Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Анатолій Литвиненко ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   91

Проблемами комунікації займаються представники різних наук, а саме: філософи, соціологи, культурологи, психологи, лінгвісти. Вони досліджують дану проблему з позицій своєї науки., виділяючи особливості та формулючи відповідні визначення. Комунікація (від лат. communicatio) – спілкування, обмін думками, зв’язок. Отже, це специфічна форма взаємодії людей у процесі їх пізнавальної діяльності. У сучасній філософській літературі терміни комунікація та спілкування вживаються як синоніми. Наприкінці ХХ століття в науковій літературі робляться спроби уточнення змісту цих понять та розкриття їх неспівпадіння (теорія комунікації – теорія зв’язку – теорія передачі інформації). У даній статті ці поняття вживаються як синоніми. Досліджуючи спілкування як самостійний процес взаємодії та взаємозв’язку, виділяють такі функції: інформаційну, регулятивну, афективну (емоційну). Ці функції допомагають пізнати іншу людину в процесі спілкування. Такий механізм пізнання розкривається через ідентифікацію – самоототожнення індивіду з іншою людиною, соціальною групою; емпатію – здатність відчути емоційний стан іншої людини завдяки співпереживанню; рефлексію – самоспостереження, саморозуміння, усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається іншими людьми.

Сучасна філософська думка характеризується комунікативною спрямованістю. Вона ґрунтується на принципах справедливості, відповідальності, взаєморозуміння. Основні зусилля філософів спрямовані на розв’язання методологічних проблем етики, практичної філософії та на їх розкриття в конкретних формах людської життєдіяльності. Така необхідність переорієнтовує суспільний розвиток і потребує пошуку нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти усуненню соціальних конфліктів, урегульовувати людські взаємини в різноманітних соціальних сферах.

У сучасній українській філософській думці є відчутний вплив досліджень у сфері практичної філософії. Особливо виділяється філософська антропологія, що досліджує людину як суб’єкта дії, яка творить власне буття, самовизначається й самостверджується. З 2000 року видається журнал ”Практична філософія”, в якому друкуються переклади праць неокантіанців, дослідження українських філософів. Українські філософи – А.Єрмоленко, А.Лой, В.Лук’янець, С.Кримський, В.Табачковський розкривають сучасні проблеми, концепції та значення практичної філософії для нашого суспільства.В українській культурі філософські проблеми мови, спілкування досліджували І.Галятовський, А.Радивиловський, Ф.Прокопо-вич. І.Галятовський ще в XVII столітті видав курс риторики. Його праці ”Ключ розуміння”, ”Наука або спосіб складання промов” розкривають життєві потреби громадян, виховання патріотизму на засадах християнської моралі, прославляння добрих вчинків – милосердя, самопожертви. Він підкреслює, що промови мають бути зрозумілими, цікавими. Проблематика праць Галятовського й надалі залишається актуальною, особливо з позицій комунікативної філософії.

Анатолій Литвиненко

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ
І ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ

Класична наука є таким способом пізнання, що характеризується граничною критичністю до самого себе; критичність є своєрідною спрямованістю пізнання й включає у себе прагнення змалювати (уявити) знання у вигляді найбільш чіткої і строгої картини, що неможливо прямо вивести із безпосереднього досвіду. У цьому прагненні наука постійно намагається позбутися апріорних побудов або звести їх до мінімуму. Але деколи такі спроби призводять до того, що наука, прагнучи звільнитись від апріоризму, мимоволі користується ним, а це веде тільки до погіршення. У цьому випадку наука повинна усвідомити, що обійтися взагалі без апріорних схем у процесі пізнання неможливо, хоч будь-які схеми повинні контролюватися, корегуватися даними досвіду й не множитися поза необхідністю (“Лезо” Оккама).

Апріорні судження можуть розповсюджуватися лише на ті предмети, про які не можуть бути утворені апостеріорні судження. Головною проблемою філософії є максимально повна експлікація апріорних висловлювань. Оскільки останні є гранично загальними, філософія використовує дедукцію для отримання знання із первісних апріорних уявлень. У свою чергу, наука займається індукуванням більш загального знання з окремих спостережень, узагальнюючи їх. При цьому наука користується апріорними формами та методами пізнання, але часто прагне корегувати їх залежно від досвідних даних. На рівні граничних емпіричних узагальнень, тобто на теоретичному рівні, будь-яка наука (насамперед природознавство) наближається до дедуктивних філософських висловлювань, натрапляє на дедуктивні висновки метафізики.

Таким чином, класичний образ науки містить у собі суперечності, розвиток яких породжує кризові стани пізнання. Ці кризові стани проявляються на фоні взаємодії об’єкта та суб’єкта. Ясність суб’єктно-об’єктивних відношень починає затьмарюватись: ідея проникнення суб’єк-та в “сутність” об’єкта стає все більш проблематичною, навіть, наївною; не менший сумнів викликає думка конечності та прозорості суб’єкта пізнання; нереалістичною є також занадто оптимістична ідея гармонії суб’єкта і об’єкта, узгодженості їх структур (“нема суб’єкта без об’єкта та об’єкта без суб’єкта”). Про останню тезу треба зауважити - суб’єкт шукає тільки те, що хоче і, насамперед, може знайти, він також одночасно знає те, що хоче і що може, оскільки він відкритий для самого себе, він є чиста пізнавальна здатність (спроможність). Крім того, піддається сумніву здатність свідомості бути останньою вартісною інстанцією у пізнанні. Претензії на безумовне в пізнанні розвіялися. Ми всі включені у сферу обумовленого, переплетіння різного роду обумовлених речей, предметів, ми перестаємо бачити через окуляри, які приховують від нас дійсний світ. Фундаменталізм у науці поступається тотальному критицизмові.