«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Водний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995 - № 24. – Ст. 189.
- Інструкція щодо розробки та визначення вартості схем комплексного використання і охорони водних ресурсів: Затверджена наказом Держводгоспу України від 11 березня 1999 р. № 28 // Офіційний вісник України. – 1999. - № 11. – Ст. 202.
- Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Общая часть. – Х.: Вища шк. Изд-во при Харкь. ун-те, 1986. – 160 с.
- Рекомендації по обґрунтуванню оптимальної структури водоохоронних заходів у басейнах малих річок України // А.В. Яцик, О.М. Петрук. – К.: УНДІВЕП, 1995. – 31 с.
Мазуренко Світлана
МІСЦЕ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ У ЗАГАЛЬНІЙ СИСТЕМІ ДОГОВОРІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
До договорів, які прямо не вказані у законі, але безпосередньо слідують з положень актів цивільного законодавства, належать такі види договорів: усні та письмові (у тому числі з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією – ст. 205-210 ЦК); 2) правочини під умовою та правочини без умови (ст. 212 ЦК).
Розглянемо чи належить спадковий договір до цієї групи цивільно-правових договорів.
Згідно ст. 1304 Ц України спадковий договір укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Але, коли кваліфікація спадкового договору, як такого, що вимагає нотаріального посвідчення безпосередньо слідує зі ст. 1304 ЦК України, то питання щодо характеристики його як «умовного» чи «безумовного» правочину викликає значні труднощі.
На перший погляд, може здатися, що спадковий договорі можна вважати правочином, укладеним під умовою, оскільки виникнення прав власності пов’язане з настанням певної обставини, що, начебто, відповідає ст.. 212 ЦК України.
Проте, такий висновок був би хибним. Адже у ст. 212 ЦК України йдеться про обставину, відносно якої невідомо настане вона чи ні. Але щодо смерті відчужувача точно відомо, що вона настане, хоча й невідомо точно коли саме. Отже у даному випадку має йтися не про умову, а про термін у спадковому договорі. Відповідно до ч. 2 ст. 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. 252 ЦК). Особливість такого визначення терміну виражається в тому, що учасники цивільного правовідношення не знають заздалегідь точної дати його настання. Якраз, припинення спадкового договору закон пов’язує із смертю відчужувача, яка неминуче настане, але невідомо коли. Отже відмінність між умовою і терміном полягає в тому, що термін настає завжди, а умова може настати, а може і не настати.
Таким чином, спадковий договір є не умовною, а терміновою угодою.
Розглянемо іншу групу видів договорів, які не передбачені законом і безпосередньо не слідують з положень актів цивільного законодавства, але є поширеними у класифікаціях, що пропонуються в юридичній літературі.
Це, зокрема, поділ договорів на: 1) реальні та консенсуальні договори; 2) абстрактні та каузальні договори; 3) майнові та організаційні договори; 4) договори різного цільового призначення; 5) типові та нетипові договори.
1) У залежності від моменту, з якого правочини (у тому числі, договори) вважаються кладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні.
Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні прав і обов’язки.
Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним.
Спадковий договір, оскільки права і обов’язки сторін тут виникають з моменту нотаріального посвідчення договору (ст. 1304 ЦК, ч. 3 ст. 641 ЦК), тобто, незалежно від передачі речей однією його стороною іншій, є консенсуальним договором. Права й обов’язки сторін виникають безпосередньо з моменту його укладення.
2) У залежності від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні (правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення) і каузальні (правочини, в яких визначено підстави їх укладення).
Спадковий договір за своєю сутністю, очевидно, є абстрактним правочином, оскільки з нього не слідує підстава, з якої набувач береться виконувати розпорядження відчужувача. Те, що у набувача є мета отримати у власність майно відчужувача, не впливає на оцінку спадкового договору, як абстрактного, оскільки він припиняється смертю відчужувача. Отже, хоча мета отримати право власності тут присутня, але її реалізація знаходиться вже за межами спадкового договору.
3) За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори можуть поділені на майнові та організаційні.
Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. Їх відмінною рисою служить спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов’язання.
Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшого формування та розвитку цивільних відносин [1].
З такого розуміння зазначених договорів слідує, що спадковий договір є майновим договором (дії набувача спрямовані на отримання у власність майна відчужувача). Разом з тим, у ньому помітні елементи організаційного договору, оскільки фактично призначення спадкового договору полягає у створенні юридичних передумов для виникнення у набувача права власності на майно відчужувача після смерті останнього.
Таким чином, спадковий договір може бути охарактеризований як майновий з елементами організаційного правочину договір.
4) У залежності від цільового призначення у цивілістиці розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:
- договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж. постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);
- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);
- договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);
- договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);
- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);
- договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю) [2].
Привертає увагу та обставина, що при характеристиці перерахованих груп договорів та вказівці на їх різновиди спадковий договір практично не згадується. На нашу думку, причина такого підходу не тільки в тому, що на момент формування основних положень такої класифікації спадковий договір ще був передбачений цивільним законодавством, але й у тім, що визначення його цільового призначення пов’язане із значними труднощами.
На перший погляд, це договір про передачу майна у власність.
Однак, проти такого висновку свідчить та обставина, що відчужував не передає майно, а воно переходить до набувача після смерті відчужувача. Іншими словами, тут має місце своєрідне «здвоєння» мети: якщо відчужував має намір зобов’язати набувача до вчинення певних дій, то набувач має метою отримати право власності на майно відчужувача після смерті останнього. При цьому характер намірів сторін відрізняється від того, що має місце, наприклад, при купівлі-продажу. У останньому випадку продавець має намір передати право власності покупцеві, отримавши від останнього відповідну плату, а покупець бажає отримати право власності на річ, сплативши за це покупну вартість. Наміри сторін договору купівлі-продажу спрямовані назустріч одне одному.
Натомість у спадковому договорі наміри сторін мають співпасти, насамперед, стосовно тих дій, як має виконати набувач. Що ж стосується виникнення права власності на майно відчужувача, то намір передати його у відчужувача є, але перехід прав власності визначається не тільки наміром сторін, а й повязується законом з настанням події – смертю відчужувача. При цьому фактом смерті відчужувача спадковий договір припиняється, однак натомість виникає право власності набувача на майно відчужувача.
Таким чином, спадковий договір не належить до жодної із вказаних груп договорів, а є за своєю сутністю «нетиповим договором» цивільного права.
На існування таких договорів вже верталася увага в цивілістичній літературі, де нетипові договори виділялися за ознаками особливого характеру вираження волі, комплексності елементів різних правовідносин, ретроспективний характер виникнення правовідносин, невідповідність звичайному розумінню договірних відносин цивільного права тощо [3].
За вказаними ознаками, властивими і спадковому договору він може бути віднесеним до нетипових договорів цивільного права [4]. За сутністю таким самим є договір довічного утримання.
У результаті суттєвих особливостей зобов’язання, яке виникає із спадкового договору, український законодавець використовує й особливу конструкцію цього інституту, що надає йому специфічних ознак, кардинально відмінних від класичного. Останній, на відмовну від українського, не встановлює права ні на все майно, ні на його окремі частки; він не створює жодного права як на дійсне майно спадкодавця, так і на права, встановлені під відкладальною обставиною; він обмежує спадкодавця у праві розпорядження майном за своє життя. Отже, це спадковий договір має інший характер, ніж вітчизняний, предметом якого є підстава конкретного речового права (права власності).
Література:
- Красавчиков О.А. Организационно-имущественные договоры в гражданском праве // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сб. статей. – М.: Статут, 2001. – С. 156-165.
- Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посіб. / За ред.. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 25; Харитонов Є.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учебн. пособ. – К.: А.С.К. 2002. – С. 318-319; Луць В.В. Договір у підприємницькій діяльності (Основні ідеї та їх втілення в новому Цивільному кодексі України // Проблеми законності. – Харків, 2002. – С. 88-95; Герасимчук С. Система цивільно-правових договорів: стан і перспективи розвитку // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. - № 2-. – С. 67-73.
- Ойгензихт В.А.. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве: Учебн. пособ. – Душанбе, 1984. – С. 18-19.
- Васькова Л. Договори довічного утримання і перехід обов’язків по договору до спадкоємців // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2002. - № 6(5). – С. 30.
Мельниченко Олена
КОДИФІКАЦІЯ ЗВИЧАЄВИХ НОРМ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ
(ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVI СТ.)
Значна частина сучасних законів ґрунтується на традиційних основах звичаєво-правового життя українців, що склалися ще в сиву давнину і слугують фундаментом правового співжиття в суспільстві. Історичні пам’ятки містять інформацію про те, якими саме звичаями керувалися люди від найдавніших часів та як окремі з них закріплювались у законодавчих документах, кодифікувалися в закони.
Звичаєве право слов’ян проявлялося в різноманітних формах. Найдавнішими з них слід вважати невербальні юридичні символи або символи права та вербальні юридичні символи – фразеологізми, приказки, прислів’я. Невербальні символи – це умовні факти, формальні дії, що застосовувалися для вираження правомірності певного явища. До них належали посаження князя на стіл – як символ законності набуття влади, схрещені на грудях руки вбивці – як символ прилюдного визнання своєї провини, меч та лук – як символи досягнення юнаком повноліття.
Вербальні юридичні символи фразеологічного характеру відображали народну правосвідомість. Прислів’я часто трансформувалися в сталі юридичні формули, що вживалися на означення певних правничих дій і понять. Наприклад, формула «Куди плуг, соха і коса ходили» вживалася для визначення меж володіння [1, 14-15].
Відносини між окремими племенами та союзами племен регулювалися правовими звичаями усної домовленості. До них відносились недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність даній угоді, присяга як гарант дотримання домовленості. Крім того існували звичаєві норми міжнародного характеру – порядок викупу полонених, гостинність щодо чужинців. У мирний час внутрішнє життя племен було підпорядковане землеробським звичаям, що базувалися на календарному циклі сільськогосподарських робіт. Вони визначали початок посівних робіт, обробку полів, жнива, свята тощо. Своє закріплення такі звичаї знайшли в обрядових піснях [2, 292].
Основними рисами докняжого періоду є панування місцевих і племінних звичаїв, їх варіативний, локальний характер та контролююча функція, яка належить общині в межах її правового поля за відсутності єдиної князівської влади. В цей період відбувається перший конфлікт між звичаєм та правовими нормами, занесеними, в першу чергу, з Візантії.
З другої половини ІХ ст. розпочинається земсько-князівський період становлення звичаєво-правових відносин на українських землях, який ще називають періодом «Руської Правди». Цей період характеризувався утвердженням єдиної (княжої) влади, зародженням поруч із місцевими й племінними звичаями системи спільних юридичних правил та установок. Першими джерелами, які доносять до нас відомості про існування звичаєвого права цього періоду є договори Русі з Візантією. На сьогодні в науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією 907, 911, 944 та 971 рр., які дійшли до нас не в оригіналах, а у складі «Повісті минулих літ». У «Повісті» Нестор відзначає, що давні племена мали свої звичаї, які передавалися від предків [3]. У візантійських джерелах тексти договорів не збереглися зовсім, що й дало підставу для суперечок щодо їх походження й справжності.
У договорах з греками є свідчення того, що на ранніх етапах розвитку руської державності вже виникла і функціонувала своя система звичаєвого права, яка називається «закон язика нашого» – «Закон руський», що охоплює питання кримінального, спадкового, сімейного права. У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, у договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора. Аналізуючи відповідь Олега грекам у Договорі 911 р. – ми клянемося за законом і за поконом нашим – можна дійти висновку, що слово покон там вживається у значенні звичаю. Положення русько-візантійского договору 911 р. вперше відкидало панівний у Європі звичай, згідно якого майно розбитого корабля підлягало розграбуванню тією країною, в територіальних водах якої це трапилось. Договір 944 р. вміщує чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї. «Закон руський» є своєрідним прототипом «Руської Правди» на основі якого здійснювалося судочинство [4, 14-20].
Активне окняжіння територій наприкінці ІХ ст. було предтечею князівської правотворчості. Між великим князем і управлінською верхівкою племен укладався усний договір, умови якого базувалась на традиційних звичаях. Але вже згодом почалися конфлікти між давніми звичаями та писаним правом. Першим відомим свідченням конфлікту державного права і племінної звичаєвої традиції стала страта князя Ігоря древлянами, причиною якої було грубе порушення звичаю про дотримання умов угоди.
Найбільш цікавим збірником юридичних норм, в основу якого покладено давньоруське звичаєве право, є «Руська Правда», яка складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірного, Уроку мостникам, Устава Володимира Мономаха. «Руська Правда» дійшла до нас більш ніж у ста списках, які поділенні відповідно до змісту на три редакції – Коротку, Поширену, Скорочену.
Дія «Руської Правди» поширювалася на всю територію давньоруських земель і регулювала набагато ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової культури Київської Русі. Право публічне й карне в «Руській Правді» не відділені ще від права приватного, цивільного, але вже помітне звільнення індивіду з-під опіки суспільних зв’язків. Так, «Руська Правда» регламентувала договори купівлі-продажу, особистого найму, позики, докладно визначала порядок передачі майна по спадку (закону і заповіту). Але в «Руській Правді» не було спеціальних статей про право власності на землю. Проте охороні права власності приділялося багато уваги.
Процесуальне право «Руської Правди» містить багато примітивних норм первісного судочинства, в тому числі найдавнішу норму про застосування інституту кривавої помсти; маються також норми, з яких пізніше розвинулося копне судочинство. Норми «Руської Правди» мають деякі спільні риси з нормами старогерманського й римо-візантійського права (наприклад, норми про криваву помсту, «віру» (Wergeld), розшук крадених речей – «свод», тощо) [5, 229-231].
У період перебування українських земель під татарським ігом на них продовжували діяти норми «Руської Правди», давньоруське звичаєве право, майже не переслідувалась християнська церква, оскільки специфіка залежності від Золотої Орди полягала в тому, що та мало втручалася у внутрішні справи руських удільних князівств, обмежувалася затвердженням князів та зборами податків. Литовський князь Ольгерд, який звільнив давньоруські землі і приєднав до Литви, включив закони і звичаї Київської Русі до Литовського законодавства. Проголосивши принцип «старовини не чіпати, а нового не вводити», литовські князі не лише підтвердили дію звичаєвого права, але й сприяли його розвиткові. Але вже з середини ХVІ ст. привілейні грамоти, які видавалися князем, підривали обов’язковість дії звичаєвого права.
Першим кодексом кримінального та процесуального права став Судебник Казимира IV, який був укладений урядовцями-правниками князівської канцелярії. Його джерелами були «Руська Правда», привілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник складався з 25 статей, які об’єднали норми кримінального, адміністративного та процесуального права. Крім того, увага була приділена маєтковим правам, порушенню межі володіння, наїзду на чужі маєтності, крадіжки майна тощо. У Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського права і нових законодавчих джерел литовської доби. Ряд статей взято з «Руської Правди», однак покарання за злочини у Судебнику були суворішими [6].
Протягом XVI ст. були видані три збірки законів під назвою Литовських статутів. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського статуту. З погляду системи й законодавчого матеріалу Статут 1529 р. перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою нагадував систему «Руської Правди».
Судовий процес Статуту в своїй основі має норми давнього права та звичаєве копне процесуальне право. Він дозволяв керуватися звичаєвою нормою у разі відсутності відповідних законодавчих статей. Статут прямо зобов’язував судові органи вирішувати справи на основі давніх звичаїв, особливо у випадку відсутності законодавчої норми [7, 37-39]. Однак уже те, що судові доводилося виявляти сам факт існування традиційної правової норми, перевіряти її, робило судовий процес громіздким. Коли суддя знаходив перевірений і діючий звичай, не відображений у Статуті, то він просто дописував до того примірника Статуту, що був у нього на руках. Це було можливим, бо перший Статут був рукописним. Але велика різноманітність норм звичаєвого права, що відрізнялися між собою в окремих землях, являла сприятливий ґрунт для вільного тлумачення цих норм з боку суддів і в деяких випадках навіть прояву свавілля [1, 24].
Дещо негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксовано в Другому Литовському статуті (1566 р.), який орієнтувався виключно на писані джерела. Але така позиція виявилася нежиттєвою, і вже в Третьому Литовському статуті (1588 р.) було підтверджено роль звичаєвого права як допоміжного джерела. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов’язувався додержуватися давніх звичаїв, зберігати їх і ні в чому не порушувати [7, 82-85].
Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права, однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом.
Література:
- Івановська О.П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. – К., 2002. – 263 с.
- Толкачова Н.Є Звичаєве право. Навчальний посібник. – К., 2006. – 367 с.
- Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). – К., 1990. – 558 с.
- Леонтович Ф.И История руського права. Выпуск 1. – Одесса, 1869. – 159 с.
- Яковлєв А.І. Звичаєве право // Українська культура. Лекції за редакцією Д. Антоновича. – К, 1993. – 592 с.
- Судебник Казимира 1468. – Вільнюс, 1967. – 21 с.
- Борисенко С.І. Списки Литовського Статуту 1529 року // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Випуск 6. – К., 1929. – 530 с.
Миколенко Олександр
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕДУРНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
Наука адміністративного процедурно-процесуального права є системою наукових знань, уявлень та теоретичних положень про закономірності формування, розвитку і застосування норм адміністративного процедурно-процесуального права з метою правової організації суспільних відносин, які виникають в сфері управлінської, правоохоронної та право забезпечувальної діяльності. Отже історія виникнення адміністративного процедурно-процесуального права є невід’ємною частиною науки адміністративного процедурно-процесуального права.
Адміністративне процедурно-процесуальне право як сукупність правових норм, що регулюють специфічну сферу суспільних відносин, появляється лише на порівняно пізніх етапах життя людського суспільства. Хоча відомі факти існування певних процедур і на ранніх етапах розвитку людства. Наприклад, за допомогою існуючих тоді «примітивних» процедур згладжувались деякі конфліктні ситуації чи застосовувались до правопорушника відповідні примусові заходи [1, с. 11].
Історія становлення адміністративного процедурно-процесуального права тісно пов’язана, по-перше, з розвитком та становленням адміністративного права, і, по-друге, хоча з розвитком та становленням загального процесуального права.
Характеризуючи історію розвитку адміністративного права Старілов Ю.М. зазначає, що головними передумовами становлення адміністративного права стали (з врахуванням особливостей кожної історичної епохи): 1) забезпечення суспільного благополуччя (розвиток економіки, фінансів, господарства, управління) та захист суспільства від небезпеки; 2) побудова апарату управління та впорядкування управлінської діяльності; 3) створення порядку управління, а потім «зв’язування» адміністративної влади правовими нормами; 4) встановлення в законах взаємних прав та обов’язків громадян і держави; 5) визначення правовим шляхом порядку розгляду виникаючих між громадянами і владними державними управлінськими органами спорів; 6) забезпечення законності в сфері публічного управління [2, с. 261]. Зважаючи на те, що адміністративне процедурно-процесуальне право розглядається сьогодні більшістю вчених Російської Федерації та великою частиною науковців України як частина адміністративного права, запропоновані Старіловим Ю.М. передумови виникнення адміністративного права не викликають ніяких заперечень. Але слід зазначити, що такі передумови - як визначення правовим шляхом порядку розгляду виникаючих між громадянами і владними державними управлінськими органами спорів та забезпечення законності в сфері публічного управління є свідченням того, що разом зі становленням адміністративного права відбувалось становлення і адміністративного процедурно-процесуального права. Спочатку як частини адміністративного права, а пізніше – як системи норм права, що заслуговує особливого місця в системі права України в якості самостійної галузі права. Наприклад, Застрожна О.К. ще в 1985 році у своєму навчальному посібнику «Советский административный процесс» писала [3], що «радянське адміністративно-процесуальне право знаходиться зараз в стані становлення. Що ж визвало його до життя? Можна виділити три групи передумов: соціальні, методологічні і юридичні». Соціальні передумови вона вбачить, по-перше, у регламентації, в розумних межах, процедур діяльності органів управління в позитивній (організаційній) сфері, по-друге, у вдосконаленні існуючих вже процедур щодо застосування заходів адміністративного примусу. До методологічних передумов виникнення адміністративно-процесуального права Застрожна О.К. відносить перегляд традиційних поглядів на зміст юридичного процесу з включенням до його структури процедур діяльності органів управління в позитивній (організаційній) сфері. Юридичною передумовою є, на думку Застрожної О.К., вдосконалення механізму правового регулювання, серед елементів якого особливе місце займає реалізація права, яка іноді неможлива без існування відповідних правових процедур [3, с. 5-11]. Нажаль лише перша група передумов (соціальні), що запропонувала Застрожна О.К., носять об’єктивний характер та обумовлені сьогоднішнім рівнем розвитку суспільства і держави. Інші передумови обумовлені лише особистим ставленням вченої до змісту існуючих в юридичній науці термінів та понять, а отже виділяти їх серед передумов виникнення та розвитку адміністративного процедурно-процесуального права не слід.
Вважаємо, що до передумов виникнення та розвитку адміністративного процедурно-процесуального права слід віднести наступні:
а) розвиток економіки, фінансів, господарства, державного управління;
б) необхідність в забезпеченні реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків в сфері публічного права;
в) потреба в захисті суспільства від небезпеки (стихійні лиха, виникнення епідемій, вчинення правопорушень, збройні конфлікти тощо);
г) необхідність визначення правовим шляхом порядку розгляду виникаючих між громадянами і владними державними управлінськими органами спорів;
д) потреба в забезпеченні законності в сфері публічного управління.