«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Конституционное (государственное) право зарубежных стран, Общая часть. / Под ред. Б.А. Страшун. – М.: Бек, 1996. – 758 с.
2. Конституція України. Харків: Вітрило, 2006 - 48.
3. Килкэли У., Чефранова Е., Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод. Статья 8 Право на уважение частной и семейной жизни, жилища и корреспонденции. – М.: Рос.акад.правосудия, 2001.– 159 с.
4. Закон України «Про міліцію» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20, із змінами.
5. Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» // Відомості Верховної Ради України. - 1994. – № 52, Ст. 455; із змінами 2001. – № 40. – Ст. 193; 2004. – № 7. – Ст. 49; 2005. – № 11. – Ст. 198.
6. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303 із змінами.
7. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 47. – Ст. 514.
Артикуца Наталія
ЯКІСТЬ ЗАКОНОДАВЧОГО ТЕКСТУ У СВІТЛІ ЮРИДИКО-ЛІНГВІСТИЧНИХ ВИМОГ
Важливим елементом законотворчої діяльності взагалі та законодавчої техніки зокрема є мова, її лексичні та граматико-стилістичні ресурси, що реалізуються в законодавчих текстах. Мова є тим першоелементом, з якого виробляється (об’єктивується) право як система загальнообов’язкових соціальних норм. Саме у мовно-словесних знаках і конструкціях репрезентуються правові поняття й категорії, правові норми та приписи. У сучасному суспільстві правові норми не можуть існувати інакше, ніж у словесній (мовнознаковій) формі. Правові думки (ідеї), правові знання і правові приписи найкраще матеріалізуються (втілюються) у вербально-синтаксичних конструкціях. Ось чому мова, її ресурси й можливості є об’єктом пильної уваги з боку законодавця, який використовує їх не просто як будівельний матеріал, а складний поліфункціональний інструмент вербально-правової регламентації суспільних відносин, забезпечення законності та правопорядку в державі, дотримання конституційних прав і свобод людини.
Пошук досконалої форми для втілення правового змісту є надзвичайно важливим у законотворчості, оскільки від якості формулювання правової норми, від якості всього законодавчого тексту, його відповідності основним критеріям щодо мови, термінології та стилю законодавчих актів залежить ефективність закону та інших нормативних актів. Вимоги мовної досконалості закону, максимальної точності та логічності у викладі правових приписів, однозначності тлумачення й розуміння правових норм, суворої нормативності та стилістичної довершеності зумовлюють надзвичайну увагу (і повагу) суспільства до мови законодавства, яка завжди має бути еталоном, бездоганним зразком, встановлювати норми найбільш доречного і правильного використання мовних засобів як на рівні нормативних документів, так і на рівні правозастосування. Ігнорування правил законодавчої техніки, законів законодавчого стилю, недотримання елементарної логіки викладу, неузгодженість термінології та суперечливість правових норм у законодавчих актах не тільки негативно впливає на виконання вміщених в них правових приписів, а й формує зневагу до «букви закону» і навіть правовий нігілізм.
Ось чому лінгвістична підготовка законопроектувальників є комплексною і багатоаспектною. Вона спрямована на оволодіння спеціальними знаннями в галузі юридичної лінгвістики (нового і перспективного напряму міжгалузевих досліджень, що синтезує здобутки правничих і мовознавчих наук, зокрема юридичної техніки, термінознавства, семантики, стилістики, синтаксису) та набуття практичних навичок підготовки й оформлення тексту законопроекту (у процесі яких застосовуються сучасні технології мовного моделювання правових норм, стилістичного експерименту, редакторського аналізу та лінгвістичної експертизи законопроекту в цілому). Ці знання й навички допоможуть кваліфіковано, на наукових засадах розв’язувати наявні у сучасному законодавстві численні мовно-термінологічні проблеми, адже від того, як вони вирішуватимуться, залежить не лише якість певного законодавчого тексту, а й ефективність законодавства і законодавчого регулювання в цілому.
Мову закону, її термінологічний апарат, граматичні та стилістичні особливості безпосередньо вивчає законодавча лінгвістика, увага якої сфокусована на виявленні закономірностей функціонування мовних одиниць у законодавчих текстах, пошук оптимальних засобів мовної репрезентації правових норм, встановлення правил використання мовних ресурсів у сфері законодавства і законотворення, і на основі цього – розроблення науково-обґрунтованих методичних рекомендацій щодо мовного оформлення законопроектів, практичних порад для вирішення складних випадків слово- і терміновживання, уникнення типових помилок, пропозицій щодо їх виправлення.
Сприяє активізації науково-прикладних розробок у цій сфері низка факторів: реформування і демократизація правових систем, необхідність створення єдиного європейського законодавства засобами простої, ясної та зрозумілої мови; потреба вдосконалення механізму правового регулювання шляхом підвищення ефективності й оптимізації мовних засобів у сфері правової комунікації. В Україні розвиток законодавчої лінгвістики стимулюється також нагальними потребами впорядкування й удосконалення законодавчої бази, уніфікації та стандартизації термінології законодавства, створення єдиних загальнонаціональних правил законодавчої техніки, методів законопроектної роботи, запровадження процедури лінгвістичної експертизи законопроектів.
Мова законодавства – це функціональний різновид літературної мови з характерними лінгвостилістичними і структурно-жанровими ознаками, обумовленими специфікою правотворчої діяльності, її соціальним завданням і призначенням. Як соціально й історично сформована сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматико-стилістичних) мова закону являє собою поліфункціональну, багаторівневу, відкриту систему.
Поліфункціональність законодавчої мови полягає у реалізації нею специфічного набору функцій: 1) номінативна (називання правових реалій і понять); 2) гносеологічна (знаряддя й спосіб правового пізнання, оволодіння суспільно-правовим досвідом); 3) аксіологічна (правової та морально-етичної оцінки); 4) комунікативна (спілкування); 5) регулювальна (правове регулювання людської поведінки та суспільних відносин через волевиявлення суб’єкта права та вплив на правосвідомість); 6) культуроносна (збереження й передачі правового знання та правової культури); 7) естетична (ясність, точність, однозначність, лаконічність, нормативність, коректність, мовностилістична довершеність як еталонні якості нормативно-правового тексту).
Багаторівневість законодавчого тексту простежується в застосуванні мовних одиниць і засобів різних рівнів: законодавчі терміни, словосполучення і фразеологізми, законодавчі дефініції, лексико-граматичні моделі, синтаксичні конструкції, макротекст, засоби та прийоми законодавчої стилістики тощо.
Відкритість мови законодавства як системи виявляється у наявності в законодавчому тексті загальновживаної лексики, термінології суміжних із правом сфер, у процесах термінологізації та детермінологізації, тенденції до розширення законодавчого словника за рахунок новоутворень, взаємодії власних мовних ресурсів і запозичень тощо.
Сучасні дослідження в галузі законодавчої лінгвістики виявляють специфічні ознаки законодавчого тексту на лексичному, семантичному, граматичному та стилістичному рівнях. До них належать: термінологія законодавства (у складі якої – власне юридичні та неюридичні терміни); номенклатурні позначення (власні назви державних установ, органів, організацій, інституцій, відділів, рангів, посад, нагород, звань, нормативно-правових актів, документів); абревіатури (правові, адміністративні, політичні, дипломатичні, соціальні тощо); нормативна дефінітивність термінів і номенклатурних назв; законодавча фразеологія (юридичні формули, штампи, кліше); моносемантизм (на рівні контексту); узагальнено-абстрагований виклад правового змісту (відповідні лексико-граматичні моделі, форми, конструкції); стандартизованість і стереотипність (лексичних, граматичних, синтаксичних і композиційних засобів); іменниковий характер тексту (домінування імені над дієсловом): віддієслівні та відприкметникові іменники, прикметники, субстантиви, нанизування імен у родовому відмінку, відіменні прийменники та ін.; переважання дієслів у формі 3 особи однини, теперішнього часу, інфінітива у поєднанні з іменником, прикметником, предикативним прислівником чи дієсловом; синтаксичні конструкції у формі регулятивно-нормативних тверджень (констатаційного, зобов’язального, імперативного, заборонного, оцінно-правового характеру); застосування граматичної категорії модальності для регламентації різних моделей правової поведінки (можливості / неможливості, бажаності, необхідності, обов’язковості дії); узагальненість та знеособленість викладу (безособові, неозначено-особові, узагальнено-особові, інфінітивні, дієприслівникові та інші конструкції); імперативний інфінітив; поширеність речень із пасивно-зворотним дієсловом на –ся в ролі предиката та пасивних конструкцій; предикативні форми на -но, -то; переважання складнопідрядних синтаксичних конструкцій над складносурядними і безсполучниковими; прямий порядок слів; послідовна зміна тем і рем; вибірковість, повторюваність синтаксичних конструкцій; суб’єктивно-авторська відстороненість; монологічний характер викладу; стилістична однорідність; емоційно-експресивна нейтральність; відсутність виражально-образних засобів (епітетів, метафор, гіпербол, народно-розмовних фразеологізмів, риторичних прикрас тощо); коректність; логічна впорядкованість викладу нормативного змісту на рівні тексту, рубрикації, графічного розташування частин: поділ тексту на періоди, статті (з підзаголовками), пункти (з нумерацією та іншими знаками), абзаци; відсутність зайвих (надлишкових) елементів тощо.
У наведеному переліку пріоритетне місце посідають такі якісні характеристики законодавчого тексту, як точність, ясність, однозначність. Точність мови закону є найважливішою передумовою однозначного розуміння, тлумачення і виконання правових приписів. Законодавчий текст повинен передавати думку, ідею законодавця максимально точно, не допускати двозначності, довільного тлумачення, бути зрозумілим і ясним для громадян.
Узагальнення особливостей мови закону на основі спостереження за функціонуванням мовних одиниць у законодавчих текстах різних жанрів, регламентація спеціальних мовностильових норм у формі загальних вимог до нормативно-правового тексту та надання практичних рекомендацій щодо доцільності вживання тих чи інших мовних засобів у законодавчих актах здійснюється в межах законодавчої стилістики – підрозділу законодавчої лінгвістики. Отже, основними поняттями і категоріями, якими ми оперуємо, аналізуючи мову законів, є насамперед стилістичні поняття й категорії.
Суворе дотримання норм офіційно-ділового стилю української літературної мови в його основному різновиді – законодавчому підстилі є передумовою створення якісного законодавчого тексту. Офіційний характер законодавчого тексту обумовлений його особливою державно-регулювальною функцією та процедурно закріпленою офіційно-документальною формою.
Отже, найважливішими критеріями оцінки якості законодавчого тексту у світлі мовностилістичних вимог є: офіційність, точність, однозначність, зрозумілість, стислість, узагальненість, стандартизованість, нормативність, логічність, стилістична однорідність, емоційно-експресивна нейтральність, відсутність індивідуально-авторських рис. Саме крізь призму цих лінгвістичних параметрів юрлінгвістам-експертам слід оцінювати текст кожного законопроекту, а законодавцям шукати оптимальний варіант формулювання законодавчої думки (як на рівні окремої правової норми, так і законопроекту в цілому).
Балтаджи Поліна
ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ
Дискусії, що тривають в сучасній науці свідчать про неоднозначне ставлення до ролі іншомовних слів у формуванні юридичної терміносистеми [1; 2]. Особливу увагу привертає тенденція до поповнення мови, яка, на перший погляд, більше схожа на її витіснення чи заміну, ніж на розвиток. Йдеться про запозичення слів з інших мов.
Важлива роль у процесі запозичення належить перекладачеві (подекуди перекладацьку діяльність називають джерелом появи нових термінів). Переклад – це не лише намагання передати певну інформацію засобами іншої мови, а й випробування мови перекладу, її здатності передавати думку, висловлену іншою мовою. І якщо в юридичній мові бракує необхідних лексичних одиниць, саме перекладачі першими намагаються створити відповідний лексичний еквівалент. Рішенням у такій ситуації може бути: використання першоджерельного терміна або його транскрибованої версії – пряме запозичення (агент, акція, гарантія, експорт, компанія, компенсація, контракт, ліцензія, менеджер, пролонгація); підбирання парафрази – роз’яснення; надання термінологічного статусу слову загального вжитку – термінотворення.
І хоча переклад правових текстів не повинний бути інтерпретацією, уникнути суб’єктивного підходу досить складно. Як свідчать спеціальні дослідження, складність перекладу правових текстів визначена тим, що кожне слово має не лише своє основне значення, а й деякі нюанси, які сформувалися в результаті його розвитку в певному контексті; правова мова навіть у межах однієї мови розглядається як окрема мова, слова та фрази можуть мати специфічне значення, яке формувалося століттями, або ж бути відкритими для тлумачення; у кожній мові наявна чимала кількість слів, які мають однакове походження (наприклад, від латинських слів), які можуть по-різному трактуватися правовим лексиконом різних мов; існують різні версії однієї мови, які можуть різнитися синтаксично, лексично та семантично; кожна мова має свої граматичні особливості: існують мови, яким не властиві граматичні часи, одні мови мають більше способів чи видів дієслів, інші – менше.
На перекладача покладається велика відповідальність, оскільки термін, створений перекладачем, стає фактом рідної мови і в подальшому продовжує існувати незалежно. У цьому процесі важливо уникати помилкового вживання, тому в пошуках адекватного еквівалента орієнтиром мають бути офіційні тексти інших мов.
Критеріями якості перекладу, як і тексту в цілому, виступають точність, зрозумілість та дотримання офіційного стилю. При цьому, значення характеристик визначається типом юридичного тексту: якщо для перекладу правових актів пріоритетом є точність, то для юридичних текстів дискусійного характеру першочерговим є доведення інформації. Факторами, що зумовлюють процес перекладу, можна назвати: сферу дії тексту – легше піддаються перекладу тексти з міжнародного права і співробітництва, ніж тексти, сферою дії яких є національна правова система (адміністративне право, сімейне право); спорідненість мов; рівнозначність розвитку правових систем і систем термінів: юридичний переклад – це не лише перехід інформації з однієї мови до іншої, це перехід інформації з однієї системи права до іншої. Тобто перекладач має вміти не просто перекладати слова з однієї мови на іншу, а робити це з урахуванням культури та особливостей правових систем.
Здебільшого ж якість перекладу залежить від рівня кваліфікації перекладача: перекладачі-лінгвісти та галузеві фахівці мають різні підходи до перекладу. Саме це часто стає причиною невдалого перекладу [3, с. 83]. Тому перекладачі-лінгвісти повинні розумітися у відповідній галузі – у даному випадку йдеться про специфіку юридичної термінології, а творці права – не ігнорувати правила мовознавства. Досягнення високої якості, ідентичності та адекватності перекладу – першочергове завдання та ознака подолання лінгвоетнічного бар’єра.
Щодо юридичних текстів відповідна практика діє в адміністрації Європейського Союзу, де юристи перевіряють перекладені тексти, а в Суді Європейського Союзу перекладацька діяльність здійснюється виключно юристами [4, с. 509]. Запозичення такої практики може бути реальним лише за наявності високої мовної культури юристів; вільного володіння іноземними мовами, синтезованими лінгвістичними та правовими знаннями, навичками їх застосування; розуміння особливостей терміносистем; державної зацікавленості.
У пошуках об’єктивних стандартів якості правового перекладу правовим перекладачам рекомендовано дотримуватися таких основних правил: поважати культурні особливості іншої правової системи (перекладати не просто слова, а, у широкому розумінні, правову культуру); визнавати та відтворювати в перекладі стиль правової системи, відбитий у мові, з якої здійснюється переклад.
Правникам рекомендовано: надавати детальні інструкції щодо перекладу (специфікація роботи, мета та роль документа, який має бути перекладено, тощо); поважати мовну номенклатуру (семантику термінології згідно з особливостями правової системи походження тощо).
Література:
- Лисиченко Л. А. Лексико-семантична система української мови / Л. А. Лисиченко. – Харків : Вид-во ХДПУ, 1997. – 137 с.
- Попова Н. О. Аспекти лінгвістичних досліджень чужомовних запозичень в українській мові / Н. О. Попова // Вісник МСУ (Vestnik MSY), 2003. – Т. VI. – № 1. – С. 48–52. – («Філологічні науки»).
- Скорходько Э. Ф. Вопросы перевода английской научно-технической литературы / Э. Ф. Скорходько. – К. : Изд-во Киевского ун-та, 1963. – 92 с.
- Юриспруденция ХХI века: горизонты развития : очерки / [под ред. Р. А. Ромашова, Н. С. Нижник]. – СПб.: Санкт-Петербургский ун-т МВД России, 2006. – 657 с.
Бальцій Юрій
СУДОВИЙ ЗАХИСТ У СИСТЕМІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ГАРАНТІЙ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ
Найважливішою передумовою повного та ефективного виконання завдань та функцій місцевого самоврядування, забезпечення його реального характеру безумовно є гарантованість місцевого самоврядування, що забезпечується комплексом засобів та умов правового, політичного, економічного, соціального тощо характеру.
В системі гарантій місцевого самоврядування особливе місце займають спеціальні (юридичні) гарантії – правові засоби, які забезпечують нормальну організацію та функціонування, місцевого самоврядування, діяльність його органів та посадових осіб, інших елементів системи місцевого самоврядування. Юридичні гарантії встановлені Конституцією України, Європейською хартією місцевого самоврядування, законами України і спрямовані на забезпечення та захист прав місцевого самоврядування, його самостійність та ефективність. Так, в ст. 11 Європейської хартії місцевого самоврядування прямо передбачено: «Місцеві власті мають право використовувати засоби правового захисту для забезпечення вільного здійснення своїх повноважень і поважання принципів місцевого самоврядування, які утілені в конституції чи національному законодавстві».
Серед юридичних гарантій суттєве практичне значення для забезпечення організаційної самостійності територіальних громад, їх органів та посадових осіб має судовий захист – передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) відповідно до положень ст. 145 Конституції України право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Слід зазначити, що проблема судового захисту прав та інтересів місцевого самоврядування є багатоаспектною, вона охоплює різні напрямки правоохоронної діяльності, що обумовлено потребами захисту прав різних суб’єктів місцевого самоврядування. Так, на практиці виникає потреба захисту прав територіальної громади в цілому, її окремих складових частин (внутрішніх громад, наприклад, громади району в місті), органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прав окремих громадян на участь у здійсненні місцевого самоврядування тощо. При цьому, порушення прав та інтересів місцевого самоврядування можуть спостерігатися як з боку органів державної влади, так і з боку органів та посадових осіб місцевого самоврядування різного територіального рівня.
Концептуальне визначення можливості застосування та реалізації системи гарантій щодо становлення, функціонування та реалізації місцевого самоврядування міститься у Конституції України. Відповідно до ст. 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Гарантованість прав місцевого самоврядування є необхідною передумовою його організації, функціонування та розвитку в будь-якій країні. Відповідно, здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується цілою системою гарантій, яку становлять: економічні, політичні, правові та інші умови та засоби, що забезпечують повну і ефективну реалізацію прав місцевого самоврядування та їх надійний захист.
Слід відмітити, що охорона, захист, припинення порушень та поновлення порушених прав місцевого самоврядування може здійснюватися за допомогою багатьох засобів правового захисту, проте центральне місце в системі правових гарантій захисту прав місцевого самоврядування посідає судовий захист. Судова влада є самостійною гілкою державної влади, вона незалежна від інших гілок влади в державі, що надає їй реальну можливість в процесі вирішення правових спорів забезпечити законність, зміцнити правопорядок, захистити конституційний лад, однією із засад якого є принцип визнання та гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).
На особливу важливість судового захисту в системі гарантій прав місцевого самоврядування вказує багато факторів, наприклад, він є ефективним засобом захисту від посилення адміністративного тиску на органи та посадових осіб місцевого самоврядування. Крім того, не є секретом, що значна кількість актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, ще порушують права територіальних громад та їх членів тощо. До цих факторів можна також віднести і значну кількість випадків дострокового припинення повноважень сільськими, селищними, міським головами, головами районних, районних у містах та обласних рад. Так, тільки з часу останніх місцевих виборів достроково припинили свої повноваження половина голів обласних рад, значна частина сільських, селищних, міських голів. Звичайно, причини такого явища можуть бути різні: добровільна відставка, перехід на іншу роботу тощо. Але на жаль ще не поодинокими є випадки, коли повноваження відповідних посадових осіб місцевого самоврядування припиняються достроково під тиском органів виконавчої влади чи їх посадових осіб.
Характеризуючи прагматичний характер гарантій місцевого самоврядування на судовий захист і роль судів в механізмі захисту прав місцевого самоврядування, перш за все, слід зазначити, що право на судовий захист прав місцевого самоврядування є конституційним принципом (ст. 145 Конституції України).
Цей засіб захисту прав місцевого самоврядування передбачений також і Європейською хартією місцевого самоврядування (ст. 11), згідно з якою місцевим властям надається право використовувати засоби правового захисту для забезпечення вільного здійснення своїх повноважень і поважання принципів місцевого самоврядування, які утілені в конституції чи національному законодавстві. Відповідно до положень Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) передбачає право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Процедура звернення до суду посадових осіб та органів місцевого самоврядування, окремих громадян встановлюється у відповідних процесуальних кодексах.
Одним з найважливіших конституційних принципів організації і діяльності органів публічної влади (у тому числі і органів місцевого самоврядування) є принцип законності (ст. 19 Конституції України), який полягає у тому, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно цього принципу органи та посадові особи місцевого самоврядування в Україні можуть захищати лише ті права, якими їх наділено згідно чинного законодавства.
Законодавство України встановлює матеріальні та процесуальні права місцевого самоврядування. Зокрема, матеріальні права місцевого самоврядування закріплені у Конституції, загальних законах («Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. т. ін.), галузевому законодавстві.
Процесуальні права поряд з матеріальними є юридичною підставою судового захисту прав місцевого самоврядування і закріплюються здебільшого у відповідних процесуальних кодексах (Цивільно-процесуальному, Кримінально-процесуальному, Господарському процесуальному кодексах). Згадані процесуальні норми в свою чергу багато в чому залежать від законодавства, яке визначає судовий устрій та порядок судочинства в країні.
Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюється виключно судом – Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу систему судів загальної юрисдикції становлять: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.
Правосуддя в судах загальної юрисдикції здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ, передбачених законом. При цьому суди повинні застосовувати чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, як частину національного законодавства України. Перегляд справ в апеляційному, касаційному порядку і за нововиявленими та іншими обставинами, передбаченими Конституцією та законами України, здійснюється судом колегіально у складі не менше 3 професійних суддів.
Таким чином, судовий процес в Україні відтепер не передбачає стадії нагляду, з’явилася нова апеляційна інстанція, а касаційна інстанція зазнала певних змін. Якщо раніше було всього 3 ланки судів, з яких 2-а та 3-я розглядали справи по всіх трьох інстанціях (1-а, касація, нагляд) а також справи за нововиявленими обставинами, то зараз ланок стало чотири (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України), наглядової інстанції не існує, а касаційна має місце тільки при розгляді Вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України.
Слід зазначити, що судовий захист прав місцевого самоврядування здійснюють всі судові органи – Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, система яких повинна бути побудована за принципами територіальності і спеціалізації. Судовий захист серед юридичних гарантій має суттєве практичне значення для забезпечення організаційної самостійності територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Гадаємо, що саме ефективний судовий захист прав місцевого самоврядування, як найбільш дієвий засіб захисту прав та інтересів, сприятиме розвитку громадської активності, підвищенню ролі та відповідальності територіальних громад у вирішенні проблем місцевого життя, наданню соціальних послуг населенню, економічному та соціально-культурному розвитку територій.