Оявлятися у формі гострої недостатності (І-IV стадії за Killipp) І як різке загострення хронічної серцевої недостатності (хсн, І-ІІІ стадії, І-IV класи по nyha)
| Вид материала | Документы |
- Уніфікований клінічний протокол медичної допомоги лікування пацієнтів з хронічної хворобою, 398.66kb.
- Дицини та соціального захисту населення, формування гуманістичного ставлення суспільства, 406.12kb.
- Тести з дисципліни «Маркетингові дослідження та аналіз інформації» Модульний контроль, 145.27kb.
- Академія медичних наук україни інститут кардіології ім. Акад. М. Д. Стражеска чабан, 532.57kb.
- Шпаргалки з цивільного права України, 1116.56kb.
- Укоопспілка львівська комерційна академія, 2534.12kb.
- Діабетична ретинопатія (ДР) мікроангіопатія судин сітківки ока у хворих на цукровий, 1083.23kb.
- М.І. Пирогова «затверджено» на методичній нараді кафедри Завідувач кафедри 200 р. Методичні, 253.1kb.
- "Нейроендокринні синдроми в гінекології", 212.29kb.
- Перемова, 6735.07kb.
ОСОБЛИВОСТІ ДІЇ НЕСТЕРОЇДНИХ ПРОТИЗАПАЛЬНИХ ЗАСОБІВ – БЛОКАТОРИ ЦОГ-2
Грига В.І., магістрант
Науковий керівник - к.м.н. доц. Ілько А.В.
факультет післядипломної освіти УжНУ, кафедра терапії та сімейної медицини
Для лікування запальних процесів сполучної тканини використовують нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ), серед яких слід назвати похідні кислот (ацетилсаліцилова, мефенамова та інші), а також некислотні протизапальні засоби (піразолони).
Недоліком більшості НПЗЗ є негативна дія на шлунково-кишковий тракт та функцію крові.
В зв’язку з цим зусилля вчених були направлені на розробку таких засобів, які б були позбавлені побічної дії на шлунково-кишковий тракт та впливу на кров. Такими фармакологічними засобами є мелоксикам (моваліс, ревмоксикам), целебрекс (целекоксиб) – похідні енолікової кислоти.
Механізм протизапальної дії похідних енолікової кислоти пов’язаний з інгібуючим впливом на циклооксигеназу (ЦОГ-2), яка необхідна для синтезу циклічних ендопероксидів. При цьому зменшується продукція простагландинів, що призводить до зниження проявів запалення, набряку та болю.
Відомо 2 види ЦОГ. В нормі ЦОГ-1 бере участь у регуляції життєдіяльності необхідних функцій, в тому числі роботи шлунково-кишкового тракту та системи згортання крові, контролює продукцію простагландинів, які регулюють цілісність слизової оболонки та тромбоцитів. Індукований ЦОГ-2 бере участь у виникненні болю та запалення, синтезі простагландинів при запаленні. В нормі ЦОГ-2 відсутня і утворюється під дією деяких тканинних факторів. Протизапальна дія НПЗЗ обумовлена блокуванням ЦОГ-2, а небажані реакції - блокуванням ЦОГ-1. Розроблені нові НПЗЗ, які здатні вибірково блокувати ЦОГ-2, мають високу протизапальну дію і мінімальну ульцерогенну дію. До селективних ЦОГ-2 блокаторів належать: мелоксикам (моваліс, ревмоксикам), целекоксиб та інші. У шлунково-кишковому тракті всмоктуються добре, біодоступність до 90%. Час напіввиведення складає 22 години. Застосовують 1 раз на добу.
Ефективність і безпечність НПЗЗ встановлені нами з дотриманням усіх сучасних вимог медицини. Нами проведено 40 клінічних досліджень тривалістю до 1 року. Лікування хворих проводилось на базі ревматологічного відділенння обласної клінічної лікарні.
Результати клінічних досліджень показують високу протизапальтну ефективність блокаторів ЦОГ-2 в лікуванні колагенозів (реваматизм, артрит) з мінімальними побічними енфектами.
Висновок: Протизапальні засоби – мелоксикам (ревмоксикам), целекоксиб займають основне місце серед селективних блокаторів ЦОГ-2 в цілому як по своїх фармакологічних параметрах, так і по даним накопиченого на теперішній час клінічного досвіду, а саме – позитивної дії на якість життя пацієнтів.
ОСОБЛИВОСТІ КЛІНІЧНОГО ПЕРЕБІГУ ТА ЕФЕКТИВНОСТІ ЛІКУВАННЯ ТУБЕРКУЛЬОЗУ У ХВОРИХ НА БРОНХІАЛЬНУ АСТМУ
Бабаскіна Л.В., магістрант
Науковий керівник - д.м.н., проф. Мельник В.П.
Медичний інститут УАНМ,
кафедра інфекційних захворювань, фтизіатрії і пульмонології
Мета роботи: вивчити частоту та особливості клінічного перебігу та ефективність лікування туберкульозу у хворих на бронхіальну астму.
Матеріали та методи дослідження. Проведений аналіз 300 медичних карт хворих, що знаходились на лікуванні в умовах туберкульозної лікарні №1 м. Києва за 2005-2007 pp. Обстеженню підлягали хворі на вперше діагностований туберкульоз легень (ВДТБ). Досліджувались розповсюдженість БА серед хворих на ВДТБ, особливості виявлення захворювань, клінічний перебіг, методи оцінки стану системи органів дихання: спірометрія і рентгенографія, мікроскопічне та бактеріоскопічне дослідження харкотиння.
Результат дослідження.
Серед 300 хворих на ВДТБ у 38,2% мала місце БО, у 7,8% - ХОЗЛ і у 4,0% - БА.
Серед 12 хворих з поєднаною патологією ( туберкульоз + бронхіальна астма) інтермітуюча бронхіальна астма мала місце у 6 (50 %) хворих, легка персистуюча бронхіальна астма (II ступінь) - у 4 (33,4 %) хворих, середня тяжкість персистсуючої бронхіальної астми (III ступінь) - у 2 хворих (16,7%).
Попередньо діагноз туберкульозу виставлений у 3 хворих (25 %), бронхіальної астми - у 6 (50 %) хворих і одночасно бронхіальна астма та туберкульоз діагностований у 3 (25 %) хворих. Діагноз туберкульозу на фоні бронхіальної астми був затруднений і виставлявся несвоєчасно (у 75 % випадків). Перебіг бронхіальної астми був переважно інтермітуючий та легкого ступеня персистуючий.
Ефективність лікування туберкульозу при інтермітуючий бронхіальній астмі суттєво не відрізнявся від хворих на туберкульоз без бронхіальної астми, а при персистуючій бронхіальній астмі ефективність лікування туберкульозу знижувалась по мірі прогресування бронхіальної астми.
Висновок
1. Хворі на БА недостатньо обстежуються на предмет своєчасного виявлення туберкульозу. БА негативно
впливає на діагностику туберкульозу, вона приховує його клінічні прояви, призводить до формування
деструктивних, розповсюджених форм туберкульозу.
2. При поєднанні БА та туберкульозу знижується ефективність лікування туберкульозу.
3. Слід підвищувати обізнаність лікарів-фтизіатрїв по діагностиці та лікуванню бронхіальної астми, а сімейних лікарів та пульмонологів - по виявленню та діагностиці туберкульозу.
«СУЧАСНІ ДОСЯГНЕННЯ В ХІРУРГІЇ»
Секція хірургії 1
МОЖЛИВІСТЬ ВИВЧЕННЯ ПРОНИКНЕННЯ АНТИБІОТИКІВ
У ПЕРЕДМІХУРОВУ ЗАЛОЗУ ПРИ РІЗНИХ ШЛЯХАХ ВВЕДЕННЯ
Мадяр Б.В., студ. 3-го курсу
Науковий керівник - асист., к. м. н. Мадяр В.В.
Сум ДУ, кафедра загальної хірургії
Простатит складає серед патологічних процесів статевих органів 30-50% у чоловіків активного репродуктивного віку. З метою лікування бактеріальних простатитів застосовують антибіотики.
Кількості ампіциліну в плазмі і секреті передміхурової залози визначали мікробіологічним методом дифузії в агар по величині гальмування високо чутливої тест культури Sarcina lutea АТСС 9341 / чутливість 0,01 ОД/г/мл внесеної в живильне середовище. Дослідження виконано згідно Методичних рекомендацій головного санітарно-епідеміологічного управління МОЗ СРСР «По визначенню залишкових кількостей антибіотиків в продуктах тваринництва» від 29 липня 1984 року № 3049-84. Результат проби визначали за радіусом зони затримки росту (ЗЗР). Остання свідчить про дію антибіотика на тест-культуру якщо він знаходиться у матеріалі. Зону затримки росту Sarcina lutea вимірювали у міліметрах.
Визначали концентрацію ампіциліну у секреті простати до введення препарату та через 4 години після лікування. Секрет передміхурової залози отримували шляхом масажу ПЗ. Було обстежено 57 пацієнтів віком від 20 до 55 років. Пацієнти розподілені на дві групи: перша 28 (49,2%) хворих – внутрішньомязеве введення медикаментів, друга 29 осіб – 50,8% - лімфотропне. Вводили ампіцилін у добовій дозі 2 гр. Тривалість лікування в обох групах 10 днів. У всіх пацієнтів вивчали наявність антибіотика в секреті ПЗ та в сироватці венозної крові до початку лікування, на 5-ту та 10-ту добу терапії.
До лікування ЗЗР тест-культури не було ні в секреті передміхурової залози, ні в сироватці крові. На підставі цього можна зробити висновок про те, що ампіциліну, який би затримав ріст Sarcina lutea в досліджених матеріалах не було. На 5-ту добу після розпочатого лікування у хворих першої групи в секреті ПЗ ЗЗР не визначалась, у цьому ж секреті у пацієнтів другої групи ЗЗР склала 29,3±1,9 мм. Це свідчить що при традиційному введенні ампіциліну він не долає гематопростатичний бар’єр і у тканину ПЗ не потрапляє. На 10-ту добу ситуація практично повторилась: в секреті ПЗ хворих 1-ї групи ЗЗР не було, а у хворих 2-ї групи – ЗЗР склала 31,3±2,6 мм. У сироватці венозної крові хворих 1-ї групи ЗЗР дорівнювала 28,1±2,3 мм, а після лімфотропної терапії ця зона була значно меншою – 18,6 ± 2,1 мм.
Вважаємо що визначення концентрації антибіотиків є можливими при обстеженні будь яких тканин, рідин та секретів різних органів. Останнє дає можливість оцінити реальний вплив антибіотиків на процес лікування різноманітних інфекційних захворювань.
ДИСКУТАБЕЛЬНІ ПИТАННЯ ГОСТРОГО ПРОСТОГО АПЕНДИЦИТУ ТА МОЖЛИВОСТІ ЗНИЖЕННЯ ЧАСТОТИ НЕОБГРУНТОВАНИХ АПЕНДЕКТОМІЙ
Сміян К.О., студ.3-го курсу
Науковий керівник – доц. Шевченко В.П.
Сум ДУ, кафедра загальної хірургії
Апендектомія - одне із найбільш розповсюджених оперативних втручань в хірургічній практиці. Гострий апендицит (ГА) на протязі життя виникає у 6-7 % населення. До невирішених проблем лікування ГА відносяться не тільки пізня діагностика з розвитком тяжких ускладнень але і «даремні» апендектомії з видаленням морфологічно незмінених червоподібних відростків, частота яких досягає 20-40 % (в середньому 30%). «Даремні» апендектомії не є безпечними для хворих, вони можуть приводити до розвитку не бажаних наслідків як в ранньому, так і в віддаленому післяопераційному періоді. До останніх належать інфекційні ускладнення з боку рани, спайкова непрохідність, утворення гриж, вторинне безпліддя. Особливі труднощі в верифікації гострого апендициту виникають у жінок репродуктивного віку, у яких можливий перебіг генітальних захворювань під маскою апендициту (гострий аднексит, апоплексія яєчника, позаматкова трубна вагітність). Часто у молодих жінок спостерігається больовий синдром в нижніх відділах живота, більше справа, пов’язаний з періодом овуляції (середина менструального циклу), так званий (Mittel Schmerz syndrom), що може давати підстави для проведення «даремної» апендектомії.
Більшість сучасних клініцистів і морфологів не визнають діагноз простий апендицит, вважаючи що морфологічного субстрату запалення у простого апендициту не існує. Таким чином, частота морфологічного заключення – простий апендицит у прооперованих хворих може свідчити про якість діагностики і кількість необґрунтованих апендектомій. Проаналізовані історії хвороб хворих, прооперованих з приводу гострого апендициту в хірургічному відділенні СОКЛ за 2006 рік. Всього виконано 127 апендектомій. Відношення прооперованих жінок і чоловіків було 2,3:1.. Чоловіків було 38 (29,9%), жінок – 89 (71,1%), серед них репродуктивного віку 55 (43,3%). Середній вік жінок із збереженою менструальною функцією склав 27,3 років. При аналізі отриманих результатів морфологічного дослідження у цій групі жінок простий апендицит був у 32, катаральний у 2, флегмонозний – 20, гангренозний -1. Таким чином, морфологічні дослідження видалених червоподібних відростків у 32 із 55 (58,2%) жінок репродуктивного віку показали відсутність морфологічних змін, що свідчить про відсутність необхідності проведення екстреної апендектомії у них. Отримані результати повинні акцентувати увагу хірургів на необхідність більш детального передопераційного обстеження жінок репродуктивного віку з обов’язковим включенням огляду лікаря-гінеколога, проведення УЗД – дослідження органів черевної порожнини і геніталій, а в неясних випадках використання лапароскопії. Проведення лапароскопії буде сприяти верифікації діагнозу і зменшенню числа неодгрунтованих апендектомій.
ВИБІР ЛІКУВАЛЬНОЇ ТАКТИКИ У ХВОРИХ З ГАСТРОДУОДЕНАЛЬНОЮ КРОВОТЕЧЕЮ ВИРАЗКОВОГО ГЕНЕЗУ В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ЕНДОСКОПІЧНИХ КРИТЕРІЇВ J. FORREST
Горбунова В.В., Сніцар Н.А., студ. 3-го курсу
Науковий керівник – доц. Шевченко В.П.
СумДУ, кафедра загальної хірургії
Шлунково-кишкова кровотеча (ШКК) залишається одним з найнебезпечніших ускладнень пептичних виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, яка супроводжується високою летальністю (10-15%). В Україні за останні 5 років збільшилась кількість випадків гострих виразкових гастродуоденальних кровотеч на 14%. Пріоритетне значення для визначення лікувальної тактики у хворих на ШКК є ендоскопічне дослідження, яке дозволяє визначити джерело кровотечі, розміри і локалізацію виразки, стан локального гемостазу і активність кровотечі.
Мета роботи: Проаналізувати данні екстреної езофагогастродуоденоскопії у хворих на ШКК виразкового ґенезу, , вивчити ефективність лікування в залежності від результатів ендоскопічного обстеження.
Матеріали і методи: Проаналізовані журнали ендоскопічного обстеження і історії хвороб 642 хворих на виразкову хворобу, ускладнену кровотечею, які були госпіталізовані в обласний центр ШКК протягом 2006-2007 рр. Для оцінки активності кровотечі використовували класифікацію , яку запропонував J. Forrest в 1974 р.
Класифікація: Тип F1-активна кровотеча; 1а-пульсуючим струменем; 1b-потоком. Тип F2- ознаки недавньої кровотечі; 2а-видима (без кровотечі ) судина; 2b-фіксований тромб-згусток; 2с-чорна плоска пляма . Тип F3-виразка з чистим (білим) дном.
Результати екстреного ендоскопічного дослідження були наступні:
| Тип кровотечі за класифікацією J. Forrest | Кількість хворих | |
| (абсолютне число) | % | |
| 1а-пульсуючим струменем; | 3 | 0.5 |
| 1b-потоком | 13 | 2,0 |
| 2а-видима (без кровотечі ) судина | 30 | 4,7 |
| 2b-фіксований тромб-згусток | 28 | 4,4 |
| 2с-чорна плоска пляма | 114 | 17,8 |
| 3-виразка з чистим (білим) дном | 454 | 70,6 |
За результатами ендоскопічного дослідження хворі розділені на 3 групи: 1 - з триваючою кровотечею (FIa, FІb) – які підлягали екстреному оперативному втручанню; 2 - з нестабільним гемостазом , суттєвою загрозою до рецидиву кровотечі (FІIa, FІІb), які підлягали відстроченій операції, після корекції крововтрати; 3 - хворі із відбувшимся гемостазом (FIІс, FІІІ) – яким проводили консервативну гемостатичну і противизаркову терапію. У 12 потім виконана планова операція. Таким чином, селективний відбір хворих для адекватного лікування базувався на ендоскопічних критеріях кровотечі за J. Forrest , що дозволило підвищити ефективність лікування.
АЛОПЛАСТИКА ПАХОВИХ КИЛ ПОЛІПРОПИЛЕНОВИМИ СІТКАМИ
Олійник О. В., Чеботарьова Т. С., студ. 3-го курсу
Науковий керівник – асист. П’ятикоп Г. І.
СумДУ, кафедра загальної хірургії
Частота розвитку пахових кил складає 75-80% від усіх килоносіїв. Рецидиви захворювання після традиційних способів герніопластики зустрічаються з частотою від 9 до 21%. Цей факт примушує шукати нові способи більш сучасного лікування хворих з вищезазначеною патологією.
Один з шляхів вирішення цієї проблеми ми вбачаємо у застосувані експлантантів. Їх застосування дозволяє зшити тканини пахового каналу, які розійшлися, без натягу; укріпити розтягнені, розволокнені тканини додатковим міцним матеріалом.
Нами вивчено 81 історію хвороби пацієнтів, яким виконана алопластика пахового каналу. Серед них було 77 чоловіків і 4 жінки у віці від 28 до 76 років. Ми вважаємо найбільш доцільним застосування алопластичного способу укріплення пахового каналу в осіб літнього віку. Хворі старше 50 років становили 76,7%. 13 пацієнтів обстежуваної групи оперовані з приводу рецидивної пахової кили.
З 68 хворих з первинними паховими килами у 37 пацієнтів діагностована пряма пахова кила, а у 31 – коса. За правило, показами для алопластики були великі розміри кил і значні дефекти тканин.
Найбільш часто проводилась алопластика пахового каналу за способом Ліхтенштейна з різними незначними його модифікаціями. Розміщена під м’язами сітка запобігала прорізуванню м’язево-апоневротичних швів, розтягненню м’язевої тканини і сама по собі укріпляла лінію швів різнорідних тканин, що погано зростаються, і була додатковим міцним пластичним матеріалом.
Серед ускладнень, які розвинулися в післяопераційному періоді, у 5 хворих спостерігали серому післяопераційної рани, у 1 хворого – запальний інфільтрат. Ці ускладнення не носили тяжкого характеру і тому не вимагали видалення експлантанту в жодному випадку.
Больові відчуття після алопластики пахових кил безнатяжним способом були виражені незначно, і реабілітація хворих наставала швидше. Середній ліжко-день після алопластики був дещо нижчим, ніж при усуненні пахової кили з пластикою місцевими тканинами і складав в середньому 6,5 діб проти 8 діб після герніопластики місцевими тканинами.
Таким чином, аналіз нашого досвіду застосування алопластики для лікування пахових кил дозволяє рекомендувати цей метод до більш широкого застосування.
СТАТЕВІ ОСОБЛИВОСТІ СИНДРОМУ МЕЛЛОРІ-ВЕЙСА
Шевченко Т.В. – магістрант
Науковий керівник – доц. Шевченко В.П.
СумДУ, кафедра загальної хірургії
В 1929 році Kenneth Mallory і Soma Weiss вперше описали як рідкі випадки смертельної кровотечі, спричинені розривами слизової кардіоезофагіальної зони у чоловіків зловживаючих алкоголем. До широкого впровадження ендоскопічних досліджень синдром Меллорі-Вейса (СМВ) вважався казуїстикою. В останні роки СМВ діагностується значно частіше, займаючи серед причин шлунково-кишкової кровотечі (ШКК) домінуюче положення. Мало вивченим є факт значної відмінності у захворюваності на СМВ у чоловіків і жінок.
Мета роботи: вивчити особливості розвитку СМВ залежно від статі, гормонального статусу, стану неспецифічної реактивності.
Матеріали і методи: проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 187 хворих з СМВ. Діагноз веріфікувався ендоскопічно, активність кровотечі оцінювали за J. Forest, тяжкість крововтрати за О.О. Шалімовим. Стан неспецифічної реактивності характеризували за числом природних кіллерів (NK), визначаючи кількість їх морфологічних аналогів – великих гранулярних лімфоцитів
Результати: серед всіх хворих із ШКК (2855) СМВ діагностовано у 187 (6,5%). Серед 828 хворих із захворюваннями не виразкового ґенезу, що спричинили кровотечу, це склало 22,6 %, займаючи за частотою 3 місце після ерозивного гастродуоденіту та варикозно-розширених вен стравоходу. Відношення випадків СМВ серед чоловіків і жінок 4,1:1. Частота і тяжкість розвитку захворювання у жінок зростала з їх віком і корелювала зі станом оваріально-менструальної функції (МОФ). Жінки із збереженою МОФ мали суттєво меншу частоту розвитку СМВ по зрівнянню з чоловіками і жінками в менопаузі. Статевих відмінностей у розташуванні розривів слизової не відмічено (кардіоезофагіальна зона - 68%, кардія - 24%, абдомінальний відділ стравоходу - 8%). Спільним для жінок і чоловіків була гіпероцидність шлункового соку, що сприяло порушенню гастропротекторних і регенераторних властивостей слизової. Не відмічено статевих відмінностей в стані неспецифічної реактивності при СМВ, у 82,6 % хворих не залежно від статі визначалось суттєве зниження (до 3,7±2,4%) числа NK у порівнянні з таким показником у донорів (Р<0,05). У жінок спостерігався кращий ефект від консервативної терапії, більш швидке загоєння розривів слизової, оперативне втручання у них проводилось в 4,4 рази рідше по зрівнянню з чоловіками. Таким чином СМВ є однією із найчастіших причин ШКК не виразкової етіології. Розвиток і перебіг СМВ залежить від статі і корелює і станом оваріальногормональної функції у жінок і супроводжується зниженням показників неспецифічної реактивності, що є підставою для проведення імунокорегуючої терапії у цих хворих.
ЗАСТОСУВАННЯ РАННЬОЇ НЕКРЕКТОМІЇ З КСЕНОДЕРМОПЛАСТИКОЮ ПРИ ОПІКАХ
Савченко Т.В., Артеменко О.В., студ. 3-го курсу
Науковий керівник – Мадяр В.В.
СумДУ, кафедра загальної хірургії
Незважаючи на використання інтенсивної терапії, поширення застосування вільної пересадки шкіри на гранулюючи рани, лікування обпечених все ще залишиться тривалим і досягає 2-2,5 місяців. Висока летальність, незадовільні функціональні та косметичні результати потребують пошуку нових шляхів та методів лікування обпечених. В більшості випадків постраждалі від опіків гинуть на 2—та 3 стадіях опікової хвороби. При глибоких опіках на площі до 20% поверхні тіла летальність досягає 17%, а при ураженнях до 30% поверхні тіла – 65% і більше. Основною причиною високої летальності обпечених є гнійно-септичні ускладнення, які пов’язані з умовами розвитку запальної реакції в зоні термічного ураження, відторгненням і розплавленням некротичного струпа, зниження рівня природної резистентності та імунологічної реактивності організму хворого.
В опіковому відділенні протягом 2007 року лікувалось 104 хворих з глибокими опіками із яких померло 4, 52 хворих не були оперовані протягом першого тижня після травми у зв’язку з важким станом (8), інфікованими рановими поверхнями 8, інші 36 були госпіталізовані після 7 доби від отримання травми.
38 пацієнтів нами проліковані з виконаннями ранньої некректомії. 25 із них проведено одномоментно ксенодермопластику. 11 постраждалих отримали лікування комбінованими пов’язками з плівками. Операції виконувались з 2 до 7 доби від моменту травми (5 ± 2 доби). Ліжко-день в цій групі склав (45 ± 2 дні).
Раннє хірургічне втручання оптимізує клінічний перебіг опікової хвороби. Строк початку виконання перших шкірних пластик скорочується в середньому на 17 діб, частота розвитку септичних ускладнень зменшується у 1,9 разів. Ліжко-день зменшується з 62 до 45 тобто на 17 діб.
Використання ранньої некректомії з ксенодермлпластикою дозволяє прискорити медичну і соціальну реабілітацію хворих із важкими опіками.