«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Література:
- Магазинер Я.М. Советское хозяйственое право, Л. 1928, с. 174.
- Денисов А. Советское государственое право, М. 1939, с.98.
- Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. - Тула: Автограф, 2001.- 720с.
- Брауде И.Л. К вопросу об объекте правоотношения по советскому гражданскому праву (Автореферат) // Советское государство и право.- 1974.- № 1.- С.3-24
- Агарков ММ. Обязательство по советскому гражданскому праву. М., 1940. С. 23.
- Данилочкина В.Ю. Здоровье как цель оказания медицинских услуг и объект гражданских правоотношений.// Вестник института права СГЭА. Актуальные проблемы правоведения: научно-теоретический журнал.- Самара: Изд. СГЭА.- 2002.-№2.-С.68-69
Васильєв Сергій
ФОРМИ УЧАСТІ ПРОКУРОРА У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ
Закон України «Про виконавче провадження» не визначає форми участі та правовий статус прокурора у виконавчому провадженні. У той же час, аналіз діючого законодавства дає нам можливість стверджувати, що прокурор займає у виконавчому провадженні подвійне становище: з одного боку, він є учасником виконавчого провадження, а з другого боку – він здійснює нагляд за дотриманням вимог закону в цій сфері.
Представництво інтересів громадянина або держави. Згідно з п.2 ч.1 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді.
Відповідно по п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. №4 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови, що в передбачених у ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» випадках він здійснював представництво інтересів громадян або держави в суді й зазначене провадження було відкрито на підставі виконавчого документа за його заявою.
Доцільно зазначити, що за змістом ч.2 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру», яка відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3-рп/99, прокурор має право ініціювати відкриття виконавчого провадження на захист прав і свобод громадянина, якщо той за станом здоров’я чи з інших поважних причин не може реалізувати своє право на примусове виконання судового рішення. Щодо захисту інтересів держави (суспільства), то прокурор звертається (на підставі виконавчого документа) до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження, якщо орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, на користь яких винесено рішення за позовом прокурора, не звертаються до суду з проханням про видачу цього документа або з будь-яких причин не пред’являють його державному виконавцеві для примусового виконання.
Отже, виходячи зі змісту п.1 зазначеної постанови за яким прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови, що в передбачених ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» випадках він здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді й зазначене провадження було відкрито на підставі виконавчого документа за його заявою, прокурор вправі бути й учасником виконавчого провадження за його позовами у порядку представництва, а значить, ним може бути подана скарга на дії чи бездіяльність державного виконавця або вжито інших заходів впливу на останнього з метою забезпечення реального виконання судового рішення, ухваленого за позовом (заявою) прокурора в інтересах громадянина, держави чи суспільства.
Незважаючи на те, що прокурора, який звертається до суду в інтересах громадянина, державних чи суспільних інтересах, не зазначено в числі осіб – учасників виконавчого провадження ні в розділах 6 і 7 ЦПК, ні в ст..10 Закону України «Про виконавче провадження», йому не можна відмовити в праві на здійснення вказаних вище процесуальних дій щодо виконання тих судових рішень, прийнятих судом при розгляді цивільних справ, у яких він брав участь шляхом пред’явлення позовної заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви (скарги) про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або ново виявленими обставинами, оскільки його повноваження в цьому випадку аналогічні тим, якими володіє стягував [1, c.216-229].
Таким чином, прокурор при виконанні судового рішення, ухваленого за його позовом (заявою) за названих обставин, є учасником виконавчого провадження і повинен ініціювати виконання такого рішення, застосовуючи при цьому повноваження, передбачені ст.11-1 Закону України «Про виконавче провадження».
Прокурорський нагляд. Деякі вчені та практики вважають, що прокуратура не має права здійснювати прокурорський нагляд у виконавчому провадженні. Основною аргументацією такої позиції є то, що: 1) прокуратура не розглядає скарги, звернення, які розглядаються у судовому порядку, у той же час, коли згідно із Законом України «Про виконавче провадження» будь-які дії та рішення державних виконавців можуть бути оскаржені в суді; 2) у ст.ст.8, 8-1 Закону України «Про виконавче провадження» чітко зазначені органи, які уповноважені здійснювати контроль, серед яких прокуратури немає; 3) у «перехідних положеннях» Конституції України встановлено строки здійснення нагляду (до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів); 4) згідно зі ст.19 Закону України «Про прокуратуру» до предмета нагляду не входить додержання законів органами державної виконавчої службі, а внесення документів прокурорського реагування є фактично втручанням в діяльність органів державної виконавчої служби [2, с.37-40].
Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про прокуратуру» прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Таким чином, до переліку піднаглядних суб’єктів входить Департамент державної виконавчої служби разом з підпорядкованими підрозділами.
Одним із принципів, проголошених ст.6 Закону України «Про прокуратуру», є обов’язок органів прокуратури вживати заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав громадян і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. У ст.12 цього Закону зазначено, що прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Крім того, перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності підстав – також з власної ініціативи прокурора (ст.19 Закону України «Про прокуратуру»).
За таких обставин доводи про відсутність правових засад розгляду прокуратурою, її службовими особами скарги громадянина, заяви підприємства (яка також може вирішуватися в судовому порядку) не відповідають вимогам закону.
Реагуючи на порушення шляхом внесення документа реагування, прокурор не змінює виконавче провадження чи його хід (він не вчиняє дії щодо примусового виконання судового рішення, не виносить постанови тощо), а тільки вказує відповідному державному виконавцю чи його керівнику на наявні упущення та недоліки в їх діяльності, які призводять до порушення закону. Особливо актуальним стає прокурорське реагування, коли сама виконавча служба не виконує судового рішення. Адже за цією ситуації орган, який покликаний примусово виконати судове рішення і який його не виконує, збігається в одній особі [3, c.22-25].
Таким чином, прокурор у виконавчому провадженні займає подвійне становище, що, з одного боку, полягає у можливості здійснення нагляду за законністю актів та дій державного виконавця, інших учасників виконавчого провадження, а також осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, юридичних осіб усіх форм власності та громадян, що є боржниками, а з другого боку – у зверненні прокурора (на підставі виконавчого документа) до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді. Діяльність прокурора у виконавчому провадженні в цьому ракурсі набуває значення додаткової гарантії захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, проголошених Конституцією України, чинними законами та загальновизнаними нормами міжнародного права.
Література:
1. Дунас Т.О., Руденко М.В. Прокурор у цивільному процесі України: сутність, завдання, повноваження: Навч. та наук.-практ.посіб. для студ. Юрид.вищ. навч. зал. – Х.: Харків юридичний, 2006. – С. 216-229;
2. Шпеня М., Бачук Б., Франків А. Прокурорський нагляд та участь прокурора у виконавчому провадженні // Право України. – 2006. - №1. – С.37-40;
3. Чечерський В. Повноваження прокурора при виконанні судових рішень // Вісник прокуратури. – 2006. - №8. – С.22-25.
Волошкевич Геннадій
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ПЕРШИМИ СПОЖИВЧИМИ ТОВАРИСТВАМИ НА ЗЕМЛЯХ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Зародження кооперативного руху на землях, що входили до складу Російської Імперії припадає на середину ХІХ ст. Необхідність проведення масштабних перетворень в країні привертала увагу її провідних верств до зарубіжного досвіду розбудови нових форм соціально-економічного та політичного життя суспільства. Зацікавленість викликала й ідея кооперації, яка на думку сучасників повинна була сприяти більш ефективному пристосуванню населення до умов товарного виробництва і зменшити гостроту соціальних конфліктів у суспільстві. В державі, і зокрема на українських землях, починається активний процес кооперативного будівництва, що знайшов своє втілення у створенні різноманітних кооперативних організацій, провідна роль серед яких, у той період, належала споживчій кооперації.
Значну увагу в статутах перших споживчих кооперативів було приділено визначенню механізму управління товариством. На перший погляд може здатися, що він (механізм) був цілком подібний до європейських зразків, оскільки грунтувався на класичній трьохланковій моделі, виробленій рочделівцями, а саме: загальні збори, правління, ревізійна комісія. Проте, більш детальний аналіз виявляє ряд суттєвих відмінностей, які свідчать про особливий шлях розвитку вітчизняної кооперації.
Вищим органом управління справами товариства були загальні збори його членів. Як правило, брати участь у їх діяльності мали лише повноправні члени, тоді як члени-споживачі усувалися від керівництва товариством. Непоодинокими були й випадки, коли до участі в загальних зборах не допускали і тих пайовиків, які не встигли внести повного паю. Зокрема, у § 9 статуту Катеринославського споживчого товариства вказувалося: «Особа, що не внесла повного паю, не вважається членом товариства і не користується членськими правами» [1, 2]. Звісно, що подібні положення були далекими від розроблених англійськими піонерами кооперації демократичних принципів управління товариством, за якими усі члени товариства, незалежно від розміру паю, володіли рівними правами та обов’язками і мали право брати участь у керівництві своїм кооперативом.
Сфера компетенції загальних зорів була визначена досить широко, зокрема, до їх відома належало вирішення таких важливих питань внутрішнього життя товариства, як: визначення розміру та порядок формування капіталу товариства; установлення величини пайових та вступних внесків; обрання керівних та контрольно-ревізійних органів; затвердження фінансової документації; визначення загальних засад та напрямків господарської діяльності товариства; встановлення порядку розподілу отриманих прибутків; внесення змін до статутів.
Незважаючи на такі суттєві повноваження, слід визнати, що загальні збори товариств не відігравали значної ролі в житті перших кооперативних об’єднань. Це, передусім, обумовлювалося причинами організаційного характеру. Відповідно до положень статутів, загальні збори вважалися дійсними лише в тому разі, коли на них були присутніми не менше ніж 1/5 – 1/6 від загальної кількості пайовиків. Це була досить низька гранична межа, враховуючи, що у складі товариств у середньому перебувало від 200 до 400 осіб. Проте, навіть за таких сприятливих умов значна кількість загальних зборів не відбувалася через неявку членів, унаслідок чого внутрішнє життя кооперативу виявлялося паралізованим. Матеріали преси 60-х – 70-х ХІХ ст. свідчать про масовий характер цього явища. Так, унаслідок низької активності пайовиків неодноразово зривалися загальні збори Київського, Катеринославського, Одеського, Харківського та інших товариств [2, 7, 71; 3, 41; 4, 111; 5, 12].
Намагаючись відновити нормальну роботу органів управління, місцеві кооператори, як правило, вдавалися до зниження мінімальної норми присутності, необхідної для кворуму. Так, члени Київського споживчого товариства постановили вважати загальні збори дійсними, якщо на них з’явилося не 1/5, як раніше, а лише 1/12 від загальної кількості пайовиків. У разі, якщо й ці збори зривалися внаслідок низької явки, наступні вважалися дійсними незалежно від числа присутніх на них [2, 72-73]. Проте, подібні заходи не дали належних результатів, і проблема стабільного функціонування загальних зборів так і не була вирішена піонерами вітчизняної кооперації.
На нашу думку, пасивне ставлення членів до участі у вирішенні загальнотовариських справ ще раз яскраво продемонструвало відсутність у більшості пайовиків належного рівня кооперативної свідомості та виявило їх хибне розуміння суті кооперативної організації. Вони плутали її зі звичайним торгівельним закладом чи акціонерною кампанією, де роль учасників обмежувалася виключно матеріальними внесками, і, відповідно, не могли усвідомити необхідності тієї соціально активно поведінки, якої вимагав від них кооператив. Як наслідок, складалася ситуація, яскраво змальована одним із сучасників тих подій. «Товариство, – писав він, – обравши на загальних зборах членів правління, вважало, що покінчило зі своїми обов’язками і, утримуючи за собою номінальне право контролю, переклало вирішення інших справ на розгляд обраних членів « [6, 27].
Типовим прикладом негативного впливу низького рівня кооперативної свідомості на роботу органів кооперативного самоврядування може стати і ситуація в Одеському споживчому товаристві «Бережливость». Його члени на запрошення відвідати загальні збори відповідали таким чином: «сьогодні ми на збори не підемо – погода погана», або «ну сьогодні не до товариства, що за чудова погода « [7, 352]. Унаслідок такого ставлення кількість присутніх становила інколи усього лише 10-15 чоловік, що зрозуміло, не давало можливості вирішити винесені на розгляд питання [2, 128].
Зменшення ролі загальних зборів, обумовлене низькою активністю пайовиків, призвело до домінування в системі керівних органів товариства його правління.
Правління було постійно діючим колегіальним органом, що обирався загальними зборами на термін, визначений у статуті організації. Формально правління було залежне від загальних зборів і відповідало перед ними за свою діяльність. Проте, фактично в багатьох випадках складалася зовсім протилежна ситуація – члени правління диктували свою волю іншим пайовикам, не звертаючи уваги на їх протести. За словами одного з дописувачів «Одеського вісника», «виборні розпорядники поступово перетворилися в якихося диктаторів і дивилися на інших членів, як на підлеглих, на їх право контролю, як на набридливе присікування» [6, 27]. Опубліковані в періодичній пресі факти із внутрішнього життя окремих товариств дають змогу повністю погодитися з вищенаведеною характеристикою. Так, у товаристві «Бережливость» (м. Таганрог, Катеринославської губернії) голова правління повністю перебрав на себе керівництво усіма справами, а на всі зауваження з приводу невідповідності його дій статуту відповідав: «це зайве», «я буду притримуватися старого порядку» і тощо [8, 86].
Існування подібних перекручень у сфері управління кооперативного товариства, безвідповідальність його керівництва та часті зловживання своїми посадовими обов’язками, на нашу думку, було прямо пов’язане з бездіяльністю загальної маси членів-пайовиків, про яку ми вели мову попередньо.
Склад правління, як правило, становив від 3 до 6 осіб. На них покладався обов’язок управління усіма справами товариства – безпосередньо або за допомогою спеціального апарату найманих працівників. В останньому випадку поставало питання про розмежування їх посадових обов’язків. Слід зазначити, що в тогочасній європейській практиці кооперативного руху існували дві моделі розподілу повноважень між правлінням та найманими працівниками. Відповідно до першої, німецької, члени правління повинні брати безпосередню участь в оперативній роботі кооперативу, отримуючи за це відповідну платню. Згідно з другою моделлю, англійською, керівництвом поточними справами займався найманий управляючий, а правління лише контролювало його діяльність і виконувало свої функції на громадських засадах [9, 92-93].
Аналіз діяльності та статутів перших українських споживчих товариств показує, що обидві моделі були застосовані на практиці вітчизняними кооператорами. Так, у Київському споживчому товаристві управління всіма справами здійснювалося оплачуваним правління, а в Одеському та Катеринославському – спеціально найнятим управляючим [2, 32; 10, 29-30]. Однак, не слід вважати, що це було просте механічне перенесення зарубіжного досвіду кооперативної роботи на український грунт. У процесі ознайомлення з перевагами та недоліками кожної з означених моделей вітчизняні кооперативні діячі починають розбудовувати власну систему управління, пристосовану до місцевих потреб. Так, у Ізюмському товаристві (Харківська губернія) поряд з постійно діючим оплачуваним правлінням запроваджується й окрема посада управляючого кооперативним товариством. На нього покладалося управління торгівлею товариства, тоді як члени правління займалися вирішенням усіх інших організаційних питань [2, 38].
Форми та розмір оплати праці найманих працівників та членів правління були досить різноманітними: практикувалися як постійна, фіксована, платня, так і певний відсоток від отриманого прибутку.
Важливе місце в системі органів кооперативного самоврядування належало ревізійній комісії. Вона обиралася загальними зборами з числа усіх членів товариства, крім: членів правління та осіб, які обіймали в кооперативі оплачувану посаду. Склад комісії був невеликий – 3 – 4 особи, які працювали переважно на громадських засадах. На ревізійну комісію покладалося виконання функцій контролю за господарською діяльністю та фінансовим станом товариства. Своє остаточне рішення комісія повинна була оформлювати у вигляді спеціальних звітів, що підлягали затвердженню загальними зборами.
Таким чином, система управління кооперативним товариством наближалась до західноєвропейських аналогів тих часів, однак мала і власну специфіку, що відображала особливості сторичних умов розвитку та характер супсільно свідомості
Література:
1. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (Далі ІР НБУВ). – Ф. 290. – № 3484
2. ІР НБУВ. – Ф. 290. – № 134
3. ІР НБУВ. – Ф. 290. – № 4623
4. По поводу общего собрания членов общества «Сбережение» // Одесский вестник. – 1869. – № 33
5. Внутренняя хроника // Неделя. – 1870. – № 16
6. Хейсин М. К истории наших увлечений кооперативными принципами // Одесский вестник. – 1873. – № 7
7. Сборник материалов об артелях в России. Потребительные общества. – Спб.: Издание Санкт–Петербургского отделения Комитета о сельских судо–сберегательных и промышленных товариществах. – Тип. Майкова, 1875. – Вып. 3.
8. ІР НБУВ. – Ф. 290. – № 4138
9. Файн Л.Е. Отечественная кооперация: Исторический опыт. – Иваново, 1994
10. Височанський П. Начерк розвитку української споживчої кооперації. – Катеринослав., 1925. – Частина 1
Галенко Іван
ДО ПИТАННЯ ПЕРСПЕКТИВ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЯК ПРОДУКТУ ДІАЛОГУ ВЛАДИ І БІЗНЕСУ
В вересні 2008 р. Президент Франції та голова Європейського Союзу Ніколя Саркозі закликав переглянути діючу фінансову систему світу й поступово перейти до «регульованого капіталізму». Для України, яка фактично стала жертвою ліберальних ідей «відкритої економіки», це означає не тільки появу нових викликів і загроз її безпеці, а і зміну філософії правового поля, в якому досі функціонувала влада. Право у нинішньому стані може стати як засобом «консервативної терапії» глобальної фінансової хвороби, так і причиною летального кінця цілих галузей промисловості України внаслідок блокування застарілим «правом» оперативного реагування на «злоякісні» проблеми. Тому говорити про перспективи держави в умовах глобалізації та глобальної кризи, породженої нею, можна тільки за умов принципово іншого за якістю і суттю діалогу між владою й бізнесом щодо викликів і загроз країні, породжених, насамперед, як зовнішніми чинниками на кшталт фінансової кризи в США, так і внутрішніми пошуками моделі нового суспільства, адекватного цим викликам, про що писалося в [1].
В роботах [2, 3] автор вже провів певний аналіз деяких аспектів діалогу між владою і бізнесом в контексті економічних інтересів і зроблені деякі узагальнення. До ключового узагальнення можна віднести те, що доки уряд покладається головним чином на іноземну «технічну допомогу» та імпорт консалтингу для вирішення суто українських проблем, до тих пір питання «права» в Україні є і буде продуктом підміни національних інтересів та громадянських прав комерційними інтересами окремих чиновників, іноземних спецслужб, ТНК тощо. У зв’язку із заявою Н.Саркозі можна підняти ще одну проблему, яка постає після зміни розвинутими країнами доктрини розвитку економіки. Адже відтепер «технічна допомога» Україні не може трактуватися як допомога «демократичного відкритого суспільства» країні, що «демократизується». Раніше ми могли себе тішити, що консалтингові контракти слугують лише відмиванню грошей та мають принаймні позитивний інформаційно-довідковий результат для української бюрократії щодо організації права й управління в розвинутих країнах. Тепер «технічна допомога» – це один із способів регулювання й управління економікою України урядами інших країн. Чи правомірна така постановка питання, які правові наслідки з цього випливають і яким чином шукати відповідь у влади – отримувача «технічної допомоги»?
Матеріал цієї доповіді базується на аналізі стодення роботи відновленої урядом Ради підприємців (РП) [4] та діяльності Ради національних асоціацій товаровиробників [5] – двох з майже 240 дорадчо-консультативних органів при Кабінеті Міністрів України. На підставі аналізу висвітлених в ЗМІ результатів роботи РНАТ і РП можна зробити висновок, що рішення про відновлення діяльності РП було слушним і відповідало вимогам часу. Водночас, так як РНАТ і РП репрезентують в діалозі зі владою різні за складністю і суспільним наслідками групи інтересів одних і тих же суб’єктів господарювання, слід більш чітко розмежувати ці інтереси та посилити організаційно-технічне забезпечення РНАТ шляхом внесення змін до відповідної урядової постанови. На наш погляд, актуалізація такої б здавалося незначної проблеми слабо корелюється з глобальною економікою та глобальними викликами. Та насправді саме ці дві інституції – РНАТ і РП сьогодні не тільки репрезентують бізнес у владі, а і є ініціаторами багатьох ініціатив правового характеру: законопроектів, постанов, розпоряджень. Водночас, ці інституції впливають на «думку» чиновників, коригують її на користь ПРАВА України та її громадян. Наприклад, після публікації [6] з риторики чиновників зникла ідея асиметричної «лібералізації» ринку енергоносіїв в Україні та «здешевлення транзиту енергоносіїв». Після жорстких публічних дебатів з представниками Міжнародної фінансової корпорації (МФК) щодо так званої «добровільності» технічного регулювання ця ТНК вперше у червні 2008 р. публічно заговорила про «захист прав споживачів», хоча згадувати про відповідальність постачальників досі не хочуть.
Вказана вище урядова постанова про створення РНАТ за концепцією і формою має конструкцію попередніх постанов уряду про Раду підприємців, хоча повинна чітко відображати сучасні загальноприйняті у світі як бар’єри для захисту національного ринку в цілому (наприклад, митно-тарифне і технічне регулювання, антидемпінг, патентна чистота, авторські та суміжні права тощо), так і захист робочих місць громадян України в Україні (сприяння експорту й імпортозаміщенню, субсидування інноваційних процесів та технологічного оновлення виробництва тощо). Тому, на думку автора, постанова про РНАТ має відображувати наступні засади:
По-перше, першочерговим напрямом діяльності РНАТ повинні бути внесення на розгляд уряду підготовлених на замовлення галузевих асоціацій вітчизняними науковими установами, у першу чергу НАН України, та консалтинговими інституціями державних цільових програм пріоритетного розвитку галузей економіки України, суспільна громадська експертиза і моніторинг їх виконання, пропозицій щодо пріоритетів фінансування та ініціювання змін пріоритетів та самих програм. У відповідності з цією нормою уряд зможе припинити займатися розробкою різних довгострокових галузевих вузькоспеціалізованих програмних документів й більше приділяти уваги оперативним завданням, у т.ч. по їх аналізу та контролю виконання. Таким чином, на нашу думку, ініціатива, відповідальність за розробку і відповідність державним та комерційним інтересам державних цільових програм буде делегована тим суспільним інституціям, які фахове володіють предметом і в них щиро зацікавлені. Водночас, зросте спадкоємність в управлінських рішеннях і зменшиться їхня залежність від внутрішньополітичної ситуації в країні та імпорту корупції.
По-друге, в Положенні про РНАТ, як показує власний досвід участі в громадських радах центральних органів виконавчої влади, повинне бути зафіксовано обов’язкове членство в громадських радах профільних міністерств та державних комітетів за галузевою ознакою. Це дозволить вибудувати комунікативну вертикаль суспільного діалогу, підвищувати його фаховість та продуктивність. На жаль, відсутність обов’язковості такої норми знижує активність галузевих асоціацій й послаблює відповідальність органів влади, що шкодить суспільним інтересам й негативно впливає на управлінські рішення, зменшує якість кадрового резерву та погіршує передачу знань і досвіду при зміні посадовців в органах виконавчої влади, а інколи прямо суперечить вимогам ст.3, ст.8 Конституції України. Як один із негативних наслідків можна також навести «прямі комунікації» підприємств і підприємців з чиновниками, які в свою чергу дають підставу у вигідні моменти звинувачувати владу в корумпованості в той час, коли європейці такі комунікації підприємств але через асоціації вважають суспільно-корисними й називають лобізмом національних та регіональних економічних інтересів.
По-третє, що вважаю вкрай важливим, Положення про РНАТ має містити норми, які дозволять у найближчому майбутньому вирішувати питання матеріально-технічного і фінансового забезпечення участі членів РНАТ в міжнародних комунікаціях, пов’язаних з торговими спорами, просуванням експорту вітчизняної продукції, створенням зон вільної торгівлі тощо. Це не нормально, коли навіть в країнах, які розвиваються, має місце пряме бюджетне фінансування асоціаціям таких комунікацій, а українським галузевим асоціаціям пропонують виправляти прорахунки, по́ступки і помилки представників «минулої влади» за кошти потерпілих й доведених до кризового стану галузей економіки. Тотожну ідею публічно висловлював А.Яценюк у вересні 2007 р. в контексті таємних від національних товаровиробників протоколів СОТ та створення зони вільної торгівлі з країнами ЄС.
Перелік актуальних проблемних питань, породжених неадекватними національним інтересам «трансформаційними перетвореннями», можна подовжувати до безкінечності. Наприклад, для безумовного дотримання Україною своїх обов’язків як країни-члена СОТ і виконання вимог Угоди TRIPS влада повинна по-новому поставитися до господарського обороту товарів, які містять об’єкти прав інтелектуальної власності. Дотримання існуючого законодавства щодо промислової власності, авторського права і суміжних прав може стати дієвим захистом внутрішнього ринку від іноземної контрафактної торгової продукції і покращити конкурентоспроможність національних товарів та їх виробників, що є одним з концептуальних завдань РНАТ.
Звичайно, за умов нормального еволюційного розвитку інституцій громадянського суспільства доречно було б говорити про поточну оцінку ефективності діалогу влади і бізнесу безпосередніми учасниками такого діалогу. Й уряду було б вигідним делегувати таку оцінку власному дорадчо-консультативному органу, перш ніж її будуть робити зовнішні публічні інституції. Проте існуючі реалії викликають сумнів, що така норма теорії управління вже сьогодні може отримати підтримку.
Якщо одні міжнародні інституції, які промишляють консалтингом задля лобіювання імпорту та «кришування» відтоку капіталів і ресурсів, вкрай не зацікавлені в формуванні належних правових засад громадянського суспільства, то іншими визнано, що актуальність питання побудови цивілізованого діалогу між владою і бізнесом сьогодні має більшу вагу для міжнародної спільноти, ніж комерційні інтереси окремих урядів та ТНК [7]. Відомо, що право фіксує суспільний консенсус у певний час і в певній площині. Та право не може бути привнесеним зовні й нав’язаним суспільству, так як є продуктом діалогу у багатьох вимірах і різних аспектах одних і тих самих учасників цього діалогу. Водночас, ключовим питанням діалогу залишається питання доступу до перерозподілу суспільних матеріальних благ і начебто третьорядне питання функцій РНАТ в цьому ключі набуває в довгостроковій перспективі стратегічного значення. В кінцевому результаті під тиском економічних складових державні інституції все одно будуть змушені прискорено втілювати саме таку модель, бо від швидкості її впровадження залежить розвиток економіки України та її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках. Тому, на наш погляд, стратегічним завданням держави на найближчий період є побудова дієвих механізмів суспільного діалогу. Тільки за такої умови відкриваються перспективи для обговорення та визначення стратегій сталого розвитку країни, де панує право.
Література:
1. Галенко І.В., Казьміна О.П. Захист внутрішнього ринку як одна з передумов інноваційного розвитку // Наука та наукознавство. №4. 2007. Додаток. Матеріали VII щорічної конференції з наукознавства та історії науки (Добровські читання) 5-14 березня 2007 р. К.: Фенікс. – 2008. – Стор.140-149.
2. Галенко І.В. Щодо зміни пріоритетів уряду у співпраці з об’єднаннями підприємств // Матеріали другого щорічного Всеукраїнського форуму «Соціально-спрямований бізнес – бізнес з турботою про людей». – Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2007. – №4 (41). – С. 158…166.
3. Галенко І.В. Діалог з урядом: імпорт безробіття чи консенсус споживачів і товаровиробників // Науково-технічний журнал «Стандартизація, сертифікація, якість» – 2008. – № 4 (53). – С. 48…55.
4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України» від 13.02.2008 № 54.
5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Ради національних асоціацій товаровиробників при Кабінеті Міністрів України» від 08.12.2006 № 1685.
6. Галенко І. В. Зона вільної торгівлі: чи зможе Україна убезпечитися від «кумулятивного ефекту» // Акцент: національна безпека України. – 2008. – № 4. – С. 35…40.
7. Лужанська Т.П., Пугачов М.І. Підвищення спроможності галузевих громадських обєднань як перспектива вдосконалення заємодії влади і бізнесу в Україні. – К.: Аналітично-дорадчий центр Блакитної стірчки ПРООН, 2008. – 79 с.