«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Концепція реформування кримінальної юстиції в Україні: Затверджена Президентом України від 08.04.2008 // .gov.ua
2. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх від 29.11.1985 р. // .gov.ua
3. Кримінально-виконавчий кодекс України. – Х.: Одіссей, 2008. – 112 с.
Денисюк Станіслав
ДЕРЖАВНА МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ПИТАННЯ СЬОГОДЕННЯ
Сьогодні Україна знаходиться на перехідному етапі розвитку, проходять значні зміни в усіх сферах життя народу і держави. Вона стоїть на шляху побудови правового громадянського суспільства. Однак при цьому держава повинна забезпечувати громадський порядок і законність, без чого неможливі ніякі прогресивні зміни. Поява спільного кордону між Україною та ЄС поряд з поступовою демократизацією суспільного життя перетворює Україну на одну з найпривабливіших країн для здійснення транзитної нелегально міграції до країн ЄС громадянами країн СНД і Південно-Східної Азії. Україна витримує навантаження і на східних, і на західних кордонах. Зі сходу посилюється потік незаконних мігрантів через неповністю облаштовані кордони з Російською Федерацією та Білоруссю, а із Заходу повертаються особи, затримані в рамках двосторонніх угод про реадмісію з Польщею, Угорщиною та Словаччиною.
Тому, постає необхідність у дискусії між органами державної влади, правоохоронними органами, громадськістю з питань формування міграційної політики України. З огляду на викладене, вважаємо за доцільне виокремити основні проблемні питання та напрями реалізації державної міграційної політики України.
1. Щороку в Україні органи МВС і Держприкордонслужби затримують до 30 тисяч нелегальних мігрантів. Більшість нелегалів, які потрапляють на територію України, знищують власні документи або залишають їх переправникам, що унеможливлює їхню моментальну ідентифікацію під час затримання. Наявні в Україні бази даних осіб, висланих з території України за вчинення злочинів та адміністративні правопорушення, та осіб, яким надано право на проживання, а також іноземців, які на законних підставах в’їхали в Україну, не дають змоги встановити особу нелегального мігранта, який вперше потрапив в Україну.
Це доводить необхідності у спільної роботи правоохоронних органів країни Європи та інших країн у налагодженні інформаційного обміну інформацією та створенні бази даних, які на сьогодні існують між правоохоронними органами СНД.
2. Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, затримані за незаконне перебування на території України, щодо яких прийнято рішення про примусове вислання з території України, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з регламентованим внутрішнім розпорядком на період, необхідний для підготовки їх вислання за межі України у примусовому порядку, але не більш як шість місяців.
На даний час є перші кроки щодо створення та функціонування центрів тимчасового перебування у Чернігівській та Волинській області. Зрозуміло, що вони питання не вирішать, тим більше, що можна впевнено прогнозувати зростання кількості нелегальних мігрантів і це вимагає від правоохоронних органів та державних органів спільних заходів та кроків щодо збільшення кількості центрів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
3. Адміністративне вислання іноземців та осіб без громадянства, затриманих у межах контрольованих прикордонних районів за спроби або після незаконного перетинання державного кордону України, здійснюють органи охорони державного кордону, а в інших випадках – органи внутрішніх справ відповідно до низки нормативно-правових актів. Кількість нелегальних мігрантів, висланих у примусовому порядку, збільшується. В даному випадку постають питання які повинні вирішуватись органами державної влади щодо забезпечення процедури вислання та дотримання необхідних стандартів забезпечення прав людини та механізму залучення коштів необхідних для забезпечення стабільного фінансування процедури вислання.
4. Відсутність інституту гуманітарного захисту втікачів або притулку в Україні, не дає змоги легалізувати в Україні більшість іноземців, вислання яких неможливе з різних причин, таких як неможливість ідентифікації та побоювання, що іноземців у країнах своєї громадянської належності або проживання піддаватимуть нелюдському поводженню або тортурам. Україна може надавати іноземцям та особам без громадянства лише статус біженця на основі Конвенції про біженців 1951 року.
Водночас надання статусу конвенційного біженця може бути підставою для врегулювання правового статусу для дуже обмеженого кола осіб. У результаті немає можливості легалізувати мігрантів і шукачів притулку, які потрапляють в Україну, що робить їх непідконтрольними державі та сприяє зростанню криміногенності у цій сфері.
5. Проблемним питанням є відсутність єдиного координаційного органу виконавчої влади, який реалізовував би міграційну політику. В Україні питаннями міграційного контролю займаються три самостійних відомства: Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб у складі Міністерства внутрішніх справ, Державна прикордонна служба та Державний комітет у справах національностей і міграції.
Відсутність єдиної міграційної служби не дає змоги вирішити такі проблеми контролю над нелегальною міграцією, як скоординований міжвідомчий контроль за в’їздом, перебуванням іноземців та осіб без громадянства в Україні та їх своєчасним виїздом за межі території держави, налагодження належного механізму обміну інформацією між МЗС, МВС та Адміністрацією Держприкордонслужби про осіб, яким видано візи на в’їзд в Україну, які в установленому порядку прибули і зареєструвалися в пунктах пропуску через державний кордон України, а також про осіб, яким заборонено в’їзд в Україну. Не сприяє ефективності міграційного контролю розмежування між Держприкордонслужбою України та МВС України відповідальності за вислання за межі держави нелегальних мігрантів, які незаконно потрапили в державу (компетенція Держприкордонслужби) і тих, які законно потрапили в державу, але після закінчення встановленого терміну перебування ухилилися від виїзду та перейшли на нелегальне становище (компетенція МВС).
Можливе вирішення цього питання є створення єдиного координаційного органу – Державної міграційної служби України.
6. Недостатній рівень охорони державного кордону. Аналіз статистичних даних МВС України і Держприкордонслужби України територіальних затримань груп нелегальних мігрантів свідчить, що більшість їх затримують всередині країні або на західних кордонах під час спроб нелегально перетнути кордон України з країнами ЄС. Водночас, за даними МВС України та Державної прикордонної служби України, більшість нелегалів потрапляють в Україну через кордон з Росією та Білоруссю, що дає підстави припустити недостатню ефективність охорони державного кордону на його північній і східній ділянці.
В даному напрямку є необхідність створення сучасної інтегрованої системи охорони державного кордону через створення єдиних підрозділів на кордоні, а також через впровадження збирання, добування та реалізацію випереджувальної інформації про ситуацію на державному кордоні, розгортання новітніх систем спостереження та зв’язку, прикордонний контроль із застосуванням систем біометричного контролю та спільного контролю з відповідними органами суміжних держав.
Особливо важливим є розширення повноважень оперативно-розшукових органів Державної прикордонної служби України, через надання їм прав і повноважень підрозділів у боротьбі з організованою злочинністю, та підвищення ефективності діяльності підрозділів для подолання корупції в самій прикордонній службі. Крім заходів, пов’язаних з розширенням правоохоронного складника діяльності Держприкордонслужби України, необхідно здійснити заходи щодо зміцнення її кадрового потенціалу.
Наприкінці слід зазначити, що основи державної політики в будь-якій сфері в Україні визначаються Верховною Радою України у спеціальних законах, які передбачають основні напрями діяльності держави в тій чи іншій політиці. У сфері управління міграцією зберігається нагальна потреба у спеціальному Законі України «Про основні засади державної міграційної політики України», в якому треба визначити принципи формування політики, засоби досягнення, стандарти із забезпечення прав людини та інші основні напрями діяльності держави з реалізації державної міграційної політики.
Необхідна умова ухвалення такого Закону України – широке обговорення на стадії проекту всіма зацікавленими сторонами, тобто: законодавцем, державними установами, що реалізують міграційну політику, міжнародними організаціями, неурядовими та правозахисними установами в Україні і громадськістю.
Джафарова Олена
ВЗАЄМОДІЯ ОВС НА ТРАНСПОРТІ З ІНШИМИ СУБ’ЄКТАМИ З ПИТАНЬ ПРОФІЛАКТИКИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У ТРАНСПОРТНІЙ СФЕРІ
У сучасних умовах набуває надзвичайно важливого значення удосконалення правового регулювання діяльності транспортної міліції з профілактики правопорушень. Потребують перегляду завдання, функції та повноваження транспортної міліції, форми та методи її профілактичної діяльності, а також внутрівідомча та зовнішня взаємодія і координація у цій сфері. Незважаючи на те, що таке завдання, як запобігання правопорушенням, вжиття заходів до усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню визначено одним із перших у нормативних актах, які регламентують діяльність органів транспортної міліції, на практиці профілактичні заходи реалізуються не в повній мірі, наслідком чого є витрачання значних коштів, сил та засобів на припинення правопорушень та притягнення винних до відповідальності.
У вітчизняній юридичній науці адміністративно-правовим засадам діяльності ОВС на транспорті щодо профілактики адміністративних правопорушень у транспортній сфері приділено увагу науковців, а саме: Альохіна О.П., Гіжевського В.К., Додіна Є.В., Калаянова Д.П., Мельниченко О.П., Мілашевича А.В., Развадовського В.Й., Ремнєва В.І., Юхно О.О. та ін.
Слід зазначити, що, попри наявність досліджень у цій сфері, вони стосувалися лише деяких аспектів діяльності ОВС на транспорті щодо профілактики правопорушень. Таким чином, недостатність у розробках на теоретичному рівні, наявність правових проблем, а також, необхідність проведення досліджень профілактики правопорушень обумовлюють подальший науковий пошук.
Щодо взаємодії транспортної міліції з іншими учасниками профілактичної діяльності, то Г.Ю. Бондар вважає, що під взаємодією в органах внутрішніх справ на транспорті слід розуміти форму інтеграції спільних зусиль різних суб’єктів (працівників, їх груп та колективів, підрозділів та служб), узгоджену за метою, завданням, місцем та часом застосування. Взаємодія налагоджується самими структурними елементами системи повсякденно у випадку, коли немає потреби залучати до цієї справи можливості координаційного (організаційного) центру.
Необхідність взаємодії транспортної міліції з іншими суб’єктами з питань профілактики адміністративних правопорушень у транспортній сфері обумовлена рядом обставин, серед яких: наявність злочинців-гастролерів, «карманників», шахраїв та інших осіб, які намагаються використати транспорт як засіб для вчинення злочинів поза місцем свого постійного проживання; місцеві особливості організаційно-штатної структури органів транспортної міліції, що іноді вимагають посилення одного органу внутрішніх справ за рахунок сил і засобів інших, зокрема під час ускладненням оперативної обстановки; різні точки відправки та прийому вантажу, що є однією із умов протиправного посягання на нього; при вмілій організації спільної роботи з’являється реальна можливість найбільш ефективного використання наявних сил і засобів з метою недопущення вчинення правопорушень на об’єктах залізничного, морського, річкового, повітряного транспорту, а також на усунення причин і умов (факторів), які їм сприяють.
З метою охорони громадського порядку, попередження та припинення злочинів на транспорті при постійній взаємодії ОВС на транспорті з органами місцевого самоврядування, виконавчими органами влади, адміністраціям транспортних підприємств та громадськістю доречним є проведення наступних заходів:
1. Проведення нарад з місцевими органами влади, адміністраціями транспортних підприємств з метою спільного аналізу та узагальнення практики боротьби з правопорушеннями на транспорті, виявлення найбільш характерних причини і умови, що сприяють їх вчиненню, та розроблення скоординованих заходів щодо їх усунення, зміцнення законності і правопорядку.
2. Постійний обміну інформацією між дирекціями залізничних перевезень, автотранспортних управління, з управліннями СБУ, МВС України, ДПА в областях та митницею щодо обміну інформацією про вчинені на транспорті правопорушення з метою своєчасного реагування
3. Активізація роботи та постійне залучення громадських формувань на підприємствах транспорту з метою профілактики та недопущення вчинення правопорушень.
4. Здійснення заходів щодо забезпечення безпеки пасажирів і обслуговуючого персоналу на транспортній магістралі, залізничних вокзалах, у річкових портах та аеропортах, посилення охорони важливих об’єктів транспорту.
5. Вжиття заходів щодо супроводження працівниками міліції пасажирських та приміських поїздів, річкових суден і літаків з метою безпечного перевезення пасажирів та вантажів (з цією метою можливе запровадження укладення договорів транспортних підприємств з управлінням МВС на транспорті).
6. Проведення за окремими планами спеціальних оперативно-профілактичних операції під умовними назвами: «Пасажир» (у період масового відпочинку громадян); «Магістраль» (запобігання випадкам незаконної міграції і контрабанди); «Вокзал», «Підліток» (виявлення на об’єктах транспорту бездоглядних і безпритульних дітей).
7. ОВС на транспорті повинно постійно посилювати боротьбу з шахрайством, бродяжництвом, розпиванням спиртних напоїв і несанкціонованою торгівлею на залізничних станціях, у пасажирських поїздах, річкових портах, аеропортах, та залучати до цієї роботи громадські формування.
8. Взаємодія з ЗМІ з метою висвітлення законодавства, яке регламентує діяльність транспортних підприємств, установ та організацій, роботу щодо боротьби зі злочинністю та зміцнення правопорядку на транспорті.
9. Вивчення громадської думки щодо стану правопорядку на об’єктах транспорту та проведення роботи з населенням, пасажирами, з трудовими колективах щодо недопущення правопорушень на транспорті.
Добровольська Володимира
КОДИФІКАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ – ФАКТОР СТАБІЛЬНОСТІ ТА ПОЗИТИВНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН
На відміну від розвинутих європейських країн кодифікація господарської діяльності для України – явище новітньої історії, але навіть за короткій термін свого існування вона показала важливі практичні правові результати щодо регулювання господарської, а звідси і економічної діяльності. Кодифікація права має своє існування ще з Середньовіччя та продовжила свій розвиток в країнах Західної Європи, де виявила великий вплив на характер та процес розвитку права та шляхи його подальшої еволюції.
Значення терміну «кодекс» змінювалось впродовж значного періоду часу. Вперше так були названі розпорядження римських імператорів. Потім так стали звати збірники різноманітних законів. Помітним прикладом останніх є «Кодифікація імператора Юстініана» 534р., яка містить в собі висновок тисячолітньої римської правової історії та виведено правовий розвиток цієї держави.
Одними з перших кодексів у сучасному їх розумінні були п’ять кодексів, а саме: Цивільний, Торгівельний, Карний, Цивільно-процесуальний та Карно-процесуальний, які прийняті були у Франції з 1804 по 1810 роки по основним галузям матеріального та процесуального права.
Даючи оцінку французській кодифікації К. Маркс писав: «...Революция окончательно порвала с традициями прошлого, уничтожила последние следы феодализма и с помощью кодификации мастерски приспособила старое римское право – это почти совершенное выражение юридических отношений, соответствующих той ступени экономического развития, которую К. Маркс называет товарным производством – в такой степени мастерски, что эти революционные кодексы еще и сейчас во всех других странах, не исключая и Англии, служат образцом при реформах в области права собственности» [1].
Взагалі кодифікація закріплює політичну незалежність, та сприяє становленню розвинутого національного законодавства [2]. Представляється, що саме цими чинниками було зумовлено прийняття Господарського кодексу України в 2003 році (далі – ГК України). Історія прийняття цього кодексу дуже складна та необгрунтовано затянута в часі. ГК України представляє собою повний та логічно-правовий документ, який вже в перших статтях містить основну провідну свою ідею, а саме те, що його зміст має соціальну ориєнтацію та направленість підприємництва, тобто згідно з п. 2 ст. 3 КГ України господарська діяльність здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів [3]. Сьогодні існують думки про те, що ГК України має неузгодженість з Цивільним кодексом України, але, на жаль, законодавство України взагалі містить багато суперечок та неузгодженостей. Важливу роль в вирішенні цієї проблеми відіграє судова практика, а саме з приводу співвідношення положень ГК України та Цивільного кодексу України діє інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04 2008 р. «Практика застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», який саме вирішує багато суперечок та питань з приводу з практичного застосування двох кодексів [4].
Послідовно обгрунтовується точка зору про те, що Господарський кодекс України є інструментом забезпечення порядку, добробуту та стабільності в економіці, оскільки його існування дозволяє зменшити велику кількість нормативно-правових документів, регулюючих господарські відносини [5]. Повнота тексту, стислість змісту, доступність основних положень кодексу – ось його національна цінність [6]. Саме на внесення змін до ГК України, а не прийняття нових нормативно-правових актів вказує і Указ Президента України від 03.09.2007 р. «Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності»[7].
Представляється, що прийняття Україною Господарського кодексу є первісним та якісним прикладом для інших держав, які теж відмітили позитивний момент у цієї події, а саме в Росії. «Спецификой хозяйственного права Украины является то, что в основе кодификации лежат идеи национальной философии хозяйствования, позволяющие адекватно отражать потребности экономики страны: эта философия хозяйствования исходит из традиционных духовно-нравственных ценностей народа Украины, имеет социальную ориентацию экономики» [8].
На жаль, сьогодні, не тільки в юридичній літературі йде критика Господарського кодексу України, а і державні органи не тільки критикують, але й мають бажання скасувати ГК України або замінити його законом. Мова йде про розробку Міністерством юстиції України законопроекту «Про принципи господарської діяльності» (далі – Законопроект) [9], який повинен замінити ГК України. Законопроект містить в собі всього двадцять три статті, які регулюють десяту частину того, що підлягає регулюванню сьогодні по ГК України. Законопроект не містить положень, більшість яких є інститутами господарського права, а саме: про участь держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання, що дає можливість для появи свавілля та хаосу у цій сфері; в ньому зовсім відсутні положення про господарські зобов’язання та господарські договори; про ціни і ціноутворення у сфері господарювання; про відповідальність за правопорушення у сфері господарювання; про особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання; про зовнішньоекономічну діяльність та про спеціальні режими господарювання. Якщо все це зникне з правового кодифікованого регулювання, то як, коли і чим будуть врегульовані зазначені інститути, які сьогодні є практично та ефективно розвиненими не ясно. Представляється, що в даній ситуації мова більш іде про політичний мотив заміни, чим професійний та позитивно-практичний. Професійність та позитивізм в цьому Законопроекті відсутні. Сама ця заміна руйнує та знищує основні засади та положення господарського права, яке на сьогоднішній день являє собою самостійну та самодостатньою галузь права у системі права України.
Заміна ГК України на зазначений Законопроект призведе до кризи, насамперед, економічної, та проводити її є просто безглуздям. Важливо прислухатись та погодитись з думкою про те, що «...Не нужно заменять работающий Кодекс, обеспечивающий разумное сочетание общественных и частных интересов товаропроизводителей, к которому уже адаптировались субъекты хозяйствования, эрзацем. Эрзацем – дестабилизирующим законодательство и вносящим дезорганизацию в экономику» [10].
Представляється, що кодифікація господарської галузі права являє собою завершений процес, який носить консолідований характер та сприяє формуванню та розвитку самостійності галузі господарського права. Загальновизнаним є те, що кодифікація має на меті усунення прогалин та протиріч у правовому регулюванні, множинності актів якими регулюються відповідні відносини. Результати прийняття та практичного використовування Господарського кодексу України є основою для подальшого наукового дослідження господарської діяльності та її правового удосконалення, що обумовлено динамічним характером господарської діяльності та появленням нових суспільних відносин та потреб, які потребують ефективного правового негайного регулювання.
Література:
- Энгельс Ф. Введение к английскому изданию «Развитие социализма от утопии к науке» // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – М., 1955. – Т. 22. – С. 312.
- Бехруз Х. Сравнительное правоведение: Учебник для вузов. – О.: Феникс; - М.: ТрансЛит, 2008. – С. 411.
3. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18-22. – Ст. 144.
4. Гражданский и Хозяйственный кодексы: точки пересечения (из серии «Кодексы Украины»): Сборник систематизированного законодательства / сост. И.А. Сухомлин: учредит. ЗАО «ХК Блиц-Информ». – Вып. 4. – К.: Блиц-Информ, 2008. – 336 с.
- Мамутов В.К. Не слишком ли много мы принимаем законов? // Закон и бизнес. – 2005. – 2-15 июля (25-27).
- Коростей В.І. Організація господарсько-правової роботи на підприємництві: Короткий курс лекцій. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2008. – 158 с.
- Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності: Указ Президента України від 03.09.2007 р. // Офіційний вісник України від 14.09.2007 р. - № 66. – Ст. 2540.
- Абрамов А.В. Хозяйственный кодекс Украины: основные положения и субъекты: Автореф. дис.... канд. наук / Московская академия экономики и права. – М., 2004. – 30 с.
- Насадюк А. Хоззакон вместо Хозкодекса? // Юридическая практика. - № 28 от 28 июля 2008 г.
- Мамутов В.К. Неэквивалентная замена: зачем из большого делать малое? // Юридическая практика. - № 34. – 19 августа 2008 г.