«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

Щодо вивчення міжнародного досвіду протидії комп’ютерній злочинності
Розмежування матеріальних і процесуальних норм у податковому праві
Проблема кримінально-правової охорони інтелектуальної власності в європейському союзі на сучасному етапі
Здоров’я як об’єкт цивільного права при здійсненні медичної діяльності

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 86

Батюк Олег

ЩОДО ВИВЧЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ ПРОТИДІЇ КОМП’ЮТЕРНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

Актуальність теми обумовлена тим, що вивчення можливостей використання зарубіжного досвіду у боротьбі із злочинністю є спеціальним завданням науки криміналістика. На практиці у ході розслідування «комп’ютерних» злочинів нерідко звертаються до міжнародного досвіду у боротьбі з цим явищем оскільки воно набуло транснаціонального характеру. До того ж, міжнародний характер цих посягань обумовлює необхідність уніфікації відповідних кримінально-правових норм, які містяться у законодавстві різних держав. Одним з основних шляхів забезпечення такої уніфікації, безумовно, є здійснення порівняльно-правових досліджень [1, с. 40].

Окремі аспекти протидії комп’ютерній злочинності у зарубіжних країнах були предметами досліджень таких науковців, як Д.С. Азаров, В.С. Цимбалюк, І.В. Фисенко, О.Г. Волеводз, Б.В. Романюк та інші.

Метою даної доповіді є висвітлення міжнародно-правових норм які регулюють питання протидії комп’ютерній злочинності. У цьому контексті видається за доцільне проаналізувати норми, які діють у Сполучених Штатах Америки оскільки за даними статистики саме в цій країні кожний третій злочин вчиняється з використанням комп’ютерної інформації.

Проводячи аналіз законодавства США доцільно наголосити, що декілька федеральних законів та статей, повністю присвячені протидії злочинам у сфері комп’ютерної інформації, поряд з цим, у переважній більшості штатів прийняті ще й власні нормативно-правові акти щодо аналізованих посягань, які у більшості збігаються з федеральними. За загальним правилом розслідування злочину належить до компетенції федеральних органів у таких випадках: заволодіння або розголошення інформації, яка пов’язана з національною обороною, міжнародними зв’язками, атомною енергетикою або іншою державною інформацією обмеженого доступу; у справі фігурує комп’ютер, який належить урядовому відомству США; у справі фігурує банк або будь-яка фінансова установа; використано телекомунікації між штатами або міжнародні системи зв’язку; залучено особу або використано комп’ютер іншого штату або держави [2, с. 102-113].

Варто зазначити, що відповідно до ст. 1029 кримінального кодексу США кримінально караними є дії пов’язані з: виготовлення, використання або торгівля підробленими засобами доступу; використання або придбання засобів несанкціонованого доступу з корисливою метою; володіння більше ніж 14 підробленими або забороненими засобами доступу; виготовлення, продаж, володіння устаткуванням, призначеним для виготовлення засобів доступу; укладання угод з використанням чужих засобів доступу з корисливою метою; пропонування іншим особам придбати засоби доступу або інформації, яка може бути використана для отримання засобів доступу; використання, виготовлення, продаж або володіння телекомунікаційним діагностичним обладнанням, модифікованим чи зміненим для несанкціонованого використання телекомунікаційних послуг; використання, виготовлення, продаж або володіння скануючими приймачами, обладнанням або програмним забезпеченням, призначеним для модифікації телекомунікаційної апаратури з метою несанкціонованого використання телекомунікаційних послуг; прямий або непрямий примус надати члену кредитної системи або його агенту для оплати записів трансакцій, здійснених за допомогою засобів доступу.

Вище перелічені діяння передбачають в якості основного покарання вигляді позбавлення волі з максимальною межею 16 років, або додаткового покарання яке передбачає можливість застосування штрафу в надзвичайно значних розмірах.

Варто також і конкретизувати положення статті 1030 кримінального законодавства, яка передбачена відповідальність за такі діяння: збирання інформації, яка стосується національної безпеки, міжнародних зносин, атомної енергетики, використання цієї інформації на шкоду США або в інтересах інших держав; збирання або отримання інформації від фінансових та урядових установ; втручання в роботу комп’ютера, який використовується урядом; шахрайство, вчинене з використанням доступу до федерального комп’ютера; умисне або необережне пошкодження захищених комп’ютерів; торгівля комп’ютерними паролями тощо. Середнє значення максимальної межі покарання становить близько 7 років позбавлення волі, в кожному випадку основним або додатковим покаранням може бути штраф [3, с.27].

Варто зазначити, що окрім наведених норм, у США існує практика застосування й інших законодавчих актів, відповідно до яких винного у «комп’ютерному» злочині може бути притягнуто до кримінальної відповідальності. Серед них потрібно назвати 15-й звід законів США – глава 5, ст. 81 – підпал у межах спеціальної морської або територіальної юрисдикції (може бути використана у випадках знищення комп’ютерного обладнання); глава 41, ст. 1644 – шахрайство, пов’язане з незаконним використанням кредитних карток; 18-й звід законів США – глава 37, ст. 793 – збирання, передача або втрата військової інформації; ст. 794 – ті самі діяння, вчинені з метою надання допомоги іноземній державі; глава 47 ст. 1001 – фальсифікація або надання неправдивих відомостей з будь-яких питань, що належать до компетенції відомств США; глава 63, ст. 1341 – шахрайство з використанням поштової служби США; ст. 1343 – шахрайство з використанням дротових засобів зв’язку, радіо та телебачення; глава 65, ст. 1361 – умисне заподіяння шкоди; глава 101 ст. 2071 – утаювання, знищення або перекручення документів; глава 105, ст. 2155 – руйнування військового майна, споруд або обладнання; глава 113, ст. 2314 – транспортування підроблених або перекручених документів або інформації; глава 119, ст. 2511 – перехоплення даних, які передаються засобами дротового зв’язку, по телекомунікаційних каналах, а також мовних повідомлень тощо.

Підводячи підсумок зазначеного вище варто, сказати, що велика кількість законодавчих актів, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини аналізованого виду, їхня «розпорошеність», а також особливості прецедентного права яку діє у США зумовлюють значні складнощі при його аналізі. Поряд з цим, у національному законодавстві України доцільно було б розширити перелік протиправних посягань вчинення яких неможливе без прямого чи опосередкованого використання комп’ютерної інформації, що дозволить правоохоронним органам на практиці успішно не тільки розкривати події злочинів, але й проводити профілактичні заходи з метою зниження рівня комп’ютерної злочинності.

Література:

Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Изд-во НОРМА, 1996. – 432 с.
Айков Д., Сейгер К., Фонсторх У. Компьютерные преступления. Руководство по борьбе с компьютерными преступлениями: Пер. с англ. – М.: Мир, 1999. – 351 с.
Д.С. Азаров Про міжнародний характер злочинів у сфері комп’ютерної інформації // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: «МП Леся». –2001. – С. 25 – 31.

Боднарук Юрій

РОЗМЕЖУВАННЯ МАТЕРІАЛЬНИХ І ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ У ПОДАТКОВОМУ ПРАВІ

Класифікація фінансово-правових норм на матеріальні і процесуальні здійснюється у більшості підручників з фінансового права. В рамках однойменної галузевої науки вивченню процесуальних норм приділялося недостатньо уваги, майже виключно вона торкалася норм бюджетного права [1], очевидно завдяки визнаному відокремленню інституту бюджетного процесу. Стосовно податково-процесуальних норм автори, як правило, обмежувалися констатацією факту їх існування і загальним зазначенням про групи суспільних (правових) відносин, що ними регулюються. Представники теорії права і галузевих юридичних наук пропонують різні критерії класифікації норм на матеріальні та процесуальні, більшість з яких містять більш-менш серйозні внутрішні протиріччя.

Втім, більшість протиріч в підставах класифікації явищ на матеріальні і процесуальні, вдається вирішити при зверненні до філософських категорій «абстрактного» і «конкретного», «частини» і «цілого», «змісту» і «форми», а також методологічного підходу, запропонованого С.С. Алексєєвим про розрізнення серед правових норм норм-приписів і логічних правових норм. Під нормою-приписом необхідно, на думку вченого, розуміти елементарне, логічно завершене, державно-владне нормативне веління (установлення), безпосередньо виражене в тексті нормативного юридичного акта. Спеціалізація права приводить до того, що норми-приписи функціонують не тільки як такі, але, перш за все, у вигляді логічних норм [2, c. 81].

Під логічною нормою слід розуміти загальне правило, що виявляється логічним шляхом, втілює органічні зв’язки між нормативними приписами і має повний набір властивостей, що розкривають їхню регулятивну природу [3, c.17]. З огляду на викладене, необхідним видається робити уточнення під час згадування про норми права, які саме норми маються на увазі, норми-приписи чи логічні норми права, що дозволило б уникнути непорозумінь.

Деякі загальнотеоретичні висновки щодо класифікації правових норм в «матеріально-процесуальному» аспекті, згідно з якими «процесуальність» правових норм випливає з таких принципових вихідних постулатів:

Класифікація норм на матеріальні й процесуальні є більш прийнятною, якщо норми права розглядати як норми-приписи (в термінології С.С. Алексєєва).
Процесуальні норми-приписи відрізняються від матеріальних норм-приписів більш високим ступенем конкретизації їх диспозицій.
Матеріальні норми-приписи регламентують такі (сутнісні) елементи правила поведінки: коло суб’єктів правовідносин, об’єкт правовідносин, суб’єктивні права, юридичні обов’язки суб’єктів щодо об’єкта правовідносин, межі, об’єм цих прав і обов’язків, тобто в загальному вигляді визначають міру «правозазіхань» сторін на будь-які блага, у т.ч. блага, що є об’єктом процесуальних правовідносин, тобто організацію як процес. Саме матеріальні норми-приписи містять в собі сутність правила поведінки. Процесуальні норми-приписи вказують на будь-які (одну, декілька чи усі одразу) умови реалізації правила поведінки, здійснення «правозазіхань» суб’єктів правовідносин будь-то: спосіб дії, послідовність дій, правові засоби, що використовуються, форма закріплення результатів дій чи інше, тобто конкретизують матеріально-правову норму-припис. Найчастіше у нормах-приписах (конкретних статтях нормативно-правових актів) з метою зручності, доступності, лаконічності викладу законодавець уникає розгорнутих формулювань правил поведінки, поміщаючи різні вимоги, що стосуються порядку реалізації суб’єктивних прав та обов’язків в інших реченнях у рамках однієї статті, в інших статтях, розділах нормативно-правового акта, або навіть в інших актах законодавства. Таке зовнішнє вираження правових норм дозволило багатьом вченим говорити про те, що матеріальні правові норми встановлюють права й обов’язки учасників правовідносин, а процесуальні  умови й порядок їхньої реалізації. Однак, таке пояснення не повністю передає характер їхніх взаємозв’язків. Матеріальна норма-припис (за виключенням випадків, зазначених у п.1, коли вона є самодостатньою і виступає фактично логічною нормою права) є складовою, частиною процесуальної правової логічної норми, тобто власне норми права.
Існування окремих матеріальних і процесуальних норм права можливе лише у виключних випадках і лише в тих галузях права, що використовують «загальнодозвільний» тип правового регулювання. В решті випадків, тобто як правило, правові норми за своїм характером є процесуальними (процедурними).
Власне норма публічного права, як правило, є логічною процесуальною нормою і містить у собі як саме правило поведінки (матеріальну норму-припис), так і всі умови (що можуть міститися й у ряді процесуальних норм-приписів) щодо порядку реалізації «правозазіхань» суб’єктів правовідносин на відповідне благо. Діалектика взаємовідносин матеріального і процесуального права вбачається в тому, що діяльність абсолютної більшості суб’єктів правовідносин урегульована процесуальними нормами [4, c. 79].

Викладені тезиси побічно знаходять підтвердження в сучасній роботі з теорії юридичного процесу проф. А.О. Павлушиної: «спроба будувати модельну логіко-процесуальну норму є суперечливою по суті, процесуальна норма може й повинна розглядатися лише на рівні нормативно-правового встановлення» [5, c. 10-11].

Особливістю податкового права (зокрема субінститутів податкових зобов’язань з окремих видів податку) є те, що основне правило поведінки, а саме обов’язок по сплаті податків конкретизується у численних нормах-приписах, що групуються за ознакою характеристики окремих елементів юридичної конструкції «механізму оподаткування» чи елементів «юридичного складу податку». Матеріально-правовий характер норм-приписів, що встановлюють більшість із них, не викликає особливих запитань. Це норми, що визначають платників податку, об’єкт (базу) оподаткування, ставку податку, пільги з оподаткування. Безпосередньо у кожній окремій із цих груп правових норм не міститься правило поведінки, воно виводиться логічним шляхом з відповідних норм, що встановлюють кожний з елементів юридичного складу податку і відповідної норми про обов’язок платника сплачувати податки, що поєднує їх в одне ціле. Всі норми-приписи, що тією чи іншою мірою впливають на розмір податкового зобов’язання, є матеріально-правовими, тому до них відносяться і норми, що встановлюють право на застосування податкового кредиту.

На окрему увагу заслуговують норми, що встановлюють податкові, звітні періоди і строк сплати податку. Стосовно звітного періоду, який встановлює строк і періодичність подання податкової звітності – норми, що встановлюють обов’язок по веденню податкового обліку і поданню податкової звітності є матеріально-правовими. Ті ж норми-приписи, що встановлюють строки подання звітності чи періодичність її подання – є процесуальними, оскільки вони не стосуються сутнісних елементів правила поведінки, а встановлюють додаткові умови його реалізації залежно від умов часу.

В рамках податкових процедур здійснюється: взяття на облік платників податків; надання податкової звітності; повідомлення платників податків; зміна строків виконання податкового зобов’язання; повернення надміру сплачених податків (у т.ч. в результаті використання платником податку права на податковий кредит); застосування заходів забезпечення виконання податкового зобов’язання (податкова застава, адміністративний арешт активів платника податку, податкова порука); застосування заходів із примусового виконання податкового обов’язку; податковий контроль; оскарження (в адміністративному порядку) рішень, дій і бездіяльності контролюючих органів; розгляд справ про податкові правопорушення. Усі ці процедури регулюються у єдності матеріальними нормами-приписами, що встановлюють суб’єктивні права чи юридичні обов’язки (повноваження) суб’єктів податкових правовідносин (як от: право платника податку на повернення надміру перерахованих сум податків, право просити (вимагати) прийняття рішення про відстрочку (розстрочку) податкового зобов’язання, обов’язок подання податкових декларацій, розрахунків, право податкового органу на здійснення податкових перевірок, застосування заходів забезпечення і т. ін.) і рядом процесуальних норм-приписів, що конкретизують послідовність, умови і терміни здійснення певних дій в рамках таких процедур, форми і реквізити звернень, повідомлень, способи їх доставки, порядок прийняття (узгодження) підсумкових рішень, момент набрання ними сили, форми закріплення їх результатів і т. ін.

Що стосується розбіжностей, які склалися в науці щодо найменування процесуальних норм у провадженнях (процесах) позитивного характеру процедурними, процесуальними чи процедурно-процесуальними, то, думається, це питання не є принциповим. Самі норми, їх характер не змінюються, вони регулюють питання процедури, навіть стосовно кримінального судочинства. Залежно від розгорнутості процесуальної регламентації, її системності, цілісності і спрямованості може змінюватися якість саме масиву цих норм, а не окремих норм, тобто чи це є окремі розрізнені процедури, чи це є єдиний юридичний процес. І хоча із набуттям «зрілості», удосконаленням правової регламентації процедурних питань у тій чи іншій сфері вчені «констатують» народження нового юридичного процесу, характер норм від цього не змінюється, процедурні норми не перетворюються на процесуальні, чи навпаки.

Література:

Процессуальные нормы бюджетного права / А. Пауль – СПб: Питер, 2000. – 208 с.
Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит. – 1975. – 258 с.
Борисова Л.Н. Общая теория процессуальных норм права: Дис. … канд. юрид. наук. – Ростов – н/Д. – 2004. – 169 с.
Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.
Павлушина А.А. Теория юридического процесса: проблемы и перспективы развития: Дис. … д-ра юрид. наук. – Самара. – 2005. – 459 с.

Бочарова Наталія

ПРОБЛЕМА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

У середині 90-х років ХХ ст. у Європейському Союзі був прийнятий «План дій», який визначив поступ Європи до інформаційного суспільства[1]. У таких умовах різко зросла цінність інтелектуальної власності, яка невід’ємна від інформаційної революції. Право інтелектуальної власності регулює процеси творчої, культурної і економічної практики, забезпечує охорону прав на об’єкти творчої діяльності і засоби індивідуалізації товарів і послуг. З урахуванням цього в ЄС була сформована власна юридична база охорони об’єктів права інтелектуальної власності [2], а також гармонізоване або уніфіковане національне законодавство країн-учасниць в цій сфері [3]. Після створення солідної законодавчої бази головною проблемою на сучасному етапі стає проблема забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності [4], яка на сьогоднішній день займає центральне місце в діяльності ЄС в цьому напрямку [5].

За таких обставин у червні 2003 р. Європейський парламент прийняв Декларацію по проблемам контрафакції і піратства в ЄС. В ній зазначено, що, окрім економічних збитків, зростання контрафактної продукції призводить до використання отриманих прибутків на фінансування незаконного обігу наркотиків і тероризму. Це підтверджується також і в спеціальній доповіді Управління ООН по контролю над наркотиками і запобіганню злочинності, де констатується, що більшість організованих злочинних угрупувань, які діють в межах країн ЄС, мають відношення до незаконного обігу контрафактної продукції. Виходячи з цього, Європарламент закликав ввести більш суворі покарання за злочини у сфері інтелектуальної власності, сприяти більш тісному співробітництву на кордонах ЄС, активізувати діяльність Європолу в цьому напрямку.

29 квітня 2004 року Європейський парламент та Рада ЄС прийняли новий принципово важливий для європейського права інтелектуальної власності документ – Директиву 2004/48/ЄС «Про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності», яка набула чинності з 25 червня 2004 р. В преамбулі Директиви наголошено, що «без ефективних засобів забезпечення прав інтелектуальної власності втрачаються стимули для інновацій та творчої праці та скорочуються інвестиції». При цьому підкреслюється, що «охорона інтелектуальної власності важлива не тільки для сприяння інноваціям та творчості, а й для розвитку зайнятості та поліпшення конкурентоспроможності»[6].

Директива вимагає від країн ЄС застосування більш ефективних заходів проти виробництва контрафактних та піратських товарів, які тим не менш не виходять за межи цивільно-правового і адміністративного захисту. Головне завдання держав Євросоюзу вбачається в гармонізації національних законодавств на основі вже напрацьованої практики судового захисту та санкцій за порушення прав інтелектуальної власності. Згідно з Директивою 2004/48/ЄС держави-члени ЄС повинні передбачити заходи і процедури, необхідні для здійснення прав інтелектуальної власності, які мають бути справедливими, ефективними, збалансованими та стримуючими порушення. Особливий акцент робиться на пред’явлені доказів, які свідчать, що мала місце контрафакція, вводяться тимчасові заходи у вигляді судових заборон на продаж підозрілих товарів, або вилучення таких товарів. У другій главі Директиви рекомендовані такі заходи, як повне вилучення з торгових мереж або знешкодження встановлених контрафактних товарів, а також відшкодування збитків потерпілій стороні і сплата судових витрат правопорушником. У п.28 преамбули Директиви відмічена можливість застосування кримінальних заходів як ефективного способу боротьби з порушенням прав інтелектуальної власності, але кожна країна самостійно повинна вирішувати які кримінальні заходи застосовувати.

Через три роки після прийняття Директиви 2004/48 Європейський парламент 25 квітня 2007 р. ухвалив новий документ – Директиву про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності №2 (Intellectual Property Rights Enforcement Directive 2 – IPRED2), яка передбачає кримінальні санкції за порушення прав інтелектуальної власності [7].

Можливість застосування кримінальних процедур і покарань у випадках навмисного порушення прав інтелектуальної власності у комерційних масштабах передбачена у розділі 5 ст.61 «Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності» (Угода ТРІПС), підписаної в рамках Світової організації торгівлі у 1994 р.

В Європейському Союзі з липня 2005 р. почалися гострі суспільні дискусії щодо використання кримінальних заходів при захисті прав інтелектуальної власності. Єврокомісія двічі пропонувала проекти відповідної Директиви, але вони були відхилені Європарламентом. Рішення 25 квітня 2007 р. було обумовлено зростаючими масштабами піратської та контрафактної продукції, які набули, за оцінками експертів, «драматичного характеру»[8].

Опублікована Єврокомісією митна статистика за 2006 р. переконливо підтверджує це [9]. У 2006 р. митниками на зовнішніх кордонах ЄС було вилучено 250 млн. предметів контрафактної продукції проти 75 млн. у 2005 р, таким чином зростання становило 230%. Загальна кількість митних конфіскацій становила біля 37000 і зросла на 40% порівняно з 2005 р. (біля 26000 конфіскацій). Конфіскації зросли майже у всіх країнах Євросоюзу. У Німеччині, наприклад, у 2005 р. було вилучено 15,5 млн. предметів порівняно зі 140 млн. у 2006 р. Китай залишається головним джерелом контрафактної продукції – більш 80% конфіскованих товарів китайського походження. Біля 60% конфіскованих товарів становили сигарети. Виявилася тенденція диверсифікації продукції, яка становить предмет контрафакції. До традиційних видів (одяг, продукти харчування, електроніка, предмети розкоші) додаються нові (іграшки, взуття, деталі автомашин, сонцезахисні окуляри).Але найбільш небезпечною є тенденція зростання підробок, які загрожують здоров’ю і безпеці людей. У 2006 р. на кордонах ЄС було вилучено більше 2,7 млн. медпрепаратів і 1,58 млн. контрафакних косметичних товарів і предметів особистої гігієни. Їх кількість стрімко зростає, а висока якість робить неможливою їх ідентифікацію без спеціальної експертизи. Новими явищами стали використання Інтернету в торгівлі продукції, яка є копією відомих марок виробників, а також транспортування малих партій літаками і поштою (повітряний та поштовий трафік).

Ці обставини обумовили загальну спрямованість Директиви ЄС по застосуванню кримінальних заходів при забезпеченні прав інтелектуальної власності.

Зазначимо, що її дія розповсюджується тільки на випадки контрафакції і піратства і не зачіпає патентні права, корисні моделі, сорти рослин і паралельний імпорт товарів з третіх країн, який дозволив правовласник.

Добропорядне використання (fair use) робіт, які охороняються, в тому числі використання шляхом копіювання, аудіо запису або за допомогою інших методів відтворення для цілей критичного аналізу, коментування, використання в передачах новин, учбових цілях або наукових досліджень не розглядаються як кримінальні правопорушення. Кримінальні санкції будуть застосовуватися тільки к випадкам, коли правопорушники діяли умисно і ставили за мету отримання комерційної вигоди. Копіювання, яке робиться приватними користувачами для особистих цілей без наміру отримання прибутку, виключено із сфери дії Директиви.

У випадках серйозних злочинів, вчинених кримінальними організаціями, максимальне покарання може становити штраф від 300000 євро або тюремне ув’язнення до чотирьох років. Такі ж покарання будуть призначатися коли правопорушення буде пов’язане зі здоров’ям або безпекою людей.

Для менш серйозних правопорушень максимальне покарання передбачає штраф до 100000 євро. В окремих випадках заходи припинення злочину можуть передбачати конфіскацію і знищення контрафактної продукції Вводиться також правило, за яким правопорушник повинен сплачувати зберігання конфіскованих товарів

Окремі положення Директиви присвячені розслідуванню правопорушень. Передбачено створення об’єднаних слідчих груп різних країн, а правовласникам, чиї права порушені, надається право приймати участь у розслідувані.

В Директиві IPRED 2 говориться також про запобігання зловживанням при її втілені і гарантуються права обвинувачуваних. Зокрема, забороняються погрози застосування кримінальних санкцій, країни-члени повинні заборонити так звані «процедурні зловживання» (procedural misuse), в тому числі виключити випадки використання кримінальних заходів для обставин, які передбачені цивільним законодавством. З посиланням на положення Хартії основних прав Європейського Союзу гарантується дотримання прав підозрюваних і обвинувачуваних, а також конфіденційність надання доказів і захист персональних даних під час розслідування і судових розглядів, які не повинні передчасно компрометувати осіб. Норми Директиви визначають необхідність ретельного, повного і неупереджуваного розслідування.

Значення Директиви IPRED 2 полягає в тому, що це один з перших документів Євросоюзу, який передбачає гармонізацію кримінального законодавства краї-членів. Доповідач по цьому питанню в Європарламенті Нікола Зінгаретті відзначив: «Ми перегортаємо нову сторінку: це перша Директива, яка торкнулася кримінального законодавства. Гармонізація кримінальних кодексів буде радикальним нововведенням» [10].

У випадку схвалення Директиви Радою ЄС і позитивної реакції національних урядів вона зобов’яже країни-члени внести відповідні норми до національних законів, а суди повинні будуть застосовувати досить серйозні покарання. Але вже зараз стає зрозумілим, що це буде непростий процес. При затвердженні в Європарламенті виявилось багато противників кримінальних нововведень: при голосуванні 374 голоси віддано «за», 278 – «проти» при 17 «утримуюсь». В повному складі не голосувала впливова фракція «зелених» [11]. Негативний відгук надійшов з парламенту Нідерландів, багатьох громадських організацій і правозахисників.

Тим не менш, затвердження Європарламентом Директиви IPRED 2 виявило важливі новітні тенденції розвитку законодавства ЄС в сфері інтелектуальної власності, з якими повинна буде рахуватися Україна на шляху євроінтеграції.

Література:

Europe at the Forefront of the Global Information Society: Rolling Action Plan. Communication from the European Comission to the Council, the European Parliament, the Economic and Social Committee, and the Committee of the Regions. – 1996.
Див. про це: Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред..Ю.М.Капіци. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. -1104 с.
Бочарова Н.В. Права інтелектуальної власності ЄС. Гармонізація з національним законодавством.// Віче (журнал Верховної Ради України). – 2006. - №7.-С.39-43.
Капіца Ю. Забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності в Європейському Союзі // Інтелектуальний капітал. – 2005. -№4. – С.3-10.
Матеріали стосовно діяльності ЄС в сфері захисту інтелектуальної власності розміщені на спеціальному сайті Єврокомісії: a.eu/int/comm/internal market/en/intprop/index.php
Переклад тексту Директиви на українську мову див.: Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред..Ю.М.Капіци. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. – С.999-1011.
Повна офіційна назва документу: Directive of the European Parliament and of the Council on criminal measures aimed at ensuring and enforcement of intellectual property rights.
/rapid/press ReleasesAction.do?referenct=IP/07/735&format HTMZ
.eu/taxation_customs/customs_controls/counterfeit_piracy/statistics/index_en.php
arl.europa.eu/news/expert/infopress_page/057-5723-113-04-17-909-200704IPR05539-23-04-2007-false/default_en.php
s-ofa.org/cms/pressreleases/dok/180/180603.intellectualproperty_rights@en.php

Булеца Сібілла

ЗДОРОВ’Я ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ПРИ ЗДІЙСНЕННІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Здоров’я є першорядне невідчужуване благо, що належить особі від народження. Здоров’я кожного захищається законом як право, а не як обов’язок - захищається як належність. Яким здоров’ям громадянин володіє, таке й підлягає захисту законом. Здоров’я кожного захищається законом проти невизначеного кола осіб - ніхто не вправі зазіхати на фізичну недоторканність особи, тобто це абсолютне право фізичної особи. Об’єктом цивільного права згідно ст.271 ЦК Україні є нематеріальні блага, серед яких є охорона права на здоров’я, на медичну допомогу.

Проф. Я.М. Магазінер, розглядаючи сутність різного правовідношення у відношенні «одна персона має право на дії іншої», вважав, що «об’єктом різного права являється чужа дія». ^«Якщо я маю право, – пише проф. Магазінер, – то воно полягає в тому, що я можу зажадати дію іншої особи, тобто, що воно зобов’язане до того, на що я уповноважений. Об’єктом права є те саме, що є об’єктом обов’язку» [1, с.174]. Зазвичай говорять, що «об’єкт права – це все те, з приводу чого суб’єкти прав вступають в правовідносини» [2, с.98], або те, з приводу чого правовідношення встановлюється. Але оскільки правовідношення може встановлюватися по приводу речей, дій зобов’язаних осіб, а також з приводу особистих нематеріальних благ, що охороняються законом, то, всі вони і повинні бути віднесені до явищ, які в різних правовідносинах можуть виконувати функцію їх об’єкту. Об’єктом права називається все те, що може слугувати засобом здійснення інтересу [3, с. 127].

Зміст цивільного правовідношення не зводиться до поведінки зобов’язаних осіб, його утворюють правомочність і обов’язки, надані учасникам правовідношення, і тому питання про об’єкт правовідношення не має нічого спільного з питанням про об’єкт, на який прямує поведінка зобов’язаних осіб, повинне ставитися як питання про об’єкт правомочності і обов’язків, складових правовідношення.

Якщо об’єктом явища є зовнішній предмет, на який це явище, через властивий йому характер і зміст, здатне діяти, то об’єктом цивільного правовідношення є те, на що направлено (або, точніше, те, на що впливає) цивільне суб’єктивне право і цивільно-правовий обов’язок як елементи цивільного правовідношення, створюючи його безпосередній зміст.

Вважають, що суб’єктивне цивільне право і цивільно-правовий обов’язок спрямовані на забезпечення певної поведінки, і з числа всіх явищ зовнішнього світу тільки людська поведінка здатна до реагування на дію, що надається суб’єктивним правом і правовим обов’язком. Ні речі, ні так звані особисті нематеріальні блага не здатні до такого реагування, отже, ні речі, ні особисті нематеріальні блага не є об’єктами права. Оскільки одна лише діяльність людини, людська поведінка, виражена в діях або в тому, що утримується від дій, здатна до реагування на правову дію, остільки існує єдиний об’єкт правомочності і обов’язку, а отже, і об’єкт правовідношення – людська поведінка, діяльність або дії людей. При цьому суб’єктивне цивільне право забезпечує уповноваженому не його власна поведінка, а поведінка інших зобов’язаних осіб. Таким чином, дії зобов’язаної особи являються об’єктом суб’єктивного цивільного права, але оскільки поведінка зобов’язаних осіб забезпечується не тільки за допомогою суб’єктивних прав, наданих уповноваженому, але і за допомогою правових обов’язків, покладених на їх носія, то об’єктом права і об’єктом обов’язків є одні і ті ж дії – дії зобов’язаних осіб. Звичайно, дії як об’єкти прав зовсім не є самоціллю з погляду держави, якою ці права визнаються [4, с.4]. З цим твердженням важко погодитися, оскільки особисті немайнові права реалізуються не лише діями, але і послугами та пасивною поведінкою.

У монографії «Зобов’язання по радянському цивільному праву» М.М. Агарков пише, що «в уникненні плутанини краще було б раціоналізувати термінологію і вважати об’єктом права те, на що спрямована поведінка зобов’язаної особи, перш за все річ...; поведінку ж зобов’язаної особи, що характеризується тими або іншими ознаками (передача речі, сплата грошей, виконання певної роботи, утримання від посягання на річ, від видання чужого літературного твору і т. д.), називати змістом правовідношення [5, с.23].^.

Необхідно врахувати, що: по-перше, охорона здоров’я настільки ж піддана настанню правової відповідальності, як і будь-яке інше зазіхання на здоров’я. Якщо заподіювачем шкоди є особа, що здійснює діяльність у сфері охорони здоров’я, воно не має імунітету проти правової відповідальності; по-друге, охорона здоров’я за допомогою медицини не тотожна його захисту за допомогою закону. Будь-яке ототожнення цих прав є зневагою до пріоритету прав в регулюванні відносин.

Під захистом закону перебуває не діяльність відносно здоров’я, а саме здоров’я як названа законом правова категорія. У цьому зв’язку актуальним стає питання, що ж все-таки є об’єктом відносин, що виникають із надання медичної допомоги, - медична послуга або здоров’я. Термін «послуга» відзначає єдність двох сторін послуги: послуги, як однієї з форм праці і послуги як результату конкретної праці, його корисного ефекту.

Визначення здоров’я в ряді інших уже існуючих визначень об’єктів цивільного права повинно бути. Це є важливим не тільки для його юридичної оцінки, але й оцінки з боку медицини, що повинна мати стандарт здоров’я. Визначити його потрібно виходячи із середньої норми здоров’я для кожної людини з урахуванням індивідуальних особливостей організму. Значні труднощі виникають і при використанні його в економічних цілях: здоров’я як товар не підлягає оцінці й виміру. Крім того, якщо розглядати, з юридичної точки зору повне фізичне й психічне благополуччя, то такого поняття немає взагалі. Ні лікар, ні пацієнт не може повністю оцінити стан здоров’я. Якщо визнавати оцінку здоров’я лікарем, то під здоров’я можна розуміти, а відсутність наявності в індивідума хвороби. Тому серед медиків і прийнято вважати, що абсолютне здоров’я існує лише як недоступний ідеал. Для їхніх формулювань характерний термін «відносне здоров’я». Але термін «право на здоров’я» названий як об’єкт цивільних прав законодавцем, і відповідно дана категорія має місце бути у своєму абсолютному значенні в юриспруденції. У цьому випадку вимоги споживача є основними, тому що здоров’я - це перша й найважливіша потреба самої людини. Для одного пацієнта-споживача медичні оцінки такого благополуччя збігаються з його власними, а для іншого вони завищені або навпаки. Пацієнт відчуває й самостійно оцінює свій стан здоров’я. Здоров’я - це нормальна діяльність організму, що задовольняє потреби його власника, тобто це особисте немайнове благо вищого рівня і природного характеру, що охороняється законом, належить життєздатній людині, виражається у відсутності патології (хворобливого відхилення функціонування організму від норми), у відносному фізичному і психічному благополуччі, і забезпечує нормальне функціонування органів життєзабезпечення і організму в цілому.

З іншого боку, у сфері охорони здоров’я реалізуються відносини із приводу здоров’я громадян. Здоров’я ж залишається в приналежності його власника. Метою надання, медичної послуги є діяльність по відновленню втраченого здоров’я, але в іншому вигляді ніж раніше присутнє в його власника. У цьому випадку здоров’я не має новизну для споживача на відміну від результатів інших послуг. Саме здоров’я в обігу не перебуває. Із приводу здоров’я його власник вступає в договірні відносини з окремими особами або колом осіб. У цих осіб виникають договірні й/або позадоговірні зобов’язання перед власником здоров’я. Отже, об’єктом відносин, що виникають при наданні медичних послуг є сама медична послуга її правове регулювання, як діяльності, а здоров’я тут виступає лише результатом, метою - тим, на що розраховує пацієнт у процесі її одержання.

Можливість заподіяння шкоди здоров’ю породжує іншу особливість відносин, що випливають із надання медичних послуг та допомоги. На відміну від інших послуг, яким властиві тільки грошові купівельні ризики, медичним ризикам властиві також і ризики фізичні.

Найважливіший взаємозв’язок може бути проведений між здоров’ям і медичною послугою (допомогою) у зв’язку з індивідуальністю здоров’я кожного пацієнта. Кожному здоров’ю покладається свій комплекс медичних послуг (допомоги). Крім того, особливістю відносин, що випливають із надання медичної послуги є те, що практична медицина не є діяльністю, заснованою на точній науці (математика, фізика, хімія й т.д.), навіть якщо широко використовує їхні досягнення. Як сказав Гіппократ: «Повинна лікуватися не хвороба, а хворий». При діагностиці, профілактиці, лікуванні, реабілітації завжди має місце неповне знання про перебіг нормальних (фізіологічних) і хвороботворних (патологічних) процесів. Ці процеси протікають по-різному, вони можуть змінюватися. Значною мірою для визначення можливого перебігу хвороби медицина опирається на практичні знання. Організм кожної людини має ауторегуляторні механізми у боротьбі з недугою. Значення має й реакція організму на медичний вплив, втручання. Знати наперед якою вона буде неможливо. У зв’язку із цим важко дати правову оцінку діяльності виконавця медичної послуги (медичного працівника) й меж його відповідальності у випадку неналежного надання медичної допомоги. Для правильної оцінки необхідно враховувати величезну кількість обставин, ряд з яких практично не піддаються якому б то не було виміру.

Таким чином, здоров’я, будучи об’єктом цивільного права в ряді немайнових благ є одночасно й метою іншого об’єкта - медичної допомоги, маючи в цьому значенні ряд особливостей: здоров’я не з’являється у пацієнта знову, як результат іншої послуги, а завжди перебуває в належності власника в різному обсязі і якості; поза залежністю від того, якою воно є; воно перебуває під захистом держави; індивідуальність здоров’я кожного пацієнта впливає на характер медичної допомоги її отримування та обсяг.

Blog

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Содержание