Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Свобода об’єднання як основоположний принцип і право у сфері праці
Нормативно-правовое обеспечение режима морского порта, судоходных путей международного значения и транзита в документах лиги нац
Правові аспекти обмеження недоторканності житла
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   86

Література:

  1. Мельник М. І. Антикриміногенна політика. / Енциклопедія Сучасної України.– Т. 1.– К., 2001
  2. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Київ–Харків: Юрінком Інтер, вид. 3 – Право, 2007
  3. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Монографія. – К.: АТІКА, 2005
  4. Новий тлумачний словник української мови (т. 1-4) т.3 – К.: АКОНІТ, 2004
  5. Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001–2005 роки. http: // zakon. rada. gov. ua /cgi-bin/laws/main.cgi
  6. Указ Президента України № 311/2008 від 08 квітня 2008 року Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=311%2F2008



Чанишева Галина

СВОБОДА ОБ’ЄДНАННЯ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ПРИНЦИП І ПРАВО У СФЕРІ ПРАЦІ

У міжнародних актах свобода об’єднання розуміється як пріоритетний основоположний принцип і право у сфері праці. Право на свободу об’єднання складається з наступних елементів: 1) права працівників і роботодавців вільно створювати організації і вступати до вже діючих або не вступати до них; 2) права організацій працівників і роботодавців вільно здійснювати свою діяльність; 3) права організацій працівників і роботодавців створювати національні федерації і конфедерації; 4) права національних федерацій або конфедерацій засновувати міжнародні організації чи приєднуватися до таких; 5) права на ведення колективних переговорів з метою укладення колективних договорів; 6) права на страйки.

Право на свободу об’єднання рівною мірою встановлюється як для працівників, так і для роботодавців. До основних принципів, що розкривають зміст права на свободу об’єднання належать: добровільність створення організацій і вступу до них; свобода вибору для трудящих і підприємців (створення однієї або декількох організацій на підприємстві; об’єднання за професіями чи за галузями; створення федерації чи конфедерації); незалежність і автономність організацій працівників і роботодавців; заборона будь-якої дискримінації свободи об’єднання у сфері праці (за виключенням збройних сил і поліції, відповідні права яких визначаються національним законодавством); забезпечення державою громадянських і політичних прав, з якими взаємопов’язані права профспілок; заборона державного втручання, здатного обмежити право на свободу об’єднання чи перешкодити його законному здійсненню та ін.

Юридичну основу права на об’єднання створюють Конституція України (ст.36), закони України, підзаконні акти, прийняті на їх виконання, а також міжнародні акти ООН, МОП, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Для приведення національного законодавства у відповідність до розглянутих міжнародних актів необхідним видається внесення низки змін, уточнень і доповнень до нормативно-правових актів. У Законі України «Про об’єднання громадян» необхідно закріпити саме право на громадян України на свободу об’єднання, його зміст пропонується доповнити частиною першою ст.1, які викласти у такій редакції: «Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації з метою реалізації та захисту своїх політичних, соціально-економічних і культурних прав та інтересів».

Право на об’єднання як працівників, так і роботодавців необхідно закріпити у новому Трудовому кодексі України. У чинному КЗпП закріплене тільки право громадян на об’єднання у професійні спілки (ст.243).

Комітет експертів МОП виділив три умови вільної реалізації права трудящих і підприємців створювати організації та вступати до них: відсутність будь-яких обмежень кола осіб, які мають право на об’єднання; відсутність попереднього дозволу на створення організацій; свобода вибору організацій для осіб, які бажають вступити до них. Саме на цих трьох принципах і засновується право на свободу об’єднання. Чинне законодавство суперечить зазначеним вимогам в частині закріплення права на об’єднання за громадянами України (ст.36 Конституції України, ч.2 ст.6 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Стаття 36 Конституції України встановлює право на свободу об’єднання у громадські організації лише для громадян України. Зазначений Закон не визнає за іноземними громадянами та особами без громадянства права створювати профспілки, хоча й надає їм право вступати до вже створених, як це передбачено їх статутами. Таке редакційне викладення заперечує можливість здійснення захисту своїх соціально-економічних прав для трудящих-мігрантів, які на законних підставах працюють в Україні, й не сприяє соціальному захисту цих суб’єктів за допомогою спеціально створених організацій.

Стаття 5 частини ІІ Європейської соціальної хартії (переглянутої) «Право на створення організацій» посідає особливе місце серед інших обов’язкових для підписання статей Хартії. Ця особливість пояснюється спрямованістю на забезпечення не тільки індивідуальних прав працівників і роботодавців створювати організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, а й колективного права утворених організацій організовувати свою роботу і діяти в інтересах своїх членів.

За ст.5 Європейської соціальної хартії (переглянутої) можливість обмеження права на об’єднання у профспілки встановлена лише для Збройних Сил і поліції. Відповідно до ч.2 ст.127 Конституції України професійні судді також не можуть належати до профспілок. Враховуючи те, що профспілки не є політичними партіями, а утворюються для захисту економічних і соціальних прав та інтересів у сфері професійної діяльності, необхідно скасувати конституційні обмеження щодо вступу до профспілкової організації суддів і передбачити для цієї категорії працівників рівні права з іншими категоріями працівників щодо права на об’єднання у профспілки. Оскільки сучасна редакція ч.2 ст. 127 Конституції не відповідає вимогам міжнародних стандартів (ст.9 Конвенції МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., ратифікованою Україною, ст.5 Європейської соціальної хартії (переглянутої)), потрібно скасувати положення Конституції стосовно того, що професійні судді не можуть належати до профспілок.

Встановлення мінімальної кількості засновників для створення організацій роботодавців формально обмежує їх право на об’єднання, має дискримінаційний характер відносно аналогічного права щодо профспілок, не відповідає ст.36 Конституції України, чинному національному законодавству та міжнародним стандартам і потребує скасування.

Чинна система правового регулювання легалізації організацій роботодавців не відповідає ч.5 ст.36 Конституції України, суперечить іншим законодавчим положенням, а також міжнародним зобов’язанням України, зокрема ст.2 Конвенції МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні у культурні права 1966 р., ст.11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., які є частиною національного законодавства України.

Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 р. № 11 щодо легалізації організацій профспілок, а також ст.16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (із змін. на 5 червня 2003 р.), дає підстави для висновку про те, що правове забезпечення права на об’єднання працівників у профспілки і право роботодавців на свободу об’єднання стало нерівнозначним, дискримінаційним щодо роботодавців.

З метою усунення виявлених суперечностей у вітчизняному законодавстві у питаннях забезпечення свободи створення організацій і об’єднань роботодавців та приведення його у відповідність до вимог стандартів МОП і Ради Європи, ст.5 ЄСХп, необхідно внести зміни до ст.13 цього Закону шляхом заміни терміна «реєстрація» на «легалізація», що дасть можливість роботодавцям самим обирати її форму (реєстрація чи повідомлення про заснування).

Законом України «Про організації роботодавців», на відміну від Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», не встановлено право легалізованих організацій та об’єднань роботодавців на судовий захист. Не передбачено таке право й у Законі України «Про об’єднання громадян». Видається, що ця прогалина звужує коло гарантій для захисту прав організацій та об’єднань роботодавців і має бути усунена.

Чинним законодавством України визначено для організацій роботодавців лише обов’язок брати участь у переговорах, консультаціях з укладення колективних договорів, угод і не передбачено такого права. Водночас для профспілкових організацій встановлено право на здійснення таких дій, але не згадується про обов’язок. Для забезпечення рівності правового статусу цих організацій та приведення законодавства у відповідність до вимог ч.1 ст.6 Європейської соціальної хартії (переглянутої) щодо забезпечення рівності сторін пропонуємо внести зміни до законів України «Про колективні договори і угоди» та «Про організації роботодавців», а саме: доповнити положенням про те, що роботодавцям та їх об’єднанням надається право на ведення переговорів, консультацій та укладення колективних договорів, угод, їх зміну та доповнення у порядку, встановленому законодавством. Відповідно, у Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановити положення про те, що легалізовані профспілки, їх об’єднання зобов’язані брати участь у колективних переговорах, консультаціях, здійснювати укладення колективних договорів, генеральної, галузевої, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому законодавством.

У чинному КЗпП право працівників на участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями забезпечується лише однією ст.245, яка міститься у главі XVI «Професійні спілки. Участь працівників у управлінні підприємствами, установами, організаціями». Вважаємо, що юридичне забезпечення таких колективних трудових прав як право громадян на об’єднання у професійні спілки та право працівників на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, повинно здійснюватися за допомогою двох окремих глав КЗпП.


Аверочкина Татьяна

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ РЕЖИМА МОРСКОГО ПОРТА, СУДОХОДНЫХ ПУТЕЙ МЕЖДУНАРОДНОГО ЗНАЧЕНИЯ И ТРАНЗИТА В ДОКУМЕНТАХ ЛИГИ НАЦИЙ

Режим в портах и на судоходных путях сообщения поддерживается силами государства, в котором такие порты или судоходные пути находятся. В соответствии с внутренними законодательствами этих государств устанавливаются требования по пребыванию судов в порту, по заходу и выходу из порта, о транзите через воды портов (внутренние воды государства) и о режиме прохода по судоходным путям. Однако в случаях, когда такие объекты используются для международного сообщения возникает вопрос об их международно-правовом режиме. Правовое регулирование на этих объектах осуществляется на базе принципов и норм международного права, закрепленных в двух - или многосторонних международных договорах. Среди них: Заключительный акт Венского конгресса (1815 г.), Белградская конвенция о режиме судоходства на Дунае (1948 г.), Акт, касающийся судоходства и экономического сотрудничества между государствами бассейна реки Нигер (1963 г.), Конвенция, касающаяся развития бассейна озера Чад (1969 г.), Договор о бассейне реки Ла-Плата (1969 г.), Договор о сотрудничестве в Амазонии (1978 г.).

Каждый из упомянутых документов разрабатывался и принимался применительно к конкретному водному объекту. Однако история международно-правового регулирования судоходных путей международного значения знает также и договоры более общего характера, которые, впрочем, не получили широкого признания, среди них Барселонская конвенция о судоходных водных путях, имеющих международное значение (1921 г.) и Хельсинкские правила использования вод международных рек (1966 г.).

Конференция, проводившаяся в апреле 1921 года в Барселоне под эгидой Лиги Наций, приняла две конвенции со статутами о свободе транзита и о режиме судоходных путей международного значения, а также две резолюции: по вопросам международного режима портов и по вопросам международного режима железных дорог. Указанными резолюциями были заложены начала для дальнейшей разработки международных актов о режиме портов и железных дорог, которое нашло свое воплощение в принятии двумя годами позже, в 1923 году в Женеве, двух конвенций со статутами о международном режиме морских портов и о международном режиме железных дорог.

Статут о свободе транзита [1] предусматривает, что «мероприятия, принимаемые участниками статута, облегчают свободный транзит по железным дорогам и водным путям», при этом в отношении транзита не должно быть никакого различия или дискриминации в связи с национальностью лиц, флагом судна, собственностью перевозимых транзитом товаров, местом их происхождения, ввоза, назначения и т. д. Осуществление транзита само по себе не может явиться основанием для взимания каких-либо сборов. Статут предусматривает право государств, в нём участвующих, не допускать транзита товаров, ввоз которых является запрещённым.

Статут о режиме судоходных путей международного значения [2] предусматривает применение указанного режима в отношении рек, которые на своём судоходном протяжении пересекают до впадения в море территории различных государств или протекают вдоль их границ.

В отличие от установленного на Венском конгрессе 1814 года по инициативе представителя Пруссии Гумбольдта принципа свободы судоходства на международных реках лишь для прибрежных государств (применительно к судоходству на Рейне) Барселонские конвенции 1921 года предусматривают применение принципа свободы судоходства для всех участников конвенции безотносительно к тому, являются ли они прибрежными или нет. При этом граждане, грузы и суда договаривающихся государств должны во всех отношениях пользоваться совершенно одинаковым режимом. Однако каждое из прибрежных государств имеет исключительное право на совершение каботажных перевозок. Принцип свободы судоходства, заложенный в конвенциях, был основан на стремлении воспрепятствовать преобладанию экономического влияния великих держав в прибрежных государствах. Положения статута не имеют применения в отношении судоходства военных и полицейских судов, судов, осуществляющих надзор, а равно и других судов, выполняющих функции публичной службы.

Конвенция о свободе транзита была ратифицирована 27 государствами, конвенция о режиме судоходных путей - 16. В число государств, ратифицировавших обе конвенции, входят Англия, Франция, Италия, Болгария, Дания, Индия, Финляндия, Норвегия, Чили, Новая Зеландия. Вне действия конвенций остались США и СССР.

Женевская конвенция и статут о международном режиме морских портов 1923 года [3] (также принятая под эгидой Лиги Наций) впервые на международном уровне установила, что каждая договаривающаяся сторона обязуется обеспечить судам любого другой договаривающейся стороны обращение, равное тому, которым пользуются ее собственные суда или суда любого другого государства в морских портах, находящихся под ее суверенитетом или властью, в отношении свободы доступа в порт и его использования, а также полного пользования льготами, которые она предоставляет для судоходства и коммерческих операций их судам, их товарам и их пассажирам. Установленное таким образом равенство обращения распространяется на всякого рода льготы, касающиеся предоставления мест у причалов, выгрузки и погрузки, а также всякого рода пошлин и сборов, взимаемых от имени или для правительства, официальных властей, концессионеров или всякого рода учреждений. В соответствии со статьей 1 Статута, морскими портами считаются порты, нормально посещаемые морскими судами и служащие для внешней торговли. Его нормы не распространяются на каботаж, буксирную и лоцманскую службы, военные, полицейские суда и суда, осуществляющие в любом виде общественную власть, и любые другие суда, когда эти последние служат исключительно целям военно-морских, военных или военно-воздушных сил какого-либо государства, а также Статут не распространяется на рыболовные суда и продукты их промысла (статьи 10-14 Статута).

Барселонские и Женевские конвенции и статуты о свободе транзита, о режиме судоходных путей международного значения, о международном режиме морских портов на сегодняшний день являются действующими документами, однако не общепризнанными. При этом достаточно удобной практикой является принятие международных документов применительно к конкретным объектам, а также заключение двусторонних соглашений о морском торговом судоходстве и закрепление в них положений, регулирующих не только пребывание судов в портах договаривающихся сторон, но и порядок взаимного признания документов моряков, а также некоторые другие вопросы, из чего следует, что заключение двусторонних соглашений является важным шагом для дальнейшего развития перспективных направлений сотрудничества в отрасли морского судоходства между странами, налаживания торгово-экономических связей, улучшения взаимных условий транзита и перевозок пассажиров и грузов, упрочнения добрососедских отношений.

Таким образом, документы, принятые под эгидой Лиги Наций о международном режиме морских портов, о режиме судоходных путей международного значения и о свободе транзита заложили основы современного правового регулирования использования человечеством этих природных путей сообщения.

Литература:

1. Convention and Statute on Freedom of Transit. Barcelona, April, 20, 1921. // League of Nations, Treaty Series, 1921, № 171.

2. Convention and Statute on the Regime of Navigable Waterways of International Concern Barcelona, 20 April 1921 // League of Nations, Treaty Series, Vol. VII, p. 37.

3. Convention on the International Regime of Maritime Ports. Signed at Geneva, December, 1923. // League of Nations, Treaty Series, 1926 - 1927, № 1379.


Аврамова Ольга

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ОБМЕЖЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ ЖИТЛА

Право на недоторканність житла є невід’ємним елементом в системі прав людини, що закріплено в більшості конституцій демократичних держав. Так це право закріплено в ст. 14 Конституції Італійської Республіки, в ст. 13 Федеральній Конституції Швейцарської Конфедерації, у Конституції Іспанії в ст. 18 [1], в Україні це право закріплено в ст. 30 Основного закону [2]. Трактування права на недоторканність житла можливо з різних позицій, з одного боку, це трактування в рамках теорії прав особи, з іншого, це право виступає засобом забезпечення інших прав особи, зокрема права на житло, на особисте життя. Праву на недоторканність житла властиво постійне розширення змісту і наявність системи обмежень. Наявність цієї системи є необхідним елементом в балансі інтересів держави, суспільства і особи. Тому постає необхідність дослідити правові аспекти обмеження права на недоторканність житла, з метою всебічного захисту прав людини.

За позицією Європейського Суду з прав людини, поняття недоторканності не може бути ідентичним в різних країнах, тому що залежить від багатьох факторів: становлення і позитивного функціонування системи права, національних традицій у державі, релігійних і моральних норм, економічного стану та інших факторів. Зміст недоторканності житла є динамічним явищем у правовій науці, оскільки може змінюватися в залежності від розвитку суспільства, держави, моральних норм, міжнародно-правових проблем (боротьба з тероризмом).

В Україні до змісту недоторканності житла відносяться наступні правомочності: здійснення людиною особистого життя у своєму житлі за своїм розсудом; захист житла від будь-якого вторгнення фізичних, юридичних осіб, держави; неможливість незаконного позбавлення житла; неможливість незаконного переселення й втрати житла (депортації); захист від дій, що турбують (від зазіхань шуму, ущільненої забудови у мегаполісах); захист житла від негативного впливу навколишнього середовища, включаючи в себе також доступ до інформації про ризик, пов’язаний з навколишнім середовищем.

Зміст права на недоторканність і система обмежень цього права є невід’ємними правовими категоріями, оскільки зміст права містить межі його існування. Тому при розширенні підстав обмежень недоторканності житла – звужується зміст цього права і навпаки. Тому недоторканність житла може об’єктивно існувати при сформованій системі захисту прав людини, розвинутої правосвідомості населення, наявності правової культури посадових осіб, що здійснюють вторгнення в житло.

Правомірне обмеження права на недоторканність житла здійснюється на підставі закону і в інтересах держави, суспільства. Варто констатувати, що не існує ідеального балансу обмежень недоторканності житла в інтересах держави, суспільства і прав людини, оскільки підстави і процедуру обмеження встановлює держава. У зв’язку з цим Європейський Суд з прав людини ввів принцип «межа розсуду», якій застосовується при розгляді справ про відповідність заходів держави по застосуванню обмежень недоторканності житла до ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та її основних свобод (право на повагу приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції) [3, c. 87].

Межі розсуду – це випадки обмеження прав людини, встановлені національним законодавством, що обумовлені необхідністю втручання. Під необхідністю Європейський Суд з прав людини розуміє таке втручання, що відповідає соціальній необхідності, яка виникла в державі і є пропорційним (відповідним) законній (легітимній) меті, якої бажано досягти. Застосовуючи принцип домірності, необхідно зберігати баланс між правами окремої людини і суспільними інтересами. Принцип домірності доводить, що права людини не є абсолютними, і здійснення права окремої людини завжди повинно співвідноситися з більш широкими суспільними інтересами.

За законодавством України обмеження права людини на недоторканність житла можливо у випадках:

1. Отримання фізичних доказів певних злочинів шляхом проведення обшуку і виїмки. Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд (суддя) мають право на огляд приміщення тільки з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з’ясування обставин злочину, а також інших обставин, які мають значення для порушеної кримінальної справи.

2. Переслідування осіб, підозрюваних у скоєнні злочину. Як зазначається у ст. 11 Закону України «Про міліцію» [4], працівники міліції мають право входити безперешкодно у будь-який час доби: на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або для припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також у разі стихійного лиха та інших надзвичайних обставини; у житлові приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки (вичерпний перелік таких осіб встановлено статтею 3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [5]).

3. Здійснення (негласне проникнення до житла) при оперативно-розшукової діяльності проводиться за рішенням суду (п. 18, ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» [6]);

4. Проникнення в житло у невідкладних випадках, що здійснюється з метою:

– порятунку життя і здоров’я людей, майна;

– усунення наслідків аварії на житлово-комунальних мережах, пов’язаних з врятуванням життя людей та майна. Може бути здійснено проникнення до житла та іншого володіння особи для проведення в них огляду та ліквідації аварій без отримання на це згоди власника, користувача житла (несанкціонований доступ) (ст. 17 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» [7]).

Означені дії не завжди здійснюються за згодою особи, яка мешкає у житлі. Проникнення в сферу її особистого життя, захищеного стінами будинку, може бути здійснено без відома мешканців. Однак слід визнати, що держава змушена вдаватися до таких заходів з метою попередження тяжких злочинів. Наприклад, у світовій практиці допустимо, що під час розслідування терористичної діяльності, ухилення від сплати податків, попередження витоку капіталу з країни можуть застосовуватися заходи, які обмежують право на недоторканність житла.

Гарантіями недоторканності житла при його обмеженні у вказаних випадках є те, що це можливо лише при наявності оперативно-розшукової справи, з дозволу суду на негласне проникнення в житло, при цьому слідчий повинен вживати заходи для унеможливлення розголошення виявлених обставин особистого життя мешканців житла. Але ж цього для забезпечення недоторканності житла недостатньо. Фізична особа має активне право на захист недоторканності свого житла будь-яким засобом, який не порушує законні права та інтереси інших людей та має право вимагати поваги до свого житла від невизначеного кола осіб.

Забезпечення недоторканності житла здійснюється за допомогою наступних засобів: виселення особи, яка незаконно зайняла житло; відшкодування збитків, моральної шкоди; визнання договору недійсним; несплату квартирної плати за час неможливості користування житлом; усунення загрози; сприяння порятунку; встановлення режиму нерозголошення відомостей особистого життя, яке склалося у житлі та інші.

Таким чином обмеження недоторканності житла повинно застосовуватися з урахуванням того, що житло – це межа між особистим і соціальним життям, яка повинна шануватися й не порушуватися.