«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Гансова Емма СОЦІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН Кримінологічна та криміналістична характеристики контрабанди Світоглядно-ідеологічні фактори як елемент правового стилю Нормативно-правове забезпечення реалізації земельно-орендних відносин у сфері апк Поняття та структура інформаційного права

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Гансова Емма

СОЦІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

Соціологічна наука покликана досліджувати суспільні протиріччя, зрозуміти причини, що їх породили, зробити дану область дійсності науково-керованою і вірогідно передбачуваною.

Політична сфера – це система, що включає наступні елементи-блоки: політичні відносини, реалізовані в діяльності, поведінці політичних суб’єктів; політичну свідомість як відображення політичних відносин, як регулятор і стимул політичної діяльності; політичні інститути і соціальні групи, як носіїв політичних відносин і політичної діяльності (держава, партії, громадські організації, класи, нації).

З’ясування сутності основних елементів політичної сфери і способу їхнього взаємозв’язку має не тільки теоретичне, але й прикладне значення. Насамперед, це стосується стадій соціального проектування й інтерпретації результатів досліджень. На стадії проектування перед соціологом виникають завдання визначення цілей дослідницької програми, формулювання основних робочих понять, вибору концепцій, у рамках яких висуваються гіпотези.

Специфіка соціологічного дослідження полягає у виявленні протиріч, на вирішення яких і повинні бути спрямовані зусилля практиків-керівників. Якого роду протиріччя в політичній сфері впливають на суспільство?

Насамперед це протиріччя в підсистемі політичних відносин. До них можна віднести протиріччя між формальними нормами, за якими будується законодавча, виконавча діяльність, стосунки між партіями, громадськими рухами тощо, з одного боку, і неформальними нормами, що регулюють політичні відносини, до яких ми відносимо протекціоністські зв’язки, негласні (закулісні) переговори, різного роду «лобіювання», інтриги і «закулісну» боротьбу. Типовою формою протиріч є також: боротьба між центральними і місцевими політичними органами, законодавчою і виконавчою владою, державою і партіями, громадськими організаціями, а також внутріпартійні розбіжності.

У підсистемі політичної свідомості найбільш типовим виявляється протиріччя між офіційними ідеями, які відбивають інтерес держави й інтересами різних соціальних груп, масовою свідомістю. Дані протиріччя можна конкретизувати як конкуренцію, суперництво, протистояння цінностей і інтересів суб’єктів політичних відносин і дій.

Отже, політичні відносини – це насамперед форма організації в суспільстві, яка припускає використання влади для врегулювання, балансу протилежних інтересів за допомогою правових і моральних норм.

В нашому суспільстві в умовах трансформації при визначенні суб’єкта політичних відносин необхідна величезна дослідницька робота. Емпіричні дослідження повинні дати відповідь на питання, які соціальні групи, шари населення є найбільш активними учасниками політичних партій і рухів, які фактори виявляються детермінантами політичної активності.

Політична свідомість як форма суспільної свідомості відбиває умови життя людей, пропущені через призму політичних інтересів і цінностей. Специфіка останніх полягає в їхньому змісті. Свій матеріальний стан люди оцінюють в тісному зв’язку із соціальною й економічною політикою держави.

Більшість дослідників поділяє погляд на суспільну свідомість, відповідно до якого вона включає емпіричний і теоретичний рівні і форми. Суспільна свідомість може бути масовою або спеціалізованою.

Політичні цінності – це суспільні ідеали, які у сучасну епоху усе більше здобувають загальнолюдського характеру. Ідеологічні концепції обґрунтовують соціальні ідеали, їх переваги, пояснюють шляхи реалізації.

Зіставлення політичних оцінок і цінностей суб’єкту управління з оцінками і цінностями населення дозволяє визначити ступінь політичної неузгодженості в суспільстві.

Суспільні відносини відтворюються завдяки масової діяльності. Сьогодні у філософії і соціології немає однозначного розуміння категорії «діяльність». Учасники дискусії «Діяльність: теорії, методологія, проблеми» відзначають: «Варто визнати як факт, не претендуючи поки на його оцінку, що в даний час у філософській, а також соціологічній літературі спостерігається обережне ставлення до універсалізації категорії «діяльність» і має місце «переоцінка цінностей» у цьому плані в деяких безсумнівних прихильників так званого діяльнісного підходу» [1].

Уточнення змісту й операціонального призначення даного поняття важливо і для нас тому, що політика – це не що інше як політична діяльність.

Варто погодитися з тими, хто категорію «діяльність» пропонує експлікувати як розкриття і реалізацію схованих потенцій суб’єкта у процесі розвитку його стосунків із зовнішнім буттям, включаючи інших суб’єктів політичних відносин. Таке перетворення власної внутрішньої сфери (оцінок, мотивацій, установок) суб’єкта включає спілкування, «розуміння», «діалог» з іншими.

Варто звернути увагу на те, що паралельно з діяльнісною концепцією в сучасній соціології поширення одержав поведінковий підхід, де ключову роль відіграє категорія «поведінка». Тенденція до переходу всього суспільствознавства в розряд поведінкових наук надзвичайно характерна для західної науки. Відмінність поведінки від діяльності полягає в тім, що перше ситуативне, воно являє собою реакцію на ситуацію. Іншою його особливістю є особистісний характер, як індивідуальна неповторність вибору. Ситуація стимулює поведінку, але якою вона буде – залежить від суб’єкта.

Для емпіричної соціології поняття «поведінка», як і для спеціальної соціологічної або соціально-психологічна поведінкової теорії, має особливе значення. Різні види політичної поведінки вивчаються соціологами: голосування, участь у масових політичних акціях, у політичних партіях і рухах і та ін. Однак, напрямок дослідницької програми буде залежати від концептуальної світоглядної заданості теорії, якою керується соціолог.

Література:

1.Психологія масової політичної свідомості та поведінки. – К., 1997.

2.Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1996. – С. 34-37.

3.Козер Л. Функции социального конфликта. – М., 2000. – С. 64.

4.Демидов А.М. Общественное мнение на пути институционализации // Социс. – 1992. – № 2.


Додін Євген

КРИМІНОЛОГІЧНА ТА КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКИ КОНТРАБАНДИ

I. Контрабанда та порушення митних правил є одними з найдревніших та поширеніших правопорушень. Історія свідчить про зміни форм, методів та засобів здійснення цих правопорушень, а також про суттєві зміни поглядів на їх суспільну безпеку, у зв’язку з чим постійно змінюється законодавство щодо організації боротьби з цими видами правопорушень та відповідальність за їх скоєння. На теперішній час контрабанда та порушення митних правил, у значній мірі, є продуктом організованої міжнародної злочинності. Це обумовлює необхідність пошуків нових форм та методів боротьби з цими діяннями, в першу чергу пошуку нових форм організації протидії цим правопорушенням та підвищення ефективності боротьби з ними.

Враховуючи, що контрабанда та інші порушення митних правил становлять у даний час загрозу національній безпеці, в Указі Президента України від 27.12.2007 р. № 1137/2007 «Про Міжвідомчу робочу групу з питань протидії контрабанді та порушенням митних правил» поставлено завдання необхідності забезпечення системного підходу до розв’язання проблем боротьби з цими явищами. Виконання цих завдань потребує спеціальних знань щодо стану, структури, динаміки та географії існування цих порушень на митній території України, причин та умов їх скоєння, заходів та засобів скоєння цих деліктів, тобто врахування кримінологічної (деліктологічної) та криміналістичної характеристик цих правопорушень.

Це надасть підстави щодо координування дій органів на які покладені обов’язки боротьби з цим видом правопорушень, особливо координувати цю роботу із органами та організаціями інших країн.

II. Боротьба з контрабандою, враховуючи ці її відзнаки, обумовлює особливості досудового розслідування цих злочинів, а також специфіку розгляду справ у суді по цих злочинах. На жаль, такі питання не враховуються ні учбовими закладами, ні науковцями при вивченні курсів кримінального права, кримінального процесу, криміналістики. Ні в жодному підручнику кримінології навіть не згадується про такий вид злочинності як митна, в той час як вона є особливою гілкою злочинності, без врахування її особливостей не можливо забезпечити високий рівень боротьби з нею.

Митна злочинність – це сукупність суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з порушенням порядку вивозу, ввозу на митну територію України, транспортування до цієї території та повернення до неї історичних та культурних цінностей. Тобто митна злочинність – це узагальнене кримінальне поняття, до структури якої належить купа злочинів, у сфері митної справи яких об’єднує загальність декількох специфічних ознак – суб’єктивної, об’єктивної сторін, об’єкта та суб’єкта злочину.

До вступу у дію чинного Кримінального кодексу існував тільки один злочин, який посягав на встановлений порядок переміщення відповідних предметів через митний кордон України - це контрабанда, яка була визначена спочатку у ст. 70 КК. У подальшому кодекс був доповнений (15.02.1995) ст. 70 «Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів». Ці злочини містилися у гл. 2 «Інші злочини проти держави». Але у новому Кримінальному кодексі з’явилися ще декілька складів злочинів, які посягають на встановлений порядок переміщення окремих видів товарів та транспортних засобів.

Чинний ККУ дає змогу зробити висновок про те, що він значно розширив коло діянь, які розглядаються як злочини у сфері митної справи. Новою є стаття 199 ККУ, яка встановлює відповідальність за виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів або білетів державної лотереї і в якій визначено, що виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України у вигляді банкнот чи металевої монети, іноземної валюти, державних цінних паперів або білетів державної лотереї.

Ст. 268 закріплює відповідальність за незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини. Диспозиція цієї статті визначає кримінальну відповідальність за ввезення на територію України або транзит через її територію відходів або вторинної сировини без належного дозволу.

Новела в кримінальному законодавстві, що закріплена у ст. 333 ККУ, яка передбачає відповідальність за незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, обладнання, технологій для створення зброї, а також військової та спеціальної техніки.

Законодавець також визначив у ст. 207 кримінальну відповідальність за ухилення від повернення виручки в іноземній валюті. Контрабанда як злочин зараз поділяється на звичайну контрабанду (ст. 201) та спеціальну (ст. 305) - контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Це свідчить про різноманітність злочинів у сфері митної справи, яка обумовлюється особливістю об’єктів та об’єктивної сторони злочинів, їх суспільної небезпеки та іншими відзнаками.

Відповідальність за контрабанду інших предметів (товарів та транспортних засобів) передбачена ст. 201 ККУ, яка поміщена у розділ VII ККУ «Злочини у сфері господарської діяльності», тобто цей злочин розглядається вже як діяння, об’єктом якого є суспільні відносини у сфері господарської діяльності. Таким чином, законодавець знизив рівень суспільної небезпеки контрабанди, тому і міри покарання за цю провину пом’якшали.

III. Незважаючи на те, що доля митних злочинів в загальній структурі злочинності в Україні досить незначна, але ступінь їх соціальної безпеки дуже високий, що було визнане в Указі Президента України «про Міжвідомчу робочу групу з питань протидії контрабанді та порушенням митних правил» від 22.11.2007 р.

У структурі митних злочинів домінує контрабанда, на другому місці знаходиться відхилення від сплати митних платежів, на третьому – не повернення із-за кордону коштів в іноземній валюті. За 8 місяців 2008 року порушено 234 кримінальні справи про контрабанду на суму 5 млрд. 470,8 млн. грн. (за 8 місяців 2007 року було порушено 218 кримінальних справ на суму 376, 3 млн. грн.). Протягом 8 місяців поточного року за фактами порушень митного законодавства складено 17 436 протоколів про порушення митних правил на суму 744, 6 млн. грн., що на 139 млн. грн. більше, ніж за січень-серпень 2007 року. При цьому реально вилучено предметів правопорушень на суму 581, 5 млн. грн. Сформувалася позитивна тенденція до збільшення питомої ваги вартості реально вилучено предметів правопорушення у загальній вартості предметів по справах про порушення митних правил. У 2008 році цей показник склав 78 % (у 2006 році - до 39,8 %, у 2007 році – 45, 4 %). Варто зазначити, що саме справи з реально вилученими предметами правопорушення мають судову практику.

У ході виконання Програми боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил на 2008-2009 роки Держмитслужбою активізовано пошукову роботу з виявлення фактів ухилення суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) та громадян від сплати обов’язкових платежів, виявлено й припинено низку каналів та схем протиправної діяльності. Зокрема це стосується фактів незаконного переміщення через митний кордон України тютюнових виробів та випадків переміщення товарів легкої промисловості під виглядом гуманітарної допомоги.

IV. Митна злочинність латентна. До того ж вона з часом змінює свої кримінологічні та криміналістичні характеристики. Головним чином вона все в більшій ступені стала об’єктом експансії міжнародного наркобізнесу, а злочинні групи вітчизняних наркодільців вступали в активну взаємодію з ним. Постійно зростаючий попит на зброю у кримінальній сфері, інтернаціоналізація злочинних товариств загострили проблему контрабанди зброї та боєприпасів. Зростає об’єм нелегального обороту культурних цінностей через митний кордон. Митні органи все частіше мали справу не з випадковими контрабандистами, а зі структурами, які діяли в рамках добре організованого тіньового бізнесу. Зростає число правопорушень у сфері переміщення валютних цінностей. Однією з найбільш прихильних сфер діяльності кримінальних структур ставав нелегальний оборот об’єктів інтелектуальної власності. Збільшується вплив організованої злочинності у сфері контрабанди алкоголю. Розповсюджується незаконний ввіз у країну автомобілів, отримання не контрольованих державою прибутків за рахунок масового ухилення від сплати митних платежів, використання реімпортних поставок автомобілів, які виготовляються на вітчизняних заводах. В орбіту інтересів певних злочинних груп потрапляли сфери, що приносили найбільший прибуток: нафта, метали, древесина, імпорт продовольчих та інших товарів.

Враховуючи суспільну небезпеку контрабанди та порушень митних правил, Президент України, Верховна Рада України та керівництво Кабінету Міністрів України в 2006-2008 роках прийняли цілу низку нормативних актів, які встановлюють основні напрямки боротьби з цими видами правопорушень у сфері митної справи. Реалізація цих завдань обумовлює необхідність розробки науково обгрунтованих рекомендацій щодо їх забезпечення. Серед них питання відносно формулювання кримінологічної та криміналістичної характеристик цього виду злочину та митних правопорушень. На жаль, в нашій юридичній літературі ці питання ще не визначені.

V. Криміналістична характеристика злочинів відносно нова категорія криміналістичної науки, але застосування її положень, як свідчить практика, дає змогу оптимізувати виявлення та прискорити процес розкриття злочинних діянь. Тому застосування цих рекомендацій криміналістичної науки щодо виявлення ознак злочину контрабанди та підвищення по ним якості досудового слідства.

Що стосується контрабанди, вважаємо доцільним зупинитися на 5-ти основних елементах характеристики:

а) предмет злочинного посягання;

б) спосіб вчинення злочину;

в) «слідова картина» контрабанди;

г) обстановка вчинення контрабанди;

д) особа злочинця.

При розробці й побудові криміналістичної характеристики контрабанди дуже важливо виявити і встановити відповідні взаємозв’язки й залежності цих елементів, використовуючи при цьому завчасно розроблені наукові програми та сучасні можливості комп’ютерних технологій. Необхідно простежити та вивчити кореляційні зв’язки між такими елементами: предмет злочинного посягання спосіб контрабанди; спосіб контрабанди - особа злочинця; предмет посягання - сліди контрабанди; сліди контрабанди - спосіб контрабанди і т.п. Використання вказаних зв’язків сприяє виявленню контрабанди, а також плануванню подальшого розслідування цього злочину.

Кримінологічна характеристика контрабанди включає до себе такі відзнаки як загальний стан (рівень та коефіцієнт) цього злочину, його співвідношення з іншими складами митної злочинності, динаміку, структуру та її географію. За допомогою визначення цієї характеристики вирішується значне коло законодавчих, теоретичних та практичних питань, у тому числі питань організації боротьби з контрабандою, порушеннями митних правил та протидії цим правопорушенням. Зокрема, така характеристика дає можливість визначити головні напрямки їх протидії з боку митних органів у залежності від їх скоєння та розповсюдження на теренах України (географія митних правопорушень), визначити напрямки кадрової зміни у системі митних органів (у залежності від динаміки скоєних митних правопорушень), внутрішньої організації роботи (напр. митної варти, інспекторської служби тощо) митних органів у залежності від часу скоєння такого роду правопорушень тощо.

Практична значимість кримінологічної характеристики цих видів правопорушень є досить умовна, оскільки для цих злочинів та митних правопорушень характерним є дуже високий рівень латентності. Це обумовлено деякими факторами, серед яких особливе місце займає корумпованість у митній системі, низький професійний рівень митників, практична відсутність новітніх засобів митного контролю, адекватних сучасним формам та методам здійснення митних правопорушень.

Незважаючи на це, рекомендації кримінологічної науки щодо врахування стану та структури митної злочинності, її динаміки, географії, причин та умов, що обумовлюють її скоєння, мають дуже велике значення у справі її протидії. Треба зауважити, що вперше на рівні Указів Президента України, постанов КМУ були чітко офіційно визначені «чинники», що призводять до поширення контрабанди (наприклад, ч. I Програми боротьби з контрабандою та порушенням митних правил на 2008-2009 роки, затверджена Указом Президента України від 4 березня 2008 р.). На підставі цих актів стверджується, що до основних чинників, що призводять до поширення контрабанди, належать:

• недостатнє співробітництво правоохоронних та контролюючих органів України з відповідними органами суміжних з Україною держав щодо обміну інформацією про боротьбу з переміщенням товарів поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю;
  
• сприяння посадових осіб органів державної влади, зокрема правоохоронних та контролюючих, юридичним чи фізичним особам у переміщенні через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів, транспортних засобів, історичних та культурн6их цінностей тощо;
  
• недосконалість нормативно-правового регулювання імпорту товарів та відсутність дієвого контролю за реалізацією імпортних товарів на внутрішньому рину;
  
• недосконале, суперечливе регулювання діяльності щодо боротьби з контрабандою та порушенням митних правил;
  
• безробіття серед мешканців прикордонних районів.
  

Одночасно судова практика свідчить про недостатнє урахування специфіки кваліфікації митних правопорушень, що обумовило Верховний Суд України двічі звернутися до узагальнення судової практики по цій категорії справ.


Дудченко Валентина

СВІТОГЛЯДНО-ІДЕОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОГО СТИЛЮ

Вчення про природу права можна конкретизувати через послідовне і системне обґрунтування стильоутворюючих, тобто істотних і важливих, елементів сучасного права України. Якими мають бути ці елементи? Це питання набуває особливої актуальності, якщо зважати, по-перше, на споконвічну європейську ідентичність українського народу, по-друге, на офіційну орієнтацію нашої держави на євроатлантичне інтегрування, по-третє, на глобалізацію правоустроїв у сучасному світі і інтернаціоналізацію порівняльно-правового дослідження.

Чи можна вже сьогодні говорити про існування чи виникнення в праві України функціонально однорідних аналогів західним, а, можливо, й східним правоустроям? Це питання засадниче і нині є найбільш складним завданням правників-компаративістів в Україні.

Орієнтуючись на набуття компаративно-правової науки, зокрема в питанні про правові стилі, стильоутворюючими елементами права України варто вважати: світоглядно-ідеологічні фактори, історичне виникнення й еволюцію правової системи, панівну роль правової доктрини і її своєрідність, джерела права і методи їх тлумачення, своєрідність юридичної техніки.

Названі фактори як принципи й зумовлюють характер стилю правового устрою України. При цьому варто мати на увазі, що визначати характер стилю українського права слід у контексті більш об’ємної проблеми типології права України чи то проблеми класифікацій у сфері права. Ідеться про те, чи вважати Україну державою романо-германської, східноєвропейської або ж євразійської правової сім’ї. Звичайно, тут постає таке ж складне питання знаходження принципів групування правових систем, або, що те ж саме, виявлення елементів їх стилю.

Одним з таких стильоутворюючих елементів є світоглядно-ідеологічні фактори.

Слід зазначити, що право в суспільстві не автономне і не самодостатнє, а мусить відображати суспільні цінності. Це означає, що право – в усіх суспільствах – отримує свій авторитет ззовні. Таким зовнішнім зумовлюючим фактором і є світогляд та ідеологія. Ідеться про те, що будь-яка юридична система ґрунтується на фундаментальному виборі принципів – які, між іншим, небагаточисельні, – здатних відігравати панівну роль усередині юридичної системи і визначати її ідейну серцевину і мету. Такі фундаментальні принципи є філософськими. «...Ми знаємо, що юридичні судження передусім залежать від вибору пропозицій на філософському рівні (бо саме ці пропозиції постають як фундаментальні посилки) і лише потім – від вибору технічних пропозицій, які забезпечують застосування перших. Зіставлення філософських і технічних пропозицій із фактами призводить до конкретного рішення» [1, с.482].

Зазвичай, виокремлюють такі фундаментальні принципи чи то світоглядні ідеології, як лібералізм і соціалізм.

Згідно з ліберальною думкою людська особистість є доконечною метою права, тому юридичні закони можуть прийматися тільки у зв’язку із життєдіяльністю людини як такої. Суспільство створено для людини, а не людина для суспільства. Держава і суспільство мусять забезпечити гідне існування людини і свободу, оскільки вони є лише «конструкціями», які дозволяють людині затвердити цінність своїх прав і реалізувати їх. Правовий закон покликаний примусити всіх дотримуватися прав кожного індивіда, він встановлює взаємні обмеження цих прав і поєднує ідею прав з ідеєю обов’язків.

Так для І.Канта право є «системою умов», які забезпечують співіснування індивідуальних «свобод», а також співіснування здатності кожного діяти з аналогічною здатністю інших. Свобода постає тут як вища цінність і «природжене право» людини, захист якого є завданням держави. Об’єктивне право виявляється в такому випадку «системою суб’єктивних прав, які захищені законами, що визначають, обмежують і гарантують владу індивідів».

Сучасне колективістське мислення ґрунтується перш за все на ідеї К.Маркса. В його працях, як відомо, право – сукупність засобів, за допомогою яких клас буржуазії забезпечує своє економічне панування, виходячи зі своїх класових інтересів; воно мусить стати знаряддям пролетаріату в його боротьбі проти колишнього пануючого класу, і боротьба ця мусить точитися до того часу, поки в комуністичному суспільстві зі зникненням буржуазії не відімре держава.

За такого підходу суспільство перетворюється на вищу цінність, яку необхідно захищати, а право мусить співвідноситися з інтересами соціальної групи, а не індивіда. Право, за К.Марксом, редукується до позитивного права, яким воно є в даний момент і на даній території; при цьому правова норма випливає з аналізу економічних фактів. Суттєво, що не звертається увага на те, справедливе це право чи ні. Воно постає певною автономною дисципліною, яка ототожнюється з волею держави, вираженням якої таке право і є. У такій ситуації не мусить виникати конфліктів між правом і державою, яка постає його єдиним джерелом, еволюція чи трансформація якої позначається на відповідних змінах і в праві. Право редукується до рівня державних атрибутів і є провідником волі держави.

Такий погляд на речі легко переходить у «державний соціалізм», де право перетворюється на сукупність засобів, за допомогою яких певні групи людей захищають життєво необхідні умови свого розвитку і де юридичні відносини спираються на інститути, які працюють на спільні цілі, а не на приватний договір. Це призводить одночасно до колективного привласнення багатств і до підкорення індивіда колективу.

Врешті, колективістські доктрини підтверджують перевагу суспільства над людиною і наділяють право функцією організації порядку, якому індивід мусить підкорюватися заради загальних інтересів. Однак слід визнати, що колективізм характеризується ірреальністю і деспотизмом (стосовно індивіда). Рабське становище людини, абсолютистський характер центральної влади, невиправдано зосередженої в руках окремої особи чи органу і ґрунтованої на засобах нерідко такого ж невиправданого примусу, не можуть зробити людей, що живуть у суспільстві, багатшими: за відсутності особистої мотивації стимулів для збільшення виробництва і активності виявляється недостатньо і економіка залишається слабкою.

Що відбувається із суб’єктивними правами, коли долається антагонізм між індивідуальним і загальним інтересом?

Прибічники колективістських чи то соціальних доктрин, аргументуючи свою позицію, указують на те, що право не може мати за мету задоволення тільки індивідуальних інтересів, але спільних, тому слід наполягати більшою мірою на обов’язках, ніж на прерогативах кожного, а так звані права розглядати як лише «соціальні функції», які підлягають виконанню. Суб’єктивні права, на думку останніх, містять непридатну ідею абсолютизму, оскільки ці права роблять наголос лише на прерогативах і ігнорують відповідні обов’язки, які повинні мати носії прерогатив.

З точки зору школи природного права, визначення і термінове закріплення суб’єктивних прав мали витоком сутність самої людини.

Визнання суб’єктивних прав, головним чином, у деклараціях прав людини зробило ці права «засобами захисту індивіда від деспотизму», так що тепер вони є наслідком руху демократичної і ліберальної ідеології, яка прагне захистити індивіда від посягань державного абсолютизму. Суб’єктивні права постають також засобом виникнення в громадян духу ініціативи і відповідальності.

Аналіз лібералізму і соціалізму як світогляду засвідчує, що різні правові системи зіштовхуються з двома головними ідеологічними альтернативами: справедливість чи користь, з одного боку, і персоналізм чи колективізм, з другого. Ідеологічною основою правової системи може бути ідея користі, ідея справедливості, з одного боку, і ідея персоналізму чи колективізму, з другого, які можуть поставати у такій ролі або по черзі, або водночас. Гарантувати досягнення цих вищих ідей або цілей і покликане право. У цьому виявляється зв’язок права з політикою і світоглядом, який й актуалізує ідеологічне питання доконечної мети права.

Сучасне розуміння ліберальних принципів справедливості і політики обстоює класик лібералізму, австрійсько-американський юрист, економіст і політичний філософ Ф.А. фон Хайєк. Цей мислитель говорить про небезпеку, яка нині загрожує особистій свободі внаслідок посилення дирижизму держави. Зберегти свободне суспільство, на думку Ф.А. фон Хайєка, можливо лише за умови розуміння трьох фундаментальних речей. По-перше «існує відмінність між організацією і стихійним, або самовиникаючим, порядком, і відмінність ця визначається тим, що в них переважають різні види правил, або законів. По-друге, те, що сьогодні розглядається як «соціальна», або розподільча, справедливість, має сенс лише у межах першого виду порядку – в організації, але позбавлена «...будь-якого сенсу і цілком несумісна зі стихійним порядком, який Адам Сміт називав «Великим суспільством», а Карл Поппер – «Відкритим суспільством». По-третє, те, що пануюча модель ліберально-демократичних інститутів, коли один і той же парламент встановлює правила справедливої поведінки і спрямовує діяльність уряду, неминуче веде до поступової трансформації стихійного порядку свободного суспільства в тоталітарну систему, підкорену інтересам певних коаліцій організованих інтересів [2, с. 21].

Питання можна конкретизувати, якщо запитати: індивідуальна чи колективна справедливість або приватна чи спільна користь?

Ми завжди і, очевидно, упереджено протиставляємо індивідуалізм і колективізм. Індивідуалізм ґрунтується на філософській доктрині, яка затверджує реальність індивідів як таких усупереч родовій і видовій детермінованості; індивідуалізм знаходить своє вираження в теоріях, які вбачають в індивіді загальну цінність політичного, економічного і морального характеру, і запроваджують ідею розвитку прав і обов’язків індивіда. Колективізм, навпаки, пов’язаний з доктриною і такою системою управління суспільством, які ґрунтуються на ідеї колективної власності на засоби виробництва і обміну та на владі держави. Зіткнення колективізму і індивідуалізму відповідає традиційному антагонізму між капіталізмом і соціалізмом або між лібералізмом і дирижизмом. У даному випадку ідеться перш за все про політичний аналіз. Однак усе це позначається безпосередньо на юридичній сфері, бо ми не можемо не визнавати існування зв’язків, що поєднують право і політику. Деякі вчені наголошують, що політика, починаючи власне з держави, прагне знайти обґрунтування в праві і створює юридичні правила для обслуговування своїх цілей; звідси виникає постійна напруга між правом і політикою з незмінним посиленням пануючої ролі права [3, с.67]. У даному випадку ми не зважуємося розглядати право як знаряддя на службі у політики чи, навпаки, підкорювати політику праву. Але ми можемо, напевно, визначити право як «мистецтво поєднання політики і етики» та уявити його як «посередника» між політикою і мораллю.

Ідеологічні альтернативі справедливості чи користі і персоналізму чи колективізму позбавляються сенсу в правовій і соціальній державі. За європейським розумінням, принцип правової і соціальної держави належить до найважливіших цінностей, бо він означає захист громадянина від сваволі з боку держави.

Висновок той, що ліберальний характер розглянутих світоглядно-ідеологічних факторів зумовлює відповідний природно-правовий характер української правової системи. Першочергове місце в цій системі посідає доктрина права як вчення про праворозуміння, правоутворення і правореалізацію. Природно-правовий характер цього вчення зумовлюють норми-принципи чинної Конституції України. Це, насамперед, такі фундаментальні політико-правові принципи, як природних прав людини, народного суверенітету, суспільного договору, поділу влади, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства. Ці принципи, хоча і з’явилися у греко-римську епоху, є повноцінними здобутками теорії природного права доби європейського просвітництва ХVII – ХVIII століття.

Усі ці принципи закріплює й чинна Конституція України, що засвідчує визнання у нас європейської традиції природного права та її теперішню актуальність.

Література:

1. Дудченко В. Універсалізм і партикуляризм у праві. //Правова держава. – 2005. – №8. – С.13-18.
   
2. Хайек Фридрих Август фон. Право, законодательство и свобода. Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. – М.: ИРИСЭН, 2006. – 644 с.
   
3. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. /Пер. с фр. – М.: Издат. дом NOTA BENE, 2000. – 576 с.
   

Кіщак І.Т.

Саваріна І.П.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗЕМЕЛЬНО-ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ АПК

Земельні відносини – це суспільні відносини між людьми, пов’язані з володінням і користуванням землею, і є складовою всієї системи виробничих відносин кожної конкретної історичної епохи. Вони за своєю соціальною природою належать до економічного базису суспільства. земельні відносини, як і весь економічний лад суспільства, історично розвиваються і змінюються разом зі зміною продуктивних сил. На всіх етапах історії суспільства земельні відносини розвиваються під безпосереднім впливом економічного закону відповідності характеру виробничих відносин розвитку продуктивних сил.

Основним нормативним актом у сфері відносин є Земельний Кодекс України (2001 р.). Його завданням є регулювання цих відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Закон України «Про оренду землі» (1998 р., в редакції 2003 р.) визначає, що оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (ст. 1). Закон унормовує правові засади оренди землі, об’єкти та право оренди землі, поняття «орендодавець» та «орендар», «договір оренди землі», орендної плати за землю. Поряд з цим Закон передбачає права та обов’язки орендарів та орендодавців, захист їх прав та відповідальність сторін за невиконання зобов’язань за договором оренди землі. Справляння плати за землю, а також відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння плати за землю здійснюється відповідно до Закону України «Про плату за землю» (1992 р.). Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Певну роль у проведенні реформ на селі відіграло прийняття Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки» (03.12.1999 р, №1529). Заходи, передбачені у ньому, були спрямовані на відродження почуття власника землі та майна, створення ефективних структур господарювання та в нормативному плані надали аграріям механізм реалізації права власності на землю та майно. Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» (від 29.01.2001 №62) зобов’язав органи виконавчої влади протягом 2001 року здійснити комплекс організаційних заходів, спрямованих на «забезпечення вільного здійснення права власності на паї (землю та майно), зокрема передачі паїв в оренду з виплатою орендної плати в розмірі не менше одного відсотка вартості паю…».Указом Президента України «Про внесення змін до статті 1 Указу Президента України від 2 лютого 2002 року №92» (від 13 вересня 2002 року, №830) визначено, що одним з пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки є забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 1,5% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

З метою посилення захисту права власності громадян на землю, створення сприятливих умов для ефективного господарювання на ній, формування сталого землекористування, вдосконалення системи оцінки землі та платності землекористування Президентом України видано Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» (від 19 серпня 2008 р. №725). Цим Указом вносяться зміни до указу Президента України від 2 лютого 2002 року №92 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)». Змінами запропоновано збільшити мінімальну оренду плату з 1,5% до не менш ніж 3% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю). Крім того, ця плата має поступово збільшуватися залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Вона фіксується сторонами в договорах оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення та земельних часток (паїв).

Слід зазначити, що нині в державі у структурі орендної плати все ще переважають розрахунки натуральною продукцією, а в деяких районах і відробіткова платня (послугами). Вимоги нормативно-правових актів щодо розміру орендної плати виконуються не в повному обсязі, виплати 1,5% орендної плати від нормативної грошової оцінки земельної ділянки забезпечують не всі агроформування. Річний дохід селян від здачі своєї земельної ділянки або частки (паю) в оренду, який значною мірою залежить від її розміру та нормативної грошової оцінки сільськогосподарських земель, в державі для деяких регіонів може відрізнятися майже у вісім разів.

Оренда земель сільськогосподарського призначення широко використовується в країнах Західної Європи. Так, в Бельгії орендується близько 70% земель, у Франції та Німеччині – більш ніж 60%, а в середньому по 15 країнах ЄС орендовані землі становлять 40% від усіх сільськогосподарських земель. В інших країнах цей показник значно нижчий: Канада – 30%, Японія – 20%, Нова Зеландія – 14%, США – 12%, Австралія та Аргентина – 5%.Умови оренди в різних країнах неоднакові, проте виокремлюють два основним типи таких договорів. Для першого типу характерне регулювання з боку держави термінів договору та граничних розмірів орендної плати. Як правило, договори цього типу укладаються на більший строк та вигідніші для орендаря. При цьому, вони сприяють зменшенню гнучкості ринку оренди земель. Другий тип базується на досягненні двосторонньої домовленості між землевласником та орендарем, а термін оренди та ціна визначаються виключно ринковими умовами.

За останні вісім років селяни Миколаївської області отримали у вигляді орендної плати за майно та землю 783 млн.грн., що складає більше шести річних фондів заробітної плати і щороку ці виплати зростають. Якщо в 2001 році плата за користування земельними паями становила 97 млн.грн., то в 2008 році цей показник сягає майже 132 млн. грн. В 2008 році більше 141 тис. громадян уклали договори оренди земельних часток (паїв) та земельних ділянок. Відповідно до укладених договорів орендна плата за використання земельних паїв складає 132 млн.грн.

З метою вивчення сучасного стану земельно-орендних відносин проведено аналіз встановлення розміру орендної плати та її фактичної виплати агроформуваннями Миколаївської області. За інформацією головного управління Держкомзему у Миколаївській області встановлено, що в області укладено 142,1 тис. договорів оренди земельних ділянок та земельних часток (паїв). Розмір орендної плати складає по 138,4 тис. договорам від 1,5 до 2% визначеної відповідно до законодавства вартості землі та по 3711 договорам більше 2% від нормативної грошової оцінки землі. Згідно інформації райдержадміністрацій в області укладено 141,5 тис. договорів, з яких 98786 договорів з розміром орендної плати від 1,5 до 2% визначеної відповідно до законодавства вартості землі, 30530 – від 2 до 3% та 12303 – від 3 до 4%. Розбіжність в даних пояснюється тим, що головне управління Держкомзему у Миколаївській області керується офіційними даними згідно договорів оренди землі, які пройшли державну реєстрацію, райдержадміністрації використовують фактичні дані, отримані безпосередньо від орендарів. Зазначене спричинює зменшення надходжень до місцевих бюджетів у вигляді прибуткового податку з доходів громадян. Тобто фактично орендарі сплачують більші суми орендної плати орендодавцям ніж обумовлено умовами договорів оренди, а відповідні зміни до них не вносяться. Станом на 01.09.2008 року за оренду землі орендодавцями сплачено 113,3 млн.грн., що становить 85,8 % від нарахованої суми.За оренду майна виплачено 816,7 тис. грн., або 87,8 % від нарахованої суми (930,0 тис. грн.). Результати дослідження засвідчили, що різниця між даними головного управління Держкомзему у Миколаївській області і райдержадміністрацій щодо укладених договорів оренди земельних ділянок по області складає 650 шт., по нарахованій орендній платі – 6,0 млн. грн. Ці 6,0 млн. грн. фактично сплачено орендодавцям без їх офіційного обліковування районними органами Держкомзему у Миколаївській області, тобто вони знаходяться в «тіньовому» обороті.Слід зазначити, що сума не облікованих коштів щорічно має тенденцію до зменшення внаслідок запровадження ряду державних програм з фінансової підтримки галузі рослинництва, які передбачають обов’язкову реєстрацію договорів оренди земельних часток в органах Держкомзему.

Вдосконалення розвитку земельно-орендних відносин потребує:

- вжиття організаційно-правових заходів щодо забезпечення державної реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) місцевими органами Держкомзему України;

- запровадження у практику виплату орендної плати виключно коштами;

- посилення правового та соціального захисту орендодавців (власників) землі та майна, гарантування доходів відповідно до укладених договорів;

- підвищення ролі земельних платежів, вдосконалення методичних підходів до визначення бази їх справляння з метою відображення реальних розмірів рентних доходів.


Кормич Борис

ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Багатоманітність та динаміка інформаційних відносин в сучасному суспільстві є настільки виразною, що на сьогоднішній день ще навіть немає повної визначеності з поняттям самого інформаційного права, що покликано ці відносини регулювати. Правові норми, присвячені питанням регулювання певних груп інформаційних відносин (державна таємниця, інформація для службового користування, діяльність ЗМІ, технічні стандарти телекомунікаційних систем тощо) виникали поступово разом з появою та розвитком відповідних суспільних або технічних явищ.

Але специфіку правового регулювання в інформаційній сфері почали детально розглядати лише приблизно у 70-ті рр.. ХХ століття, коли відбулися революційні зміни як у кількісних, так і у якісних характеристиках інформаційних відносин, обумовлені технічним та соціальним прогресом людства. При чому дуже часто подібне правове регулювання чомусь намагалися ідентифікувати з такими «інформаційними» науками, як інформатика і кібернетика.

Демократичні процеси у колишньому СРСР в кінці 90-х рр.. минулого століття, здобуття незалежності колишніми радянськими республіками, ринкові перетворення зробили можливим виникнення величезного масиву інформаційних відносин нового типу. Власне новими ці відносини стали лише для пострадянських держав, оскільки подібні відносини у розвинутих західних країнах існували вже значний проміжок часу. Але навіть декларативних заяв про бажання приєднатися до загальносвітових інформаційних процесів було достатньо, для широкого обговорення проблему становлення та підвищення ролі галузі інформаційного права, яке розпочалося в середині 90-х рр.. минулого століття і пов’язано з іменами таких дослідників як І. Арістова, І. Бачило, Р. Калюжний, В. Копилов, Ю. Тихомиров тощо.

Але, як ми вже неодноразово наголошували, значної проблемою залишається чітке визначення предмету, методу та структури інформаційного права. І основним недоліком більшості існуючих концепцій є те, що деякі автори забувають, що головним призначенням права є регулювання суспільних відносин, відповідно завданням галузевої юридичної науки – є вивчення основних принципів та закономірностей такого правового впливу. Натомість, досить часто можна побачити намагання «втиснути» в концепцію інформаційного права матеріал з інших галузей науки щодо інформації – філософії, інформатики, кібернетики тощо, який, насправді до права ніякого відношення не має.

На нашу думку головним у визначенні як предмету так і методу інформаційного права повинно бути розуміння того, що основу даної галузі складають інформаційні права і свободи людини, або в більш широкому тлумаченні принцип свободи інформації. Таким чином головним завданням інформаційного права є забезпечення свободи здійснення інформаційних процесів та діяльності – збирання, зберігання, обробки та розповсюдження інформації, а будь-які встановлені обмеження виступають в якості виключення з даного принципу. Відповідно в більшості випадків правові відносини щодо інформації виникають саме з питань визначення режимів інформації та інформаційних ресурсів, а також правил здійснення інформаційної діяльності.

Це дозволяє нам визначити предмет інформаційного права як суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та форм обігу інформації, реалізації інформаційних прав та правового статусу суб’єктів інформаційних процесів та формування їх правомірної поведінки і зв’язків.

Характеризуючи метод інформаційного права слід зважати на те, що правове регулювання, маючи складну структуру, разом з тим, складається з декількох базових елементів, «цеглин», комбінація яких і дає специфічні методи окремих галузей права. Зокрема, згідно поглядів С. Алексєєва такими елементами правового регулювання є загальні дозволи і загальні заборони та позитивні зобов’язання.

Розглядаючи в одній із своїх робіт правове регулювання суспільного обігу інформації ми визначили наявність чотирьох специфічних видів цього обігу: закритого, обмеженого, відкритого та вільного. Параметри інформаційних процесів, які відбуваються в рамках закритого обігу, встановлюються державними органами на основі владних приписів; параметри відкритого обігу – безпосередньо суб’єктами інформаційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформацію. В той же час обмежений обіг представляє собою комбінацію двох перших, а вільний обіг, представляє собою так звану «поведінку поза правовідносинами».

Виходячи із вже наведеної нами тези про фундаментальну роль «свободи інформації», тобто ключового загального дозволу в галузі інформаційного права, ми можемо визначити метод інформаційного права, як специфічний спосіб правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів, який збалансовується за допомогою системи заборон загального і приватного характеру і обмежено використовує позитивні зобов’язання.

Що стосується статусу є інформаційного права, то найбільш поширеною є думка про те, що інформаційне право є комплексною галуззю. Однак, необхідно зазначити, що дане питання багато в чому залежить від доктринальних підходів, оскільки в теорії права має місце як визнання, так і цілковите заперечення існування так званих комплексних галузей. В цілому розвиток поглядів на предмет та метод інформаційного права свідчать, що теоретичних перешкод для визнання інформаційного права самостійною галуззю не існує.

Інформаційне право як і будь-яка галузь права свою внутрішню структуру – систему. Як відомо основними структурними елементами галузі права виступають норми права та інститути права. В рамках інститутів права іноді виділяють менші утворення – субінститути.

Розглядаючи правовий матеріал, що складає інформаційне право, слід зазначити, що саме диспозитивні норми формують підвалини інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, що, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб’єктів інформаційного права, основних принципів інформаційного права серед яких головним є забезпечення свободи збирання та поширення інформації.

Але важливе місце в інформаційному праві займають і імперативні норми. Так, однією з особливостей інформаційного права є відносио щироке, порівняно з іншими галузями використання норм-принципів та норм-декларацій, які не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, але й встановлюються основи державної інформаційної політики, визначають перспективні плани та програми розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» практично повністю складається з норм-принципів та декларацій.

Норми-заборони в інформаційному праві виконують декілька функцій: збалансовують встановлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему виключень щодо права на інформацію, а також в деяких випадках слугують в якості гарантії забезпечення реалізації права на інформацію та захисту прав і свобод людини в сфері інформації.

Нарешті, норми-приписи, в інформаційному праві, як правило використовуються для створення механізмів, визначення конкрентих способів та засобів реалізації прав суб’єктів інформаційних відносин: компетенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та інформаційних ресурсів, стандарти та правила здійснення інформаційної діяльності тощо.

За своєю структурою система інформаційного права, на нашу думку, поділяється дві частини загальну та особливу.

До загальної частини інформаційного права, входять правові норми, що визначають основи цієї галузі: загальні поняття та принципи інформаційного права; предмет та метод інформаційного права; класифікація видів інформації;

Крім того, до загальної частини інформаційного права входять декілька універсальних інститутів, що об’єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:

- інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;

- інститут інформаційної безпеки;

- інститут правового режиму інформації

- інститут правового режиму інформаційних ресурсів;

- інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.

Особлива частина інформаційного права, включає в себе ряд інститутів, в рамках яких реалізують основні права та обов’язки суб’єктів інформаційних відносин, що базуються на нормах загальної частини:

- інститут державної таємниці;

- інститут конфіденційної інформації;

- інститут захисту інформації;

- інститут інформаційного забезпечення публічної влади;

- інститут телекомунікацій;

- інститут мережі Інтернет;

- інститут вільної преси;

- інститут електронних засобів масової інформації.

Звісно цей перелік не є вичерпним, але разом з тим, він ілюструє основні групи правових норм, що відрізняються особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відособленістю та суспільним значенням предмету правового регулювання. Крім того, більшість з названих інститутів знаходить свій формальний вираз в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.