«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Тимошенко скасує Господарський кодекс: Обозреватель:evatel.com.
2. С. Оверчук. Господарський кодекс України: скасувати не можна залишити// Підприємництво, господарство і право. – 2008. - № 9 – С.70-72.
3. Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України: Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211//Вісник господарського судочинства. - 2008. - №3. – С. – 45-67.
4. Розвиток господарського законодавства на сучасному етапі (інформація про конференцію 29.04.2004 р. у МДЮА) // Підприємницьке право. - 2004 р. - № 1. – С. 46.
5. Садіков О.Н. Новий досвід кодифікації ринкового законодавства на сучасному етапі. М. - 2005 р. – С. 45
6. Про схвалення Концепції Містобудівного кодексу України: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.07.2007р.//Офіційний Вісник України 2007. - № 53. - С. 2171.
Кізлова Олена
ЗАСТАВА І ПОРУКА ЯК САМОСТІЙНІ СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Належне виконання зобов’язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом чи договором, тобто діють добросовісно.
До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов’язок, можуть бути застосовані заходи примусу. До них, зокрема належать засоби забезпечення виконання зобов’язання, а у разі його невиконання – задовольнити охоронювані законом інтереси кредитора.
Найбільш привабливими для застосування учасниками правовідносин є такі способи, як неустойка, застава, порука. На підставі юридичної природи інституту застави ті інституту поруки закон відносить їх до різних груп класифікації способів забезпечення зобов’язань.
У Цивільному кодексі України [1] способи виконання зобов’язань поділяються на дві великі групи:
- зобов’язально-правові, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія (§§1 – 5 гл.49 ЦК);
- речово-правові способи, що об’єднують заставу та притримання (§§6 – 7 гл.49 ЦК).
Законом або договором можуть установлюватися й інші (крім зазначених) види забезпечення виконання зобов’язань (наприклад, страхування).
Забезпечення виконання зобов’язання означає, що крім основного зобов’язання між боржником і кредитором виникає ще одне - забезпечувальне, сторонами якого виступають той же кредитор і боржник (або ж третя особа, яка забезпечує виконання зобов’язання боржником).
Порука - це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, що оформляється договором, за яким фізична або юридична особа - поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання боржником свого зобов’язання. У разі порушення зобов’язання боржником відповідальність несе особа, яка за нього ручалася, тобто поручитель (ст. 553 ЦКУ).
Порука оформляється окремим договором до основного зобов’язання. Сторонами в такому договорі є поручитель і кредитор, хоча можлива участь у ньому і боржника - законодавством це не заборонено.
Виконання зобов’язання може забезпечуватися порукою як у повному обсязі, так і частково.
За боржника можуть поручитися кілька осіб. У цьому разі особи, які спільно дали поручництво, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не буде встановлене договором (ст. 554 ЦКУ).
Як солідарні боржники несуть відповідальність перед кредитором і боржник з поручителем у тому випадку, якщо боржник порушить зобов’язання, забезпечене порукою.
Однак договором поруки може бути передбачена і додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя. У цьому випадку кредитор спочатку повинен пред’явити вимогу до боржника, і якщо той відмовиться її задовольнити, тоді ця вимога може бути пред’явлена в повному обсязі поручителю.
Якщо інше не встановлене договором поруки, поручитель відповідає перед кредитором в тому ж обсязі, що й боржник, тобто відповідає за сплату не тільки основного боргу, але й відсотків, неустойки, за відшкодування збитків[2].
Згідно зі ст. 572 ЦК України, як і в законі України «Про заставу» встановлюється, що «в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника», однак тепер у ЦК України чітко вказано, що таке переважне право може бути обмежено законом.
Суть застави як способу забезпечення зобов’язань полягає у тому, що кредитор-заставоутримувач набуває прав у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна. [4]
Враховуючи законодавче визначення змісту інституту застави (ст.572 ЦК України), можна встановити такі характерні особливості:
- застава виступає як спосіб забезпечення зобов’язання у разі порушення або невиконання якого, кредитор наділений правом за рахунок заставленого майна відшкодувати свої збитки;
- застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду, має похідний характер;
- застава дає можливість заставодержателю першочергового задоволення основної вимоги за рахунок заставленого майна перед іншими кредиторами цього боржника;
- застава забезпечує наявність і збереження заставного майна на той момент, коли боржнику треба буде розраховуватися з кредитором;
- застава забезпечує вимоги заставодержателя щодо відшкодування збитків, завданих порушенням основного зобов’язання чи умов договору застави;
- предмет застави, властивості якого не суперечать чинному законодавству, заставодавець визначає самостійно. [5,6]
Новелами законодавчих положень про заставу є підстави виникнення заставних правовідносин. Заставні правовідносини можуть виникати на підставі договору, закону або рішення суду[4].
Треба відмітити можливість участі у заставних правовідносинах третьої сторони – майнового поручителя. Заставодержателем може бути лише кредитор за забезпеченим заставою основним зобов’язанням, то заставодавцем - як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Нагадаємо, що термін «майновий поручитель», був введений до нашого законодавства під час вступу до сили Закону України «Про заставу». Згадавши про нього в одній із статей і не давши визначення цьому поняттю, законодавець ввів його до цивілістичного обігу, зафіксувавши у ч.2 ст.11 Закону положення про те, що у відношеннях застави заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Аналізуючи обсяг відповідальності такого заставодавця необхідно звернути увагу, що майновий поручитель є заставодавцем відповідно договору застави і несе відповідальність перед заставодержателем за виконання основного зобов’язання боржником. Але оскільки така особа не є боржником за основним зобов’язанням, у разі порушення боржником основного зобов’язання майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги заставодержателя тільки тим майном, що є предметом застави. [5]
Відповідь на питання, ким є майновий поручитель у цивільно-правових відносинах сьогодні, можна дати посилаючись на нормативне визначення цієї особи Законом України «Про іпотеку». Ст.1 вказаного закону надано визначення «майнового поручителя» як особи, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи боржника. [3] Одночасно факт самостійності цивільно – правових інститутів застави та поруки не означає, не можливість їх застосування у межах одного зобов’язального правовідношення. Наприклад, забезпечення основного зобов’язання декільками самостійними незалежними способами, у тому числі порукою і заставою.
Але як вже встановлювалось, це самостійні способи забезпечення зобов’язань, які мають свої особливості. Це, по- перше суб’єктний склад правовідносин, по – друге це характер відповідальності сторін, а також поряд задоволення вимог кредиторів. Ще однією особливістю є послідовність задоволення інтересів кредиторів та правові наслідки задоволення інтересів кредиторів застоводателем та поручителем, підстави припинення цих правовідносин. [2,5,10].
Література:
- Цивільний кодекс України. – 29.11.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №№40-44. – С.356;
- Цивільне право України. Підручник за ред. д-ра юрид. Наук, проф.. Є.О. Харитонова, к.ю.н. Н.Ю. Голубєвої. Том 2. Харьків «Одіссей» 2008. С.-103
- «Про іпотеку» / Закон України. – 05.06.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003.
- Цивільний кодекс України. – 29.11.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №№40-44. – С.356; «Про іпотеку» / Закон України. – 05.06.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003. «Про заставу» / Закон України (з наступними змінами на 18.11.2003р.) – 02.10.1992 р. №2654-ХІІ. / Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №47. – С.142.
- Кізлова О.С. Застава як засіб забезпечення у новому ЦК України. Одеса., -2004
- Шкрум Т.С. Залог как вещно-правовой способ обеспечения обязательств по законодательству Украины. Автореферат. – К., 1996.
- Цивільний кодекс України. – 29.11.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №№40-44. – С.356; «Про іпотеку» / Закон України. – 05.06.2003р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003; «Про заставу» / Закон України (з наступними змінами на 18.11.2003р.) – 02.10.1992 р. №2654-ХІІ. / Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №47. – С.142.
- Гриджук Д.М., Олійник В.О. Забезпечення кредитних зобов’язань у діяльності банків. – К.: Істина, 2001. – 256с.
- Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Луць В.В. та ін. Зобов’язальне право: теорія і практика навч. посібн. Для студентів юридювузів і фак. Ун-тів. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 112с.
- Кізлова О.С. Реалізація прав заставоутримувача. Одеса.- 2004.
Козаченко Олександр
КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: DE LEGE PRIORI, LATA, FERENDA
Сучасний стан розвитку кримінального законодавства засвідчує необхідність пошуку нових форм впливу на злочинність як глобально дестабілізуючого соціально-правового явища. Представляється актуальним дослідження кримінального права у сфері пройденого, у сфері сущого і у сфері належного.
De lege priori
Сучасне українське кримінальне право втратило генетичний зв’язок з кримінальним правом, яке сформувалось на українських землях і ввібрало в себе ментальні особливості українського народу. Представляється, що існувало три основні історичні культурні прошарки, які характеризуються особливим відношенням не тільки до здобутків культури у різних формах їх проявів, але й результатів рефлексії людини відносно її місця в культурі взагалі і права зокрема. Такі прошарки відповідають культурним епохам премомодерну, модерну і постмодерну.
Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю жорсткого абстрагування людини від оточуючого її світу, оскільки людини тільки починає усвідомлювати себе в якості елемента об’єктивного буття. Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії і визначеності відносно свого місця в оточуючому світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальні, частиною яких людина себе не ототожнює. Таким чином, все свідоме буття людини пронизане змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнається трансцендентний характер, який визначає як внутрішній стан людини, так і зовнішні прояви психологічного світу. Суспільність людини премомодерну визначається її колективізмом, який не має характер усвідомленої реалії, а є результатом протистояння ворожим силам природи. Парадигма премомодерну може бути визначена як «колективна самостійність людини», яка тільки починає усвідомлювати значення власного суспільного буття.
Період модерну ознаменований усвідомленням особи в якості самостійного та автономного елемента об’єктивної дійсності, яка є «не тільки актором, але й автором своєї власної драми». На відміну від премомодерну людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходила відповіді на власні запитання, а дивиться у майбутнє, формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока постать людини, яка кидає виклик природі й існує за принципом «життя не підконтрольне ані природі, ані Богу, а виключно Людині та її Розуму». На підставі власної самооцінки людина модерну вбачає за необхідне змінювати як природу, так і суспільство, спираючись виключно на власні уподобання, і за власним розсудом, не враховуючи об’єктивні закономірності людського буття.
Епоха модерну закінчилась, тільки людина усвідомила, що її відрив від природи був хвалькуватим і не завжди обґрунтованим. Наступна епоха, епоха постмодерну, визначається парадигмою критицизму, яка спрямована на прискіпливе дослідження не тільки оточуючого буття, але й тих процесів, які відбуваються в самій людині, ставлячи навіть під сумнів «святу святих» модерну – Розум людини та підвалини розумової діяльності. Культура постмодерну орієнтує людину на здійснення порівняння і пошук відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його корегуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками «собі подібних». Постмодерн – епоха «безособистісних» відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну.
Що стосується безпосередньо кримінального права, то епоха премомодерну характеризується відношенням до злочину як до «неправди», причому неправда у кримінальному сенсі не відрізняється від аналогічної категорії у цивільному значенні, а кримінальна відповідальність будується на принципах таліону, який виступив мірилом соціальної справедливості під час пошуку форм відповіді на вчинений злочин. Треба зазначити, що принцип таліону мав універсальний характер, оскільки був породжений у соціальному середовищі і отримав широке поширення саме завдяки цивільному праву, однак швидко був адаптований до кримінально-правових відносин.
Епоха модерну характеризується посиленням етатистського змісту права, який у кримінальному праві супроводжується не тільки визнанням за злочином порушення правових встановлень держави, але й відповідальності, яку тепер несе особа не перед іншою особою, а перед державою. Таким чином держава починає приймати на себе обов’язок пошуку адекватної відповіді на вчинений злочин без можливості самостійного вирішення правового спору між суб’єктами кримінально-правових відносин.
На мій погляд, обидві ці епохи у кримінальному праві на українських землях характеризувалися формуванням засад відновлювальної юстиції, відповідно до якої інтереси потерпілої особи розглядаються на рівні з інтересами держави по відновленню соціальної справедливості, порушеної вчиненим злочином. Кримінальне право вказаних епох на українських землях характеризувалось широким переліком можливостей по звільненню особи від покарання у разі відсутності в діяннях рецидиву чи вчиненні декількох злочинів, які не відзначаються значною небезпекою як для держави, так і потерпілих. А широке використання в якості базового покарання штрафу дає можливість говорити про гуманістичне спрямування розвитку кримінального права, наскільки можна вважати таким право в епоху стародавньої русі та середньовіччя. Треба зазначити, що сучасне кримінальне право України тільки знаходиться на порозі постмодерну, парадигмою якого, на мій погляд, слід вважати антроподицею.
На відміну від антропоцентричних теорій причин вчинення злочинів, які отримали значне поширення, антроподицея вимагає підвищення ролі людини взагалі, незалежно від того, чи відноситься вона до суб’єкта вчинення злочину, чи вона є потерпілою особою. Таким чином, антроподицея як світоглядна позиція, на якій повинна здійснюватися розбудова сучасного кримінального права, орієнтує кримінально-правові встановлення не тільки і не стільки на укріплення публічних засад кримінального права, скільки на встановлення засад відновлювальної юстиції, за допомогою якої буде відновлений той соціальний стан, який існував до вчинення злочину. Представляється, що відновлювальна юстиція, а точніше її окремі положення, широко використовувалися на українських землях в епоху премомодерну та модерну і тому формування засад відновлювальної юстиції – це ніщо інше, як відтворення плацентарного зв’язку між кримінальним правом різних історичних епох.
De lege lata
Кримінальне законодавство незалежної України побудоване на застарілій концепції права, яка характеризується домінуванням соціологічної школи кримінального права, що значно обмежує пошук ефективних засобів впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння. Низька результативність кримінального права у протидії злочинності в радянські часи свідчить про фактичну дискредитацію ідей, базовими положеннями яких є уявлення відносно кримінального покарання як єдиної справедливої форми наслідків вчиненого злочину. Як результат, все більшого поширення отримують ліберальні ідеї, згідно з якими кримінальне покарання, як утилітарний кримінально-правовий захід, не здатне вирішувати нагальні проблеми, пов’язані з виправленням осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, вирішенням задач по дієвому попередженню злочинів з метою забезпечення як загальної, так і спеціальної превенції.
Сучасне кримінальне право характеризується суттєвими протиріччями. Представляється, що українське кримінальне право не відзначається внутрішньою і міжгалузевою узгодженістю, що негативно впливає на практику його застосування.
Кримінальне законодавство є виключно кон’юнктурним, тобто широко використовується як засіб політичної боротьби, ідеологічного впливу. На мій погляд, кримінальний закон повинен бути стабільним, а таким він може стати виключно за умов формування змісту закону на підставі соціальної необхідності, політичної неупередженості і незалежності від інтересів окремих страт. Внутрішня неузгодженість законодавства свідчить про те, що гонитва за пошуком найоптимальніших форм захисту корпоративних інтересів переходить в площину кримінального права, що недопустимо.
Сучасне українське кримінальне законодавство не відповідає загальновизнаним світовим стандартам і тим зобов’язанням, які приймає Україна, ратифікуючи міжнародні багатосторонні договори.
De lege ferenda
Серед основних положень, які повинні знайти відображення у новій концепції кримінального закону і повністю відповідати парадигмі антроподицеї, слід вказати наступні.
По-перше, необхідно нормативно передбачити більш широке використання заходів, які мають кримінально-правовий, але альтернативний по відношенню до кримінальної відповідальності характер.
По-друге, існує необхідність запровадження у кримінальному праві інституту медіації, який здатний здійснювати як позитивний вплив на поведінку злочинця, так і орієнтувати на захист порушених прав, свобод та інтересів потерпілої особи.
По-третє, представляється, що слушною новелою, яка повністю відповідає засадам антроподицеї кримінального права України, було б визнання в якості суб’єкта злочинного діяння юридичної особи.
По-четверте, існує нагальна необхідність переглянути систему і зміст кримінальних покарань з переорієнтацією останніх на відновлення порушених прав потерпілого.
Представляється, що реалізація навіть деяких з вказаних положень створить передумови для формування сучасного кримінального законодавства, яке здатне знайти відповіді на виклики сучасності, найбільш гнітючим з яких є поширення злочинності у різних формах її проявів.
Козляковський Петро
ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЇ ЮРИСТА ТА ЇХ МОРАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ
Юридична етика, як відомо, обумовлена специфікою професійної діяльності юриста, особливостями його морального та соціального стану.
Особливості професійної діяльності судді, прокурора, слідчого настільки своєрідні і так істотно зачіпають права та інтереси людей, що вимагають окремої характеристики з точки зору їх впливу на моральний зміст цієї діяльності.
Так, діяльність судді, слідчого, прокурора має державний характер, так як вони є посадовими особами, представниками влади, здійснюють владні повноваження. Вони наділяються цими повноваженнями для захисту інтересів суспільства, держави та його громадян від різних зазіхань і в своєму службовому спілкуванні з іншими людьми представляють державну владу. Закон в деяких випадках прямо визначає державний характер рішень, що приймаються ними. Так, вироки з кримінальних справ і рішення з цивільних справ виносяться іменем держави. Прокурор здійснює нагляд за виконанням законів і підтримує державне обвинувачення. Всі постанови слідчого, що винесенні у відповідності з законом по кримінальним справам, які знаходяться у нього у виробництві, обов’язкові для виконання всіма, кого вони торкаються.
Дії і рішення суду, прокурора, слідчого зачіпають корінні права і інтереси громадян. Тому вони повинні відповідати принципам і нормам моралі, охорони авторитету державної влади і її представників. Виконання державних обов’язків вимагають від представників влади підвищеного почуття обов’язку. Люди, які вирішують долі інших, повинні володіти розвинутим почуттям відповідальності за свої рішення, дії та вчинки.
Детальне і послідовне регулювання законом всієї службової діяльності судді, слідчого і прокурора є особливістю цієї професії, що накладає глибокий відбиток на її моральний зміст. Немає, мабуть, іншої такої галузі професійної діяльності, яка так детально була б врегульована законом, як процесуальна діяльність, що здійснюється суддею, прокурором або слідчим. Їх дії і рішення за сутністю і за формою повинні суворо відповідати закону. Для професійної етики юриста характерний особливо тісний зв’язок правових і моральних норм, які регулюють його професійну діяльність.
Реалізуючи правові і моральні вимоги справедливості, юрист спирається на закон. Підкреслюючи нерозривну єдність справедливості й законності, М.С. Строгович писав, що будь-яке рішення, яке приймається органами держави, «повинно бути законним і справедливим; більш того, законним може бути тільки справедливе рішення, несправедливість не може бути законною».
У цій формулі вірно визначене співвідношення правового і морального у діяльності будь-якого юриста. Будь-яке рішення, будь-яка дія слідчого, прокурора, судді, якщо воно відповідає закону, його сутності, що вірно розуміється, буде відповідати моральним законам, на яких ґрунтується право. Відступ від закону, обхід його, викривлення, невірне тлумачення і застосування за своєю сутністю аморальні. Вони суперечать не тільки правовим законам, але й нормам моралі, професійній етиці юриста. При цьому аморальні не тільки свідоме порушення закону, але й невірні, протизаконні дії і рішення, що обумовленні небажанням глибоко оволодіти необхідними знаннями, постійно їх удосконалювати, неорганізованістю, відсутністю внутрішньої дисципліни і належної уваги до праву, його приписам.
Отже, професійна етика юриста формується на базі взаємозв’язку і взаємообумовленості правових і моральних принципів, норм, правової і моральної свідомості.
Незалежність і підпорядкування тільки закону створюють найважливіший принцип діяльності органів юстиції, який здійснює істотний вплив і на її моральний зміст.
У відповідності з Конституцією України судді незалежні і підпорядковуються тільки Конституції і закону. Органи прокуратури в межах їх компетенції здійснюють свої повноваження незалежно від органів державної влади і управління, суспільних і політичних організацій та рухів і в суворій відповідності з діючими на території України законами.
Незалежність і підпорядкування тільки закону передбачає найсуворішого їх дотримання суддями, прокурорами, слідчими. Так, конституційні вказівки на забезпечення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного допомогою адвоката, заборона застосування фізичних та інших катувань, обмеження терміну утримання під вартою у разі затримання і багато інших застережень – це не що інше, як етичні принципи презумпції невинуватості, втілені в правову форму. Тут до юристів завжди пред’являлись підвищенні вимоги. Виступаючи в очах суспільства у ролі захисників законності, вони повинні показувати взірець невпинного її дотримання. Порушення закону його захисниками підривають віру в його непохитність і авторитет.
Із принципу незалежності і підкорення тільки закону виходять важливі вимоги морального характеру. Так, суддя, прокурор, слідчий немає права робити поступки місцевому впливу, керуватися не вимогами закону, а вказівками, порадами, просьбами тощо окремих осіб або установ, якими б високими правами ті не володіли. Здійснюючи свої функції в інтересах всього народу в ім’я виконання його волі, яка відображена у законі, суддя, прокурор, слідчий керуються законом, своїми моральними принципами, своєю совістю.
Особливістю професійної діяльності юриста є гласність її здійснення або результатів, контроль громадськості, громадської думки, оцінка ними справедливості, моральності або аморальності діяльності професійних учасників судочинства. Конституція встановлює, що розгляд кримінальних справ у всіх судах відкрите. Розгляд справи у закритому засіданні допускається лише у випадках, передбачених законом.
Відкритий розгляд кримінальних справ у віх судах – правило, а закрите – рідкісний виняток. Вироки ж у всіх випадках виголошуються публічно. Судді виконують свої обов’язки по здійсненню правосуддя у відкритих судових засіданнях, публічно, у присутності громадян. Дотримання ними моральних норм або ж відступ від них, справедливість або несправедливість рішень що приймаються, контролюється громадською думою.
В гласному, відкритому судовому процесі з кримінальної справи прокурор підтримує державне обвинувачення перед судом. Він діє у цих випадках у присутності публіки, яка робить моральні оцінки його позиції та поведінки. Слідчий веде розслідування в умовах нерозголошення даних слідства. Але все, що зібрано з кримінальної справи, стає потім добутком гласного суду. Підсудний, його захисник, потерпілий, свідки, інші особи, які викликані на суд, нерідко повідомляють про те, як проводилось досудове слідство, про те, наскільки суворо дотримувався слідчий правових і моральних норм.
Діяльність юриста здійснюється у сфері соціальних і міжособистісних конфліктів. Так, при виробництві з кримінальних справ вона ведеться з приводу злочину з метою притягнення до відповідальності винного, відновлення порушених злочином прав. Діяльність суду – правосуддя зачіпає інтереси багатьох людей, нерідко прямо протилежні. Судова влада покликана справедливо вирішувати різноманітні і складні питання не тільки тоді, коли хто-небудь порушив кримінальний закон і повинен бути покараний, але і тоді, коли конфліктна ситуація виникає у будь-якій іншій сфері, яка регулюється правом. Це і законність страйку, і правомірність закриття друкарського видання, і законність акту виконавчої або командної влади, і суперечки про майно, і відсутність згоди між батьками з приводу того, з ким залишаються діти при розлученні тощо.
Люди, яким довірено у відповідності з законом вирішення соціальних і міжособистісних конфліктів, несуть підвищену відповідальність за свої дії та рішення. Моральні проблеми завжди супроводжують людей юридичної професії. З викладеного вище слідує, що особливості юридичної професії обумовлюють необхідність існування та розробки юридичної етики.
Література:
1. Козляковський П.А., Козляковський А.П. Етика. Етика права. Етика юридичної діяльності: Навчальний посібник. – Миколаїв, 2008. – 400С.
Комісаров Микола
Левицький Андрій
ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ЗАПІРНО-ПЛОМБУВАЛЬНИХ ПРИСТРОЇВ НА СЬОГОДНІШНІЙ ДЕНЬ
Розглянуто поняття «криміналістичне дослідження запірно-пломбувального пристрою», «пломба», «судова експертиза». Висвітлена важливість експертизи, як доказу в кримінальній або цивільній справі. Необхідність досягнення основної мети дослідження – підтвердження чи спростування підозри щодо факту несанкціонованого доступу до охоронного об’єкту.
Ключові слова: експертиза, запірно-пломбувальний пристрій.
З плином часу вдосконалюються способи злочинних посягань на матеріальні цінності, здійснюваних шляхом несанкціонованого доступу до їх сховищ, засобів їх перевезення. Одним зі способів протидії таким злочинним посяганням є вдосконалення запірних та контрольних засобів. Якщо для опломбування невеликих за масою та габаритами вантажів використовують звичайні пломби, то для опломбування контейнерів усіх типів, автофургонів, цистерн, люків та штурвалів зерновозів, хоперів, складських та службових приміщень використовують запірно-пломбувальні пристрої міцної конструкції. На сьогоднішній день виробниками пропонується доволі широкий асортимент запірно-пломбувальних пристроїв [1].
Запірно-пломбувальний пристрій (ЗПП) – пристрій, призначений для запирання (зачинення) і одночасного пломбування дверей залізничних вагонів і контейнерів усіх типів, автофургонів, цистерн, люків та штурвалів зерновозів, хоперів, складських та службових приміщень.
Однак найдосконаліший запірно-пломбувальний пристрій не виключає можливість несанкціонованого доступу до матеріальних цінностей, а саме встановлення факту несанкціонованого доступу іноді під силу тільки досвідченим фахівцям.
Криміналістичне дослідження запірно-пломбувальних пристроїв - це система методів, прийомів і технічних засобів, які застосовуються у процесі дослідження запірно-пломбувальних пристроїв.
Розслідування кримінальних або цивільних справ за фактами розкрадання матеріальних цінностей потребує багато зусиль та залучення спеціалістів з різних галузів знань. Висновок експерта, поряд з іншими свідченнями, є суттєвий процесуальний доказ.
Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства. [5]
Велике значення для повного та всебічного дослідження таких об’єктів, як запірно-пломбувальні пристрої, має вірна організація першочергових слідчих дій – залучення до огляду фахівців з цієї галузі знань, фіксація, в тому числі і засобами фотозйомки, всіх деталей та обставин події, що стосуються стану запірно-пломбувальних пристроїв. Нажаль доволі часто, з різних причин відповідні фахівці не залучаються до огляду місця події, тому доцільно зупинитися на особливостях огляду контрольних запобіжних пристроїв. С самого початку, до будь яких маніпуляцій з запірно-пломбувальним пристроєм, його стан фіксується способом орієнтуючої, оглядової, вузлової й детальної фотозйомки. Після цього перевіряється правильність навішування ЗПП, за наявності фіксуються місце розташування та характер механічних пошкоджень. Тільки після цього ЗПП знімається шляхом пере різання пломбувального елементу. В протоколі огляду місця події обов’язково необхідно відображати наступні відомості:
- вид (тип) запірно-пломбувального пристрою;
- форма, розміри ЗПП матеріал з якого він виготовлений;
- зміст маркувальних (номерних) позначень, їх відповідність документам;
- стан пломбувального елементу, його розмірі;
- спосіб кріплення пломбувального елементу, його проходження через отвори, петлі дверей, люків тощо;
- стан місця кріплення пломбувального елемента до корпусу (з’єднуючої деталі), наявність слідів сторонніх предметів.
Після огляду необхідно здійснити упакування запірно-пломбувального пристрою, таким чином, щоб виключити можливість доступу до об’єкту без порушення цілісності упаковки [3].
Після цього об’єкти надсилаються на експертне дослідження.
Безпосередньо об’єктом експертизи запірно-пломбувального пристрою залежно від поставлених питань є:
- запірно-пломбувальний пристрій;
- пломбувальний елемент;
- знаряддя та інструменти, які використовуються для несанкціонованого зняття та повторного пломбування. [2]
Як правило перед експертом (спеціалістом) ставляться наступні питання:
а) діагностичного характеру:
- чи є на досліджуваному запірно-пломбувальному пристрої будь-які пошкодження? В результаті чого вони могли бути утворені?
- чи перепломбовувався запірно-пломбувальний пристрій після первинного опломбування?
- чи можливо видалення пломбувального елементу із наданого (ЗПП) без порушення його цілісності?
- який зміст маркувальних позначень на (ЗПП)?
- яким предметом утворені пошкодження пломбувального елементу (металеві ножиці, плоскогубці)?
б) ідентифікаційного характеру:
- чи не залишені сліди на запірно-пломбувальному пристрої певним інструментом?
Після необхідних досліджень експерт складає висновок, де відображує весь хід дослідження [4].
Таким чином дослідження запірно-пломбувальних пристроїв, встановлених на дверях залізничних вагонів і контейнерів усіх типів, автофургонів, цистерн, люків та штурвалів зерновозів, хоперів, складських та службових приміщень залишається актуальним питанням в криміналістиці і на сьогоднішній день, тому що за результатами даного дослідження доказується або спростовується вина особи.
Література:
1) Левицький А.О., Ваколюк С.М., методичні рекомендації «Пломби для опломбування приладів обліку», Миколаїв 2008р. (126 стор.)
2) Салтевский М.В. Криминалистическое исследование замков, пломб и орудий взлома. «Теория и практика криминалистической экспертизы». Сб. 8 - М., 1961. (142 стор.)
3) Левицький А.О., наукова стаття «Класифікація пломб. Огляд, фіксація та вилучення пломб на місці події», науково-практичний збірник «Південогукраїнський правничий часопис», Одеса 2008р. №1. (стор. 148-151)