Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


2) відкритість - принцип, згідно з яким досягнуті результати демонструються й вільно стають спільним надбанням
4) професійне визнання як законна нагорода за спортивні досягнення
Порушення названих норм, або порушення їх співвідношення є однією із головних причин тих негараздів, які існують сьогодні у спор
Звідси маємо два висновки.
Подобный материал:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   91

(1) універсалізм, тобто переконання, що людська природа скрізь одна й однаково піддається вдосконаленню шляхом відкриття її можливостей фізичними вправами, оскільки результати, досягнуті у спорті, якимось чином існують окремо від їх індивідуальних носіїв, вони набувають універсального характеру, і творчий внесок їх творців повинен оцінюватися відповідно до універсальних критеріїв; прагнення до творення є в той же час прагненням до якомога вищих результатів, що є завданням учасників спортивного руху;

(2) відкритість - принцип, згідно з яким досягнуті результати демонструються й вільно стають спільним надбанням;

(3) безкорисливість - принцип, згідно з яким спортсмен чи тренер не повинні використовувати досягнуті результати для власної вигоди (фінансової, престижної чи будь-якої іншої);

(4) професійне визнання як законна нагорода за спортивні досягнення;

(5) поміркований скептицизм - принцип будь-якої творчої діяльності, що передбачає відповідальність за адекватність оцінки результатів інших і відкрите висловлення цих оцінок.

Порушення названих норм, або порушення їх співвідношення є однією із головних причин тих негараздів, які існують сьогодні у спортивному русі.

Вищеозначені вартості є необхідними в будь-якій галузі спортивної діяльності, метою якої є досягнення якомога вищих результатів.

Їм відповідають звичаєві норми: особлива шана до олімпіад (олімпіади різного рівня – від шкільних до найголовніших: Олімпійських ігор), до олімпійського вогню, шанування прапора країни, громадянином якої є спортсмен (честь прапора), ритуали шанування переможців тощо.

У поєднанні вони витворюють особливий стиль життя. Він складається з такої поведінки, з таких вчинків, які витлумачуються самими учасниками й оточуючими як показники або символи становища, яке вони займають у соціальній структурі.

Стиль життя – це сукупність стійких рис життєдіяльності особи чи соціальної групи, які формуються на основі індивідуальних потреб і здібностей і виявляються в процесі реалізації життєвих цілей і планів Він відображає індивідуальне в соціальному. На ньому позначаються особливості життєвого шляху, конкретних умов й обставин формування людської особистості, її характер і вольові якості. Стиль життя пов'язує в одне ціле різні аспекти людської життєдіяльності. Як такий, він виражає домінування певних ціннісних орієнтацій, їх ієрархію з акцентом на своєрідність, неповторність втілення. Стиль життя постає як форма, в матеріалі якої (в пріоритетах, системі переваг, в упорядкованості, стратегіях, відношеннях) відображається внутрішній світ особи чи соціальної групи тією мірою, якою вдається його реалізувати, розкрити у своїх діях і вчинках.

У понятті “стиль життя” схоплюється загальна тенденція поведінки, яка, порівняно повільно змінюючись, знаходить своє вираження у відносно стійких рисах. Сукупно ці риси утворюють своєрідну цілісність із домінуючими вартостями, що пронизують усі сторони людської поведінки. Характерними рисами спортивного стилю життя є особлива цілеспрямованість, мобільність, бажання утвердження, перемоги, честолюбність. Показниками чи індикаторами спортивного стилю життя є не лише особливий тип поведінки, а й, пов’язані з ним, форма одягу (спортивний стиль одягу), вид зачіски, взуття, спосіб харчування. Найлегше запам’ятовуються й найчастіше викликають розмови саме ці зовнішні показники стилю життя. Вони піддаються наслідуванню, особливо в молодіжному середовищі, яке часто не має безпосереднього стосунку до спорту. Стимулюється все, що не сковує рух, що підкреслює мобільність і цілеспрямованість і т.п.

Етос спорту зберігає своє значення в будь-яких суспільних умовах, хоча соціальні умови, не змінюючи назагал його базових принципів, накладають, звичайно ж, свій відбиток.

Бажаючи пізнати конкретний зміст суспільного етосу, не варто починати від ідеальних уявлень про нього, які протиставлялися б дійсності, як якась незмінна норма. Варто намагати­ся триматися дійсності й внутрішньої структури конкретної форми суспільного ладу. Конкретний етос постане вбудованим в ньому як складова порядкуючих і формуючих діянь людини.

Звідси маємо два висновки.

По-перше, питання про етос тоталітаризму чи демократії мусить бути поставлене в конкретний спосіб. Предметом роздумів повинен бути не етос тоталітаризму чи демократії як таких, а як етос радянського тоталітаризму й демократії, що постає на постколоніальній території, в постколоніальному суспільстві України. Для сенсу тоталітаризму чи демократїї не все одно, чи виростають вони з довгої і неперервної традиції, чи з’являються в результаті революції, чи їх підсонням є релігійність як знаряддя влади, чи релігійна відповідальність пуритансько-кальві-ністської громади; чи виникають вони радше з тоталізуючої думки Гегеля чи Маркса, чи з автономістської думки філософів типу Руссо чи Канта.

По-друге, цілком можливо, що ці етоси не у всьому будуть відповідати уявленням про спільне добро й абсолютні вартості. Адже їх джерелом є міркування розуму й рішення волі, внаслідок чого кожен з них може бути зорієнтованим на правду й фальш, добро чи зло.