Оявлятися у формі гострої недостатності (І-IV стадії за Killipp) І як різке загострення хронічної серцевої недостатності (хсн, І-ІІІ стадії, І-IV класи по nyha)
| Вид материала | Документы |
- Уніфікований клінічний протокол медичної допомоги лікування пацієнтів з хронічної хворобою, 398.66kb.
- Дицини та соціального захисту населення, формування гуманістичного ставлення суспільства, 406.12kb.
- Тести з дисципліни «Маркетингові дослідження та аналіз інформації» Модульний контроль, 145.27kb.
- Академія медичних наук україни інститут кардіології ім. Акад. М. Д. Стражеска чабан, 532.57kb.
- Шпаргалки з цивільного права України, 1116.56kb.
- Укоопспілка львівська комерційна академія, 2534.12kb.
- Діабетична ретинопатія (ДР) мікроангіопатія судин сітківки ока у хворих на цукровий, 1083.23kb.
- М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри Завідувач кафедри 200 р. Методичні, 253.1kb.
- "Нейроендокринні синдроми в гінекології", 212.29kb.
- Перемова, 6735.07kb.
КЛІНІКО-МОРФОЛОГІЧНІ ПАРАЛЕЛІ ПРИ ГОСТРОМУ ПОРУШЕННІ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО
КРОВООБІГУ
Даниленко І.А., аспірант
Науковий керівник – д. м.н., проф. Кононенко М.Г .
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Мета: виявити залежність між видом та обсягом ураження кишечника та клінічними сигнальними ознаками гострого порушення мезентеріального кровообігу(ГПМК).
Проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 253 пацієнтів з ГПМК, що лікувалися в х/в №1 та х/в №2 МКЛ №5 з 1993 по 2007 роки. Виявлені закономірності:
-ішемічне випорожнення (27 хворих) виникає переважно (74%) при тотальному артеріальному ураженні тонкоі кишки;
-симптом „малинового желе” (24 хворих) частіше (53%) спостерігається при артеріальній тромбоемболії з ураженням всієї тонкої та правої половини товстої кишок;
- при підвищенні артеріального тиску в стадії ішемії ( 25 хворих) спостерігалося (у 83% ) тотальне артеріальне ураження тонкої кишки, відсутність цього симптому при венозному тромбозі;
-порушення серцевого ритму у 135(53%) хворих, що переважно призводило до емболічних уражень;
-блискавичний перебіг розвивався виключно при високих артеріальних тромбоемболіях;
-симптом Кід’яна-Мондора спостерігався в одного хворого (0,4%);
-в 24% хворих у минулому (анамнестичні факти) були тромбоемболічні ускладнення.
Висновки: класичні сигнальні симптоми ГПМК спостерігаються переважно при поширених ураженнях кишечника.
ДІАГНОСТИКА ГОСТРИХ ПОРУШЕНЬ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО КРОВООБІГУ
Даниленко І.А., аспірант
Науковий керівник – д..м.н., проф. Кононенко М.Г .
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Мета: дослідити якість діагностики гострих порушень мезентеріального кровообігу (ГПМК).
Проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 253 пацієнтів з ГПМК, що лікувалися в х/в №1 та х/в №2 СМКЛ №5 з 1993 по 2007 роки. З 246 пацієнтів на догоспітальному етапі 16 консультовані лікарями різного фаху, ще 33 – госпіталізовані в соматичні відділення. Правильний діагноз встановлено у 25(10%) хворих, з них при артеріальному ураженні в ст. ішемії – у 3(11%), ст. інфаркту – у 6(8,5%), ст. перитоніту – у 13(13%); при венозному тромбозі – у 3(5,5%). При госпіталізації в х/в захворювання діагностовано у 88(35%): при артеріальному ураженні в ст. ішемії – у 7(26%), ст. інфаркту –у 15(21%), ст. перитоніту – 53(53%); при венозному тромбозі – у 13(24%). Серед 164 пацієнтів з недіагностованим ГПМК правильний вірний діагноз встановлено за 2 год. у 3, за 6 год. у 9, за 12 год. у 24, за добу у 36, за 48 год. у 54, більше 2 діб у 64. Наявні лабораторні та рентгенологічні методики виявились недостатньо чутливими та специфічними. Лапароцентез проведений у 15(6%) осіб, чутливість 87%. Серед 164 пацієнтів з недіагностованим при госпіталізації ГПМК у 100 (61%) пацієнтів істинна патологія з’ясувалася в різні терміни тільки під час лапаротомії.
Висновки: важкий та швидкий незворотній перебіг захворювання потребує ранньої цільової госпіталізації в х/в та активного діагностично-оперативного процесу при найменшій підозрі на ГПМК.
НЕСПРОМОЖНІСТЬ ШВІВ ГЛОТКИ ПІСЛЯ ЛАРІНГЕКТОМІЇ
Гребенюк А.І., лікар-інтерн
Науковий керівник – к.м.н. Винниченко І.О.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Серед злоякісних новоутворень верхніх дихальних шляхів перше місце належить раку гортані. У структурі загальної захворюванності на онкологічні хвороби рак гортані займає 9 місце у жінок і 4 – у чоловіків, що за данними літератури (А.И. Пачес, 2000; Б.М. Втюрин и соавт.,1987) складає 1,8 – 2,2%.
Актуальним питанням в хірургічному лікуванні раку гортані є поліпшення результатів загоєння рани після виконання ларінгектомії. Функціональні та анатомічні особливості органа сприяють неспроможності шва глотки. Це супроводжується нагноєнням рани і утворенням стійких дефектів глотки. Для відновлення цілісності глотки нерідко вимушено використовують реконструктивні операції.
За даними літератури (П.Г.Бітюцький, 1973; А.І. Пачес, 1988; Maw, Lavelle, 1972; P.M.J.Scott, 1993) частота розвитку ускладнення варіює в діапазоні від 4 до 38%.
Частота розвитку цього ускладнення залежить від багатьох факторів загального і місцевого характеру. Серед них ведуча роль належить:
передопераційній променевій терапії, яка викликає порушення кровообігу в тканинах;
розширеному і комбінованому оперативному лікуванню з недотриманням ретельної операційної техніки;
механічному подразненню глотки стравохідним зондом і трахеостомічною трубкою;
наявності супутньої патології.
Все це приводить до зниження загальної резистентності та репаративної регенерації тканин в зоні оперативного втручання.
Урахування всіх можливих факторів ризику розвитку неспроможності швів глотки і, насамперед, удосконалення хірургічної техніки дозволило б досягнути загоєння рани після ларінгектомії первинним натягом, знизити загальну частоту післяопераційних ускладнень, пов'язаних з неспроможністю глоткового шва, утворенням нориць, езофаго- і фарінгостом.
ВИБІР ОПТИМАЛЬНОГО МЕТОДУ ГЕМОСТАЗУ ПРИ ТРАВМАТИЧНОМУ ПОШКОДЖЕННІ ПЕЧІНКИ
Бойчунь А.О., лікар-інтерн
Науковий керівник - д. м.н., проф. Кононенко М.Г.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Травматизм стає надзвичайно актуальною проблемою. Довготривалий прогноз науковими закладами свідчить, що до 2020 р. у світі перше місце буде займати летальність від травматизму. Невпинно зростає частота закритих пошкоджень живота. В структурі абдомінальної травми досить частими ( перше-третє місце ) є пошкодження печінки, при яких небезпечна кровотеча. Про тяжкість пошкодження цього органу свідчить той факт, що у 1/3 травмованих кровотеча буває неконтрольованою, із-за чого значна частина потерпілих помирає на місці пригоди чи при транспортуванні і навіть 7,3% на операційному столі ( А.С.Ермолов и соавт.,1998 ).
Надто небезпечна артеріальна кровотеча. Способи її зупинки ( шви печінки, тампонада, гепатопексія та ін. ) при такій кровотечі неефективні. В критичній ситуації для гемостазу вимушено перев'язують печінковву артерію. Відношення до цієї маніпуляції неоднозначне, навіть діаметрально протилежне.
По-перше, одні автори (Тон Тхан Тунг, 1967; А.С. Ермолов и соавт., 2003, М.Х.-Б. Татаршаов и соавт., 2003) вважають перев'язку печінкової артерії можливою, інші ж ( В.С. Шапкин и соавт., 1977: Г.Н. Цыбуляк, 1995 ) до цього відноситься негативно, як до надто небезпечної процедури, оскільки можливий некроз органу.
По-друге, немає одностайної думки, на якому рівні перев'язувати печінкову артерію. Одні автори вважають, що допустима лігатура a.hepatiсa propria. Інші ж стверджують, що більш безпечна перев'язка a.hepatiсa communis. Отже, ці питання ще не вирішено.
Із доступної літератури нам невідомо, чи вивчалася ця проблема в анатомічному експерименті і на тваринах. Тому для з'ясування цих питань і планується наукове дослідження. Кровопостачання печінки в умовах ішемії ( лігату-ра на різних рівнях печінкової артерії ) планується вивчати, по-перше, в анатомічному залі з наливкою; по-друге, в віварії на дрібних тваринах.
Метою даного дослідження є визначення оптимального місця перев'язки печінкової артерії при травматичній артеріальній кровотечі з печінки.
Очікувані результати: покращення результатів хірургічного лікування хворих з тяжкими травматичними пошкодженнями печінки.
СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ ДІАГНОСТИКИ МЕЛАНОМИ ШКІРИ
Бурковський А. Є., магістрант
Науковий керівник - доц. Андрющенко В.В.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Диференціювання меланоми з іншими новоутвореннями шкіри залишається не вирішеною проблемою. Нерідко остаточний діагноз вдається встановити лише після оперативного втручання.
Мета роботи: Аналіз сучасного стану діагностики меланоми шкіри.
На меланому шкіри припадає лише 3% всіх злоякісних новоутворень шкіри і,одночасно, 75% смертельних випадків серед них. В занедбаних випадках летальність сягає 100%. Захворюваність на меланому шкіри в середньому по Україні коливається в межах 4,7-5,1 на 100 тис. населення. В Сумській області цей показник дещо нижчий – 3,7-4 на 100 тис. населення. У 69,75% хворих була діагностована І стадія, у 18,6% - ІІ стадія, у 5% - III-IV стадії меланоми.
Методи діагностики: Меланома шкіри є візуальною локалізацією. Але доопераціна діагностика затруднена високим ризиком біопсії. Неінвазивні методи діагностики використовуються обмежено із-за складності методик, і недостатнього технічного обладнання лікувальних установ.
У більшості хворих попередній діагноз встановлюється візуально з подальшою його верифікацією. В зв’язку з цим велика кількість(майже у третини хворих) неспівпадіння до - та післяоперційного діагнозу (за власними даними). Доопераційна морфологічна діагностика (дослідження мазків-відбитків з поверхні) можлива лише при наявності виразки на поверхні утворення, що є ознакою прогресування процесу.
Серед запропонованих об`єктивних методів діагностики меланоми шкіри слід відзначити індикацію пухлини радіоактивним фосфором, термодиференційний тест, радіоізотопну та пряму контрастну лімфографію, флуоресцентну та фазово-контрастну мікроскопію, лабораторне визначення специфічних онкомаркерів в сироватці крові (протеїн S-100, LHD).
Використання епілюмінісцентних систем, як ручних, так і комп`ютеризованих (система MoleMax), конфокальної лазерної скануючої системи (Viva Scope) дозволяє провести неінвазивну морфологічну діагностику меланоми шкіри з достовірністю 95%.
Таким чином, для оптимізації діагностики меланоми шкіри найбільш раціональним є використання епілюмінісцентних систем та скануючого лазера.
ОБТУРАЦІЙНА ТОВСТОКИШКОВА НЕПРОХІДНІСТЬ ПУХЛИННОГО ГЕНЕЗУ. СТАН ПРОБЛЕМИ
Лисенко Н.А., Моторна Ю.С., студ. 4-го курсу
Науковий керівник - доц. Бугайов В.І.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Захворюваність на рак товстої кишки (РТК) за останні десятиріччя неухильно зростає і в структурі онкопатології посідає третє місце. Труднощі діагностики та організаційні проблеми призводять до того, що у 60-80% пацієнтів хвороба сягає поширеної чи занедбаної стадії. Розвиваються ускладнення пухлинного процесу, з якими пацієнти в екстреному порядку госпіталізуються у хірургічні відділення стаціонарів загального профілю. Серед ускладнених форм РТК частіше за інші (20-40%) зустрічається гостра непрохідність товстої кишки (ГНТК). Обструктивний рак ободової кишки – одна з актуальних проблем невідкладної абдомінальної хірургії. Більшість хворих на колоректальний рак поступають до спеціалізованих лікувальних закладів у III та IV стадії пухлинного процесу. У 15-20% хворих рак ободової кишки вперше діагностується при виникненні його ускладнень, частіше ГНТК. Схеми лікування у хірургічних стаціонарах загального профілю розроблені для пацієнтів з екстреною хірургічною патологією і не завжди враховують особливості лікування онкологічного хворого. Тактика базується на синдромальному підході, зумовленому ускладненням, а пухлина розглядається як одна з причин ургентного стану, що вимагає термінового втручання. Рішення онкологічних проблем відкладається до наступних етапів лікування, що неухильно подовшує та погіршує його результати.
Обтураційна кишкова непрохідність є найбільш частим ускладненням раку ободової кишки.
У лікуванні хворих з гострою кишковою непрохідністю, що зумовлена пухлинним процесом, дуже важливим моментом є вибір тактики і характеру оперативного втручання. Результати оперативних втручань у хворих з ускладненим РТК певною мірою залежать від кваліфікації хірурга, його здатності оцінити ступінь та вираженість патологічного процесу, що ускладнює перебіг основного захворювання, від загального стану хворого.
Враховуючи такий стан проблеми можна констатувати, що на даному етапі розвитку хірургії кишкової непрохідності пухлинного ґенезу більше невирішених моментів, аніж чітких лікувально-тактичних установок стосовно термінів, обсягу і виду оперативних втручань, показань до їх виконання. У зв’язку з цим виникла необхідність переосмислення та уніфікації хірургічної тактики на користь розширення показань до одномоментних оперативних втручань з урахуванням реабілітації хворих у соціально-трудовому аспекті, а також перегляду позицій двоетапних операцій в ургентних випадках раку товстої кишки.
Екстрене хірургічне втручання навіть у першу добу повинно бути спеціалізованим, спрямованим на ліквідацію ускладнення, може здійснюватися в обсязі мінімальної травматизації та максимальної ефективності хірургами загального профілю. В подальшому хірургічне лікування повинно бути кваліфікованим, спрямованим як на ліквідацію ускладнення, так і на позбавлення хворого від злоякісної пухлини.
Найбільш частими причинами пізньої діагностики раку товстої кишки, ускладненого гострою товстокишковою непрохідністю, є: пізнє звернення пацієнтів до лікувальних закладів; довготривалість діагностики на догоспітальному етапі; відсутність достатньої онкологічної настороженості у лікарів загального профілю.
КОРЕКЦІЯ СИНДРОМУ ЕНТЕРАЛЬНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ У КОМПЛЕКСІ
ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ГОСТРУ СПАЙКОВУ НЕПРОХІДНІСТЬ ТОНКОЇ КИШКИ
Калуцька Н.Г., Снєгірьова І.О., студ. 4-го курсу
Науковий керівник – Пак В.Я.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Проаналізовано результати хірургічного лікування 57 хворих віком 18 – 67 років на гостру спайкову непрохідність тонкої кишки (ГСНТК) у яких діагностовано синдром ентеральної недостатності (СЕН) на різних стадіях.
Згідно застосованої медикаментозної корекції всі хворі розподілені на 2 групи: перщу групу склали 25 хворих, результати лікування яких оцінено ретроспективно і яким не проводилось ціленаправленого лікування СЕН, а другу (основну) групу − 32 пацієнти, що лікувались протягом останніх 4–х років і в комплекс їхнього післяопераційного лікування включена корекція СЕН. Критерієм нашого дослідження було: виникнення перитоніту з наявністю фібринозного і геморагічного ексудату і гнійних процесів у черевній порожнині.
Ретроспективний аналіз лікування хворих першої групи показав, що хоча лікувальна тактика у них була патогенетично обґрунтованою, однак у післяопераційному періоді медикаментозна корекція СЕН проводилася не у повному обсязі. У 5 (20,0%) хворих це призвело до прогресування хвороби і виникнення перитоніту з наявністю абсцесів у черевній порожнині.
Основним у заходах лікування СЕН у другій групі був критерій вибору антибіотиків. Призначали карбопенеми, цефалоспорини ІІІ-ІV і аміноглікозиди ІІІ поколінь та фторхінолони, враховуючи те, що найбільш часто збудниками гнійно-септичних ускладнень були чутливі до них E. Coli, Enterobakteriacea, Bacteroudes spp., Enterococcus spp., Streptococcus spp. Обов’язковим вважаємо поєднання цих антибіотиків з препаратами групи метронідазолу. Декомпресію кишечника проводили через назогастрально заведений зонд і тільки у хворих старше 60 років із бронхо-легеневою і серцево-судинною патологією проводили ретроградну інтубацію через апендико- і цекостому. По закінченню інтубації і щоденно проводили череззондовий лаваж кишки антисептиками. За нашими даними введення антибіотиків з цією метою не оправдане, оскільки у кишці дуже швидко знижується їхня ефективність через зменшення концентрації, а це призводить до швидкого привикання, що не зупиняє контамінацію і транслокацію мікроорганізмів. В комплекс лікування СЕН вводили препарати, що регулюють продукцію цитокінів, знижують вироблення низькомолекулярних медіаторів запалення, попереджають агрегацію формених елементів крові, стимулюють властивості ендотелію реагувати на високі концентрації продуктів бактеріального походження. Один із важливих заходів вважали ентеросорбцію. Тому в схему лікування включали ентеросорбенти, що було патогенетично обґрунтовано і доцільно. Обов’язково призначали еубіотики. Раннє ентеральне зондове харчування починали зразу після відновлення свідомості, ковтального і кашльового рефлексів після наркозу. Зі швидкістю 20-30 мл/год вводили глюкозо-сольові суміші, а з 2-3 дня – збалансовані харчові суміші. Стимуляцію моторно-евакуаторної функції кишечника і корекцію гомеостазу проводили за загально прийнятими схемами комплексної терапії з урахуванням клініко-лабораторних даних у динаміці.
Такий підхід до лікування хворих другої (контрольної) групи забезпечив зниження гнійно-септичних ускладнень, тобто релапаротомії з приводу міжпетлевних абсцесів потребували тільки 2 хворих (6,2%).
Отже, СЕН є одним із основних патогенетичних механізмів появи гнійно-септичних ускладнень та СПОН у хворих на ГСНТК. Здійснення комплексних лікувально-профілактичних заходів даного синдрому сприяє зниженню післяопераційних ускладнень.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ НА ПЕРФОРАТИВНУ ВИРАЗКУ ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ ПІСЛЯ ВИРІЗАНЯ ВИРАЗКИ БЕЗ ВАГОТОМІЇ
Кісельов І.С., студ. 4-го курсу
Науковий керівник – к. м. н., асист. Ситнік О.Л.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
У віддалені строки обстежені 133 хворих після висічення перфоративної виразки без ваготомії. Рецидив виразкової хвороби виявлено у 102 (76,7%) із них.
Статистично достовірний вплив на виникнення рецидиву виразки після зашивання або висічення перфоративної виразки без ваготомії мали наступні чинники: наявність виразкової хвороби або шлункових скарг до перфорації; часте рецидування виразки (2 рази на рік та більше); сезонність загострень; наявність виразкового інфільтрату; підвищена кислотність; негативний атропіновий тест; чоловіча стать; вік 21 рік та більше.
Проведений корелятивний аналіз показав високу взаємозалежність між наявністю виразкової хвороби до перфорації і сезонністю загостреннь (коефіцієнт кореляції 0,91). Визначення коефіцієнту детермінації ознак показало, що наявність виразкової хвороби до прориву більш вагомо впливало на виникнення рецидиву виразки, ніж сезонність загострень. Тому при формуванні шкали бальної оцінки останній фактор був виключений.
Кількість балів кожному фактору для зручності призначали наступним чином: при значенні коефіцієнта детермінації ознак з рецидивом виразки до 0,10 – 1 бал, від 0,10 до 0,20 фактору призначали 2 бали: підвищена кислотність, наявність виразкового інфільтрату, виразкова хвороба до перфорації (оцінені по 2 бали кожний), часте (2 рази на рік та більше) рецидування виразки, негативний атропіновий тест, шлункові скарги до перфорації, чоловіча стать, вік 21 рік та більше(оцінені по 1 балу ).
Частота виникнення рецидиву виразки і важкість його клінічного перебігу корелювали з сумою балів визначених прогностичних факторів. Відповідно ми виділили групи хворих з задовільним (0-3 бали), несприятливим (4-6 балів) та незадовільним (7 та більше балів) віддаленим прогнозом.
МОТОРНО-ЕВАКУАТОРНА ФУНКЦІЯ ШЛУНКУ ПІСЛЯ ОПЕРАТИВНОГО
ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ПЕРФОРАТИВНУ ВИРАЗКУ
Пустовий І.А., Беда О.І., студ. 4-го курсу
Науковий керівник – к. м.н., асистент Ситнік О.Л.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Проаналізовані віддалені результати лікування 308 хворих, оперованих з приводу перфорації гастродуоденальної виразки. Порушення замикальної функції воротаря виявлені у 36 (20,8%): дуоденогастральний рефлюкс - у 35 чоловік, демпінг-синдром - у 1 хворого. При збереженій анатомічній цілісності та інервації воротаря, коли виконувались дуоденопластика, дуоденогастральний рефлюкс не спостерігали.
Співставлення клінічної симптоматики та ендоскопічної картини змін в шлунку надало можливість запропонувати таку класифікацію порушень замикальної функції воротаря.
1. Легкий ступінь. Відсутність скарг у пацієнтів. При ендоскопічному обстеженні спостерігали домішок жовчі до вмісту шлунку без запальних змін слизової оболонки органа.
2. Середній ступінь. Пацієнти періодично відмічали біль в правій підреберній або епігастральній ділянках; відчуття важкості в шлунку; відрижку; гіркоту в ротовій порожнині, особливо вранці. Під час ендоскопії спостерігалася жовч у шлунку і навіть її закидання, виражені прояви антрального гастриту.
3. Важкий ступінь. Клінічна симптоматика рефлюкс - гастриту поєднувалася з проявами демпінг-синдрому. При ендоскопії виявлялася жовч та запальне ураження слизової оболонки у всіх відділах шлунку.
Стеноз вихідного відділу шлунку сформувався у 10 внаслідок частого рецидиву виразки (7) та післяопераційної рубцевої деформації вихідного відділу шлунка та дванадцятипалої кишки (3).
ЗАСТОСУВАННЯ НОВИХ ЛІКАРСЬКИХ ФОРМ ДЕКАМЕТОКСИНУ
ДЛЯ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ З ПОСТІН'ЄКЦІЙНИМИ УСКЛАДНЕННЯМИ
Чоповський В.М., студ. 5-го курсу, Кравець О.В. – аспірант
Науковий керівник – доц. Кравець В.П.
СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
В гнійній хірургії особливе місце займають ускладнення, які виникають внаслідок інфікування під час виконання лікувальних і діагностичних маніпуляцій. Постін'єкційні гнійні ускладнення виявляють у 5,1-5,4% загального числа пацієнтів гнійних відділень. Збільшення їх частоти відмічено у хворих з цукровим діабетом. Щорічно такі ускладнення виникають у 150 тис. хворих, із них 84 тис. лікують у хірургічних стаціонарах. Нами проведено лікування 27 хворих ( 20 жінок, 7 чоловіків) з постін'єкційними гнійними ускладненнями. В віці до 60 років було 19 пацієнтів, понад 60 років - 8 пацієнтів. Абсцес і флегмону одного стегна діагностовано у 18 хворих, обох сідниць - у 4, плеча – у 3, інші локалізації - 2 пацієнти. Всім хворим було виконано оперативне лікування. Хірургічна обробка гнійного вогнища включала широкий розріз тканин, розкриття всіх кишень з гноєм. При розкритті флегмони висікали всі нежиттєздатні, просякнуті гноєм і мутним ексудатом тканини. В залежності від розмірів порожнини її дренували трубковим, або резиново-трубковим дренажами. В післяопераційному періоді промивання порожнини гнійника проводили 0,025% декаметоксину в 3 % розчині NaCl. Із вмісту гнійника виділяли патологічний стафілокок – у 59% хворих, ешеріхії – у 6,4 %, псевдомонади – у 5 %, інша мікрофлора – у 7 %. В 15 % досліджень аеробна мікрофлора не виявлена.
Для оцінки ефективності лікування постін´єкційних гнійних ускладнень вивчали тривалість фази гідратації і тривалість лікування хворих у стаціонарі. Тривалість фази гідратації склала (5,5±0,45) доби, тривалість лікування (11,0±0,8) доби. Порівняно з групою хворих (31 чол.) у яких для лікування застосовувались загальноприйняті методики і лікарські препарати, середня тривалість лікування скоротилася на 2,2 дні.
Результати комплексного лікування хворих з застосуванням лікарських форм декаметоксину свідчать про високу результативність даного препарату і можуть бути рекомендовані для широкого застосування в гнійній хірургії.