Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Мовне вираження категорії буття в українській філософії 143
Дискурсивне означення свободи
Діалогічна й теоретична
До проблеми гендерної нерівності 153
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   91

Свідомість розглядається як нескінчений потік. Ця властивість свідомості береться в її необоротному протіканні, що характеризується синтетичною, цілісною формою. В цьому безперервному потоці виокремлюються певні одиниці, кожна з яких з одного боку є цілісність, а з другого у всій своїй своєрідності існує тільки в єдності з цим потоком. 141

Властивістю свідомості є її налаштованість на предмет (свідомість завжди є свідомістю про). Цю властивість Гуссерль називає інтенціональністю. Тільки на підставі свідомості, виходячи з неї самої мають бути виокремлені багатоманітні типи предметностей свідомості, структури і механізми завдяки яким свідомість конституює предмет. Інтенціональність конкретизується з точки зору структурної багатоманітності актів свідомості в межах яких „даються” предметності. Модифікації актів свідомості – сприйняття, спогади, фантазії розглядаються в тісному взаємозв’язку з предметністю. Завдяки властивості інтенціональності аналізується функція свідомості активно здійснювати надання смислу, наповнення значеннями мовних та інших символічних форм. 142

Свідомість як цілісний потік, який володіє функцією „смислопокладання” характеризується тим, що він має властивість до саморозкриття (потік в цілому і його окремі елементи, „одиниці” є „даностями”). „Даності, що само розкриваються” мають в собі не тільки неповторні, унікальні, мінливі елементи але й всезагальні („ейдетичні”) структури. Вони характеризуються як „чисті можливості”. Сама ця сутність – апріорна, первісна та інваріантна по відношенню до всіх конкретних актів сприйняття. 142

Усі вищеперелічені властивості свідомості проявляються в її часовості. Свідомість містить в собі часові структури, завдяки чому часовість свідомості має унікальний характер. „Чиста свідомість” володіє власною буттєвістю. В ній міститься багатоманість типів предметностей, предметних сфер, предметних структур, які знаходяться в кореляції з різними областями дійсності і значно перевищує її. Ці структури свідомості Гуссерль називає онтологічними, а феноменологію, яка їх розкриває – онтологією. 142

Для досягнення „чистої свідомості” використовується феноменологічна редукція. Ми є частиною того світу до якого ми належимо. Це світ природної настанови. Визнання існування цього світу Гуссерль називає тетичним актом (в ньому міститься певна теза, ствердження) або генеральною настановою свідомості. Для того, щоб відкрити нові виміри вивчення свідомості Гуссерль вимагає зробити редукцію генеральної установки, зробити недійсним наше переконання в тому, що світ існує. Редукція це насамперед методологічний прийом, який не заперечує генеральної настанови, але дає можливість досягнути рівня „чистої свідомості”. 142

Редукція це комплексна процедура, яка складається з взаємопов’язаних моментів. Епохе – утримання від покладання реального існування оточуючого світу. За допомогою епохе в спогляданні дається не існування, а феномени. Трансцендентальна редукція – виявлення першоджерел досвіду. Трансцендентальна редукція забезпечує можливість переходу від аналізу корелятів інтенціональних актів свідомості (феноменів) до аналізу самих актів свідомості, в яких конституюються феномени. Абсолютна редукція – виявлення позачасової підстави, яка здатна породжувати саму суб’єктивність. 143

Для чистої свідомості властива здатність до конституювання, тобто її активність, творчі потенції, які знаходять свій прояв в конституюванні всіх структур самої свідомості в їх цілісності. Особливо в утворенні свідомістю таких цілісностей як світ в цілому, природа як така, суще, буття, суб’єкт. Чиста свідомість – замкнене, іманентне утворення, де діючим центром є „феноменологічно очищене” „Я”. Однак для неї властива здатність конструювати такі структури, які дозволяють орієнтуватися на alter ego. Це – інтерсуб’єктивність. 143

Коли Гуссерль говорить про „даність” об’єктивного стану речей через свідомість, він насамперед відкидає наївний натуралістичний погляд на даність предметів свідомості. Даність предметного змісту є наслідком творчої діяльності свідомості, яка „розгортає” безліч внутрішніх механізмів і структур. Феноменологічна філософія аналізуючи проблему свідомості поза свідомістю, насамперед наголошує на її корелятивність проблемі предметностей самої свідомості. 143

Уляна Хамар 143

МОВНЕ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ БУТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ 143

МОВНЕ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ БУТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ 143

Важливою термінологічною проблемою в кожній галузі знань є обґрунтованість термінів. Це стосується також філософських термінів, зокрема філософських категорій. Мовознавча обґрунтованість включає в себе, окрім іншого, порівняльний аналіз усієї множини дублікатів, з метою виявлення найдоцільнішого слова чи словосполучення для позначення відповідного предмета думки. Зазначена проблема особливо важлива у разі великої кількості дублікатів, тим більше, коли це стосується найзагальніших форм мислення. 144

Предметом даної публікації є аналіз обґрунтованості термінів, якими позначають буття. У якості знаку для зазначеного поняття найчастіше вживають слово буття і, значно рідше, слова: сутнє, існуюче, істе. Для виявлення найдоцільнішої лексичної основи аналізованого поняття потрібно окреслити його зміст, що дасть підставу для вибору такого з посеред дублікатів, який є, з одного боку, семантично прозорим, а з іншого – побудованим відповідно до правил словотвору української мови. 144

Зазначене завдання (виявлення змісту поняття буття) є достатньо складним, оскільки сучасна філософська думка успадкувала з тривалого періоду розвитку філософії велику кількість різних тлумачень цього поняття. Багато концепцій буття сформулювали вже ранні грецькі філософи, витлумачуючи його як те, видозміною чого твориться усе різноманіття об’єктів, що оточують людину. За основу брали окремі матеріальні утворення (воду, повітря, землю, апейрон, гомеомерії, атоми), явища (вогонь), ідеальні об’єкти (числа) тощо. Названі підходи були доповнені в подальшому концепціями Платона, Арістотеля, Середньовічної християнської філософії, множиною концепцій періодів Відродження, Нового часу, німецького ідеалізму та ХІХ-ХХ століть. Низка авторів ототожнює цей термін із терміном матерія. 144

До наведеного різноманіття тлумачення буття як якоїсь субстратної першооснови усього, що існує, чи проявів свідомості, треба долучити також те, що термін буття вживають у різних значеннях. Зокрема, цим терміном позначають ще процес існування, а також існування не тільки самостійне, а існування взагалі (чи як об’єктивна, чи як суб’єктивна реальність). Так чи інакше, але цим терміном позначають те, що самостійно існує (хоча прихильники різних онтологічних концепцій, по різному уявляють собі що саме існує самостійно, а що є похідним), або те, що існує взагалі (чи самостійно, чи ні). Ця множина значень, кожне з яких стосується філософії, є суттєвим недоліком терміна буття. Більше того, суттєвим його недоліком є те, що він не є семантично прозорим, оскільки лексичною основою цього слова є слово бути, а не слово існування, тоді як зміст усіх дублікатів (буття, сутнє, існуюче, істе) пов’язаний з існуванням, чи з тим, що існує. Фактично, потрібно створити термін, відповідник виразу те, що існує. 145

Слово сутнє, лексичною основою якого є слово суть (архаїчна форма третьої особи множини дієслова бути) має той же недолік, що й слово буття – він не має в своїй основі слова існування. Слово існуюче є дієприкметником, а отже позначає не предмети, які існують, а саму лише ознаку за дією – існувати. І слово існуюче, і істе можуть бути вжиті в субстантивованому вигляді, тобто позначати об’єкт (що і повинні позначати ці слова), однак, для адресата мовлення не завжди є очевидним: у субстантивованому вигляді вжите слово чи ні. Такий самий недолік має слово істе, оскільки воно також відповідає не на питання що(?), а на питання яке(?). У підсумку, можна стверджувати, що жоден із наявних дублікатів не відповідає вимогам і лексичної, і змістовної обґрунтованості, тобто доцільно створити новий знак для аналізованого поняття. 145

Оскільки термін не обов’язково повинен бути однослівним, то доречнішим є передавати зміст поняття буття (існуюче) виразом те, що існує. Прийнявши цей вираз, ми уникаємо тих недоліків, які притаманні всім іншим розглянутим варіантам. 145

По-перше, з точки зору граматики, варіант, який передавав би потрібний зміст, повинен відповідати на питання що(?). І, оскільки за допомогою засобів словотворення української мови неможливо створити такий іменник, то можна використати займенник те (співвідносний з іменником), яким не позначають ознак предмета, але узагальнено вказують на предмет. 145

По-друге, прийнявши запропонований варіант, вилучено один із варіантів змісту слова буття, а саме, буття як процес, як існування чогось чи когось. Щодо двох інших значень слова буття, то їх легко виразити на основі запропонованого варіанту: те, що існує взагалі і те, що існує самостійно. Отже, в підсумку усунено багатозначність терміна. 146

кафедра філософії 147

кафедра філософії 147

Анатолій Карась 147

ДИСКУРСИВНЕ ОЗНАЧЕННЯ СВОБОДИ
ЯК УМОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО ПОСТУПУ 147

ДИСКУРСИВНЕ ОЗНАЧЕННЯ СВОБОДИ
ЯК УМОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО ПОСТУПУ 147

Спочатку деякі поняттєві уточнення. Громадянський поступ визначається аспектом соціального розвитку, який обумовлюється жаданнями громадянських свобод та їх сталим економічним, соціальним і політичним задоволенням. 147

В основі громадянського поступу лежить нагромадження міри соціального капіталу та посилення значення і ролі індивідуальної свободи й належної автономії особи. 147

Громадянський поступ є історичним виміром соціального розвитку певної спільноти, що здійснюється в якості громадянського суспільства й водночас стосується універсальних вартостей. 147

Спільнота людей життєстверджується у двох площинах: як локальне культурно визначене суспільство і як суспільство з універсальними інтенціями, наприклад, в якості християнської, європейської цивілізації, або громадянського суспільства. 147

Свобода як загальновживане слово переважно сприймається у повсякденні значенні абстрактної, невизначеної інтенції до втілення життєвих жадань і прагнень (бажань). 147

Свобода наповнюється змістом залежно від означування жадань, або прагнень, перетворюючись під впливом їх домагання у систему прав людини. Боротьба за свободу є боротьбою за права людини, які усвідомлюються в сенсі набуття значень жаданнями і прагненнями. 147

Контекстом для набуття значень (в тому числі – свободи) є наявні культурно-історичні практики, що пов’язані з дискурсивними та наративними формами світосприймання. У різних спільнотах значення свободи не є тотожним ні за інтенсивністю сприйняття, ні за інтенціональністю дії. Хоча на рівні індивідного життя свобода постійно інтенціонує своє значення, останнє, проте, не завжди набуває усвідомленого, раціоналізованого довершення в розумі, часто залишаючись лише у вигляді знака чи символа, для сигналізації про актуальність, бажаність дечого, відсутнього в даний час для індивіда. 148

Контекстуалізація свободи розгортається як процес семіозу, що симультанно відбувається в довколишньому середовищі людини (природа + господарські форми + тіло) та в її культурній семіосфері (тексти + комунікації; звичаєвість + розум, освіта) та в соціальності (норми і форми позитивних і негативних взаємодій та інституційних відносин). 148

Культурна семіосфера визначається двома вимірами: локальним та металокальним. Останній синонімічно позначається як універсальний, або загальнолюдський. Локальний рівень семіосфери в пропонованих тезах окреслюється національним значенням і вивершується у сенсах доби модернізму, коли людина домагається автономії та автентичності, простуючи шляхом часто болісної індивідуалізації відносно загальних вимог аграрної спільноти. 148

Надлокальний (він же наднаціональний) вимір означування свободи визначається поняттями універсальних громадянських свобод та прав людини, які, одначе, складаються на рівні національних домагань. Властиво в контексті останніх індивіди покликані навчитися сприймати один одного як вільних і рівних перед законом, незалежно від етнічного, соціального чи расового походження. 148

Таке нове сприйняття має своє коріння, зокрема, в універсалізуючому християнському дискурсі й світогляді. Хоча практичне завершення воно набуває лише в новій соціальній якості спільнот, утворених спільним жаданням свободи, що обов’язково знаходять семантичну артикуляцію у текстах та відповідній практиці звільнення від “феодального багажу”. Звільнення “одного” у такий спосіб стає звільненням “усіх”, звільнення “я” – звільненням “ми”; практичній дії (боротьбі за свободу), як відомо, передує певне ідейне натхнення. Іншими словами йдеться про те, що домагання свободи як форми здійснення жадання індивіда, передбачає її попереднє означування у мовних текстах, засобами яких люди досягають взаєморозуміння між собою. Умови взаєморозуміння, що втілюються лінгвістично, набирають форму життєвих оповідей – нарацій. 149

Життєві історії, таким чином, є текстуально-семантичними “матрицями”, в контурах яких абстрактні інтенції свободи набирають конкретних щодо лінгвістичної, культурної спільноти значень і символів. 149

Життєві оповіді (історії) є здійснюванням жадань, так чи інакше опосереднених знаком свободи людини, як члена лінгвістичної спільноти; вони а) забезпечують лінгвістичну репрезентацію жадання свободи таким, як її бачить член спільноти; б) позначають репрезентацію об’єкта жадань, генеруючи (з уяви та розуму) сукупність об’єктів, що окреслюють відмінну від реальності (фізичної) об’єктну дійсність; в) конституюють семантичні умови, завдяки яким саме жадання (свободи) стає зрозумілим як жадання людське; г)запроваджують належний до домагань свободи морально-етичний словник оцінювання дій людини, як члена конкретної лінгвістичної спільноти. Такий словник є умовою визнання успішності розв’язання життєвих проблем членом локальної спільноти. 149

Водночас, наративні оповіді, що виражають домагання локальної спільноти, втілюють субординативну систему концептів чеснот та стандартів досконалості, означених контекстом окремої культурної спільноти. Цей словник значень потребує бути вкорінений у глибинні структури культурних жадань та відповідної ідентичності. Саме тут буття світу сприймається як реальність, що існує поза людиною, незалежно від особи і зумовлює її розум та дії. Світ ототожнюється з реальністю, що дорівнює буттю, яке існує поза людиною. Генерується тоталізуючий стиль мислення і вивершується претензія на єдиний, всеохопний світогляд та всеохопне розуміння людини і світу. 149

Відтак, прагнення громадянської свободи (прав людини) вступає у суперечність з наративами, обумовленими локальними культурами. Хоча властиво на їх рівні вперше виявлені жадання індивідуальних свобод, виявилося, що значення індивідуальних свобод є універсалізуюче й таке, що сягає поза концепти “ми” і “вони”. 150

Досягнення громадянських свобод (які не є природними) належить до розряду “набутих” людиною значень, які постають, інтерпретуються і усвідомлюються на рівні дискурсивно-етичної практики, що розгортається навколо виокремлювання ролі знання, віри, розуму, інтелекту. Досягати громадянських свобод (що дорівнює розгортанню громадянського поступу) означає ставати спроможним до змін у світогляді, характері, саморозумінні, самооцінці. 150

Здатність до громадянської свободи є справою набуття її значення через належну дискурсивну практику; це справа росту, вивершення, вдосконалення самої людини, її розуму і характеру. Йдеться про реконструювання “Я” як суб’єктивності, що сприймає світ як незалежну реальність, на “Я”, що сягає понад дихотомію “Ми” – “Вони” і сприймає світ як суб’єкт, локальна культура якого стає дійсністю, витканою із сукупності об’єктів, означених в контурах однієї з лінгвістично-культурних спільнот. 150

Громадянський поступ як здійснення громадянських свобод і поширення міри соціального капіталу, пов’язаний з такими семіотичними інтерпретаціями та настановами, що покликані творчо змінювати стан розуму, самостійно визначатися щодо віри та знання правди, ідентифікувати власний характер відповідальністю за промовлене слово (обіцянку) перед лицем іншого. 150

Таким чином, прагнення до громадянської свободи виявляється здатністю розуму і характеру людини підтримувати або домагатися ідентичності, що не може бути вичерпно репрезентована лише в наративних термінах локальної культури. Громадянський поступ вивершується у такому дискурсивному означенні свободи, де вона осягається на рівні однакових можливостей самовизначення кожного у позасубординативній універсальній площині взаєморозуміння. 150

Дискурсивна практика означування громадянських свобод, як певних чеснот, вимагає також морально-етичного проникнення. Це схиляє до переконання, що громадянин, який не є міцно вкорінений у долю конкретної культурної спільноти, не могтиме сповна ні оцінити, ні зрозуміти, ні сприймати дискурс і практику виборювання громадянських свобод і прав людини. 151

Василь Лисий 151

ДІАЛОГІЧНА Й ТЕОРЕТИЧНА
МОДЕЛІ ДІАЛЕКТИКИ:
ВИТОКИ, ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНІСТЬ 151

ДІАЛОГІЧНА Й ТЕОРЕТИЧНА
МОДЕЛІ ДІАЛЕКТИКИ:
ВИТОКИ, ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНІСТЬ 151

Теоретична діалектика у своїй зрілій формі являє собою цілісну систему знання, побудовану на основі єдиного принципу чи ідеї. Вказана модель діалектики в загальній структурі філософського знання є логіка, тобто, діалектика як логіка. Вона є теоретична, оскільки зорієнтована на суще, тотожне мисленню. Проте ця діалектика не є тотожною теоретичному ставленню людини до світу в цілому. Останнє було характерним, зокрема, для античної грецької філософської культури. Однак діалектика тут виступає в ролі безпосереднього споглядання. Такою, зокрема, є діалектика Геракліта. З іншого боку, продуктом античності є така модель діалектики, як діалог. Діалог передбачав такий спосіб діяльності філософів, коли один з них ставив питання, які приводили співбесідника до тверджень, протилежних тим, що їм спочатку уявлялися вірними. Таким чином, і досягалася істина. Діалектика такого роду культивувалася, зокрема, Сократом у вигляді іронії, але вона була доведена до вищої досконалості Платоном. Така модель діалектики мала й літературний виклад у відомих творах філософської спадщини Платона. Проте в цілому діалектика в античній культурі мислення носить все ж таки споглядальний характер, бо всі греки дивилися на світ теоретично (пізнавально), а в останньому природа сприймалася як суща, у власній життєдіяльності, недоторканості. Наступний історико-філософський процес супроводжувався активними спробами асимілювати діалогічно організоване розмірковування у складі цілісної організованої системи знання, теорії. Тут вже в основі лежить не безпосереднє споглядання, а інтелект. Проте сам інтелект є різним. У Гегеля модель діалектики інтелектуально розумна. Це є цілісна, системно побудована теорія в ролі спекулятивної (діалектичної) логіки. Однак німецька філософська класика водночас відродила й діалогічну модель діалектики, що сталося у „філософії майбутнього” Л.Фойєрбаха. Останній проголошує, що істинна діалектика не є монолог одинокого мислителя із самим собою, а діалог Я і Ти. Хоча в цілому діалектика в німецькій класичній філософії має умоглядний, теоретичний, отже, суто інтелектуальний характер. На відміну від античної моделі, вона не є споглядальною, а опосередкованою принципом діяльності, активності суб’єкта ( в ідеалізмі). На думку філософа Е.Сітковського, сократична діалектика має нести суперечку. Вона, представлена у діалогах Платона, створювала в Гегеля ілюзію виключно спонтанної діяльності розуму. Проте в межах тієї ж німецької класики, зокрема, у Фіхте й Шеллінга, починає вже здійснюватися своєрідний синтез безпосереднього споглядання (античність) і інтелекту, тобто розуму (німецька філософія). У результаті цього одержується інтелектуальне споглядання (споглядаючий інтелект). Точка зору інтелектуального споглядання - це точка зору філософії Фіхте й Шеллінга. Ця точка зору, як відомо, категорично відкидалася Кантом і Гегелем. Тим не менше, слід визнати, за раціональною ідеєю Шеллінга, що інтелектуальне споглядання є абсолютна єдність суперечностей. У Фіхте остання досягається шляхом і завдяки творчій силі уяви. Ця модель діалектики узгоджується із загальною тенденцією розвитку світової філософії: буття (античність), мислення (раціональне), ірраціональне (Новий час, починаючи з ХІХ століття). Концепція трагічної діалектики німецького філософа Артура Ліберта (в праці „Дух і світ діалектики”) ґрунтується на розумінні діалектики як антиномічної взаємодії раціональної форми й ірраціонального життя. Проте в умовах демократизації суспільного життя виключно важливого значення набуває й філософське усвідомлення діалогічної моделі діалектики, що передбачає засвоєння античної культури мислення. Адже в діалектиці зосереджений потужний гуманістичний потенціал. Її екзистенційний вимір - це орієнтація на плюралізм, а не на монізм, на діалог, а не на монолог, на творчість, а не на стандарт. Тому істинне філософське натхнення – це натхнення до діалектики. Діалектика, в її гранично загальній формі, є поєднанням розмаїття різних до нескінченності моделей, кожна з яких зазнає постійної актуалізації. Тому, щоб примусити це розмаїття виникнути „на наших очах”, у філософській рефлексії ми вимушені постійно роз’єднувати те, що першопочатково вже знаходиться в органічній єдності й цілісності. 152

Ірина Добропас 153

ДО ПРОБЛЕМИ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ 153

ДО ПРОБЛЕМИ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ 153

В умовах демократизації українського суспільства гендерна проблематика поступово займає чільне місце серед дискусій, що відбуваються в соціальних науках. Визнання її актуальності українською науковою громадськістю пов'язане з визнанням існування гендерної асиметрії в різних сферах соціального життя. Попри всі дискусії, що точаться навколо поняття гендер, більшість дослідників погоджується з думкою, що його змістом є набір культурно та історично визначених стереотипів та моделей мислення, діяльності та поведінки, властивих чоловікам або жінкам у конкретних контекстах певного соціуму. В такому розумінні поняття "гендер" інтерпретується як соціальне "обличчя" поняття "стать", яке пов'язується з біологічними відмінностями між чоловіками та жінками. Згідно зі своєю етимологією (в індоєвропейських мовах поняття "пол" має, крім значення стать, також значення поділу на частини, а поняття "секс" походить від латинського sexus або secus, яке має подібне значення поділу) поняття "стать" засвідчує наявність універсальної за своєю суттю диференціації чоловік -жінка. Відповідно, поняття "гендер" фіксує цю диференціацію, але в соціальних та культурно-символічних формах. 154