Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Держава і суспільство як система: шляхи стабілізації
Правова ювеналістика – новий напрямок юридичних досліджень
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   86

4) Методика криміналістичного дослідження СЗПП – «Росток» (УХЛ 1 ТУ У 32.30668556 – 001 - 2000-07-19) К. 2000 рік (6 стор.)


5) Закон України «Про судову експертизу», Київ 1994р.


Кормич Анатолій

ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА: ШЛЯХИ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Соціальний прогрес, політична стабільність, перспективи трансформації України в сучасну правову соціальну державу напряму залежать від ефективності механізму взаємодії держави і суспільства. В рамках такого механізму держава і суспільство виступають складовими цілісної системи. Однак цілісність системи не означає відсутність в ній протиріч. Відмовляючись сьогодні від колишнього розуміння соціальної однорідності суспільства і спостерігаючи процес поглиблення диференціації, важливо не тільки констатувати його, але і пропонувати шляхи подолання конфронтації.

Зміна парадигм у теорії завжди відбувалася під впливом політичної практики. Динамічна (діалектико-еволюціоністська), конфліктна або стабілізаціоністська картини соціального світу починали домінувати в теорії в зв’язку з реальним станом суспільних систем, що, в свою чергу, отримувало відображення у формі теоретичних конструктів.

Сьогодні процеси, що відбуваються в глобальних масштабах, все частіше інтерпретуються в термінах «стійкого розвитку» (sustainable development).

Концепція Т. Парсонса додала новий імпульс вивченню стабілізаційної поведінки системи, яка описується в термінах «адаптації», «інтеграції» і «ціле досягнення». «У зовнішній орієнтації виникають категорії адаптації і ціледосягнення, у внутрішній – інтеграції і підтримки (схованого) зразка взаємодій у системі» [1].

Р. Мертон покритикував старий функціоналізм за те, що його представники не бачили поліфункціональності елементів соціальних систем. Той самий фактор може бути функціональним у різних відносинах. Це наочно показано Г.Зіммелєм і Л.Козером на прикладі соціального конфлікту. Л.Козер зауважує: «Можна також уявити собі, що багато процесів, що, як звичайно вважається, руйнують систему (наприклад, насильство, розбіжності, відхилення і конфлікти), за певних умов зміцнюють основи інтеграції системи, а також її «пристосованість» до навколишніх умов» [2].

Таким чином, традиційне розуміння стабільності припускає, що будь-який фактор, елемент соціальної системи спроможний приводити її до стану рівноваги.

Інший погляд на проблему може бути зв’язаний не тільки з пошуком функціональних елементів, здатних забезпечувати стійкість, але і з діагностикою, виміром стану суспільства як стабільного або нестабільного. Це дозволить «деіделогізувати» проблему, оскільки сьогодні кожна політична сила обіцяє привести країну до стабільності.

Економіка і статистика, спираючись на світовий досвід, пропонують набір показників, які дозволяють вимірювати стан окремих країн і регіонів у категоріях кризи, стабільності, динамічного розвитку.

У вже сформовану систему показників, прийнятих ООН і іншими міжнародними організаціями, мають бути включені також і суб’єктивні показники, отримані в ході реальної української практики. Ці дані виконують особливу роль. В умовах, коли українська статистика розраховує показники на підставі як власної методики, так і міжнародної, ми часто одержуємо суперечливу інформацію. Дані конкретних моніторингових досліджень дозволяють внести корекцію в офіційну статистику, а також можуть виступати як самостійні показники, що свідчать про стан правової і політичної свідомості. Останні є функціональними елементами суспільства, зокрема громадянського суспільства. Діагностичне значення для характеристики стану країни можуть мати дані щодо оцінок населенням свого матеріального становища в їхній динаміці, майнова самоідентифікація громадян, рівень довіри до інститутів влади, громадських організацій і партій, рівень участі населення в цих організаціях, динаміка протестних настроїв і участі громадян у протестних діях, рівень правового нігілізму тощо. Так, за даними авторів проекту «Українське суспільство 1994-2005. Результати опитування громадської думки», повна недовіра до основних гілок влади за цей період становила приблизно 37 – 35 %, тоді як абсолютна довіра знаходилась на рівні 2 – 9 %. Настільки ж стійким був і показник протестного настрою. Від 30 % до 37 % респондентів не збиралися приймати участі в протестних акціях.27 %-30 % не визначились з цього приводу. Більше половини опитаних громадян України були готові протестувати законними методами. Все це по суті обґрунтовувало перебіг подій кінця 2004 – початку 2005 років. Недовіра громадськості до політиків, до органів влади, протестні настрої і дії є нормальними супутниками демократії. В противному випадку відпала б необхідність у контролі держави з боку громадянського суспільства, у політичних свободах. Однак традиційно в західному світі при такому показнику недовіри до влади відбувається зміна правлячої еліти. В Україні цього фактично не відбулося. Все обмежилось лише деякими перерозподілами статусів. Тож результати демонструють певну негативну стійкість, що прирікає українське суспільство протягом вже кількох років балансувати на межі нестабільності.

У сучасній конфліктології існує два протилежних погляди на феномен соціального протесту. У першому з них, представленому кризовою парадигмою, масові форми протесту сприймаються як природні прояви політичної активності.

Другий підхід (назвемо його стабілізаційним), зв’язаний із тлумаченням масових протестних акцій як соціальних аномалій, що здійснюють деструктивний вплив на суспільство.

На відміну від учених представники влади протестні дії розглядають як небажану форму суспільної активності, що викликає соціальну напруженість у суспільстві.

Вивчення потенціалу протесту або напруги має значення для рішення прикладних задач регулювання процесу стабілізації в умовах суспільства, що трансформується. Передусім це стосується правової регламентації суспільних процесів. Тож вдосконалення законодавства може стати важливим стабілізуючим фактором і для держави, і для суспільства.

Література:

1. Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1996. – С. 34-37.

2. Козер Л. Функции социального конфликта. – М., 2000. – С. 64.


Крестовська Наталя

ПРАВОВА ЮВЕНАЛІСТИКА – НОВИЙ НАПРЯМОК ЮРИДИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Розвиток юридичних засобів захисту дитини і дитинства логічно привів до формування нового напрямку наукових досліджень у сфері юриспруденції – правової ювеналістики. Автор цього терміну Д.А. Ягофаров визначає її як науковий напрям, предметом якого виступають теоретичні, методологічні та практичні аспекти правового регулювання відносин, суб’єктами яких виступають неповнолітні особи [1, с. 75]. Л.Ю. Голишева визначає цей дослідницький напрям як «сукупність наукових знань, уявлень та теоретичних положень, яка вивчає зміни, що відбуваються у суспільних відносинах за участю неповнолітніх, а також осягає взаємодію правових норм національного і міжнародного права на ці відносини» [2, с. 17]. В.Ф. Воробйов розуміє правову ювеналістику як теоретичні та методологічні засади конституційного забезпечення життєдіяльності неповнолітніх [3, с. 28]. Існує точка зору, що ювенальне право як наука є системою «ідей, поглядів, уявлень, знань, положень, пропозицій про права та законні інтереси неповнолітніх в російському суспільстві і державі, історії розвитку і становлення правового статусу дитини в Росії, особливостях правового становища неповнолітніх за кордоном і специфіку міжнародних стандартів в області правового регулювання суспільних відносин за участю неповнолітніх» [4, с. 28].

Синтезуючи вищесказане правова ювеналістика може бути визначена як система теоретичних та прикладних знань про традиції, сучасний стан та перспективи правового регулювання суспільних відносин за участю дітей та молоді, про правове забезпечення умов виживання, належного розвитку та соціалізації підростаючого покоління.

Концепція правової ювеналістики має виходити з декількох посилок:

1) наявність окремих об’єкту та предмету дослідження. Саме ці сутності є основоположним, вихідним, хоча й не єдиним і не головним критерієм конституювання наукової дисципліни;

2) відповідність отриманих в результаті досліджень результатів критеріям теоретичного знання: системності, точності; несуперечливості; розширення область застосування, що розширюється (наслідки теорії повинні розповсюджуватися далеко за межі тих фактів і субтеорій, на пояснення яких вона була спочатку орієнтована); плідності теорії (вона повинна відкривати нові явища і співвідношення, раніше непомічені);

3) наявність наукового співтовариства (хоча б на рівні «невидимого коледжу», краще наукової школи) та достатній обсяг накопиченого і узагальненого наукою матеріалу, тобто парадигми яка об’єднує членів наукового співтовариства;

4) соціальна значущість (актуальність та перспективність) поставлених наукою проблем та отриманих нею у ході вирішення цих проблем висновків.

Об’єктом науки ювенального права є правова реальність (в тому числі її історичні аспекти), головним суб’єктом та центром якого прямо або опосередковано є підростаюче покоління – діти та молодь. Предмет науки ювенального права України визначається нами як виявлені та сформульовані суб’єктом наукового пізнання об’єктивні тенденції у формуванні, існуванні та розвитку ювенального права, а саме: нормативного та індивідуального ювенально-правового регулювання, ювенально-правових статусів, ювенально-правових відносин та інших актів ювенально значущої правової поведінки.

Російські вчені-ювеналісти слушно зауважують, що до змісту науки ювенального права входить не тільки дослідження чинного ювенального законодавства та практики його застосування, але й історія розвитку ювенально-правової науки, вивчення ювенального права зарубіжних держав [4, с. 29]. Але й це окреслення предмету правової ювеналістики не є повним. Адже прогностичний характер науки спонукує віднести до її предмету ще й ідеальні моделі ювенального права.

На нашу думку, до предмету науки ювенального права слід віднести: публічно-правові, приватно-правові, матеріальні та процесуальні аспекти ювенального права; історію становлення ювенального права та ювенальної юстиції; міжнародне ювенальне право; порівняльне ювенальне право; доктрини ювенального права та моделі ювенальної юстиції; принципи, цінності та функції ювенального права; суб’єкти ювенального права (діти, молодь, громадські об’єднання дітей та молоді, особи, покликані піклуватись про дітей та сприяти соціальному становленню молоді). Видається, що цей елемент є основоположним для науки ювенального права; інститути та джерела ювенального права; особливості застосування норм ювенального права; правові основи ювенальної політики та охорони дитинства; ювенально-правові відносини, ювенально-правову поведінку та ювенальну правову культуру; ювенальні юридичні установи; правові основи та правові форми міжнародного співробітництва у сфері адвокації та захисту прав дітей.

Сьогодні в області науки ювенального права на пострадянському просторі працює декілька наукових осередків, які у перспективі, очевидно, стануть науковими школами. Зокрема, слід назвати ряд таких осередків у Росії: московський (Н.Є. Борисова, О.С. Автономов, В.Д. Єрмаков, Е.Б. Мельникова,); санкт-петербурзький (Є.Г. Слуцький та його школа ювенології); поволзький (В.І. Абрамов, В.В. Кулапов, М.М. Фетюхін); північнокавказський (Л.Ю. Голишева, В.М. Ткачов, О.В. Бутько); воронезький (С.Т. Гаврилов, В.Ф. Воробйов, О.В. Заряєв). Складаються школи ювеналістики в Білорусі, Казахстані, Україні.

В Україні дослідження ювенального права зосереджені навколо різних аспектів правового статусу дитини в сім’ї та суспільстві, але найбільш потужним є кримінально-правовий блок, пов’язаний з відповідальністю неповнолітніх, попередженням злочинів неповнолітніх тощо сімейно-правового аспекту статусу дитини. Окремі роботи присвячені ювенальній політиці (Д.М. Диновський), проблемам правового статусу дітей (С.П. Коталейчук), трудовим правовідносинам за участю дітей (О.С. Реус), імплементації міжнародного ювенального права (О.І. Вінгловська). Декілька ґрунтовних робіт присвячені історико-правовим аспектам ювенального права (О.І. Анатольєва, А.Г. Зінченко, С.В. Несинова).

Стан розвитку науки ювенального права та наукового співтовариства ювеналістів можна охарактеризувати як передпарадигмальний. Відбувається становлення понятійно-категоріально-апарату нового наукової дослідницької програми, формування її сталого ядра, якщо використовувати термінологію І. Лакатоса [5, с. 84].

Актуальність завдання оптимізації правового регулювання відносин за участю дітей та з приводу захисту прав дітей в наші дні визначається низкою демографічних, соціальних та політичних факторів, серед яких: депопуляція та відсутність позитивної демографічної динаміки в Україні; невідповідність загальновизнаним стандартам умов життя та виховання значної кількості дітей; низька динаміка у подоланні негативних явищ в дитячому середовищі; відсутність вагомих якісних зрушень у протидії злочинності та правопорушуваності дітей та молоді, злочинності проти дітей; наявність як внутрішніх (перед громадянами – потенційними або актуальними виборцями), так і міжнародних зобов’язань держави у сфері охорони дитинства, захисту прав, свобод, інтересів дітей та молоді.

Зрозуміло, що створення належних умов для виживання та виховання підростаючого покоління лежить не тільки в площині правового регулювання, але саме воно здатне формалізувати та створити певний нормативний алгоритм вирішення цих проблем. І в цьому сенсі слід сказати, що наука ювенального права України здатна дати відповіді на виклики, надати практичні рекомендації по вирішенню проблем дитинства, які ставить перед життя, що й демонструють вище указані дослідження.

Правова ювеналістика несе певне цільове та функціональне навантаження. Зважаючи на сучасний стан ювенального права України, завдання правової ювеналістики можна розділити на стратегічні та оперативні.

До стратегічних завдань слід віднести: наукові рекомендації по удосконаленню нормативно-правового регулювання в ювенальній сфері та систематизації норм ювенального права; науковий супровід реалізації, застосування та інтерпретації норм ювенального права; науковий моніторинг діяльності ювенальних установ.

До оперативних завдань науки ювенального права, на нашу думку, відносяться: конституювання ювенального права як галузі українського права, наукової та навчальної дисципліни; концептуалізація ювенальної правотворчості та ювенально-правове нормопроектування; вироблення ювенально-правової термінології; обґрунтування напрямків та форм імплементації міжнародних стандартів в області прав дитини до національного права; акультурація досягнень зарубіжної правової ювеналістики.

Для вирішення цих завдань наука ювенального права має виконувати такі функції: гносеологічна (пізнавальна) функція, що полягає у виявленні, пізнанні та систематизації ювенально-правових явищ; методологічна функція, яка виражається у формуванні категоріально-понятійного апарату ювенального права; прогностична функція, тобто вироблення науково обґрунтованих прогнозів щодо перспектив і тенденцій розвитку ювенального права; практична (практико-орієнтуюча) функція, тобто вироблення та апробація наукою рекомендацій по вдосконаленню нормотворчої, правозастосовчої, правоінтерпретаційної, правоохоронної діяльності в ювенальній сфері, підготовка правників-ювеналістів.

Отже, наука ювенального права України має власний об’єкт та предмет, її репрезентує наукове співтовариство правників-ювеналістів, що поступово формується, її висновки та здобутки відзначаються актуальністю та перспективністю.

Література:

1. Ягофаров Д. А. Ювенальное право / Д.А. Ягофаров // Основы государства и права. – 2003. – № 1. – С. 69-77.

2. Голышева Л.Ю. Российское ювенальное право: монография / Л.Ю. Голышева. – Ставрополь: ЗАО «Пресса», 2004. – 182 с.

3. Воробьев В.Ф. Правовое стимулирование обеспечения жизни несовершеннолетних: проблемы теории и практики: Методологические и конституционные основы правового стимулирования и обеспечения жизнедеятельности несовершеннолетних в Российской Федерации: монографія: в 2 ч. / В.Ф. Воробьев. – М.: Щит-М, 2003. – Ч. 1. – 296 с.

4. Ювенальное право: учебник для вузов / под общ.ред. А.В. Заряева, В.Д. Малкова. – М.: Юстицинформ, 2005. – 320 с.

5. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ / Имре Лакатос. – М.: Медиум, 1995. – 235 с.


Кривенко Юлія