Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Міфологізація сучасності
Комунікативна філософія
Філософія науки
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   91

Маючи, як вже зазначалося, універсальний характер, гендерна диференціація історично передує класовому, етнічному та іншим видам соціального поділу. Вже в первісних суспільствах вона ґрунтувалася на нерівності у володінні ресурсами (майном), яке належало чоловікам по праву сили. З розвитком родових відносин в племенах, де наслідування здійснювалося по чоловічий лінії, соціальний престиж чоловіків був значно вищим за жіночий. Належність до певної статі була більш вагомим аргументом для просування по соціальній драбині, ніж класова належність. 154

Осмислення ієрархічності соціального життя знайшло своє відображення в теоріях соціальної стратифікації, основи якої заклав М.Вебер, а розвинули П. Сорокін, К.Девіс, У.Мур, Б.Барбер, С.Айзенштадт. Гендерна стратифікація, пов'язана з належністю до певної статі, відображає нерівність становища чоловіків та жінок у майновій сфері, в структурі владних відносин, у сфері зайнятості або в можливостях доступу до освіти. Сучасна соціальна теорія виходить з того, що гендерна нерівність відображає різний ступінь групової та індивідуальної мобільності чоловіків та жінок, яка знаходить своє вираження в різних можливостях щодо кар'єрного та професійного зростання, доступу до освіти, участі в організації економічного політичного, наукового, духовного життя суспільства. За своєю суттю, проблема гендерної нерівності не є лише проблемою юридичною, вирішення якої забезпечується наявністю певних нормативно-правових актів. Реальне вирішення її полягає розв’язанні комплексу соціальних, правових, економічних, культуролологічних, етичних та інших завдань. 155

Суб'єктом соціальної дискримінації жінок можуть виступати: а) окремі чоловіки, що репрезентують певні гендерні стереотипи поведінки на рівні родинно-побутових відносин; б) суспільство, що репрезентує певний тип гендерних відносин; в) держава, яка реалізує моделі гендерної нерівності через певні соціальні інститути, що регулюють відносини між статями. 155

Причинами існування гендерної нерівності в сучасному суспільстві є: а) наявність певних незмінних гендерних стереотипів та упереджень, які стосуються призначення та ролі жінок і чоловіків у суспільному житті і які постійно відтворюються суспільством, хоча соціально-культурні умови, що змінилися, потребують їх трансформації; б) властива будь-якій економіці тенденція залучати жіночу робочу силу в періоди економічного зростання та витісняти її під час економічного занепаду; в) об'єктивно існуюча неконкурентноздатність жінок на ринку праці. Так, один із найбільш поширених стереотипів щодо призначення жінки пов’язаний з її піклуванням про домівку та дітей і асоціюється з патріархальним типом сім’ї (тобто сім’ї, в якій жінка свою робочу силу віддає взамін за те, що її утримують). Такий тип родинних відносин, з одного боку, породжує економічну залежність жінки, обмеження її прав у сім’ї, сімейне насильство як форму контролю членів сім’ї з боку чоловіка. Модифікацією такої залежності є залежність жінок від держави (через систему державних дотацій). Деякі країни відтворюють форму такої залежності, гальмуючи перехід жінок із сфери приватного в сферу публічного (США, Великобританія). Інші країни йдуть шляхом інтеґрації жінок у публічну сферу завдяки розширенню можливостей для соціального та професійного зростання на основі розвитку гнучких форм зайнятості та сфери соціальних послуг (скандинавські країни). З іншого боку, економічна залежність відтворює гендерну нерівність, оскільки домашні обов’язки обмежують можливості жінок на ринку праці, що виражається в нижчій оплаті праці та нижчому особистісному рейтингу професійної самореалізації. Так, хоча згідно з Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та висновками, викладеними в підсумкових документах Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок, жінки й чоловіки мають рівні права на працю та на її оплату, реально існує гендерна нерівність в розподілі професій. Як правило, чоловічі професії мають більш престижний характер і вище оплачуються. Існують різноманітні причини обрання жінками менш престижних професій, серед них: гнучкіший графік роботи, що дозволяє більше часу приділяти сім’ї; труднощі адаптації жінок у суто чоловічих колективах та їх професійного зростання; упередження працедавців; наявність певних суспільних стереотипів стосовно того, які професії властиві жінкам; занижені очікування жінок від своєї професійної діяльності тощо. Таким чином, вибір непрестижних професій жінками, який, на перший погляд, є актом вільного вибору, насправді визначається кадровою політикою організацій та соціальними стереотипами, що заперечують її здатність здійснювати лідерську роль в економічній чи політичній сферах. 156

Велике значення для формування занижених професійних очікувань має освіта, яка закріплює існуючу гендерну асиметрію. І середня школа, і система вищої освіти містять у собі “прихований навчальний план” (О.Ярська-Смірнова), який знаходить своє вираження в організаційних принципах навчального закладу, гендерних відносинах, які реалізуються в процесі навчання та в змісті навчальних програм. 157

Досягнення гендерного паритету - справа майбутнього. Але вже сьогодні можна стверджувати, що виявлення соціального підґрунтя цієї проблеми, тобто осмислення її не лише як проблеми суто жіночої, але й соціальної, вже є кроком до її вирішення. 157

Борис Поляруш 157

МІФОЛОГІЗАЦІЯ СУЧАСНОСТІ
В ПРОЦЕСІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 157

МІФОЛОГІЗАЦІЯ СУЧАСНОСТІ
В ПРОЦЕСІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 157

Проблема глобалізації в роботах сучасних соціальних мислителів, соціологів, соціальних філософів тісно пов’язана з розумінням сучасної епохи, ризику, що загрожує нашому суспільству взагалі. 157

Так, видатний англійський соціальний мислитель, соціолог Е.Гідденс у роботі “Наслідки сучасності”(1990) визначає сучасність на базі чотирьох основних інститутів. Перший з них - капіталізм, що традиційно характеризується товарним виробництвом, приватною власністю на капітал і т.п. Другий інститут - індустріалізм, з використанням для виробництва товарів неживих джерел енергії й машинного устаткування. Третій інститут - можливість нагляду (Е.Гідденс формулює цю ідею під впливом Мішеля Фуко). Нагляд означає спостереження за діями підлеглого населення [в основному, але не тільки] в політичній сфері. Четвертий інститут - це військова могутність, контроль над засобами насильства. 157

Згідно зі структуралістською теорією Е.Гідденса, динамізму сучасності додають три істотних аспекти: дистанціювання, вивільнення й рефлексивність. Перший аспект – дистанціювання чи поділ часу й простору. В досучасних суспільствах, вважає Е.Гідденс, час завжди був з'єднаний із простором, а вимір часу не був точним. В епоху модерну час був стандартизований, і тісний зв'язок між часом і простором був порушений. Просторово-тимчасове дистанціювання, на думку Е.Гідденса, уможливлює розвиток сучасного типу національної держави з її здатністю з'єднувати локальні й глобальні сфери. Другий аспект – вивільнення соціальних відносин від локальних контекстів взаємодії. Ключову роль у сучасних суспільствах відіграють два типи соціальних механізмів. Перший з них - символічні знаки, наприклад, гроші, які забезпечують просторово-тимчасове дистанціювання: ми здатні укладати грошові угоди з людьми, які віддалені від нас у часі чи просторі. Другий тип механізмів - експертні системи, що організують великі ділянки матеріального й соціального середовища. У сучасних суспільствах, вважає Е.Гідденс, де функціонують системи зі значним просторово-тимчасовим дистанціюванням, величезного значення набуває соціальна довіра. Людина більш не володіє всією повнотою інформації про соціальні явища й повинна довіряти партнерам. Третя динамічна характеристика сучасності - це її рефлексивність. Все в сучасному житті відкрито для іноді хворобливої рефлексії. 158

Всі ці особливості сучасності, за Е.Гідденсом, можуть призвести до зростання можливості глобальних катастроф у ситуації все більшої залежності людей між собою. Вчений наголошує, що великі соціальні групи усвідомлюють існуючий ризик, але заперечує можливості традиційних інститутів (релігії, звичаїв) щодо зняття соціального напруження в зв’язку з цим. Виникає також криза довіри до експертних оцінок щодо можливості управління ризиком. Все більше усвідомлюється, що принципова складність такого управління пов’язана зі специфікою соціального знання. Соціальний прогноз виявляється неможливим. Проте Е. Гідденс намагається шукати рівновагу між утопічними ідеалами й реаліями життя в сучасному світі. 158

У роботі видатного німецького соціального мислителя Ульріха Бека “Суспільство ризику. На шляху до другої моделі сучасного світу” (1992) наголошується на тому, яка точно така ж модернізація, що зруйнувала структуру феодального суспільства й породила індустріальне суспільство, сьогодні руйнує індустріальне суспільство і породжує другу сучасність. У.Бек акцентує на існуванні міфу щодо сучасності. Індустріальне суспільство, на думку багатьох дослідників, є вершиною сучасності, її кінцем. У.Бек відрізняє просту й рефлексуючу модернізацію. Описуючи перехід від класичного індустріального суспільства до сучасного суспільства ризику, У.Бек наголошує на тому, що головною проблемою нової сучасності є несправедливий розподіл, управління ризиком, можливість їхньої мінімізації. У сучасному світі, на думку У.Бека, ризик зосереджується, в першу чергу, в третьому світі, тоді як багаті країни можуть “купити” собі свободу від ризику. Багаті держави самі породжують ризик й виграють від цього, а наслідки й небезпека дістаються, як вважає У.Бек, бідним. Але ніхто не застрахований від ризику. Виклик сучасного тероризму в західних країнах добре підтверджує сьогодні думку У.Бека. Вихід з цієї складної ситуації У.Бек вбачає у звільненні держави від політики, коли рішення приймаються на позапарламентському рівні, стають сферою діяльності окремих соціальних груп і навіть індивідів. 159

Якщо застосувати запропоновані Е.Гідденсом та іншими авторами ознаки нового етапу сучасності, нового типу суспільства для аналізу ситуації в Україні, то не можна не побачити відмінності між станом розвитку нашого суспільства та, наприклад, країнами ЕС. 159

Як і в будь-якій сучасній країні, у нас відбувається те, що Е.Гідденс називає просторово-часовим дистанціюванням, але навіть на побутовому рівні є відмінність у баченні значення простору й часу в житті західної й нашої людини. За умов тотальної недовіри, безпосередня присутність при укладанні ділових угод є для нас бажаною. Риторичним залишається питання про якість функціонування експертних систем у нашій краї. Відсутність ділової чи якоїсь іншої інформації щодо реальних мотивів діяльності тих, чи інших експертів є значною перешкодою для організації нормальної соціальної системи в нашій країні. На відміну від західного суспільства, якість наших експертних систем, які не можуть організувати оптимальне функціонування як матеріальної, так і соціальної системи є очевидною. Але це проблема всіх постсоціалістичних країн, які з різною швидкістю вирішують це складне питання. Процес формування української експертної системи потребує втручання з боку різних політичних і економічних еліт, які повинні були б створити відповідні матеріальні й інші умови для розв’язання цього питання. Проблематичною є також і якість рефлексивності нашого суспільства. Наслідком пострадянського минулого є в значній мірі хвороблива рефлексивність нашої інтелектуальної еліти. Не тільки рефлексія експертів, а й пересічних людей впливає на соціальний світ, а отже, й змінює його. Ми живемо в епоху зіткнення, конкуренції соціальних світів. Зростання рівня освіти населення країни ставить проблему довіри експертним оцінкам взагалі. 160

Разом з тим, треба визнати, що на відміну від західних суспільств, у нашій ситуації є й позитивні сторони. Наприклад, функціонування традиційних інститутів, які могли амортизувати деякий ризик сучасного суспільства. Особливо це характерно для Західного регіону України, де цінності сім’ї, церкви не були так знищені як на Сході. Можливо, за умов, коли західні моделі управління ризиком виявляються не завжди адекватними, у нашій ситуації будуть успішними моделі традиційні, які пов’язані з міфологічним рівнем свідомості. У ситуації, коли наше суспільство не може уникнути виклику часу, треба задіяти всі можливості, які можуть дати результат. Недооцінка міфологічного мислення в такій ситуації є просто непродуктивною. Західні аналітики пропонують використовувати всі рівні управління ризиком: від наддержавного й державного до групового й індивідуального. Ми ж можемо нагадати й про міфологічний рівень масової свідомості, яка можливо й забезпечить рівновагу між соціальними утопіями й реаліями життя. 160

Марія Альчук 161

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФІЯ
ЯК ДИСКУРС ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ 161

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФІЯ
ЯК ДИСКУРС ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ 161

“Практичне є все, що можливе завдяки свободі”
І.Кант 161

Свобода не існує десь потойбічно, а, як трансцендентальна за своєю дією, виявляється внутрішньо в наших моральних вчинках, спонукаючи нас піднятись над собою й діяти відповідно до морального закону. Свобода в ставленні до закону обертається необхідністю поважати чужу й власну гідність. 161

Практична філософія нині означає не тільки те, що - у Канта. На сьогодні виокремлюють такі основні принципи: 1) кантівський принцип, що ґрунтується на універсалістській етиці справедливості; 2) практично-аристо-телівська етика доброго життя в сенсі традиційних доброчинностей чи звичаїв, що належать до певної життєвої форми; 3) онтолого-метафізична макроетика, що базується на принципі відповідальності. Такі принципи є філософсько-теоретичні, вони обґрунтовують моральні норми. Кант називав їх “метафізикою моральності”. 161

У наш час європейська філософська думка характеризується спрямованістю до практичної філософії. Практична філософія - це і герменевтика, і філософія прагматизму, і філософія економіки, і філософія моралі, і філософська антропологія. Проблематика практичної філософії не зводиться лише до етики (у Кантівському розумінні). Філософські дослідження у даній царині, виходячи з діяльнісно-творчої сутності людини, доповнюються різноманітними теоріями: комунікації, практичної дії, соціалізації, комплементарності (доповнюваності), універсалізму і т.д. 161

А.Єрмоленко, професор, завідувач відділом соціальної філософії Інституту філософії НАН України, говорить про практичну філософію як прикладну етику та називає її моральною антропологією. Філософські дослідження спрямовані на розв’язання проблеми обґрунтування моральних принципів. Дана проблематика актуальна та важлива, адже від шляхів її розв’язання залежать і способи її застосування. Важливі також і проблеми функціонування цих принципів у конкретних формах людського буття – політиці, праві, економіці, техніці, екології. Саме практична філософія сьогодні спрямовує зусилля філософів на дослідження методологічних проблем та на їх застосування в житті людей. Ведеться також філософська полеміка щодо предмету практичної філософії. Кантіанство обмежувало його етикою, тобто, соціальні, правові, політичні та економічні ідеї асимілювались етикою. 162

Практична філософія – це модернізована етика. Етика доповнюється дисциплінами, що орієнтуються на діяльнісно-творчу сутність людини. Так, у Апеля, Габермаса – як соціально-орієнтована комунікативна етика. Універсальна прагматика найбільш чітко й виразно зафіксована в межах комунікативної філософії. Вона завжди вивчає ставлення людини до мови, символів, знаків і при цьому сама їх використовує та певним чином розуміє. Комунікативна теорія застосовується як у дослідженні різноманітних сфер людської діяльності – політики, економіки, права, так і практично впливає на них через механізм дискурсу. Представники комунікативної філософії - К.-О. Апель, Ю. Габермас, Д. Бьолер, В.Кульман, В. Гьосле, акцентують увагу на принципах етики відповідальності, які здійснювали б контроль за розвитком сучасного суспільства. К.-О.Апель розробив комунікативну концепцію порозуміння між людьми. 162

Проблемами комунікації займаються представники різних наук, а саме: філософи, соціологи, культурологи, психологи, лінгвісти. Вони досліджують дану проблему з позицій своєї науки., виділяючи особливості та формулючи відповідні визначення. Комунікація (від лат. communicatio) – спілкування, обмін думками, зв’язок. Отже, це специфічна форма взаємодії людей у процесі їх пізнавальної діяльності. У сучасній філософській літературі терміни комунікація та спілкування вживаються як синоніми. Наприкінці ХХ століття в науковій літературі робляться спроби уточнення змісту цих понять та розкриття їх неспівпадіння (теорія комунікації – теорія зв’язку – теорія передачі інформації). У даній статті ці поняття вживаються як синоніми. Досліджуючи спілкування як самостійний процес взаємодії та взаємозв’язку, виділяють такі функції: інформаційну, регулятивну, афективну (емоційну). Ці функції допомагають пізнати іншу людину в процесі спілкування. Такий механізм пізнання розкривається через ідентифікацію – самоототожнення індивіду з іншою людиною, соціальною групою; емпатію – здатність відчути емоційний стан іншої людини завдяки співпереживанню; рефлексію – самоспостереження, саморозуміння, усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається іншими людьми. 163

Сучасна філософська думка характеризується комунікативною спрямованістю. Вона ґрунтується на принципах справедливості, відповідальності, взаєморозуміння. Основні зусилля філософів спрямовані на розв’язання методологічних проблем етики, практичної філософії та на їх розкриття в конкретних формах людської життєдіяльності. Така необхідність переорієнтовує суспільний розвиток і потребує пошуку нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти усуненню соціальних конфліктів, урегульовувати людські взаємини в різноманітних соціальних сферах. 163

У сучасній українській філософській думці є відчутний вплив досліджень у сфері практичної філософії. Особливо виділяється філософська антропологія, що досліджує людину як суб’єкта дії, яка творить власне буття, самовизначається й самостверджується. З 2000 року видається журнал ”Практична філософія”, в якому друкуються переклади праць неокантіанців, дослідження українських філософів. Українські філософи – А.Єрмоленко, А.Лой, В.Лук’янець, С.Кримський, В.Табачковський розкривають сучасні проблеми, концепції та значення практичної філософії для нашого суспільства.В українській культурі філософські проблеми мови, спілкування досліджували І.Галятовський, А.Радивиловський, Ф.Прокопо-вич. І.Галятовський ще в XVII столітті видав курс риторики. Його праці ”Ключ розуміння”, ”Наука або спосіб складання промов” розкривають життєві потреби громадян, виховання патріотизму на засадах християнської моралі, прославляння добрих вчинків – милосердя, самопожертви. Він підкреслює, що промови мають бути зрозумілими, цікавими. Проблематика праць Галятовського й надалі залишається актуальною, особливо з позицій комунікативної філософії. 164

Анатолій Литвиненко 164

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ
І ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ 164

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ
І ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ 164

Класична наука є таким способом пізнання, що характеризується граничною критичністю до самого себе; критичність є своєрідною спрямованістю пізнання й включає у себе прагнення змалювати (уявити) знання у вигляді найбільш чіткої і строгої картини, що неможливо прямо вивести із безпосереднього досвіду. У цьому прагненні наука постійно намагається позбутися апріорних побудов або звести їх до мінімуму. Але деколи такі спроби призводять до того, що наука, прагнучи звільнитись від апріоризму, мимоволі користується ним, а це веде тільки до погіршення. У цьому випадку наука повинна усвідомити, що обійтися взагалі без апріорних схем у процесі пізнання неможливо, хоч будь-які схеми повинні контролюватися, корегуватися даними досвіду й не множитися поза необхідністю (“Лезо” Оккама). 164

Апріорні судження можуть розповсюджуватися лише на ті предмети, про які не можуть бути утворені апостеріорні судження. Головною проблемою філософії є максимально повна експлікація апріорних висловлювань. Оскільки останні є гранично загальними, філософія використовує дедукцію для отримання знання із первісних апріорних уявлень. У свою чергу, наука займається індукуванням більш загального знання з окремих спостережень, узагальнюючи їх. При цьому наука користується апріорними формами та методами пізнання, але часто прагне корегувати їх залежно від досвідних даних. На рівні граничних емпіричних узагальнень, тобто на теоретичному рівні, будь-яка наука (насамперед природознавство) наближається до дедуктивних філософських висловлювань, натрапляє на дедуктивні висновки метафізики. 165

Таким чином, класичний образ науки містить у собі суперечності, розвиток яких породжує кризові стани пізнання. Ці кризові стани проявляються на фоні взаємодії об’єкта та суб’єкта. Ясність суб’єктно-об’єктивних відношень починає затьмарюватись: ідея проникнення суб’єк-та в “сутність” об’єкта стає все більш проблематичною, навіть, наївною; не менший сумнів викликає думка конечності та прозорості суб’єкта пізнання; нереалістичною є також занадто оптимістична ідея гармонії суб’єкта і об’єкта, узгодженості їх структур (“нема суб’єкта без об’єкта та об’єкта без суб’єкта”). Про останню тезу треба зауважити - суб’єкт шукає тільки те, що хоче і, насамперед, може знайти, він також одночасно знає те, що хоче і що може, оскільки він відкритий для самого себе, він є чиста пізнавальна здатність (спроможність). Крім того, піддається сумніву здатність свідомості бути останньою вартісною інстанцією у пізнанні. Претензії на безумовне в пізнанні розвіялися. Ми всі включені у сферу обумовленого, переплетіння різного роду обумовлених речей, предметів, ми перестаємо бачити через окуляри, які приховують від нас дійсний світ. Фундаменталізм у науці поступається тотальному критицизмові. 165

Причиною і, одночасно, обґрунтуванням кризи класичної науки є ідея Е.Гуссерля, який, прагнучи очистити наш внутрішній світ від догматів емпірії, знайшов не світ чистої свідомості, а нерефлективний, первинний, світ вірувань. “Я” у такому світі невіддільне від моєї “тілесності”, де світ буденності – життєвий світ. Він не має чітких контурів, він не тематизований і не має смислової структури, не відділяє себе від об’єктивної реальності. У цьому життєвому світі, вважає Е.Гуссерль, необхідно шукати обґрунтування наукового знання, оскільки не чиста свідомість, не знеособлена пізнавальна інстанція, а знайдене в основі буття людини багатство життєвого світу дозволяє відкривати різноманітні тематичні можливості пізнання. Поняття життєвого світу допомагає зрозуміти джерела різноманітних видів діяльності, насамперед науки, а також причини появи різноманітних соціальних груп, етнічну й національну специфіку. Виявлення первинних структур життєвого світу дозволяє філософії вирішувати своє особисте завдання – будувати смисловий універсум. Виникнення поняття «життєвий світ» як початкової реальності змінює уявлення про співвідношення теоретичного та емпіричного, суб’єкта та об’єкта, розвиває уявлення про значення й можливості теорії, критерії її науковості. Наукова істина виростає із донаукових знань, наука вписується в людську діяльність, руйнуються всі класичні утопії чистого необумовленого пізнання. 166