Експертний коментар гострих “кутів” внутрішнього та міжнародного контекстів є характерною історичною рисою європейської спільноти “людей пера”, є тим, що називаємо “інтелектуальною політикою”. Адже нікому досі не вдалося знайти способу, який би уможливив відмежування вченого від обставин життя, від його зв’язків (усвідомлюваних чи неусвідомлюваних) із певним класом, системою вірувань, суспільним становищем або від його звичайної активності як члена суспільства (Е. Саїд)..Як підсумував відомий аналітик політичних трансофрмацій та французький філософ Р. Арон: “Не є правдою, що інтелектуали як такі є вороже налаштованими щодо кожного суспільства (...) Будь-які доктрини та всі партії – традиціоналізм, лібералізм, демократія, націоналізм, фашизм, комунізм – мали та мають своїх співців чи своїх мислителів. У кожному таборі інтелектуали є тими, хто піднімає рішення та інтереси до рівня теорії. Проте в цьому банальному погляді криється щось дійсно правдиве (...): інтелектуали згідно природи своєї професії сприяють революції”.
Досвід розбудови ключових осей громадянського суспільства у Франції цілком відповідає наведеній тезі: “інтелектуальний пейзаж” дійсно віддзеркалює найхарактерніші проблеми, пов’язані з реконструкцією сучасності, й великою мірою реально впливає на “громадську думку” та поступ світоглядних цінностей та ідеалів.
Франція відома надзвичайно високим рівнем активності цих “нефізичних працівників” (за Р.Ароном) в словесному творенні історії, яка пишеться щоденно (бо, як вважаємо, пригадуючи здобутки школи Анналів, саме така історія щоденності відображає реальний стан подій, на відміну від т.зв. “офіційної версії”). Французька багатотиражна періодика є незмінно багата рефлексіями відомих, популярних або популістських, інтелектуалів, зокрема, філософів, не кажучи вже про справді видавничий конвеєр монографій, збірників праць, окремих досліджень.
Критичність французького духу не обмежується антропологічними характеристиками ментальності, а й практично резонує в наукових і загальноосвітніх сферах. Саме вона дозволяла Франції впродовж століть зберігати титул столиці не тільки моди, але й інтелектуальної Мекки, не кажучи вже про сталий осідок для творчої богеми.
Порівняно з іншими европейськоми країнами, насамперед з Німеччиною та Великою Британією, базовою основою для місцевих “людей ідеї чи науки” (серед яких не лише представники етнічної більшості) став найбільш контроверсійний вид критики – ідеологічний, причому з виразними “лівими” симпатіями.
Інтелектуали й політика у Франції – дві сфери діяльності, які, й у часи імперського минулого і побудови сучасного громадянського суспільства, є взаємопов’язаними. Так, колишні “ґошисти” від травня 1968-го до сьогодні яскраво продемонстрували типову модель поведінки інтелектуала, який радикально змінює ідейні переконання, бажаючи бути причетним до “дискурсу влади”. Ряд персоналій (Ф. Фюре, Ф. Солерс, Ж.-Л. Годар, К. Лефор, Ж.-Ф. Ревель, Б. Кушнер), що захищали революційний нон-конформізм, комуністичну перспективу та виступали проти гедоністичного суспільства спектаклю й споживання, з часом самі стали репрезентантами ліберально-індивідуалістського способу соціалізації (перефразовуючи Гокенґема, замінили маоїстський кітель на Ротарі-клуб). Екс-викривачі будь-якого тоталітаризму “звеличують те, що спростовували, й критикують те, що звеличували”. Зокрема шаленому антиамериканізму часів В’єтнаму прийшла повага до США у 90-х (А. Глюксман), захист прав народів на власну ідентичність замінився критикою “колективної ідентичності” (П. Брюкнер), боротьба з капіталізмом переорієнтувалася на таврування “пекла” націй та традиціоналізму, що однозначно ототожнюються з потенційним тероризмом (Б.-А. Леві, Е. Бадінтер).
Відомий інтелектуал з боку “нових правих” Ален де Бенуа пропонує структурувати інтелектуальний світ Франції у вигляді символу кола, “у якому наочно видно периферію та центр”. Отож, в центрі – домінуюча лібералістська демократія (як найвище досягнення політичної думки, втілене в соціальній моделі саме західного розвинутого суспільства), монотеїзм ринкових цінностей, права не конкретної (вкоріненої), а Абстрактної Об’єктивованої Людини, різноманітні форми космополітичного моралізму, імперативи політичної коректності та остракізм класичної спадщини “метрів підозр” (серед яких : Платон, Гердер, Руссо, Сорель, Гайдеґґер, Ніцше, Юнґ, Батай). На периферії – “цілий архіпелаг острівців опору”: постмодернізм (Ж.Ліповецькі, Ж.-Ф. Ліотар) та деконструктивізм (Ж. Дельоз, Ж.-Ж. Дерріда та їх послідовники Ж..-Л. Нансі, С. Кофман), відроджений персоналізм (М. Гаше) та ситуаціоналізм (К. Лефор), неогайдеґґеріанство (Ф. Федьє, Ж. Гранель, Ф. Лаку-Лабарт), права й ліва критика “економічної раціональності”, “технічної доцільності”, “консумпційного суспільства”, нововідроджений зміст справді “лівої” орієнтації (Р. Дебре, Р. Гароді, П. Бурдьє). Сукупно вони критикують політичний конформізм “інтелектуалів у законі”, ідеї “комунікаційної прозорості” та “неоконтрактуалізму” й задля подолання “апатії громадян, ув’язнених у сферу приватного” закликають “створити широкий демократичний рух, що боровся б одночасно й зі структурами домінації, і зі знаково-ціннісними структурами, що на більш глибокому рівні забезпечують світоглядні основи такої домінації” (К. Касторіадіс). Таким “всемогутнім” ворожим чинником проголошена економіка як єдина мета та основний зміст людського існування.
