Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Гараджаев Джейхун
Історичні аспекти розвитку трудового законодавства у другій половині хх століття
Перший – післявоєнний, який охоплює другу половину 40-х - початок 50-х років; Другий
Третій – період уповільнення темпів суспільного розвитку, який охоплює середина 60-х – середина 80-х років; Четвертий
Щодо основних напрямів реформування кримінально-виконавчої служби в україні
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   86

Гараджаев Джейхун


МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ КРИТЕРИИ ОГРАНИЧЕНИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА С ЦЕЛЬЮ ОБЕСПЕЧЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ

Ограничения прав человека в той или иной степени возникают при осуществлении правоохранительной деятельности государства. Власть для обеспечения законных интересов общества и государства, реализации своих защитных функций вынуждена в определенных законом пределах ограничивать права человека. Но эти ограничения должны быть только на основании Закона и соответственно должны быть в пределах необходимых для достижения цели востребованной обществом. Одним из этих целей является обеспечение национальной безопасности.

Национальная безопасность в современном обществе понимается как широкая политологическая, социологическая, экономическая и правовая категория. Определение национальной безопасности, рассмотрение ее понятийного аппарата не является предметом настоящей статьи. Следует лишь подчеркнуть, что национальная безопасность как объект конституционно-правового исследования в правовой системе демократических стран имеет определенные правовые черты. Обеспечение национальной безопасности жизненно важный интерес для каждой общности людей. Поэтому международно-правовые акты, ограничение прав человека с целью обеспечения интересов национальной безопасности, рассматривают как допустимые правовые механизмы.

С середины ХХ века проблема защиты прав человека вышла далеко за пределы отдельного суверенного государства. Таким образом, возникла необходимость в создании универсальных международно-правовых соглашений, закрепляющих стандарты прав человека. Международным правом формировалась система личных (гражданских), политических, экономических, социальных и культурных прав и свобод человека. Международные стандарты прав человека установили определенную планку, которую государство должно признавать как низший предел в предоставлении прав и свобод личности.

Однако международно-правовые акты содержат не только перечень стандартов прав и свобод, но и определяют пределы их ограничений. По этому поводу А.В.Малько отмечает, что «так же, как существуют международные стандарты всеобщих прав, должны существовать и стандарты их ограничений с комментариями целей и условий их применения с тем, чтобы, с одной стороны, уничтожить основу для произвола и злоупотребления властью, а с другой стороны, создавать общие «наднациональные» механизмы реализации прав человека и их ограничений» [1].

Обобщив особенности международно-правовых ограничений их можно разделить на две основные группы: общие условия ограничения, применяемые в демократическом обществе и ограничения, действующие в условиях военного и чрезвычайного положения.

Рассматривая стандарты ограничений прав и свобод, следует выделить группу тех прав и свобод, которые международные акты закрепляют в качестве не подлежащих никаким ограничениям. К этим правам относятся: право не подвергаться пыткам и бесчеловечному или унижающему достоинство обращению или наказанию; свобода от рабства и подневольного состояния; право на защиту нарушенных прав и свобод;право на справедливое судебное разбирательство; право на иммунитет от обратной силы уголовного закона; право не быть подвергнутым заключению за невыполнение договорных обязательств. Эти права трансформируются в отдельные статьи конституций и создают в национальных правовых системах гарантии личности, от какого либо вмешательства государства. Международные стандарты, ни при каких условиях и целях, включая обеспечение общественного порядка и национальной безопасности, не допускают в каких-либо формах и сроках ограничение перечисленных прав и свобод.

Однако действия связанные с обеспечением национальной безопасности сопряжены с вмешательством в права человека. Например, при проведении оперативно-розыскной деятельности может быть ограничено право на частную жизнь. Международно-правовые акты допускают эти ограничения. В соответствии со ст.29 Всеобщей Декларации прав человека «каждый человек должен подвергаться только таким ограничениям, какие установлены законом исключительно с целью обеспечения должного признания и уважения прав и свобод других и удовлетворения справедливых требований морали, общественного порядка и общего благосостояния в демократическом обществе». Статья 4 Международного Пакта об экономических, социальных и культурных правах определяет, что «ограничения могут устанавливаться, исключительно с целью способствовать общему благосостоянию в демократическом обществе». В отдельных статьях Международного Пакта о гражданских и политических правах ограничения могут вводиться, если они необходимы для охраны национальной безопасности, общественного порядка, здоровья или нравственности населения, прав и свобод других лиц, общественной безопасности, для уважения прав и репутации других лиц. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод в соответствии со ст.15 допускает ограничение отдельных прав человека и закрепляет следующие цели: интересы государственной безопасности и общественного спокойствия, экономическое благосостояние страны, предотвращение беспорядков или преступлений, охрана здоровья или нравственности, защита прав и свобод других лиц, охрана общественного порядка, территориальная целостность, защита репутации.

Нормы международного права, допускающие ограничения прав и свобод, часто являются объектом толкований Европейского суда по правам человека и Конституционных судов суверенных государств. Эти судебные прецеденты, безусловно, что должны являться ориентиром для законодательных органов.

Если взять за основу естественную теорию права, то следует признать, что государство создается обществом для обеспечения своего благосостояния и защиты прав каждого человека, носящих взаимный характер по отношению к правам других людей. Как было отмечено, в современном конституционном праве постсоветских стран понятие национальная (государственная) безопасность имеет определенные правовые черты. Круг субъектов обеспечивающих национальную безопасность достаточно широкий. Поэтому правовые системы могут определить лишь предел вмешательства государственных органов осуществляющих функции безопасности.

Функции государства по обеспечении национальной безопасности носят важный социальный характер: обеспечения территориальной целостности, защита нации и национальной независимости и т.д. Поэтому обеспечение национальной безопасности в демократических странах может выступать в качестве цели ограничения прав человека и гражданина.

Однако Сиракузские принципы толкования ограничений определяют, что на национальную (государственную) безопасность нельзя ссылаться: а) в качестве причины введения ограничений, когда речь идет о предотвращении только местной или относительно изолированной угрозы закону или порядку; б) в качестве предлога для введения неопределенных или произвольных ограничений; в) в качестве оправдания мер, имеющих целью подавление оппозиции или преступную репрессивную практику против своего населения. [2]

В соответствии с рекомендациями необходимо установить причинную связь между поведением человека и угрозой безопасности государства. Действия государства, ограничивающие права человека должны быть пропорциональны угрозам. Например, азербайджанский законодатель перед октябрьскими президентскими выборами 2008 года, учитывая рекомендации ОБСЕ [3], утвердил в новой редакции пункт 6 ст.4 Закона Азербайджанской Республики «О свободе собраний» от 13 ноября 1998 года, который предписывает, что «специальные средства могут применяться только пропорционально опасности»[4].

Международно-правовые требования по вопросам ограничений наиболее ясны при их эмпирическом выражении. В различных ситуациях основании и условия ограничений по форме хоть и выражаются по-разному, по сути своей неизменны. Согласно международно-правовым актам ограничения прав и свобод должны быть установлены законом. Закрепление ограничений исключительно законом должно защитить человека от произвольных мер, к которым может прибегнуть исполнительная власть при обеспечении национальной безопасности. Например, по делу Форг против Германии Европейский Суд по правам человека отмечает, «любые ограничения должны быть убедительно подтверждены» [5]. Ограничения должны быть необходимы в демократическом обществе и соразмерны установленным целям. Такие гарантии очень важны в демократическом обществе.

Таким образом, можно заключить, что некоторые права и свободы международные акты закрепляют в качестве абсолютных и не подлежащих ограничениям даже при обеспечении национальной безопасности. Наряду с этим международно-правовые акты определяют общие условия и основания ограничений основных прав человека с целью обеспечения национальной безопасности.

Литература:
  1. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. Саратов.: 1994. - С.72
  2. Сиракузские принципы толкования ограничений и отступлений от положений Международного Пакта о гражданских и политических правах // Вестник Московского государственного университета., Серии Право. 1992. - №4. – С.61.
  3. Republic of Azerbaijan parliamentary elections 6 november 2005 // www.osce.org/odihr.
  4. Изменения и дополнения в Закон Азербайджанской Республики «О свободе собраний» от 13 ноября 1998 года // Газета Азербайджан – 05 августа 2008 года.
  5. Решение Европейского Суда по делу Форг против Германии от 26 сентября 1995 года // Сборник решений Европейского суда по правам человека.- Т.2. – М. - 2000. – С.112



Головань Тетяна

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Характерною рисою розвитку законодавства в другій половині двадцятого століття було формування саме трудового законодавства. Кожний етап цього формування відображав особливості соціально - економічного та політичного положення СРСР.

Можна виділити чотири періоди:

Перший – післявоєнний, який охоплює другу половину 40-х - початок 50-х років;

Другий - період лібералізації суспільних відносин, який охоплює середину 50-х – середину 60-х років;

Третій – період уповільнення темпів суспільного розвитку, який охоплює середина 60-х – середина 80-х років;

Четвертий – період перебудови, 1985 – 1991 роки.

Післявоєнний період характеризувався відновленням дії норм трудового права, які не застосовувались у військовий час. 30 червня 1945 року було прийнято Указ Президіума Верховної Ради СРСР, який припиняв трудові мобілізації громадян, щоденні обов’язкові понадурочні роботи, відновлював восьмигодинний робочий день, а також чергові та додаткові відпустки працівникам та службовцям.

У червні 1945 року на підставі Закону про демобілізацію місцеві органи влади та керівники підприємств повинні були надавати роботу всім демобілізованим військовослужбовцям протягом місяця.

В перші післявоєнні роки значно підвищилась роль профспілок. Фабрично-заводські комітети не допускали понадурочні роботи лдя вагітних жінок, комлячих матерів, підлітків, хворих на відкриту форму туберкульозу. Місцеві комітети повинні були контролювати додержання трудового законоадвства адміністрацією, насамперед відносно робочого часу, часу відпочинку, праці жінок та підлітків.

З початку 1947 року на підприємствах було відновлено укладання колективних договорів між адміністрацією та профспілками. Такі договори повинні були регламентувати питання щодо виконання та перевиконання державних планів, додержання трудової дисципліни, умов життя трудящих. Необхідно зазначити, що саме в післявоєнний період значно збільшилась роль профспілок, що в свою чергу сприяло покращенню охорони праці та здоров’я трудящих [1].

Для періоду лібералізації характерним було прийняття низки заходів щодо підвищення рівню життя громадян та забезпечення їх соціальних прав. Особливе значення має Закон СРСР від 15 липня 1964 року про підвищення заробітної платні працівників просвіти, охорони здоров’я, житлово-комунальних господарств, торгівлі й громадського харчування та інших. Означеним законом передбачалось підвищення заробітної платні на 15 – 25% [10].

В серпні 1955 року було прийнято Указ Президіуму Верховної Ради СРСР, відповідно до якого для осіб віком від 14 до 16 років робочий день встановлювався тривалістю 4 години, а для робочих та службовців віком від 16 до 18 років – 7 годин. Крім того для робочих та службовців віком до 18 років надавали відпустку тривалістю 1 місяць.

В травні 1956 року було прийнято новий Указ Президіуму Верховної Ради СРСР, який запроваджував шестигодинний робочий день для осіб віком від 16 до 18 років. З грудня 1956 року прийняття на роботу осіб, які не досягли 16 років взагалі заборонялося [9].

Значним кроком назустріч інтересам особам, що працювали за наймом, було отримання ними права на одностороннє розірвання трудового договору з попередженням адміністрації за 2 тижні.

В цей період робочі та службовці, які були звільнені з роботи за власним бажанням, втрачали стаж безперервної роботи та отримували право на забезпечення допомогою за тимчасову непрацездатність лише після того, як відпрацюють не менше 6 місяців за новим місцем роботи. Але таке правило не розповсюджувалося на робочих та службовців, які були звільнені у зв’язку з хворобою чи інвалідністю; на осіб, що припинили роботу у зв’язку із зарахуванням до вищого чи середнього спеціального навчального закладу або до аспірантури; на осіб, які були звільнені у зв’язку з переводом чоловіка чи дружини на роботу в іншу місцевість; до вагітних жінок та матерів, що мають дітей віком до 1 року, у зв’язку з переходом їх на роботу за місцем проживання.

У січні 1957 року Президіум Верховної Ради СРСР затвердив нове Положення про порядок розгляду трудових спорів, відповідно до якого трудові спори розглядалися комісіями по трудовим спорам, фабричними, заводськими, місцевими комітетами профспілок, народними судами [8].

14 липня 1956 року було прийнято Закон СРСР про державні пенсії. Право на пенсію отримали громадяни, якщо вони стали інвалідами, а також особи, які досягли пенсійного віку (робочі та службовці) або ж у випадку втрати годувальника. Особи, які отримували право на різні пенсії могли обирати лише один вид. пенсії не оподатковувались. Законом було встановлено єдині критерії для призначення пенсій.

У липні 1958 року Президіум Верховної Ради СРСР прийняв Положення про права фабричного, заводського та місцевого комітету профспілки. Фабрично-заводські комітети здійснювали контроль за виконанням адміністрацією підприємств законодавства про працю і правила з техніки безпеки, за роботою підприємств торгівлі та громадського харчування, за правильність оплати праці.

Роль профспілок ще більше зростала у зв’язку з тим, що у 1962 році було прийнято рішення, відповідно до якого документи, які необхідно подати для призначення пенсій робочим та службовцям, попередньо готували комісії профспілкових комітетів з пенсіонних питань разом з адміністрацією підприємств, установ, організацій за останнім місцем роботи робочого чи службовця.

Період уповільнення темпів суспільного розвитку знаменувався набранням чинності у 1970 році Основ законодавства СРСР та союзних республік про працю, що сприяло розробці та прийняттю Кодексі законів про працю союзних республік.

Період перебудови характеризувався насамперед значним розширенням прав трудових колективів. Перехід до нових методів господарювання вимагав серйозних змін в трудовому законодавстві. Саме тому у лютому 1988 року Основи трудового законодавства СРСР та союзних республік, а потім і КЗпП союзних республік було доповнено главами «Забезпечення зайнятості вивільнених працівників» та «Трудовий колектив».

Велике значення мало створення рад трудових колективів, перехід до виборності керівників підприємств та їх підрозділів, заміщення посад спеціалістів на конкурсній основі.

Наприкінці 80-х років було відмінено додаткові відпустки, що надавались за виконання громадських обов’язків.

Перехід до ринкових відносин призвів до появи безробіття.

Крім того саме в цей період було прийнято відповідні законодавчі акти щодо захисту материнства та дитинства.

Зміни в трудовому законодавстві, що відбувалися у період з 1989 по 1991 рік стали лише першим кроком на шляху пристосування норм трудового права до нових економічних умов. Нажаль останній крок на цьому шляху ще не зроблено, хоча кожна союзна республіка колишнього СРСР існує самостійно. Проголошення України правовою, демократичною та соціальною державою також особливо не прискорило цей процес. Залишається дуже багато питань, на які неможливо знайти відповіді, керуючись чинним законодавством. Саме тому хочеться наголосити на гострій необхідності прийняття нового трудового кодексу України, положення якого б повністю відповідали особливостям сучасних суспільних відносин.

Література:
  1. Долгилевич Р.В. // Трудовое право, №5, 2002г.
  2. Зайкин А.Д., Войленко Е.И., Гейхман В.Л. Основы трудового законодательства СССР: учебное пособие. – М.: Высшая школа, 1978г.
  3. Закон СССР «О государственных пенсиях» от 14 июля 1956г. // Ведомости Верховного Совета СССР», 1956г., №12, ст.313.
  4. Основы Союза ССР и союзных республик о труде от 15 июля 1970г.
  5. Охрана труда. / под ред. И.М. Жданова, Н.А. Залужского – М.: Профиздат, 1985г.
  6. Положение о порядке назначения и выплаты государственных пенсий // СП СССР, 1957г., №17, ст.86
  7. Положение о порядке рассмотрения трудовых споров // Ведомости Верховного Совета СССР», 1974г., №22, ст.325.
  8. Положение о правах фабричного, заводского, местного комитета профессионального союза от 27 сентября 1971 г. // Ведомости Верховного Совета СССР», 1971г., №39, ст.382.
  9. Советское трудовое право. / под ред. Н.Г. Александрова. – М., 1972г.
  10. Советское трудовое право / под ред. А.С. Пашкова. – М., 1976г.



Гончар Тетяна

ЩОДО ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Кримінально-виконавча служба – це система державних органів, що займаються виконанням покарань та триманням під вартою підозрюваного (обвинуваченого). Загальновизнаною є необхідність реформування кримінально-виконавчої служби, що тривалий час мала каральний характер. Тому взято курс на розробку альтернативних нарпямів попередження злочинності та впровадження якісно нових підходів до вирішення конфлікту між потерпілими та правопорушником. Так, Указом Президента України від 08.04.2008 р. було затверджено Концепцію реформування системи кримінальної юстиції, якою передбаченно запровадження відновного правосуддя, ювенальної юстиції, пробації тощо [1]. Представництво Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні фінансувало розробку проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації кримінального законодавства та організаційно-правових передумов впровадження пробації) «. Грант на розробку законопроекту отримав Харківський громадський центр «Молодь за демократію». Останні роки проводтся міжнардні конференції, круглі столи, присвячені запровадженню відновного правосуддя та його складових. Наприклад, 20 червня 2008 р. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності були проведені комітетські слухання та «круглий стіл» на тему: «Шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері правопорушень, вчинених неповнолітніми, в контексті гармонізації з міжнародними нормами і стандартами (щодо законодавчого забезпечення впровадження пробації в Україні)» тощо.

Термін «пробація» використовується в літературі як: 1) концепція соціальної роботи із правопорушником; 2) вид покарання, не пов’язаний з позбавленням волі; 3) спеціальна служба; 4) орган державної влади. У п. 18 Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, пробація передбачена як захід, альтернативний покаранням, пов’язаним з позбавленням волі [2]. У вітчизняному законодавстві термін «пробація» не застосовується, хоча згадується у вказаній Концепції реформування кримінальної юстиції.

Пробація вперше була запроваджена у країнах англосаксонської правової сім’ї. Англійські та американські заходи можуть розглядатися як альтернатива перебування злочинців у тюрмі із залученням так званих офіцерів пробації, на яких покладаються такі обов’язки: 1) відвідувати осіб, які перебувають під наглядом, або отримувати від них інформацію з періодичністю, що встановлюється пробаційним ордером або частіше, якщо це вважає за необхідне офіцер пробації; 2) спостерігати за дотриманням правопорушником своїх обов’язків; 3) надавати суду інформацію щодо поведінки правопорушника; 4) надавати правопорушнику поради, сприяти йому, бути дружнім та коли це потрібно, докладати зусиль до його працевлаштування. Отже, у більшості Європейських країн, у Великій Британії та США пробація (від англ. probation – випробування) застосовується як випробування умовним засудженням, форма соціально-правового контролю щодо правопорушників, поєднана з соціально-психологічною роботою та широким залученням державних, громадських організацій і окремих громадян (волонтерів).

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу (далі –КВК України), органами виконання покарань в Україні є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавчі інспекції. Згідно зі ст. 13 КВК України, кримінально-виконавча інспекція виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робі, здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб. звільнених від відбування покарання з випробуванням [3,8-9]. Але існуючі в Україні органи і установи виконання покарань та слідчі ізолятори не повною мірою відповідають сучасним вимогам забезпечення прав і свобод людини і громадянина, тому взято курс не реорганізацію кримінально-виконавчої інспекції у службу пробації, який знайшов своє відображення в Указі Президента України від 25.04.2008 р. № 410/2008 «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, проекті Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2008-2017 рр., а також у плані законотворчої роботи на 2008-2009 роки, затвердженому Міністром юстиції 19 вересня 2007 р. Цей курс було взято з метою виключення рецидиву злочинів, полегшення роботи правоохоронних органів, судової системи, забезпечення координації взаємодії державних установ, місцевого самоврядування, неурядових організацій, окремих громадян (волонтерів) в процесі виконання покарань, альтернативних позбавленню волі. Одним з напрямів реорганізації кримінально-виконавчої служби може бути удосконалення діяльності кримінально-виконавчих інспекцій (шляхом зміни пріоритетів діяльності) або запровадженням на її базі нової інституції – служби пробації.

Важливою відмінністю пробації є її соціальна, а не каральна направленість, оскільки основною метою є вивчення особистості правопорушника, встановлення причин вчинення злочину, надання йому допомоги з метою попередження його злочинної діяльності. Служба пронації має наступні напрями діяльності: 1) досудовий розгляд справи та запропонування суду встановлення нагляду за правопорушником як альтернатива застосування покарань, пов’язаних з позбавленням волі; 2) в процесі нагляду офіцер пробації повинен встановити психологічний контакт з пробаціонером шляхом: відвідування, надання психологічної (медичної) допомоги, працевлаштування, сприяння примиренню з потерпілим тощо.

Таким чином, сутність пробації полягає у наданні правопорушнику можливості реформуватися із наданням йому допомоги реабілітаційного характеру. Її мета полягає у ефективному виправленні засуджених та виключення рецидиву злочинів. Важливою складовою виступає дослідження особистості, яке дозволяє отримати картину моральних цінностей конкретних правопорушників, визначити перспективи виховної та соціально-психологічної роботи з ними тощо.

Здійснення пробації щодо неповнолітніх має наступні особливості. У структурі служби пробації слід створити підрозділи по роботі з малолітніми та неповнолітніми правопорушниками. На служби пробації покладаються наступні функції: 1) роз’яснення неповнолітнім порядку та умов пробації у присутності батьків або осіб, які їх замінюють; 2) проведення первинної психологічної діагностики, вивчення особистості неповнолітнього, соціального оточення, встановлення умов та причин його асоціальної поведінки; 3) здійснення заходів щодо організації індивідуального шефства над неповнолітніми за умови наявності відповідного рішення суду; 4) проведення роз’яснювальної роботи з батьками неповнолітніх або особами, які їх замінюють; 6) сприяння неповнолітнім у проходженні курсу лікування, психокорекційних та психотерапевтичних програм; 7) сприяння неповнолітнім у набутті повної загальної середньої або професійно-технічної освіти, отриманні спеціальності; 8) проведення спільно з державними та громадськими організаціями заходів, спрямованих на моральне, правове, трудове, естетичне, санітарно-гігієнічне та інші види виховання неповнолітніх; 9) здійснення спільно з громадськими вихователями нагляду за поведінкою неповнолітнього та його ставленням до праці, навчання і поведінкою в побуті; 10) сприяння відновленню та підтриманню неповнолітніми соціально корисних зв’язків; 11) сприяння організації дозвілля неповнолітніх.

З метою запобігання вчиненню неповнолітніми нових злочинів, створення умов для їх виправлення і ресоціалізації служба пробації повинна взаємодіяти не тільки із органами і службами у справах неповнолітніх, спеціальними установами для неповнолітніх, органами опіки та піклування, а й з громадськими організаціями, діяльність яких пов’язана із наданням неповнолітньому різної допомоги. З цією метою необхідно проводити спільні семінари, конференції, тренінги із залученням громадськості, здійснювати обмін відповідною інформацією, створювати спеціальні комісії для моніторингу та вирішення проблем, що виникають в процесі виправлення і ресоціалізації неповнолітніх. Отже, необхідність реформування кримінально-виконавчої служби в Україні не визиває заперечень, але ж перш за все необхідно створити якісно нову державну політику у сфері виконання покарань, приоритетним напрямом якої повинна бути людина, що вчинила злочин, її права та свободи.