Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Представницька функція прокурора у цивільному процесі
Застава у римському праві
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   86
Достдар Руслана

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ФУНКЦІЯ ПРОКУРОРА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Важливого значення набула проблема правової природи представницької функції прокуратури. Згідно з пунктом 2 ст. 45 нового ЦПК України «прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу». Наділення органів прокуратури вказаною функцією змінює суть діяльності прокурора щодо участі в розгляді справ у судах.

Законодавцем проведено паралель між учасниками процесу і прокурором. Прокурор поставлений в один ряд з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, органами державної влади і місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами, що у силу власних і (або) делегованих їм повноважень можуть взяти участь у цивільному процесі шляхом подання відповідної заяви. Складається враження, що прокурора варто розглядати як сторону, третю особу або представника сторони або третьої особи.

Розробляючи проект ЦПК, законодавець не взяв до уваги те, що відповідно до Конституції України (ст. ст. 121 – 123) прокуратура – це організаційно самостійний державно-правовий інститут влади, який не належить до жодної з її гілок (ст. 6). Одним із головних завдань прокуратури як правозахисного органу є захист приватних і публічних інтересів. Не враховано і те, що представництво – самостійний вид державної діяльності прокуратури, який істотно відрізняється від представництва в цивільному праві, як уже зазначалося раніше, організаційною самостійністю прокуратури, державно-правовим характером представництва, обсягом і межами повноважень, спеціальним об’єктом представницької діяльності, правовим режимом представництва й особливістю юридичних наслідків. Представляючи в суді інтереси громадян або держави, прокурор реалізує конституційні положення, закріплені в ст. ст. 3, 13 Основного Закону, відповідно до яких держава зобов’язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а також суб’єктів усіх форм власності та господарювання.

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора в цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції [1, c.97; 2, c.194]; необхідність захисту прав і законних інтересів громадян [3, c. 26], державних [4, c. 93] або суспільних інтересів й ін.

Прокуратура України становить єдину централізовану систему, на яку покладається представництво інтересів держави та громадян в суді у випадках, визначених законом.

Закріплення цієї функції за прокуратурою визначене пунктом 2 ст. 121 Конституції України, ст. ст. 35, 36-1 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» та деякими іншими нормативно-правовими актами. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форми здійснення представницьких функцій. Підставами для представництва в суді, визначених у ст. 35 законопроекту «Про прокуратуру», є: неспроможність громадян, зазначених у пункті «а» ст. 34 законопроекту, самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження; порушення або загроза порушення інтересів держави внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою. Зазначено, що прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форми його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом [5, c.69-70].

Пунктом 2 наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію роботи із представництва в суді, захисті інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень» визначені функції по представництву в суді. Підстави представництва прокурором у суді визначають й інші нормативно-правові акти: ст. 13 Закону «Про боротьбу з корупцією» [6], ст. 21 Закону «Про політичні партії в Україні» [7], ст. 8 Закону «Про тваринний світ»[8], ст. 22 Закону «Про психіатричну допомогу», статті 30-32 Закону «Про об’єднання громадян»[9], ст. 34 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»[10], ст. 15 Закону «Про волю совісті й релігійних організацій»[11], ст. 37 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»[12]; ст. 42 (право на обіг і суд з позовом про визнання шлюбу недійсним), ст. 165 (право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав), ст., 170 (відібрання дитини від батьків без позбавлення їхніх батьківських прав), ст. 240 (обіг в суд з позовом про скасування всиновлення або визнання його недійсним) СК й ін.

Підставою представництва прокурора у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження.

Підстави представництва інтересів держави – це наявність порушення або загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. У зв’язку з цим представницька діяльність прокурора в суді здійснюється щодо:

– захисту прав і законних інтересів неповнолітніх, інвалідів, інших осіб, які неспроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права яких одночасно порушуються. Насамперед, це – захист соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина, в тому числі права на працю, її оплату, соціальне та пенсійне забезпечення; соціальний захист пільгових категорій громадян, осіб похилого віку та інших осіб, які потребують соціального захисту та державної підтримки;

– захисту майнових, інших інтересів держави, зокрема у галузях економіки, промисловості, агропромисловому комплексі, фінансової системи.

Цивільне процесуальне законодавство розмежовує обов’язкову та факультативну участь прокурора в цивільному судочинстві. Прокурор зобов’язаний брати участь у розгляді цивільних справ: 1) у випадках, прямо передбачених законом; 2) якщо необхідність участі прокурора визначена судом. До факультативної участі відноситься участь прокурора в суді з власної ініціативи.

Інститут пред’явлення цивільного позову прокурором (органом, аналогічним прокуратурі) існує майже у всіх соціалістичних, постсоціалістичних, а також багатьох інших державах, наприклад у Франції, Німеччині, Іспанії, Італії, США, Японії. У ряді держав участь прокуратури в цивільних (господарських) справах є однією з функцій цього інституту, яка закріплена конституційно (ст. 127 Конституції Болгарії, ст. 129 Конституції Бразилії) [13, c. 34-39].

Процесуальне законодавство багатьох країн передбачає й випадки обов’язкової участі прокурора в цивільному судочинстві. Так, згідно зі ст. 46 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) Узбекистану 1997 р. участь прокурора в розгляді цивільної справи є обов’язковою у випадках, коли це передбачено законом або коли необхідність участі прокурора в даній справі визнана судом, а також у справах, порушених за заявою прокурора.

Останніми роками в Росії й в інших країнах значно розширилась практика заяви прокурорами позовів в інтересах невизначеного кола осіб – екологічних позовів, позовів, пов’язаних з незаконною приватизацією державних і муніципальних об’єктів, позовів щодо захисту прав споживачів [13, c. 34-39].

Сьогодні в науці цивільного процесуального права існує думка, що перелік справ, стосовно яких прокурор зобов’язаний порушити цивільну справу (або взяти в ній участь), тільки зв’язує ініціативу прокурора. Визнати необхідною участь прокурора в цивільному процесі в окремих випадках може також суд. Однак, це процесуальне правило не відповідає сьогоднішнім реаліям. Прокурора не можна змусити виконувати покладені на нього повноваження. Суд і прокуратура не залежать одне від одного, ніхто не має права давати їм обов’язкові вказівки стосовно способів здійснення своєї діяльності. Прокурор, виявивши правопорушення, сам обирає спосіб його усунення, у тому числі шляхом участі в цивільному судочинстві. Тож суд може лише поінформувати прокурора про необхідність його участі у розгляді справи.

Отже, порушення прокурором справи в цивільному процесі викликано необхідністю захистити права й законні інтереси громадян та державні інтереси, але ст. 45 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку у будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це свідчить, що перша процесуальна форма – відкриття прокурором процесу у справі характеризується факультативністю. Винятком із цього правила є ст. 33 Закону України «Про прокуратуру», яка має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, завданих злочином [14].

Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону передбачена в розгляді справ щодо надання психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 22 Закону «Про психіатричну допомогу»), про відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 33 Закону «Про прокуратуру») та ін. Участь прокурора в цивільному процесі є також обов’язковою у справах, порушених ним за позовами й заявами. Обов’язковою участь прокурора у процесі буде й тоді, коли суд (суддя) визначає її необхідною у конкретній справі в постановленій ним про це ухвалі[14].

Слід зазначити, що у новому ЦПК (ст. 45), хоча і передбачено, що прокурор може здійснити представництво на будь-якій стадії цивільного процесу, однак чітко не визначено процесуальний статус прокурора, який вступив у справу, порушену не за його позовом. На відміну від чинного ЦПК України, згідно з нормами якого оскаржити в апеляційному порядку рішення чи ухвалу суду прокурор має право лише у тому випадку, якщо він брав участь у розгляді цієї справи в суді першої інстанції, ЦПК 2004 р. розширив права прокурора на апеляційне оскарження.

Таким чином, прокурор має особливий правовий статус, який вимагає виведення його зі складу осіб, які беруть участь у справі, і визначення його процесуального становища в окремій статті або главі ЦПК 2004 р.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати: вступ прокурора у процес по справі можливий і з його власної ініціативи, і на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою прокурора має факультативний характер, за вимогою закону – обов’язковий. Від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі у справі (способу вступу в процес) визначається вид такої участі – факультативна (необов’язкова) й імперативна (обов’язкова).

Література:
  1. Тимченко Г. Участь прокурора у цивільному судочинстві //Прокуратура. Людина. Держава. 2004. №6 (36).
  2. Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. - Одеса, 2002.
  3. Михайленко О.Р. Представництво прокуратурою законних інтересів громадян або держави у суді // Вісник прокуратури. - 2000. - № 3.
  4. Валюх В. Актуальні проблеми представництва прокурором інтересів громадянина або держави у господарському суді // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 4.
  5. Левіна Ю. Представництво як самостійний вид прокурорської діяльності відповідно до положень проекту Закону України «Про прокуратуру»// Прокуратура. Людина. Держава, 2005, №6.
  6. ВВР України. – 1995. – № 34. – С. 266.
  7. ВВР України. – 2001. – № 23. – С 118.
  8. ВВР України. - 2002. - № 14. - С 97.
  9. ВВР України. - 1992.-№ 34. - С. 504.
  10. ВВР України. - 1991. -№ 29. - С 377.
  11. ВВР України. - 1991.-№ 25. - С. 383.
  12. ВВР України. - 1991.-N° 41. - С. 546.
  13. Левіна Ю. Процесуальний статус прокурора в цивільному судочинстві на сучасному етапі //Прокуратура. Людина. Держава, 2005, №4.
  14. Дунас Т., Руденко М. Форми представництва прокурора у цивільному процесі //Юридичний вісник України, 2006, № 46. С.1, 6-7.



Ємельянова Людмила

ЗАСТАВА У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

На думку деяких романістів, давньоримському праву застава була невідома. Це пов’язують з тим, що існували угоди, які давали такий самий господарський ефект, як і встановлення застави. Змістом цих угод було забезпечення вимог річчю. Разом з тим не було угоди, що формально мала би своїм змістом заставне право на річ. Якщо хтось бажав отримати кредит, надавши кредитору речеве забезпечення, то він міг:

1. Передати кредитору у власність якусь річ за допомогою manсipatio або in jure cessio.

2. Передати кредитору річ тільки у володіння, а не у власність. Таке відношення називалося pignus [1].

Цікаво прослідкувати зміну підходів до вирішення цього питання у процесі формування інституту застави.

Потреби, що зумовили його появу, полягали в тому, щоб дати кредитору реальне забезпечення виконання його вимоги про повернення боргу. Потреби ці задовольнялися за допомогою, так званої fiducia cum creditore. Договір цей був додатковим правочином при манципації, і полягав в тому, що боржник шляхом манципації або in jure cessio передавав свою річ у квіритську власність кредитора, але при цьому укладав особливий договір fiducia cum creditore, за яким кредитор зобов’язувався у випадку сплати боргу повернути річ знову у власність боржника.

Кредитор формально ставав квіритським власником речі, хоча володіння і користування нею він міг надати боржнику. Зате він, кредитор, мав право розпорядження річчю, міг знищити або продати цю річ. Тому, боржник, передаючи шляхом манципації свою річ кредитору, покладався на його добросовісність fides (звідки і назва угоди – «fiducia»), що мала завадити зловживанням правом власності з боку кредитора.

Слід зазначити, що боржник не був цілком беззахисним, - за цим же договором він набував право стягнути за спеціальним позовом (actio fiduciae) з кредитора подвійну вартість речі і проголосити того, хто порушив договір - infamia – знеславленим (збезчещеним) [2].

Фідуція сформувалася ще у ранньому римському праві, але продовжувала існувати і пізніше у, так званий, класичний період.

Вона ще згадується у Кодексі Феодосія, проте у праві Юстиніана вже зникла зовсім [3].

З часом поряд з fiducia з’явилася ручна застава – pignus.

У Інституціях Гая вона згадується декілька разів у різному контексті, що свідчить про її поширення ще до ІІ ст.н.е., коли вони були написані. Більш того, у низці випадків pignus згадується як інститут цивільного права (Інституції Гая. ІІ.64) і навіть пов’язується із Законами ХІІ таблиць (Інституції Гая. ІV.28-29). Як би там не було, але у класичну добу pignus стає найбільш поширеним видом застави і набуває рис, що і надалі залишаються характерними для нього.

Динаміка цього інституту виглядає таким чином. Спочатку кредитор з ручної застави мав тільки право утримувати за собою володіння річчю, аж до виконання зобов’язання, але продавати міг лише в тому випадку, якщо обумовив собі це право на підставі особливого pactum devedende pignore.

Пізніше це право продажу було визнане за ним у вигляді загального правила (якщо не було особливої угоди про інше). А ще пізніше відмова від цього права визнавалася недійсною [4].

В.В. Єфімов так характеризував цей вид застави: «Pignus - застава, перенесена боржником у власність кредитора. Кредитор і боржник укладали реальний договір – contractus pigneraticius, який супроводжувала tradiciorei: передача застави у власність. Мало того, що не було права володіння в повному смислі цього слова, зі всіма юридичними наслідками. То було так зване похідне володіння, що має одну спільну ознаку з повним юридичним володінням – захист інтердиктами.

Кредитор з застави, охороняючи інтердиктами своє безпосереднє володарювання щодо заставленої речі від посягання третіх осіб, мав також право затримувати передачу речі боржнику до виконання зобов’язання» [5].

Але якщо він затримував річ після виконання зобов’язання боржником, останній мав право вимагати повернення застави назад шляхом actio pigneraticia directa. Залогодержателю, у свою чергу, належав actio pigneraticia contraria.

Проте оскільки вже в період Республіки суспільні відносини у Римі ставали все менш патріархальними, більш складними, то змінювалися й вимоги до забезпечення виконання зобов’язань.

При занепаді особистої довіри, у другій половині республіки потреба в речевому забезпеченні виконання зобов’язань зростала разом з потребою в більшій гнучкості угод, що укладалися.

Тому преторський едикт створив інтердикт, яким було створене закладне право, що стосувалося земельної оренди. Претор Сервій проголосив у своєму едикті, що він надасть всякому землевласнику інтердикт, за допомогою якого той може протягом року витребувати всі речі завезені і внесені орендарем на ділянку, що орендується (interdictum Serviana).

При цьому, зрозуміло, малося на увазі існування попередньої угоди орендаря із землевласником про справну сплату оренди, для забезпечення чого і надавались землевласнику певні речі.

Від pignus - це нове право відрізнялося тим, що орендар не міг віндикувати свої речі у землевласника, а від fiduсia - тим, що не співпадало з правом власності.

Пізніше на підставі цього інтердикту було створено новий позов – actio Serviana, шляхом якого землевласник міг витребувати речі орендаря, надані йому в заставу для забезпечення оренди, у будь-яких сторонніх осіб без обмеження. Однак actio Serviana не застосовувалося до речей, які боржник не віддав би у заставу на підставі окремої угоди. Наприклад, речі домашнього вжитку, а також одяг мали бути залишені боржникові і також з рабів ті, котрими він користувався таким чином, що є зрозумілим, що він не віддав би їх у заставу. Тому по відношенню до тих рабів, котрі йому абсолютно необхідні, або до яких він відчуває прихильність, а також тих, що його щоденно обслуговують (Д.20.1.6,7).

З часом з’являється таке поняття як іпотека (hypotheca), сутність якої полягає в тому, що боржник зберігає не тільки право власності на річ, але й можливість володіння нею.

Як свідчать джерела, вона набуває усе більшого поширення. Якщо в Інституціях Гая hypotheca взагалі не згадується, то в Інституціях Юстиніана їй присвячено декілька статей (ІІ.6.14; ІІ.8; ІV.6.7; ІV.6.29; ІV.11.4), а в Дігестах Юстиніана pignus та hypotheca взагалі займають окреме місце – їм присвячено книгу ХХ, де прискіпливо врегульовано різні аспекти встановлення та застосування цих засобів належного виконання зобов’язань. (Слід зазначити, що особливо чіткого розмежування між цими різновидами застави римські юристи не проводили: на думку Маріана, наприклад: «... між pignus і іпотекою різниця тільки в звучанні назв» (Дігести Юстиніана.20.1.5.1). Але все-таки між ними існувала істотна відмінність, яка заключалася в тім, що pignus переходив у володіння заставодержателя, у той час як hypotheca залишалася у власника майна-боржника, аж поки не поставало питання про задоволення вимог кредитора.

Отже сутність іпотеки полягала в тому, що кредитор мав право вимагати передачі заставленої речі у власність, після того, як настане термін виконання по забезпеченій заставою вимозі і боржник не сплатить свого боргу.

На цю характерну особливість іпотеки звертають увагу і сучасні романісти, котрі зазвичай особливо наголошують на тій обставині, що заставлені речі у випадку іпотеки залишаються у боржника.

Так, О.А. Підопригора підкреслює: «Іпотека полягала в тому, що заставник взагалі не передавав залогодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігають свої колишні назви).

Боржник - заставник зберігає за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі прибутки під час застави. Це давало йому можливість швидше повернути свої борги, полегшувало його економічне становище. Предмет застави – земельна ділянка, раби, основні засоби виробництва залишалися в необмеженій власності боржника..

Застава начебто і не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставника до певного часу» [6].

Отже, передусім, необхідно враховувати, що мета застави полягає у забезпеченні кредитора речевими (матеріальними) цінностями, щоб дати йому можливість задовольнити свою вимогу незалежно від невигідних перемін в економічному положенні боржника.

Римляни тому говорили, «зобов’язати річ заставою» і називали заставлену річ – «річчю зобов’язаною (res obligata)», звертаючи таким чином увагу на визначальний характер речевого елементу у даному виді відносин та особливість самих відносин.

Але, як підкреслював К.А. Мітюков, з цих висловлювань не варто робити висновок, що відношення права на заставу є відношенням зобов’язальним. Річ не може бути суб’єктом зобов’язання, боржником. Право на заставу дає довірителю безпосередню і для усіх обов’язкову владу над предметом застави.

Отже, право на заставу належить до прав на чужі речі. Мета права на заставу – забезпечити вимогу кредитора. Тому право це має значення додаткового (accesio) забезпечення. Воно пов’язане з певною вимогою як її приналежність. Якщо ця вимога не має сили або втрачає її, то і право на заставу не існує або перестає існувати.

Література:
  1. Зом Р. Институции. Учебник истории и системы римского гражданского права. – СПб, 1910. – С. 221.
  2. Боголепов Н.П. Сокращенный курс истории римского права. – Одесса, 1904. – С. 35 – 36.
  3. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права. – СПб, 1914. – С. 217 – 218.
  4. Ефимов В.В. Посильная ответственность по римському праву. – Спб. 1888. – С. 372.
  5. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (Базовый учебник)/ Пер. с макед. – М. Зерцало, 1999. – С. 190 – 191.
  6. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К.: Вентури, 1994. - С. 165.