Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Україна релігійна: схід-захід
“одиничне” як об’єкт
Гуманістичний зміст
Проблематика просвітницької філософії у світлі сучасних
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   91

Приклад 1. Темою мовлення є плоскі многокутники. Із вислову Жоден трикутник не є чотирикутником операцією протиставлення предикатові виведемо: Частина, плоских многокутників, які не є чотирикутниками є трикутниками (рис 3, а). 118

Приклад 2. Темою мовлення є цілі числа. Із вислову Жодне парне число не є непарним операцією протиставлення предикатові виведемо Усі числа, які не є непарними, є парними (рис. 3, б). 118

Отже із загальнозаперечного вислову внаслідок протиставлення предикатові в одному випадку повинен виводитись частковостверджувальний вислів, а в іншому – загальностверджувальний. Оскільки для виведення нам не байдуже чи містить універсум ще якісь об’єкти крім S і Р, чи ні, то п’ять Жергонових діаграм треба подвоїти – в половині з них множинаS P не є порожньою, а в іншій половині – порожня. У підсумку отримано десять діаграм, і, відповідно десять різних висловів. 118

Однак, наведені міркування все ж недостатні, щоб бути переконаним, що інших видів висловів немає. Цю переконаність дає перебір варіантів відношень між обсягами імен, здійснюваний не за допомогою діаграм Ейлера, на яких відсутні зображення порожніх підмножин, а за допомогою діаграм Венна, в яких графічно фіксують і непорожні, і порожні множини (вони містять не один графічний знак, а два – штриховані і нештриховані поля). На цих діаграмах наявні чотири поля, якими позначають усі потенційно можливі поєднання ознак (рис. 4) і в підсумку можна здійснити перебір усіх варіантів поєднання заштрихованих і незаштрихованих полів, отримавши усі варіанти відношень обсягів і, відповідно, усі види елементарних висловів, відповідних цим відношенням. Крім того, важливим є те, що діаграмам Венна легко поставити у відповідність бульові функції, і в підсумку ще й таким чином отримати ту саму відповідь про можливу кількість варіантів відношень обсягів – вона рівна кількості бульових функцій, тобто шістнадцяти. 118

Наведена відповідність між видами висловів та бульовими функціями є відмінна від інтерпретації започаткованої Джорджем Булем. Вислову Усі S є Р він ставив у відповідність відношення належності однієї множини іншій (х  у), записуючи цей вислів у символьному вигляді виразом х  (1 – у) = 0, де символом х позначено множину, виразом (1 – у) – доповнення до множини у, знаком множення – переріз множин, знаком 0 – порожню множину [2, 21, 34]. Отже, вираз х  (1 – у) = 0 можна записати сучасними символами виразом х у = , якому може відповідати як х = у, так і х  у. Отже, виразом х  (1 – у) = 0, відповідний виразу (х → у) Джордж Буль позначав не Усі S, але не тільки S, є Р, як це є на рис. 4, а Усі S і тільки S є Р або Усі S, але не тільки S, є Р. 119

У підсумку отримано шістнадцять відношень між обсягами імен, а отже, відповідно, шістнадцять елементарних простих висловів, шляхом поєднання яких можна отримати всі інші прості вислови. Отже, різновиди простих висловів можна зафіксувати такою схемою (рис. 5). 119

У схемі, наведеній вище, вислови поділено насамперед на елементарні (базові) прості вислови (це ті шістнадцять висловів, кожен з яких відповідає одному з відношень обсягів, зафіксованому однією з шістнадцяти бульових функцій) та похідні прості вислови, які отримують в результаті поєднання базових. Кількісновизначені – це такі вислови, в яких однозначно зафіксовано про всі чи про частину об’єктів стверджують. Приклади висловів: 119

Простий елементарний вислів: Усі S, але не тільки S, є Р. 119

Неоднозначний простий (кількісновизначений) вислів: Усі S є Р. Це такий вислів яким не зафіксовано чи всі S і тільки S є Р чи всі S, але не тільки S, є Р. Наприклад, Усі студенти групи S відвідали музей Р. Тут не зафіксовано, чи були в музеї ще якісь відвідувачі, чи ні, тобто невідомо, чи між S і Р рівнообсяговість (Усі S і тільки S є Р), чи підпорядкованість (Усі S, але не тільки S, є Р). Ці вислови П. Таванець називає висловами належності [3, 89]. 120

Кількісноневизначений вислів: Певна кількість (тобто усі або частина) S є Р. 120

1. Кедров Б. М. О числе отношений множеств (понятий) /Логические исследования. – М.: Изд во АН СССР, 1959. 120

2. Boole G. The mathematical analysis of logic, being an essay toward a calculus of deductive reasoning. – London, Cambridge, 1847. 120

3. Таванец П. В. Вопросы теории суждения. – М.: Изд во АН СССР, 1955. 120

Ігор Захара 120

УКРАЇНА РЕЛІГІЙНА: СХІД-ЗАХІД
(НАКЛАДАННЯ ПАРАДИГМ) 120

УКРАЇНА РЕЛІГІЙНА: СХІД-ЗАХІД
(НАКЛАДАННЯ ПАРАДИГМ) 120

У дохристиянській Україні міфологічні образи відігравали роль символу релігійної віри. Ще з тих часів спостерігається накладання східної парадигми у релігійній свідомості на західну. На це звернув увагу Михайло Грушевський: “Се дотикає і мітольогії, і релігії та словесності нашого народу... Вого знаходить собі подібності в мітольогії народів германських і литовських – з одної сторони, у вірування іранських та індійських – з другого боку” 3,5. 120

Географічне положення України сприяло проникненню християнства з найближчих його центрів: Єрусалиму,Антіохії, Малої Азії, Константинополя. Важливу роль у поширенні християнства відігравали і політичні обставини. Україна знаходилася на перетині шляхів між різними тогочасними політичними центрами. У цьому регіоні перехрещувалися впливи та інтереси тодішніх розвинених держав, таких як Візантія на Сході і Німецька імперія на Заході. Ці держави мали досить розвинуте церковне життя, а це також впливало на поширення християнства в Україні і накладанню релігійно-філософських парадигм. Має рацію Софрон Мудрий, коли твердить, що українська церква мала нагоду вибирати і приймати зразки візантійської культури та церковності, хоча ніколи не заперечувала значення і вартостей західноєвропейських надбань. Українська Церква завжди прагнула до синтезу Сходу і Заходу 5,20. Отже Україна завдяки своєму географічному розташуванню була тією ідеальною країною, де дві культури, дві форми християнства не витісняли одна одну, як це було в Болгарії, Чехії, Моравії, Хорватії, а схрещувалися і створювали синтез. 121

Мовлячи про філософсько-релігійні парадигми в різні історико-культурні епохи та існування у них різних інколи вкрай протилежних течій, то у них не важко помітити певну перевагу то західної, то східної, але ніколи не зустрічаємо повної нівеляції однієї з них. Так, у добу гуманізму, Відродження та Реформації в Україні переважає в якійсь мірі західна релігійно-філософська парадигма. В. Нічик, В. Литвинов, Я. Стратій цілком слушно вказують на ті спільні риси, що єднають культуру італійського та північного Відродження з інтелектуальним процесом в Україні, що в церковному житті з’являються моменти, співзвучні з західноєвропейською реформацією. 121

У творчості І. Вишенського, Й. Княжинецького, згодом Г. Сковороди, П.Юркевича переважає східна релігійно-філософська парадигма, але у релігійно-філософській спадщині кожного з них можна відчути деякі риси, елементи, тенденції західної мислительної традиції. І. Вишенський, наприклад, є яскравим представником східної православної ментальності, але на його творчість, на його філософсько-теологічні погляди мали вплив і католики, і протестанти. 121

Сприяла накладанню парадигми Схід-Захід і загальна тенденція філософії доби бароко в Україні. Якщо мова йде про могилянський період, то, безперечно має слушність Я. Ісаєвич: “Петро Могила вважав, що зміцнення православної церкви і навіть саме її збереження можливі лише за умов істотної її модернізації, впровадження елементів західних форм церковної організації і сприйняття рис римо-католицької догматики та обрядовості. Проте проголошувалися непохитними головні засади православної догматики і зберігалася візантійсько-слов’янська (Кирило-Мефодіївська) обрядовість, яка і відзначала національну своєрідність як українсько-білоруської православної, так і греко-католицької” 10,9-10. 122

Загалом, релігійно-філософська думка України йшла притаманним тільки їй шляхом, звіряючи свій поступ як зі Сходом, так і Заходом. Накладання мислительних парадигм визначало релігійну своєрідність церковного життя в Україні. 122

1. Кессіді Ф.Х. От мифа к логосу.-М., 1972. 122

2. Кодлубай І., Нога О. Прадавня Україна. Історія, культура, вбрання. – Львів, 2001. 122

3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. 122

4. Захара І. Про раціональний, емоційний та вольовий складники синергії зневолення // Synergia znsewolenia. – W arszawa, PTU, 2002. 122

5. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Івано-Франківськ, 1999. 122

6. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1993. 122

7. Полянська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. – Рим, 1964. 122

8. Грушевський М. Історія української літератури. В 6-ти т., 9 кн. Т.1-К., 1993. 122

9. Сліпий Й. Нарис історії середньовічної (схолястичної) філософії. – Рим, 1991. 122

Неллі Карамишева 122

“ОДИНИЧНЕ” ЯК ОБ’ЄКТ
ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ 122

“ОДИНИЧНЕ” ЯК ОБ’ЄКТ
ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ 122

Термін “одиничне” та однопорядкові з ним терміни “один”, “одиничність”, “одиничний об’єкт” набули логіко-філософського та математичного смислу в працях Аристотеля, Д.Локка, Г.Лейбніца, Б.Рассела, Г.Фреге, С.Лесь-невського. Ідея одиничності, за Д.Локком, пізнається вищою силою духу людини. Це означає, що спостерігаючи різноманітні предмети, тіла, речі, суб’єкти пізнання створюють уявно, розумом певну абстракцію (ідею – по Локку) – “одиничне”, (“одиничність”), яке позначає кожний окремий предмет в його відокремленні від інших предметів та його обмежене просторово-часове існування. Абстракція “одиничне” за змістом означає відокремлене від інших, обмежене в просторі і часі існування або форму існування дійсності, що розвивається. Така абстракція дає можливість розрізняти – “один предмет” і “множину предметів”, “існування предмету в його одиничності” і в рядку з іншими предметами у множині. 123

Математичний смисл терміну “одиничне” надав Г.Фреге таким чином: “Одиничне (одиничність) є точна тотожність, а з різницею виникає множина... Множина можлива тільки стосовно слів-понять, якщо одиничне (“одиничність”) означає об’єкт, який підлягає “лічбі”, то ми не можемо визначити число як одиничність. Математичним еквівалентом для терміну “одиничне” є “одиниця”, а сума одиниць - є натуральне число,... кожне окреме число є самостійним об’єктом. “Одиниця” (один) – це власне ім’я об’єкта математичного дослідження (Фреге,с.66-77). У математичних науках “одиниця” як об’єкт дослідження набув форму математичного знаку-символа, який вже має універсальне значення для всіх наук як виразник феномену одиничного об’єкта. В арифметиці таким знаком-символом є “одиниця”, у геометрії – “крапка”, в алгебрі – первинний символ “а”, у теорії топосів – “топос”, у теорії множин – “елемент множини”. 123

“Одиниця”, “крапка”, “елемент”, “топос” – це математичні абстракції (абстрактні об’єкти математики), які виражають одиничну сутність буття – просторово-часове існування окремих речей, предметів, які об’єднаються в різні множини. “Одиниця” – той мінімум, після якого наростає множинність (чисел, крапок, елементів), що створюють континуум до максимуму. Наприклад, крапка символізує безмежне мале, яке переходить у безмежне велике шляхом її поширення, пульсації. Про це писали М. Кузанський, У. Оккам, Е. Шредер, Г. Фреге. Таким чином, усі одиничні предмети одного походження створюють певну множину і підлягають лічбі, а кожний одиничний предмет в його відокремленні від інших виступає як дещо єдине, неподільне, цілісне. 124

У сучасній логіці для позначення одиничного предмету вводиться термін “індивідний об’єкт” як чуттєво-сприймаючий об’єкт, що володіє просторово-часовими характеристиками” (Словарь “Дефорт”, с.53). У логіці термін “одиничне” набув своїх особливих значень. У логіці імен виділяють одиничні імена поряд із загальними та нульовими, відповідно для кожного класу імен можуть бути побудовані різні варіанти числення імен. Прикладом числення одиничних імен є формальна теорія (онтологія) С.Лесьневського, в якої будуються атомарні висловлювання, “необхідна істинність якого полягає в тому, що його суб’єктом повинно бути власне ім’я, яке позначає деякий денотат, тобто індивідний об’єкт. У випадку суб’єкта з нульовим обсягом або обсягом, який перевищує одного індивіда, атомарне висловлювання вважається хибним” (3, с.215-221). У численні одиничних висловлювань “одиничне” означає таку властивість, яка притаманна лише одному суб’єкту, що входить в структуру висловлювання і непритаманне іншим суб’єктам. Наприклад, у висловлюванні “Аристотель є засновником науки логіки” властивість “бути засновником науки логіки” є одиничною, притаманною лише Аристотелю і ніяким іншим суб’єктам із класу людей. На відміну від висловлювання “Аристотель був давньогрецьким філософом”, в якому властивість “бути давньогрецьким філософом” є не одиничною, а загальною, притаманною ще іншим суб’єктам. В існуючих логічних теоріях розрізняють одиничні висловлювання, в яких сингулярний термін (власне ім’я) позначає одного елемента із певної множини (одиничне як елемент певної множини), як у відому силогізму “Усі люди – смертні. Сократ - людина. Отже, він смертний”. Відповідно, при визначенні модусу простого категоричного силогізму одиничне висловлювання позначається модусами А. або Е на підстав того, що властивість Р, яка притаманна усьому класу, притаманна і кожному одиничному суб’єкту (предмету думки). Створення особливої моделі для одиничних висловлювань або логіки одиничного стає новим напрямом логічних досліджень. Інтерпретація цієї логіки може бути здійснена у сфері онтологічних досліджень унікального, неповторного, що має місце в природі і суспільстві. 125

1. Фреге Г. Основы арифметики. – К.: Порт-Рояль, 2001. 125

2. Логический словарь “Дефорт”. – М.: Мысль, 1994. 125

3. Шуман А. Философская логика. – Минск: Экономпресс, 2001. 125

Володимир Кондзьолка 126

ГУМАНІСТИЧНИЙ ЗМІСТ
ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ 126

ГУМАНІСТИЧНИЙ ЗМІСТ
ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ 126

Тривалий історичний шлях розвитку світової філософії як духовного феномену людської культури переконливо засвідчує її неухильний інтерес до розгадки сутності буття людини. У широкому спектрі проблеми, над якими рефлектувала філософія впродовж віків, особливе місце займали питання: “Хто є людина? Що складає її природу? У чому цінність і смисл людського життя? Яке місце займає людина у космосі?” Коротко кажучи, в рамках філософії склалася ціла система поглядів, ідей, що стосувалися екзистенції людини і фактично визначали змістовний простір філософського знання. Тобто тема людини в її найрізноманітніших аспектах, як зазначає відомий німецький філософ М.Шеллер у своєму нарисі “До ідеї людини”, дійсно пронизує усю історію філософії: “У певному розумінні усі головні проблеми філософії, - стверджує він, - можна звести до питання: що є людина і яке метафізичне місце і становище вона займає у загальній сукупності буття, світу і Бога” [1]. 126

У цьому плані, на нашу думку, жодна наука не може зрівнятися з філософією в масштабності постановки та у спробах вирішення антропологічної проблематики. Хоча зазначимо відразу, що література, мистецтво, релігія, історія тут також сказали своє вагоме слово. 126

І все ж, які антрополого-гуманістичні пріоритети філософії, що були заманіфестовані нею в її так давній і великій історії? Насамперед, вже в античній філософії людина була виокремлена і визнана частиною великої світобудови (Макрокосмосу), і навіть названа малим світом (Мікрокосмосом). Головною та сутнісною ознакою її екзистенції є те, що людина була представлена як істота розумна (homo sapiens). 126

Через буття людини філософія неначе проклала великий рубіж у космічному бутті: тут було відкрито поруч із існуванням природної субстанції, ще і духовну – душу (дух). Фактично цим був встановлений рубіж між живим і неживим, органічною і неорганічною матерією. 126

Факт відкриття духовного світу людини реально ставав передумовою відкриттям її Прометеєвого призначення – бути істотою творчою, здатною до трансцендентування, і цим самим сходження у світ ідеальний, у сферу Абсолюту, до найвищого Добра (Платон). Чи не цим людина вперше заманіфестувала свою Божу подобу – бути Творцем (Creator) на землі – творити, а не просто засвоювати світ. Великий грецький поет, драматург Есхіл сказав: “Найбільше диво із див світових – Ти людино!”. 127

Вже цим філософія і засвідчували чи не найголовніше своє покликання: окреслити життєву дорогу людини і смисл її земного існування – творити Добро, жити для Добра (Сократ, Платон, та інші). Філософія неоплатонізму, зокрема, такі мислителі, як Філон, Плотін утверджуючи ідею еманації, фактично намітили шлях людського сходження до гірських вершин Абсолюту чи просто Добра. 127

Філософія піднесла людину на найвищий щабель її земного буття, насамперед виходячи із найголовнішої її сутнісної ознаки: бути істотою розумною. А відтак на цій основі людина була визнана “мірою усіх речей” (Протагор). У царині філософії було піднято та осмислено чимало інших великих гуманістичні ідеалів. Так в епікуреїзму і стоїцизмі вперше прозвучала ідея того, що людина покликана бути щасливою, вільною і здатною утверджувати себе, свої духовні здібності. Тут був сформований ідеал мудреця, мудрого життя, а також засади практичної етики з установками на те, як жити і що робити. 127

Вже антична філософія і філософія наступних віків окреслила принципи та засади такої моральної позиції життя людини, коли б вона за будь-яких обставин, будучи чи то бідною чи багатою, могла завжди зберігати внутрішню незалежність від умов, існування, утверджувати свою духовну свободу. Саме це мало велику життєву силу у житті та у творчих пошуках великого українського мислителя Григорія Сковороди, коли його кличуть, заманюють, обіцяють, а він обирає свободу та духовну незалежність. 127

В рамках філософії зокрема в епоху Відродження сформувався гуманізм як система поглядів і течія суспільної, філософської думки. Тут вперше прозвучав і гімн людині, що був проголошений відомим мислителем Піко делла Мірандола у його творі “Про гідність людини” (“De dignitate homini”). Він, як і інші тогочасні мислителі, заявляє про виключне право людини творити себе як особистість, як особу, котра має можливості діяти, вибирати і бути щасливою. Тут вперше прозвучала і велика гуманістична ідея: “людина сама Творець свого щастя” (“Fortunaе suae ipse faber”). 128

Філософи Нового часу (Кант, Гердер, романтики) стали носіями великої гуманістичної ідеї, що утверджувала людину як суб’єкта духовної діяльності, який творить світ культури, є носієм вищих моральних ідеалів та цінностей. 128

Філософія ХХ сторіччя по-справжньому претендувала не лише на “новий погляд” людину, але і на написання нової антропології. І це було зробили в рамках таких філософських течій як екзистенціалізм, персоналізм, неотомізм, філософська антропологія та інші. Вони чимало зробили і в напрямку формування нового ідеалу людини, що гармонійно поєднував у собі високі морально-етичні якості, духовне багатство, фізичну досконалість. Сучасна філософія зробила чималі у напрямку пошуків координат реального гуманізму, утвердження віри в людину, у її добру історичну перспективу та майбутнє. Ця філософія в значній мірі поділяє велику ідею Гегеля про те, що всесвітня історія не є ареною для повного щастя людини, але і за таких обставин остання аж ніяк не приречена бути у ній нещасливою. 128

Таким чином, рефлексії, здійснені філософією над буттям людини впродовж історії цієї науки, стали невід’ємною складовою частиною її багатогранного змісту, наукових пошуків, полишаючись назавжди неповторною сторінкою наукової біографії цієї науки. Врешті-решт, філософська думка не лише торувала дорогу до гуманізму, але й закладала реальні основи нового ренесансу людини. 128

1. Аббаньяно Николо. Мудрость философии. СПб., 1998. 128

2. Гегель Г.Ф.В. Феноменология духа //Гегель Г.Ф.В. Соч. М.-Л., 1959. 128

3. Карлос Вольверде. Философская антропология. М., 2000. 128

4. Кант Е. Антропология с прагматической точки зрения // Кант Е. Соч., В 6 т. М., 1965. – Т.І. 128

5. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.. 1991. 128

6. Scheler M. Zur Idee des Menschen // In: Vom Umsturz der Werte. Bd. I. Leipzig, 1919. 129

7. Gehlen A. Studien Zur Antropologie und Sozioologie. B. 1963. 129

8. Jaspers K. Der Mensch als Aufgabe Seiner selbs. Universitas, 1964. 129

Надія Гапон 129

ПРОБЛЕМАТИКА ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ У СВІТЛІ СУЧАСНИХ
ҐЕНДЕРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 129

ПРОБЛЕМАТИКА ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ У СВІТЛІ СУЧАСНИХ
ҐЕНДЕРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 129

Філософська думка багато сторіч викристалізовувала певне знання про чоловічий/жіночий ґендер, формувала ті чи інші положення стосовно його природи. У філософії Просвітництва від Вольфа, Руссо до Канта проголошувались ґендерні істини, які у наступні сторіччя ставали ментальними установками для дослідників у галузі історії, соціології, психології, літературознавства тощо. Історико-філософське осмислення ґендеру завжди видавалось необхідним для того, щоби краще збагнути його минуле і сучасне. Показовим є те, що увага до сучасного чоловічого/жіночого світу посилюється у той час, коли в науці знижується впив монолітних метатеорій і поширюються множинні теорії, в межах яких формуються нові істини. Принаймні для дослідників історії філософії створилася ситуація, коли усталені істини довелося переглядати. Назріла потреба творити більшу пластику ґендерної теорії, гнучкість її переходу у міждисциплінарні виміри. Подібно до того, як французький мислинець Ж.Дельоз у праці, присвяченій Кантові, Спінозі, Бергсонові, Ляйбніцові [1], а також у звертанні до творів Платона, Епі­кура, К’єркеґора, Ніцше, Фройда (які є частиною історії філософії, але “висковзують” від неї у певному аспекті), задемонстрував новаторський спосіб прочитання видатних праць, спричинившись до виявлення їх найважливіших інтуїцій стосовно ґендеру. 129