи просто бажання допомогти може вже бути допомогою. Особливим видом помочі людині є психологічна допомога. Допомога може існувати в формі матеріальної підтримки, реальної дії, наприклад, подачі милостині жебраку, що є протилежним попередньому випадку.
В нашій роботі ми намагалися вивчити психологічний аспект прийняття людиною рішення надати матеріальну допомогу особі, яка просить про це (жебраку). Нами було проведено ряд досліджень проблем надання милостині потребуючим.
На першому етапі ми експериментально перевіряли як гарний настрій впливає на кількість пожертвувань. Потім припускали, що наявність дрібних грошей впливатиме на прийняття людиною рішення подати милостиню. І на третьому етапі розглядали подачу милостині як можливий акт „відкуплення”, тобто надання допомоги потребуючому, щоб загладити свої гріхи чи провини перед конкретними особами чи суспільством взагалі. Перевірялись гіпотези:Н1 – люди, у яких хороший настрій (для цього їм дарували квіти) подаватимуть милостиню потребуючим частіше аніж інші люди; Н2 - перехожі, які „отримують” (знаходять) гроші частіше подаватимуть милостиню ніж ті, яким дарують квіти; Н3 - мотивація „відкуплення” має місце в прийнятті людиною рішення подати милостиню. Проводились два експерименти та опитування.
Виявилось, що:
- Прийняття людиною рішення подати милостиню залежить від того на що чи на кого спрямована людина, яка подає допомогу. Чуттєва людина буде співчувати, жаліти, потребуючих допомоги людей і таких досліджуваних переважаюча більшість. Частина людей є спрямованих на себе і буде бажати та переживати, щоб жебрацтво не сталось ні з ними, ні з їхніми близькими, а не перейматись проблемами потребуючих допомоги. Таких осіб є значно менше.
- Досліджувані остерігаються жебрацтва і вважають це нездоровим для психіки людини, бо воно викликає біль, сором, приниження, почуття провини і т.д.
- Надання допомоги не є однозначно позитивним явищем для просячого, бо воно робить просячу людину бездієвою, не дає їй можливості самій собі допомогти.
- Респонденти схильні скоріше надати допомогу хоч якось працюючій людині, оцінюючи, підтримуючи її старання.
- Частина причин пожертвування є егоїстичними – бо частково спрямована на заспокоєння переживань людини, її совісті. Пожертва допомагає не лише потребуючому жебраку але й тому, хто робить пожертву (це свого роду психологічна допомога самому собі).
- Хороший настрій не є визначальним у прийнятті людиною рішення подати милостиню. Такими спонуками є жалість та співчуття. Існує ефект „відкуплення” у мотивації подати допомогу людині, яка її потребує.
- Наявність статку, грошей у людей дає їм змогу реалізувати свої прагнення допомогти людині, незалежно від того, чим вона викликана: чи настроєм, чи співпереживанням, чи християнським обов’язком.
Олена Штепа
МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
Особистісна зрілість є психологічним новоутворенням зрілого періоду життя, коли людина відповідально вибудовує власну концепцію існування у просоціальному напрямку. Вікові рамки зрілого періоду життя людини є надто широкі для того, щоб яскравість рис особистісної зрілості залишалася незмінною протягом усього цього часу. Це означає, що особистісна зрілість є динамічною характеристикою розвитку людини. Вона характеризується процесом внутрішньоособистісної трансформації, джерелом якої є потреба особистості у самоактуалізації та відчутті ідентичності. Конструктивність цього процесу забезпечується самопослідовністю особистості, а продуктивність – її оптимальним рівнем довіри до себе. Результатом трансформації і змістом особистісної зрілості є відповідальна побудова людиною власної концепції життя згідно з загально моральними принципами та особистою місією. Для того щоб зрозуміти, як формується особистісна зрілість в результаті психологічної трансформації, необхідно виявити її механізми.
Механізми психічного розвитку відображають систему перетворень, сукупність проміжних стадій та процесів розвитку. Вказівка на систему перетворень обґрунтувала нашу думку про те, що саме психологічна трансформація містить джерела особистісної зрілості.
О Рис. 1. Механізми, що детермінують процес психологічної трансформації на шляху до особистісної зрілості собистісна зрілість є характеристикою особистісного зростання людини, джерела якого містяться у саморозвитку. Психологічне поняття саморозвитку віддзеркалюється у філософському понятті „саморух”. Саморух ─ категорія, що відображає зміну об’єкту під впливом внутрішніх, притаманних йому умов, факторів, суперечностей. Ідеї саморуху як саморозвитку людини близькі науковцям гуманістичного та екзистенційного напрямів психології (Е. Фромм, В. Франкл та ін.). Саморозвиток іманентний особистості і є причиною можливості трансформації. Він ґрунтується на дуальності людської сутності, яка, на нашу думку, в результаті зводиться до внутрішнього конфлікту. Внутрішній конфлікт може бути як деструктивним, так і конструктивним, коли створюється нова ієрархія мотивів і цілей. В останньому випадку у людини виникає потреба у формуванні нового ставлення до світу, нового досвіду, і внутрішній конфлікт розглядається як джерело особистісної гармонізації, як рушійна сила розвитку. Іманентний особистості саморозвиток має забезпечуватися механізмами гармонізації внутрішнього світу людини.
Такими механізмами, що детермінують процес психологічної трансформації на шляху до особистісної зрілості, є: 1) а-інтенційність як створення людиною самої себе і усвідомлення себе самостворюючою. А-інтенційність забезпечує можливість самооцінки в результаті набуття життєвого досвіду; 2) когерентність як уміння самому собі порадити. Когерентність створює умови довіри людині собі самій у власній компетентності щодо прийняття рішення стосовно напрямку самозмін; 3) рефлексія як уміння людини давати самій собі звіт стосовно своїх дій, думок, почуттів. Метою дії рефлексії є конструктивність психологічної трансформації, актуалізація психологічних ресурсів для здійснення внутрішньої роботи; 4) прегнантність як прагнення до врівноваженості, впорядкованості, завершеності. Прегнантність створює ядро особистості, яка може бути найбільш продуктивною у заданій життєвій ситуації; 5) б-інтенційність як активне самовизначення. Його завдання полягає у забезпеченні самоверифікації людини, самоперевірки відповідності „оновленого” образу-Я до ідеї самої себе.
Описані механізми підтверджують, що особистісна зрілість є процесом, а не станом. Цей процес є одним з напрямків саморозвитку людини. Психологічна трансформація, в результаті якої формується особистісна зрілість, потребує значної внутрішньої роботи людини. Знання механізмів особистісної зрілості у теоретичному плані дозволяє більш чітко окреслити поняття „особистісна зрілість” поруч з її показниками та індикаторами. У психологічній практиці розуміння особистісної зрілості як результату психологічної трансформації та процесу саморозвитку дає можливість окреслити критерії особистісної зрілості та визначити прийоми формування і актуалізації її рис.
1.Жюлиа Д. Философский словарь: Пер. с франц. – М.: Междунар. отношения, 2000. – 544 с.
2.Пономаренко Л. И. Тренинг развития рефлексивности у подростков // Практична психологія та соціальна робота. - №3. – 2002. – с. 8-17.
3.Психологія особистості: Словник-довідник / За ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко. – К.: Рута, 2001, - 320 с.
4.Antonovski A. Rozviklanie taemnici zdrovia. Warshava, 1999. – s.32.
