Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


1.Ашин Г.К. Элитное образование // Общественные науки и современность.  М., 2001.  № 5.  С. 8299.
Інтелектуальна політика в побудові громадянського суспільства (приклад сучасної франції)
Подобный материал:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   91

Університети європейського зразка заснували в Україні аж у ХІХ ст. Саме вони перебрали на себе місію розвитку науки. Хоча за змістом навчання вони були модерними, проте за суттю  класичними, становими. Понад те, вони стали центрами полонізації та русифікації українського народу. Маргіналізація культурного життя позначилась і на місії університету. Він був позбавлений культуро- та націєтворчої місії, яку живосилом витіснила комуністична ідеологія. Натомість університет виконував невластиву йому місію ідеологічної гомогенізації суспільства.

Університетська освіта в незалежній Україні покликана вирішувати завдання повернення до культурних джерел освіти та науки, відновлення культурної пам’яті та збереження національної ідентичності в процесах глобалізаційної інтеграції. Свідченням того, що держава визнає за університетом націєтворчу місію, є присвоєння цілій низці університетів статусу національного.

За останнє десятиліття в освітньому просторі України відбувся своєрідний “вибух”, який називають університезацією вищої школи. Вона пов’язана з тим, що упродовж ХХ ст. в українському освітньому просторі переважали інститути, які виконували місію інтернаціоналізації освіти. Університети, що перебували в її силовому полі, були позбавлені своєї націєтворчої місії. Тому нагальне завдання, яке мають вирішити університети у найкоротший термін,  здійснити ренаціоналізацію вищої освіти.

Місія постмодерного університету зумовлена утвердженням інформаційного суспільства, в якому зростає роль кожної людини, її уміння творчо мислити, приймати оригінальні рішення стосовно принципово нових проблем. Сьогодні науково-технологічний потенціал дуже швидко зростає. Його акумулюють у банках знання, а через мережі колективного користування він стає доступним для всього суспільства. Як розпорядиться воно набутим знанням залежить від гуманітарного потенціалу кожної людини. Власне плекання свободолюбивої людини та її талантів і має стати місією постмодерного університету.

Здобувши незалежність, Україна отримала унікальний шанс не лише ренаціоналізувати університетську освіту, а й завдяки їй успішно ввійти в європейське співтовариство як рівноправний партнер, а не аутсайдер. Отож розбудова університетського освітнього простору має здійснюватися відповідно до теоретично обґрунтованої та визнаної суспільством місії університету. Як справедливо зауважував Х. Ортеґа-і-Ґассет, “всякі зміни, коригування, виправлення цієї інституції, які не виходять із попереднього енерґійного, чіткого, достовірного перегляду питання про її місію з необхідними висновками, будуть марні, як безнадійна любов” [2,68].


1.Ашин Г.К. Элитное образование // Общественные науки и современность.  М., 2001.  № 5.  С. 8299.

2.Ортеґа-і-Ґассет Х. Місія Університету // Ідея Університету: Антологія. Львів: Літопис, 2002.  С. 67108.

Лосик Ореста

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА
В ПОБУДОВІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
(ПРИКЛАД СУЧАСНОЇ ФРАНЦІЇ)

Громадянське суспільство – це, перш за все, наявність та активне функціонування публічного простору, де здатні реалізуватися параграфи Декларації прав людини (зокрема про свободу думки). Це також сфера, де, незважаючи на розмиті від постійного оновлювання засади терпимості та назагал не вконституйований принцип мультикультурності, формується чітка громадська думка про фундаментальні цінності. Вони стосуються всіх сфер, де здійснюється людина, тобто, за Г. Арендт: сфери праці, сфери відпочинку, сфери дозвілля і, що є визначальним для демократичної спільноти, сфери громадянської участі.

У громадянському суспільстві, аби не залишатися на позиціях пасивного відбирача пропонованого потоку точок зору, смаків, ідеологій й не тільки виконувати “табуйовано-ритуальну”, за М. Фуко, роль виразника традиційно-консервативного світогляду чи носія емансиповано-інтернаціональних орієнтирів, особа наділяється “свободою відповідальності”. За М. Ріделем, “свобода відповідальності” – це право повноправного “гравця”, іншими словами – ініціатора, учасника, комуніканта, референта суспільних в’язей, того “Я”, що полишає автономний простір приватності; протистоїть споживацько-технократичним універсальним догмам й модам; усвідомлено включається в констрування культурного довкілля, чи, мовою семіотики, видосвіту, або ж, мовою герменевтики – це дія “Я”, що готове ототожнитися з “Ти” (“Сам як Інший” (soî-même comme un autre), за П. Рікером).

Кожен публічно-політичний простір (громадянський, колонізований, імперський) приділяє велику увагу формуванню та розповсюдженню ідейних уявлень про конкретні риси дійсної життєвої парадигми, тобто поділ на тих, хто їх “читає” (акцептує, навчається), і тих, хто “пише”. Серед останніх, окрім журналістів, чимало інтелектуалів, політиків, філософів, ряд відомих авторитетів і квазіавторитетів найширшого ґатунку, наприклад, У. Еко, Л. Колаковський, Н. Чомський. В Україні, зокрема – М. Попович, І. Калинець, Г. Грабович. У сучасній Франції до них зараховуємо Ж.-П. Сартра, А. Глюксмана, М. Фуко, Ц. Тодорова, Б.-А. Леві, П. Віктора, А. Мінца, А. де Бенуа, Ж. Бодрійяра, Ж. Ліповецького, Ж. Дерріду та ін.