Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Василь Лисий ДІАЛОГІЧНА Й ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛІ ДІАЛЕКТИКИ: ВИТОКИ, ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНІСТЬ
Подобный материал:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   91

Відтак, прагнення громадянської свободи (прав людини) вступає у суперечність з наративами, обумовленими локальними культурами. Хоча властиво на їх рівні вперше виявлені жадання індивідуальних свобод, виявилося, що значення індивідуальних свобод є універсалізуюче й таке, що сягає поза концепти “ми” і “вони”.

Досягнення громадянських свобод (які не є природними) належить до розряду “набутих” людиною значень, які постають, інтерпретуються і усвідомлюються на рівні дискурсивно-етичної практики, що розгортається навколо виокремлювання ролі знання, віри, розуму, інтелекту. Досягати громадянських свобод (що дорівнює розгортанню громадянського поступу) означає ставати спроможним до змін у світогляді, характері, саморозумінні, самооцінці.

Здатність до громадянської свободи є справою набуття її значення через належну дискурсивну практику; це справа росту, вивершення, вдосконалення самої людини, її розуму і характеру. Йдеться про реконструювання “Я” як суб’єктивності, що сприймає світ як незалежну реальність, на “Я”, що сягає понад дихотомію “Ми” – “Вони” і сприймає світ як суб’єкт, локальна культура якого стає дійсністю, витканою із сукупності об’єктів, означених в контурах однієї з лінгвістично-культурних спільнот.

Громадянський поступ як здійснення громадянських свобод і поширення міри соціального капіталу, пов’язаний з такими семіотичними інтерпретаціями та настановами, що покликані творчо змінювати стан розуму, самостійно визначатися щодо віри та знання правди, ідентифікувати власний характер відповідальністю за промовлене слово (обіцянку) перед лицем іншого.

Таким чином, прагнення до громадянської свободи виявляється здатністю розуму і характеру людини підтримувати або домагатися ідентичності, що не може бути вичерпно репрезентована лише в наративних термінах локальної культури. Громадянський поступ вивершується у такому дискурсивному означенні свободи, де вона осягається на рівні однакових можливостей самовизначення кожного у позасубординативній універсальній площині взаєморозуміння.

Дискурсивна практика означування громадянських свобод, як певних чеснот, вимагає також морально-етичного проникнення. Це схиляє до переконання, що громадянин, який не є міцно вкорінений у долю конкретної культурної спільноти, не могтиме сповна ні оцінити, ні зрозуміти, ні сприймати дискурс і практику виборювання громадянських свобод і прав людини.

Василь Лисий

ДІАЛОГІЧНА Й ТЕОРЕТИЧНА
МОДЕЛІ ДІАЛЕКТИКИ:
ВИТОКИ, ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНІСТЬ

Теоретична діалектика у своїй зрілій формі являє собою цілісну систему знання, побудовану на основі єдиного принципу чи ідеї. Вказана модель діалектики в загальній структурі філософського знання є логіка, тобто, діалектика як логіка. Вона є теоретична, оскільки зорієнтована на суще, тотожне мисленню. Проте ця діалектика не є тотожною теоретичному ставленню людини до світу в цілому. Останнє було характерним, зокрема, для античної грецької філософської культури. Однак діалектика тут виступає в ролі безпосереднього споглядання. Такою, зокрема, є діалектика Геракліта. З іншого боку, продуктом античності є така модель діалектики, як діалог. Діалог передбачав такий спосіб діяльності філософів, коли один з них ставив питання, які приводили співбесідника до тверджень, протилежних тим, що їм спочатку уявлялися вірними. Таким чином, і досягалася істина. Діалектика такого роду культивувалася, зокрема, Сократом у вигляді іронії, але вона була доведена до вищої досконалості Платоном. Така модель діалектики мала й літературний виклад у відомих творах філософської спадщини Платона. Проте в цілому діалектика в античній культурі мислення носить все ж таки споглядальний характер, бо всі греки дивилися на світ теоретично (пізнавально), а в останньому природа сприймалася як суща, у власній життєдіяльності, недоторканості. Наступний історико-філософський процес супроводжувався активними спробами асимілювати діалогічно організоване розмірковування у складі цілісної організованої системи знання, теорії. Тут вже в основі лежить не безпосереднє споглядання, а інтелект. Проте сам інтелект є різним. У Гегеля модель діалектики інтелектуально розумна. Це є цілісна, системно побудована теорія в ролі спекулятивної (діалектичної) логіки. Однак німецька філософська класика водночас відродила й діалогічну модель діалектики, що сталося у „філософії майбутнього” Л.Фойєрбаха. Останній проголошує, що істинна діалектика не є монолог одинокого мислителя із самим собою, а діалог Я і Ти. Хоча в цілому діалектика в німецькій класичній філософії має умоглядний, теоретичний, отже, суто інтелектуальний характер. На відміну від античної моделі, вона не є споглядальною, а опосередкованою принципом діяльності, активності суб’єкта ( в ідеалізмі). На думку філософа Е.Сітковського, сократична діалектика має нести суперечку. Вона, представлена у діалогах Платона, створювала в Гегеля ілюзію виключно спонтанної діяльності розуму. Проте в межах тієї ж німецької класики, зокрема, у Фіхте й Шеллінга, починає вже здійснюватися своєрідний синтез безпосереднього споглядання (античність) і інтелекту, тобто розуму (німецька філософія). У результаті цього одержується інтелектуальне споглядання (споглядаючий інтелект). Точка зору інтелектуального споглядання - це точка зору філософії Фіхте й Шеллінга. Ця точка зору, як відомо, категорично відкидалася Кантом і Гегелем. Тим не менше, слід визнати, за раціональною ідеєю Шеллінга, що інтелектуальне споглядання є абсолютна єдність суперечностей. У Фіхте остання досягається шляхом і завдяки творчій силі уяви. Ця модель діалектики узгоджується із загальною тенденцією розвитку світової філософії: буття (античність), мислення (раціональне), ірраціональне (Новий час, починаючи з ХІХ століття). Концепція трагічної діалектики німецького філософа Артура Ліберта (в праці „Дух і світ діалектики”) ґрунтується на розумінні діалектики як антиномічної взаємодії раціональної форми й ірраціонального життя. Проте в умовах демократизації суспільного життя виключно важливого значення набуває й філософське усвідомлення діалогічної моделі діалектики, що передбачає засвоєння античної культури мислення. Адже в діалектиці зосереджений потужний гуманістичний потенціал. Її екзистенційний вимір - це орієнтація на плюралізм, а не на монізм, на діалог, а не на монолог, на творчість, а не на стандарт. Тому істинне філософське натхнення – це натхнення до діалектики. Діалектика, в її гранично загальній формі, є поєднанням розмаїття різних до нескінченності моделей, кожна з яких зазнає постійної актуалізації. Тому, щоб примусити це розмаїття виникнути „на наших очах”, у філософській рефлексії ми вимушені постійно роз’єднувати те, що першопочатково вже знаходиться в органічній єдності й цілісності.