«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

Культові послуги
Маргіналізація правопорядку як реалія сучасного правового життя
Правове регулювання ощадливого і збалансованого використання вод як складових раціонального використання водних ресурсів

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 86

КУЛЬТОВІ ПОСЛУГИ

У функціонуванні Церкви і релігійних організацій, які виступають в ролі соціального інституту, важливе значення мають духовно-моральні феномени, релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила. Церква не може існувати поза суспільством. Церква є водночас соціальною інституцією, специфічною, але організацією, яка має власні прагнення та інтереси. З.Фрейд вважав, що «головна функція релігії пов’язана з тим відчуттям психологічної незахищеності від життєвих негараздів, які вона дає людям. Як дитина намагається знайти захист від своєї незахищеності у батьків, так і дорослі люди, які не змогли в силу будь–яких причин пристосуватися до життя намагаються знайти захист у Бога».[1]

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не визначає поняття «культова послуга», процедуру проведення таких послуг та їх перелік та порядок формування вартості послуги тощо. Крім того в українському праві на сьогоднішній день широко використовуються поняття «послуги», діяльність з надання послуг», але нажаль законодавче визначення поняття відсутнє.

Постанова КМ України «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість» в свою чергу лише визначає перелік культових послуг та предметів культового призначення^. [2]

Актуальність визначається питаннями які виникають на практиці, а саме чи підлягають цивільно-правовому регулюванню «культові послуги» ?

Мета та завдання дослідження-розглянути питання щодо визначення поняття та характеристики поняття «культової послуги».

Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі основні завдання, які необхідно розв’язати:

дослідити поняття «культові послуги»
визначити характерні риси «культових послуг».

Слід звернути увагу на той факт, що на сьогоднішній день в цивілістиці відсутні наукові дослідження які характеризують культові послуги саме як цивільно-правові.

Цивільний кодекс України відносить послуги до одного з видів об’єктів цивільних прав. Разом з цим в юридичній літературі не існує єдиної точки зору стосовно визначення поняття «послуга».Послуги – певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб, наприклад транспортні послуги з договору перевезення, послуги охоронця з договору зберігання, послуги артиста, адвоката, педагога тощо. За допомогою послуги досягається певний немайновий результат, що сам по собі є благом, має споживну вартість і тому стає об’єктом цивільного права.

Послугам як будь-якій правовій категорії притаманні наступні ознаки:

-під послугою слід розуміти діяльність, пов’язану з задоволенням потреб особи ;

-послуга це матеріальне благо,оскільки створюється корисний ефект матеріального характеру, має особливу споживчу вартість – користний ефект (задоволення потреб особи);

-послуга не має майнового виразу, послуга набувається і споживається в процесі її надання, а тому не може в подальшому бути передана іншій особі ;

- послуга тісно повязанна з виконавцем.

Чи характерні ці риси для культових послуг, які надаються релігійними організаціями. Візьмемо наприклад, одну з найбільш популярних на сьогоднішній день культову послугу – укладання церковного шлюбу. Церковне право визначає шлюб як моногамний союз чоловіка та жінки, який являє собою неподільне спілкування та взаємну співучасть в божому та людському праві на протязі життя.

- це діяльність священнослужителя, яка має на меті укріплення ролі сім’ї та шлюбу;

- ця дія має важливе значення як для священнослужителя так і для осіб які укладають шлюб;

- укладення церковного шлюбу не має майнового характеру, ця послуга набувається і споживається і не може бути передана іншій особі;

- послуга тісно пов’язана з священиком, який проводить вінчання.

За цю послугу зазвичай встановлюється плата. Вона може бути фіксована або приблизна. Плата встановлюється в кожному приході індивідуально.

Релігійні організації вважають, що це не плата за наданні послуги, а пожертва, якщо це пожертва, то не повинна встановлюватися ціна. Якщо провести аналіз,то можемо спостерігати наступне:

Києво-Печерська Лавра, УПЦ МП

Хрещення,300 грн

Вінчання, 300 (без хору), 500 грн з хором

Відспівування покійника (очне), грн. Індивідуальна домовленість з священником

Свято-Іллінська церква, УПЦ МП

Хрещення 150

Вінчання 450 (з хором, без нього не вінчають)

Відспівування покійника Індивідуальна домовленість з священиком

Монастир Св. Іони, УПЦ МП

Хрещення Індивідуальна домовленість з священиком

Вінчання Індивідуальна домовленість з священиком

Відспівування покійника (очне), Індивідуальна домовленість з священиком

Видубицький Монастир, УПЦ КП

Хрещення 50 - на храм, ще 50 - священику

Вінчання Індивідуальна домовленість з священиком

Відспівування покійника (очне), Індивідуальна домовленість з священиком

Кафедральний собор Св. Володимира, УПЦ КП

Хрещення 50

Вінчання 500 (з хором, без нього не вінчають)

Відспівування покійника (очне), 100

Церква Миколи Набережного, УАПЦ

Хрещення 150

Вінчання 300 (з кліросним квартетом), з хором - індивідуальна домовленість

Відспівування покійника (очне), 200.[3]

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не забороняє релігійній організації здійснювати діяльність, яка не пов’язана з проведенням богослужінь, але й не дозволяє. Цю особливість релігійні організації можуть використовувати з метою наданнями ними як відповідних культових послуг(хрещення, вінчання)так і будь-яких інших. Головною умовою є те,що всі види послуг які надаються повинні бути закріпленні в обов’язковому порядку в статуті (положенні) з врахуванням мети отримання/надання: утримання релігійної організації. В ст. 12 Закону України «Про соціальні послуги» визначено структура сфери надання соціальних послуг та управління нею. До недержавного сектору відносяться громадські,

благодійні, релігійні організації та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з наданням соціальних послуг. [4]

Правовідносини пов’язанні з наданням культових послуг, не тільки закріплені нормами цивільного права, а й знайшли своє відображення в Конституції України. Діяльність з надання культових послуг пов’язана з правами людини, а саме:

свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої;
безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди;

- вести релігійну діяльність.

Враховуючи зазначене, можна визначити, що культова послуга – певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення релігійних потреб.

Наведене визначення не є остаточним, так як процес дослідження триває та потребує наукових розробок

Література:

1. Попова М.А.Фрейдизм и религия.-М.:Наука,1985 г.- С.75

2. Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість: Постанова КМУ від 12 вересня 1997 р. N 1010

3. da.com.ua

4. Про соціальні послуги//Закон України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 45, ст.358)

Крижанівський Анатолій

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ ПРАВОПОРЯДКУ ЯК РЕАЛІЯ СУЧАСНОГО ПРАВОВОГО ЖИТТЯ

Нещодавно засудженому до довічного ув’язнення Марку Чепмену, вбивці Джона Леннона, у черговий, вже п’ятий раз, було відмовлено у задоволенні прохання про помилування [1]. Вважається, що у справі про вбивство Джона Леннона досліджене все «погодинно», тут вже немає ніяких секретів. Але відповідь на одне питання так і не знайдена: як невдаха, наркоман зумів убити одного із найбільш знаменитих і успішних людей ХХ століття? 8 грудня 1980 року (день вбивства Дж. Леннона) прикував увагу мільйонів людей до цієї драми [2], у якій, як у краплі води відбилося зіткнення двох паралельних світів – успішного і маргінального. Ці світи існують поряд, суспільство орієнтується на той, який дивиться на нього з глянцевих журналів, з екранів телебачення, просувається офіційною пропагандою і виглядає дуже привабливо. А інший світ інколи не помічається чи просто ігнорується, але й він (як свідчить поступок М.Чепмена) складає потужний чинник, що впливає на життя суспільства.

На фоні відносно благополучного існування якоїсь частини суспільства існують і наростають процеси десоціалізації у групах, прошарках і спільнотах суспільства. Ці процеси, які отримали назву маргіналізації, поки-що доволі мало досліджені правниками: більшість публікацій так чи інакше пов’язуються з кримінально-правовою проблематикою. Проте, навіть побіжного погляду на проблему маргінальності достатньо, щоб побачити, як доволі очевидно тут проступає значний спектр її аспектів, що пов’язані з різними галузями правового буття сучасного соціуму.

Так, це і маргінальна злочинність, інші правопорушення, які скоюються маргіналами та проти них. Але на правопорядок у суспільстві впливають і сам факт маргінального образу життя, особлива система маргінальної корпоративної нормативної регуляції, ті побоювання і страхи, які навіює буденній свідомості сусідство з найбільш неприглядними формами маргінальності – викинутими на вулицю дітьми, особами «без місця проживання», жебраками та ін.

Втім, сучасна маргіналізація не обмежується видимими навіть неозброєному погляду, вона має багато форм, напрямків і проявів. І сьогодні відносно України у набагато більшій мірі справедлива двадцятирічної давнини метафора Ю. Левади, що перед нами не структура суспільства, як «якесь стабільне функціонуюче ціле», а «потік, лавина, обвал, переміщення цілих соціальних пластів…» [3,c.35]. Наше суспільство переживає системна кризу, що охопила всі його структури. Доповнюючи дюркгеймовскую характеристику аномії (відсутність чіткої системи соціальних норм, руйнування єдності культури, внаслідок чого життєвий досвід людей перестає відповідати ідеальним суспільним нормам) – можна сказати, що провідною ознакою цієї кризи є «стихійне» руйнування соціальних структур – соціальних, економічних, політичних, духовних, правових, їхнє розмивання, фрагментація, маргіналізація.

Найважливіша характеристика маргінальності – це її конфліктогенність з усталеними у суспільстві формами і способами життєдіяльності. Конфлікт, що породжується існуванням у суспільстві маргіналів, має соціально-культурну природу (Стоунквіст), і набуває специфічних психологічних характеристик, що відображають ступінь його гостроти: дезорганізованість, приголомшеність, нездатність визначити джерело конфлікту; відчуття «неприступної стіни», непристосованості, неудачливості; неспокій, тривожність, внутрішня напруга; ізольованість, відчуженість, непричетність, обмеженість; розчарованість, відчай; руйнування «життєвої організації», психічна дезорганізація, безглуздя самого існування; егоцентричність, честолюбство і агресивність [4].

Дослідники відзначають близькість цих характеристик «маргінальної людини» і визначених Дюркгеймом характерних рис суспільства, що знаходиться в стані аномії, як наслідку розриву соціальних зв’язків. Проте позиція Стоунквіста, який визнавав: у кожному з нас безліч «соціальних двійників», що дає підставу для асоціації з маргінальністю, є занадто широкою, вона охоплює і ознаки, які властиві і не маргіналізованим стратам суспільства. Це не тільки утруднює дослідження проблеми маргінальності, але й утворює певні психологічні канали переходів «нормальних» станів у маргінальні. Особливо це помітно на тлі валоподібного розповсюдження у молодіжному середовищі деяких зовнішніх атрибутів «злочинної» субкультури (сленгу, поцілунків між представниками чоловічої статі та ін.).

Тамотсу Шибутані, який досить детально досліджував механізм маргінальності, розглядає її в контексті соціалізації особи в суспільстві, що трансформується. Центральним моментом в його розумінні маргінальності є домінування соціальних змін, трансформації соціальної структури, що призводять до тимчасового руйнування консенсусу між особою і оточенням. В результаті людина виявляється під впливом декількох еталонних груп з різними, такими, що часто суперечать один одному вимогами, які одночасно задовольнити неможливо. У цьому відмінність від ситуації у стабільному суспільстві, де еталонні групи в житті особи підкріплюють одна одну. Цей конфлікт і є джерелом маргінальності.

Т. Шибутані дає наступне визначення маргінальної людини: «Маргінальними є ті люди, які знаходяться на межі між двома або більше, соціальними світами, але не приймаються жодним з них як його повноправні учасники» [5, c.475]. В той же час Т. Шибутані виділяє поняття маргінального статусу особи як ключове в розумінні маргінальності. Він зазначає, що маргінальний статус – це позиція, в якій втілилися суперечності структури суспільства[5,c.490]. Такий підхід дозволяє відійти від традиційно прийнятого у західній соціальній психології акцентування на соціально-психологічних характеристиках маргінальної особи, де на перший план висувається маргінальність «за визначенням». Шибутані вважає, що описаний Парком і Стоунквістом комплекс психологічних рис маргінальної людини може бути застосовний тільки до обмеженого числа людей. Насправді ж, обов’язкового взаємовідношення між маргінальним статусом і особовими розладами не існує. Часто маргінальні групи формують своє власне співтовариство і слідують його цінностям. Невротичні симптоми розвиваються найчастіше тільки у тих, хто намагається ідентифікувати себе з вищою стратою і бунтують, коли їх відкидають.

Е.Хьюз доповнив перелік причин маргіналізації таким фактором, як соціальна мобільність[6, c.63]: «маргінальність... може мати місце скрізь, де відбувається достатня соціальна зміна і обумовлює появу людей, які знаходяться у позиції невизначеності соціальної ідентифікації, з супроводжуючими її конфліктами лояльності і розчарування (фрустрації) особистісних або групових прагнень» [6,c.63].

У найзагальнішому вигляді маргінальність пов’язується з виключенням індивідів або соціальних груп із системи суспільних зв’язків. У роботі, яка була опублікована в переддень розпаду СРСР («за традицією» розглядається проблематика маргінальності в Західній Європі), приводиться цілком характерне твердження, що до маргінальності відноситься частина населення, яка «не бере участь у виробничому процесі, не виконує суспільних функцій, не володіє соціальним статусом, і існує на ті засоби, які або здобуваються в обхід загальноприйнятих уявлень і норм, або надаються з суспільних фондів, – в ім’я політичної стабільності – імущими класами» [7, c.7]. Причини, що приводять до появи цієї маси населення, приховані в глибоких структурних змінах суспільства. Вони пов’язані з економічними кризами, війнами, революціями, демографічними чинниками.

Зараз Україна переживає стан універсальної соціокультурної кризи, ситуацію, коли нестабільність всіх складових соціальної системи вже досягла свого піку, коли неминучою є необхідність вибору альтернативних векторів еволюції. Біфуркація (від лат. bifurcus - роздвоєний) якраз і визначає специфіку нинішньої ситуації, у якій перебуває українське суспільство – ситуацію вибору подальшої еволюції. У цій ситуації соціальна система спроможна реалізувати у певний спосіб запрограмовану мету [8, c.170]. Проте сам процес вибору охоплює певний історичний період, протягом якого соціальна система характеризується як неусталена, перехідна. З цим пов’язані багаточисленні патології у всіх без виключення сферах суспільного життя, наявність тріщин і розломів суспільної свідомості, нормативно-ціннісних конфліктів і невизначеність націокультурної самоідентифікації. Тому у українському суспільстві виявляють неефективність офіційні юридичні засоби правового регулювання, правовий порядок стає нестабільним і залежним не стільки від усталених загальнообов’язкових нормативних приписів, скільки від мінливих корпоративних та латентних ціннісно-нормативних утворень (у тому числі і маргінального штибу). Виходячи з того, що «маргінальний статус» став в сучасному світі не стільки виключенням, скільки нормою існування мільйонів і мільйонів людей, концепція маргінальності стає вістрям пошуку парадигми плюралістичного, толерантного гуртожитку. Таким чином підкреслюється політичний аспект проблеми, що має «принципове значення для доль сучасної демократії». Антитезою маргіналізації може бути тільки громадянське суспільство з нормальними людськими зв’язками. В таких умовах необхідна переорієнтація діяльності правоохоронних інституцій на відстеження джерел, динаміки і тенденцій маргіналізації суспільства з тим, щоб виробляти і використовувати адекватні засоби попередження і мінімізації її негативних наслідків для правового порядку у суспільстві.

Література:

Йоко Оно пригрозила смертью убийце Джона Леннона // Взгляд: Деловая газета, 13 августа 2008. -s/2008/8/13/196108.phpl
Показово, що після 8 грудня 1980 року ім’я М.Чепмен стало символом вбивства, і люди, які носили це прізвище, а таких у США було немало – поспішили поміняти його на інше.
Левада Ю. Динамика социального перелома: возможности анализа// Коммунист. 1989. №2.
Див.: Феофанов К.А. Социальная маргинальность: характеристика основных концепций и подходов в современной социологии. (Обзор) // Общественные науки за рубежом, РЖ серия 11 Социология. М., 1992, № 2. С. 70-83.
Шибутани Т. Социальная психология. М., 1969.
Hughes E.C. Social change and status protest: An essay on the marginal man // Phylon-Atlanta, 1945. Vol. 10, № 1.
На изломах социальной структуры/ Рук. авт. коллектива А.А.Галкин. М., 1987.
Cвідзинський А. Культура як феномен самоорганізації // Сучасність. – 1992. - №4.

Локтєва Наталія

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОЩАДЛИВОГО І ЗБАЛАНСОВАНОГО ВИКОРИСТАННЯ ВОД ЯК СКЛАДОВИХ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ

Водоресурсний потенціал будь-якої держави є природною основою її економічного розвитку, соціального і екологічного благополуччя. Сучасна ступінь господарського навантаження на водні ресурси України досягає рівнів, що перевищують самовідновну здатність вод. Водний фактор є одним з головних чинників національної безпеки України, а питання ощадливого і збалансованого водокористування вкрай актуальним для держави. Наукові дослідження юридичних аспектів раціонального природокористування ведуться давно. Насамперед до них слід віднести наукові праці фундаторів української еколого-правової науки професора В. Мунтяна, академіка Ю. Шемшученка, таких відомих вчених-юристів як Вовка Ю.О., Андрейцева В.І., Каракаша І.І. Однак більш ґрунтовного вивчення потребує проблема саме ощадливого та збалансованого використання вод як основних складових раціонального водокористування.

Раціональне використання водних ресурсів має водоохоронний характер і є направленим на відтворення водних ресурсів, а також є екологічно, економічно, соціально та технологічно виправданим. Ощадливе і збалансоване використання водних ресурсів ґрунтується на пріоритетних напрямках використання водних об’єктів та ресурсів на конкретній території, з урахуванням можливостей самовідтворення водних ресурсів та лімітів їх використання на перспективу, на підставі водогосподарських балансів при використанні водних ресурсів шляхом вилучення певних обсягів вод або без їх вилучення з метою забезпечення охорони вод.

Ощадливе використання водних ресурсів пов’язане безпосередньо з охороною вод. Вимоги щодо охорони вод від забруднення, засмічення, а також вичерпання передбачені главою 20 Водного кодексу України [1]. З метою охорони вод встановлюється спеціальний порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними відповідно до вимог земельного законодавства. Необхідно припинити скиди неочищених та недостатньо очищених стічних вод. Для цього потрібно ліквідувати диспропорції між потужностями водопроводів та каналізаційних і очисних споруд. Для підвищення рівня ефективності їх роботи необхідно розробити і впровадити сучасні технології очищення стічних вод і всіма засобами запобігати скиду неочищених чи недостатньо очищених стоків вод в річки і водойми. Необхідна заміна екологічно небезпечних технологій виробництв на екологічно безпечні. Впровадження екосистемного підходу повинно відбуватися поетапно у зв’язку з необхідністю створення нормативних документів, розробки, виготовлення і впровадження прогресивних дослідно-промислових зразків техніки і технологій тощо.

Необхідно також враховувати, що після очищення в стоках залишається найбільша кількість речовин, які важко руйнуються, у зв’язку з чим навантаження на водоймища постійно ростиме. Таким чином, використовуючи тільки сучасні методи очищення стічних вод не можна вирішити проблему повного оздоровлення водних об’єктів. Тому основним технічним напрямом у області охорони вод від забруднення повинно бути удосконалення технології очищення води, заборона на скидання промислових стоків у водні об’єкти без очищення.

У багатьох випадках доцільно не тільки добиватися очищення стічних вод, що вже утворилися, але і направляти основні зусилля на попередження або зменшення самого утворення стічних вод. Таке завдання можна вирішити шляхом заміни технологічних процесів виробництва [4, с.18]. Припинити забруднення водоймищ можна тільки проведенням комплексних заходів. Скид стічних вод у водоймища без їх очищення повинен бути категорично заборонений, допускати його можна тільки в тих випадках, коли стічні води ретельно очищені, з тим, щоб надходження їх у водоймища не позначилося негативно на якості води.

Водні об’єкти повинні використовуватися в галузевих і комплексних системах подачі та споживання води у розмірах і за режимів, які не виключали можливостей використання водних ресурсів в інших місцях і територіях. Існуючі підходи до використання водних ресурсів країни орієнтовані на забезпечення різних галузей водою незалежно від їхнього технічного рівня, питомих (на одиницю продукції) показників використання води та інших природних ресурсів. Це зазвичай пов’язано із збільшенням водоспоживання. Використання водних ресурсів має ґрунтуватися насамперед на впровадженні прогресивних технологічних процесів у поєднанні з різким зменшенням водоспоживання та забруднення скидними водами. Подальший розвиток народного господарства України може відбуватися без збільшення об’ємів використання свіжої води, оскільки на більшій частині території країни придатні для цього водні ресурси фактично вичерпано. Зокрема, виробництва, які використовують водні ресурси, повинні розвиватися за рахунок ефективнішого і економнішого витрачання води, впровадження безводних технологій, розвитку поворотного і повторного водопостачання. Інженерні методи водозабезпечення, які застосовувалися раніше і застосовують нині, а також способи боротьби з негативними наслідками господарського втручання в умови формування природних вод: очищення стічних вод перед скидом їх у водойми, регулювання якості води розведенням, розчищення річищ річок, обвалування тощо, – мають певне водоохоронне значення, але повністю проблему не вирішують [4, с.29]. В даний час немає науково обґрунтованої національної концепції розвитку водного господарства, яка поєднувала б у єдиний народногосподарський комплекс перспективи розвитку виробничих сил і найновіші водозберігаючі технології в усіх галузях економіки. Для реалізації концепції потрібна державна програма наукового забезпечення розвитку і функціонування водного господарства з обов’язковим виділенням першочергових завдань.

Використання водних ресурсів повинно бути збалансованим. Для науково обґрунтованого планування використання вод, оперативного управління водними ресурсами і визначення водогосподарських заходів складаються водогосподарські баланси. Метою складання водогосподарських балансів є виявлення надлишку чи дефіциту наявних водних ресурсів для забезпечення водою існуючих або перспективних споживачів, визначення вимог щодо заходів по зарегулюванню і перерозподілу стоку, економії та пошуку нових джерел води та розробка заходів для розвитку і вдосконалення водного господарства в цілому. Ще за радянських часів вченими здійснювалися дослідження планування використання вод в басейнах річок. Вчений-правник Вовк Ю.О. в своїх працях зазначає, що використання водних ресурсів ґрунтувалося на даних водогосподарських балансів, які складалися по басейнах річок для встановлення залежності між водоспоживанням і наявністю водних ресурсів. З метою визначення водогосподарських заходів по задоволенню перспективних потреб у воді населення та народного господарства, а також охороні вод, розроблялися генеральні, басейнові і територіальні схеми комплексного використання і охорони вод [3, с.75].

Питання необхідності планування оптимального використання водних ресурсів на підставі басейнових схем комплексного використання і охорони вод є вкрай актуальним нині. Наказом Держводгоспу України від 11 березня 1999 року № 28 була затверджена та 15 березня 1999 року введена в дію Інструкція щодо розробки та визначення вартості схем комплексного використання і охорони водних ресурсів [2]. Призначення схем комплексного використання та охорони водних ресурсів – це науково обґрунтована регламентація перспективного міжгалузевого і територіального розподілу водних ресурсів, а також розробка складу, обсягу та послідовності заходів, що забезпечують регулювання, комплексне використання та охорону цих ресурсів. До завдань схеми також належить визначення переліку проблем, які ще недостатньо вивчені й потребують проведення наукових досліджень та додаткових проектно-вишукувальних робіт. Водним кодексом України передбачено, що схема використання і охорони води та відтворення водних ресурсів – це передпроектний документ, що визначає основні водогосподарські та інші заходи, які підлягають здійсненню для задоволення перспективних потреб у воді населення і галузей економіки, а також для охорони вод або запобігання їх шкідливим діям [1].

Розробка схем комплексного використання і охорони водних ресурсів базується на програмних і директивних документах уряду щодо вирішення економічних, соціальних і екологічних завдань на тривалу перспективу. Комплексні схеми повинні використовуватися при підготовці проектів основних напрямків економічного і соціального розвитку України, вирішенні екологічних проблем, а також є вихідною базою для розробки техніко-економічних обґрунтувань, розрахунків будівництва водогосподарських об’єктів. Метою розробки комплексних схем є визначення основних водогосподарських, водоохоронних та інших заходів, що мають здійснюватись для задоволення перспективної потреби у воді населення, галузей економіки України, а також заходів щодо охорони вод і запобігання їх шкідливому впливу [2]. Комплексні схеми підтверджують доцільність використання водних ресурсів ощадливо, збалансовано та варіантно з врахуванням потреб у воді найбільш водоємних галузей народного господарства.

Таким чином, з метою забезпечення охорони вод, водокористування повинно бути ощадливим та збалансованим з урахуванням можливої перспективи використання водних об’єктів і, як наслідок, раціонального їх використання.

Blog

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Содержание

КУЛЬТОВІ ПОСЛУГИ