«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Реформа кримінального судочинства: філософсько-правовий аспект Концептуальні проблеми вітчизняної кримінологічної системи

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Омельченко Тарас

РЕФОРМА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Сучасну правову реформу в Україні можна порівняти з правовою реформою, яка провадилась на початку ХХ століття в Радянському союзі. Як і у той час, реформування законодавства проходить під впливом зміни суспільної формації, зміни у правовій ідеології. І якщо минула правова реформа була обумовлена народженням соціалістичного права та нищенням буржуазного, сучасна реформа зумовлюється навпаки, відмовою від соціалістичних постулатів права під значним впливом учень про права людини.

Особливо наочно це проглядається у галузі кримінально-процесуального права при обговоренні двох різних за правовою ідеологією, на нашу думку, проектів КПК. Перший Проект КПК умовно можна назвати вдосконаленим чинного КПК [1]. Більшість його інститутів залишилося, але відкинуто рудименти соціалістичного права.

Другий проект КПК, підготовлений Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права [2], значною мірою змінює структуру кримінального процесу, вводить нові, раніше невідомі, інститути. Причому простежується певна схожість його з кримінально-процесуальним законодавством країн з прецендентною системою права. Як відзначають автори Проекту, «філософія змісту нового КПК спрямована на пошук такої процедури здійснення провадження державними органами щодо діянь, зазначених у КК України, завдяки якому сучасне українське суспільство могло б вирішувати завдання двох головних напрямів: 1) ефективна діяльність державних органів захисту порядку щодо убезпечення суспільства та конкретних його членів від злочинних проявів; 2) максимальне дотримання конвенційних прав людини всіх тих осіб, які беруть участь у справі про кримінальне правопорушення» [3].

Основним завданням при розробці концептуально нового Проекту КПК були прагнення зробити кодекс прав особистості по відношенню до обвинувальної та судової влади, а не ритуалом призначення покарання.

З цією метою на досудовому слідстві пропонується: 1) Початковим моментом здійснення кримінального провадження вважати момент: звернення особи до відповідних органів захисту порядку з повідомленням про ознаки кримінально-караного діяння; повідомлення (рапорт) службовця органу правопорядку; інформація в засобах масової інформації. 2) Ліквідувати внутрівідомчу і міжвідомчу етапність в розслідуванні на кшталт сучасних дізнання і слідства. Орган, що здійснює кримінальне провадження, проводе одночасно оперативно-розшукові і слідчі дії, що іменуються як розслідування. 3) З моменту початку кримінального провадження можуть здійснюватись всі процесуальні оперативно-розшукові та слідчі дії. 4) За підсумками досудового провадження прокурор складає обвинувачувальний акт і направляє його до суду разом з реєстром матеріалів і документів, які суд може взяти як докази вчинення особою кримінального правопорушення.

Певні новації передбачені й для судових стадій: 1) Матеріали, документи і інформацію про свідчення надають до суду безпосередньо обвинувач і захисник (представник). 2) Наказне провадження – постановлення суддею без проведення судового засідання судового наказу про покарання особи за вчинення кримінального проступку, якщо така особа не заперечує свою вину у вчиненні кримінального проступку і не заперечує проти покарання, яке може призначити суддя,тощо.

Не дивлячись на певні прогресивні ідеї, цей Проект КПК зазнав критичних зауважень з боку юридичної спільноти. Ми не ставимо за мету провадити аналіз новел та пропозицій проектів КПК. Звернемо увагу лише на один, на нашу думку, найважливіший аспект.

Як зазначають автори проекту КПК, підготовленого Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, змінилася філософія КПК. Проте, чи варто говорити про зміну філософії якщо йдеться про зміну структури процесу? Чи можна говорити про зміну філософії закону без зміни філософії права? Що таке філософія кримінально-процесуального права?

Відомо, філософія права вивчає сутність права, причини та підстави його буття, роль у суспільстві та місце серед інших соціальних явищ. Нині в теорії кримінального процесу та філософії права відсутні дослідження місця судочинства в системі соціальних явищ. І ось тут, здається, виникає низка питань, які необхідно вирішити сьогодні для проведення ефективної реформи судоустрою та судочинства. Серед таких питань, певно, на перше місце необхідно ставити положення про місце судочинства у суспільстві, його значення та вплив на розвиток усього суспільства. Те що такий вплив є, не викликає сумнівів. Свідченням цього є численні приклади судових процесів в історії людства.

Зміна карального типу кримінального судочинства на відновлюваний також висуває питання «Чи потрібно це суспільству?». На жаль, останні зміни у сфері адміністративного законодавства (посилення відповідальності за порушення Правил дорожнього руху [4]) не вписуються у цю концепцію. Відсутність правової ідеології зміни судочинства не призведе до виконання завдань, поставлених перед судовою владою. Відповідь на усі ці запитання неможливо отримати дослідженням лише чинного законодавства. Не достатньо буде і механічного порівняння з пам’ятками кримінально-процесуального права та порівняльного аналізу законодавства інших країн.

У межах позитивізму неможливо отримати відповідь на питання: чи забезпечать певні реформи стабільність права та закону? Це обумовлено тим, що теорія права визнає лише один ідеал – право, яке реалізується в правовій державі. Філософія права має на меті вивчення минулого та сьогодення задля вироблення концепції ідеального майбутнього.

До числа питань, на які необхідно знайти відповідь, належить також наявність істотного розриву між нормами закону та практичним їх утіленням. Численні приклади, оприлюднені у ЗМІ, притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які не коїли злочинних дій, яскраве тому підтвердження.

Щоденно слідчі та судді вирішують питання справедливості притягнення до кримінальної відповідальності, справедливості покарання, справедливості закону та співвідношення норм закону, духу права та норм моралі. Отримати відповіді лише на підставі позицій теорії права на окреслені питання неможливо.

Все це дає підстави для висновку, що ефективність здійснення правосуддя, ефективність внесення кардинальних змін у структуру процесу, здатність судового процесу надійно захищати права та свободи людини можна визначити лише за допомогою філософії кримінально-процесуального права. Тобто дослідження правової сутності кримінально-процесуальної діяльності, її смислу та ідеалу, у нерозривній цілісності з іншими правовими та суспільними явищами.

Література:

1. Проект Кримінально-процесуального кодексу України від 13.12.2007 р., р/н 1233. – К.: Парламентське видавництво, 2007. - 328 с.;

2. Проект Кримінально-процесуального кодексу України du.ua /ua/inetconf/10/index.phpl;

3. Представлені концептуальні засади нового проекту КПК // nki.org.ua/index.php?id=1158329443;

4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху: Закон України від 24 вересня 2008 року № 586-VI // Офіційний вісник України. – 2008.   № 79 – Ст. 2652.


Орловська Наталя

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ

Сучасні дискусії щодо протидії злочинності, без сумніву, є одними з найгостріших в сфері гуманітарних знань, не лише тому, що злочинність, проявляючи себе на різних рівнях буття, стосується держави, суспільства, соціальних груп та окремих індивідів, але й тому, що і розуміння злочинності, і, відповідно, підходи до організації протидії їй фактично вбудовані у систему світогляду. Відповідно до цього суттєві зміни у сприйнятті злочинності (у будь-якому контексті) та основ протидії їй можливі лише за умови зміни парадигми сприйняття світу та місця людини у світі. Ці, на перший погляд, абстрактні міркування знаходять своє втілення у кримінологічній системі, яка існує в конкретному регіоні світу чи певній державі.

Слід зазначити, що поняття «кримінологічна система» не тотожне поняттю «система протидії злочинності». На наш погляд, теоретична та практична цінність поняття «кримінологічна система» полягає у тому, що воно охоплює не лише систему теоретичних поглядів, ідей та уявлень щодо детермінації злочинності та систему організації діяльності державних й суспільних інституцій щодо протидії їй, але й систему правового регулювання, яка визначає цілі, задачі та пріоритетні напрями протидії злочинності, форми та методи соціальної діяльності у цій сфері. Останній аспект дає змогу, наприклад, погодитися із міркуваннями щодо існування кримінологічного законодавства (зрозуміло, із зазначенням поліправової природи нормативних документів).

Відповідно до цього слід визнати доцільним виокремлення декількох кримінологічних систем сучасності, зокрема, пострадянської (в кримінологічній літературі вона іноді називається «російською») [1; С.37].

На наш погляд, більш адекватним є термін «пострадянська кримінологічна система», оскільки єдина сім`я радянського права являє собою те коріння, з якого виросли національні правові системи держав, що були колись республіками Радянського Союзу (за виключенням балтійських країн, чиї національні правові системи репрезентують європейське право).

Слід зазначити, що для пострадянської кримінологічної системи вельми характерними є ідеологічні протиріччя у сфері протидії злочинності, які пов’язані із системним впливом злочинності на суспільство, внаслідок чого в країні панують фатальні настрої щодо можливості протидії їй.

На тлі цього виникають та посилюються суспільні очікування «кращих часів», за яких влада буде чеснішою, громадяни активнішими, а злочинці не такими небезпечними. Нібито лише за таких умов можна значно підвищити ефективність обмеження кримінальної активності. Доки ж цього не сталося, загальноприйнятними стають вимоги посилення кримінальної відповідальності, наприклад, в контексті повернення смертної кари чи встановлення більш жорстких покарань у санкціях Особливої частини КК, збільшення репресивної «складової» у попереджувальній діяльності тощо.

Слід зазначити, що не лише пострадянська кримінологічна система як така репрезентує підвищену увагу до «війни зі злочинністю». Не менш активні дії в цьому контексті пропонує й американська модель, яка існує у рамках англо-американської кримінологічної системи, яка розповсюдилася й на територію країн Центральної та Латинської Америки.

Зокрема, як зазначається у доповіді незалежного експерта, автора Дослідження Генерального Секретаря ООН з питань насильства щодо дітей П.С.Пінейру, рівень молодіжного насильства є одним з найголовніших питань порядку денного суспільств Латинської Америки. Дедалі більше занепокоєння молодіжним насильством, насамперед діяльністю банд, призвело до того, що деякі країни регіону вдалися до репресивних заходів та провели законодавчі реформи. При цьому прийняття стратегій безпеки з нахилом до репресивних заходів відзначається різкою риторикою, ігноруванням довгострокових заходів з попередження та відсутністю даних, які б керували реалізацією та визначали вплив таких стратегій. Зокрема, йшлося про зниження віку кримінальної відповідальності, превентивне ув’язнення підлітків на основі можливого членства у банді (визначалося наявністю татуювань чи сигналів). Правда, згодом такі заходи були скасовані, але серед населення є багато прихильників повернення до зазначеного «стану речей» [2; С.306].

Таким чином, так чи інакше, ми стикаємося із проблемами кримінально-правового характеру, адже все інше (й процесуальні, й кримінально-виконавчі, й організаційно-правові аспекти) є похідним від нашого уявлення про злочинну поведінку.

В цьому контексті слід мати на увазі, що підстави формування такого уявлення випливають із розуміння кримінально-правової заборони, більш того, доцільно зазначити, що існує певна розбіжність щодо того, що вважати злочинним (у даному випадку йдеться про проблематику кримінологічного визначення злочину, яка, як відомо, є частиною авторських концепцій злочинності). [3]. Але, на наш погляд, загалом можна погодитися із виокремленням так званої ядерної злочинності (беззаперечної кримінальності), яка включає такі види та форми кримінальної активності, що не викликають відвертого заперечення із боку теоретиків та практиків. Йдеться, зокрема, про загальнокримінальні злочини. Крім того, існують й інші види поведінки, кримінальність яких є предметом «домовленості» між державою та суспільством.

Звичайно, ми розуміємо всю умовність терміну «домовленість», більш того, ми не є прихильниками концепції аутопойезису, в рамках якої право періоду постмодерну є, скоріше, сукупністю індивідуальних практик, аніж апріорно (легітимно) визначеним (та, відповідно, певною мірою, традиційно обумовленим) добором правил поведінки та покарань за їх порушення. Але ми вважаємо за потрібне наголосити на тому, що глибинною підставою криміналізації діянь має бути суспільна згода на те, що за їх вчинення особа (особи) повинні нести саме кримінальне покарання.

Виходячи з цього, за наявності подібної згоди кримінально-правовий аспект буття кримінологічної системи набуває свого природного сенсу та являє собою матеріально-правову основу розуміння злочинної поведінки. Власне це й дає легітимні підстави застосування будь-яких репресивних заходів до осіб, що демонструють девіантну поведінку.

Крім того, зрозуміла криміналізація є підставою для зрозумілого санкціонування, у тому числі й у таких його проявах, які дозволяють значно більшу, аніж на сьогодняшній день, участь недержавних суб`єктів у протидії злочинності. На наш погляд, ця матеріальна підстава є вельми важливою, адже переродження демократії у олохкратію становить не меншу небезпеку, аніж переродження доцільного кримінально-правового примусу з боку держави у свавілля накшталт тридцятих років ХХ ст.

Як видається, у нашому контексті було б цікавим згадати відому теорію соціальної взаємодії, яка має назву теорема У.Томаса (слід зазначити, що ця теорія певним чином відбиває результати різноманітних досліджень щодо впливу свідомого та підсвідомого на оточуюче середовище, у тому числі на процеси та явища, які мають так звану об’єктивну природу). В рамках теореми У.Томаса ми доходимо висновку, що зміна модальності з «не хочу» на «не можу» має за мету переконати себе та оточення у неможливості певних дій. Але якщо така неможливість сприймається як реальна, то реальності набувають й наслідки [4; С.93].

Іншими словами, якщо наполегливо використовувати тезу про те, що лише вкрай жорсткими заходами можна поліпшити кримінальну ситуацію в державі, що посилення кримінальної відповідальності врятує суспільство від злочинності, а будь-які реформи мають полягати у створенні додаткових ланок у правоохоронній системі, то не слід дивуватися апатії громадян та невдоволенню роботою державного апарату.

На наш погляд, одним з напрямів, за яких можливе певне поліпшення ситуації, є розумне зниження масштабів каральної практики та залучення громадян до вирішення кримінально-правових конфліктів. Так можна очікувати не лише зростання правосвідомості населення, його відповідальності за власну долю, але й (що є вельми суттєвим) зменшення видатків на функціонування репресивного апарату.

Таким чином, вітчизняна кримінологічна система потребує змін на парадигмальному рівні з урахуванням підходу до людини не стільки як продукту суспільних відносин, скільки як до творця цих самих відносин. Це надасть змогу врешті-решт зосередити зусилля державного апарату на протидії тим видам злочинності, які мають найбільшу небезпеку та є проявом системного впливу деструктивності на суспільні інституції.

Література:

1. Ведерникова Н.О. Основные криминологические системы современности (сравнительный анализ) // Государство и право. – 2002.- №10. – С.32-40.
   
2. Пінейру П.С. Доповідь про насильство щодо дітей у світі. – К.: Перфект Стайл, 2007. – 364 с.
   
3. Щодо узагальнення основних підходів до кримінологічного визначення злочину див.: Кондратюк Л.В., Овчинский В.С. Еще раз о криминологическом понятии преступности и преступления // Журнал российского права. – 2004. - №9. – С.113-119.
   
4. Гольберт В.В. О доброй войне с преступностью и худом социальном мире // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том 6. - №1. – С.80-95.
   

Острогляд Олександр

Тактика захисту на досудовому слідстві

Право обвинуваченого на захист займає важливе і самостійне місце в комплексі процесуальних гарантій. Як правило, обвинувачений – це недосвідчена в правових питаннях людина. Юридична непоінформованість – серйозна перешкода в практичному здійсненні захисту від пред’явленого звинувачення. Більш того, це положення відбивається на втіленні в життя принципу рівності учасників процесу в судовому розгляді, поданні доказів і участі в їх дослідженні.

Участь же в справі захисника забезпечує повноту і реальність здійснення цього конституційного принципу правосуддя. У цьому полягає суть розуміння права обвинуваченого на допомогу захисника як необхідної умови реалізації всіх інших наданих йому процесуальних прав [3, с. 8].

Результативність захисної діяльності адвоката багато в чому визначається ефективністю його професійного захисту, тісно взаємозв’язаного із засобами, способами і формою захисту які не дивлячись на те, що досить докладно регламентовані в кримінально-процесуальному законодавстві, повинні застосовуватися творчо, з урахуванням всіх сторін справи, особливістю особи обвинуваченого, умінням захисника встановити правильні взаємини і взаємодію з учасниками процесу і т.д. Ст. 48 КПК визначає зміст захисту. У вказаній нормі фактично названі і основні засоби, за допомогою яких вона може здійснюватися. При цьому звертає увагу на себе та обставина, що поняття засобів захисту як закон, так і процесуальна література не дають, хоча чітке визначення цього важливого поняття може в значній мірі сприяти поліпшенню застосування цих засобів, а кінець кінцем підвищенню якості захисту.

Я.С.Аврах під засобами захисту розуміє ті процесуальні категорії, з допомогою і на основі яких здійснюється діяльність обвинуваченого і захисника, направлена на з’ясування обставин, що реабілітують обвинуваченого або пом’якшують його відповідальність [4, с. 127].

Стосовно досудового слідства такими засобами є побачення з підозрюваним і обвинуваченим наодинці без обмеження їх кількості і тривалості; право бути присутнім при пред’явленні обвинувачення, брати участь в допиті підозрюваного і обвинуваченого, а також інших слідчих діях, що проводяться з їх участю, знайомитися з протоколом затримання, постановою про обрання запобіжного заходу, з протоколами слідчих дій, проведених за участю підозрюваного, обвинуваченого або самого захисника, з документами, які пред’являлися або повинні були пред’являтися підозрюваному і обвинуваченому.

Давно вже існує точка зору, що захисник в обґрунтування своїх клопотань про проведення певних слідчих і судових дій може представити фотознімки і схеми місця події, яке він оглянув сам або за участю свого підзахисного. Фото і відеозйомку захисник може провести сам або доручити це фотолабораторії, що приймає замовлення на виїзні зйомки.

Необхідно визначити наскільки буде захист ефективним, якщо захисник діятиме в цих процесуальних рамках і чи завжди для здійснення своїх обов’язків захисник використовує процесуальні засоби.

Ст. 48 КПК фіксує право захисника мати з підозрюваним і обвинуваченим побачення наодинці без обмеження їх кількості і тривалості. Очевидно, що побачення потрібне обом для обміну інформацією і зіставлення зібраних у справі обвинувальних доказів з обставинами події, що фактично мали місце, викладеними обвинуваченим своєму захисникові, визначення у результаті лінії захисту. Проте хід побачення, процедуру обміну інформацією кримінально-процесуальне законодавство не регламентує.

Захисник має право запрошувати через юридичну консультацію довідки, характеристики і інші документи, необхідні у зв’язку з наданням юридичної допомоги, з державних і інших організацій, які зобов’язані у встановленому законом порядку видавати ці документи чи їх копії.

Проте, в законі не сказано, що відомості про можливих додаткових свідків або про документи, корисні для захисту, обвинувачений і захисник можуть почерпнути тільки з матеріалів справи, тільки в процесуальному порядку. Як правило, немає і не може бути в справі відомостей про знаходження експерта в споріднених відносинах з потерпілим, обвинувачем або його некомпетентності, що може послужити підставою для заявлення йому відводу. Очевидно, відомості про такого експерта, про його некомпетентність збирати доводитися самому захисникові. Вважається, що захисник має право лише клопотати про виклик додаткових свідків або призначення конкретного експерта, але не розмовляти з ними. Проте яким чином, як не шляхом попередньої бесіди з можливим свідком або особою, яка на нього вказує, захисник може дізнатися, чи потрібно йому клопотати про допит даного свідка? Матеріали, що пред’являються до суду апеляційної чи касаційної інстанції разом з скаргою засудженого або захисника називаються додатковими якраз тому, що в кримінальній справі таких матеріалів немає і вони отримані непроцесуальним шляхом. У слідчо-судовій практиці нерідкі випадки, коли підзахисний невинуватий і не має ніякого уявлення про те, що відбулося. І захисник у випадках нереагування на ці обставини з боку органів слідства, що проводили попереднє розслідування, виявляється вимушеним провести складну пошукову роботу, щоб без допомоги підзахисного виявити осіб, документи, предмети, що підтверджують алібі, звичайно, при умові, що всі його дії відповідають закону.

До таких дій захисник, при добросовісному відношенні до роботи, вимушений вдаватися особливо у тих кримінальних справах, коли обвинувачений взятий під варту або засуджений, і не має можливості представити докази своєї невинуватості або меншої вини.

Не можна при цьому вважати, що, здійснюючи ці функції, захисник порушує закон. Мова йде про діяльність захисника, яка в загальній формі передбачена кримінально-процесуальним законом, проте детально не регламентована і тому відноситься до непроцесуальної діяльності захисника або, як її іменують, передпроцесуальної діяльності захисника. Проблема меж прав захисника у сфері передпроцесуального збирання інформації про обставини справи ще не отримала належної теоретичної розробки, це утрудняє вирішення ряду практичних питань, що виникають в практиці захисної діяльності адвоката, проте визнання такої діяльності законною вже отримало підтримку з боку ряду учених, так, рахуючи передпроцесуальну діяльність захисника не тільки правомірною і доцільною, але іноді і необхідною, І.Л.Петрухін переконливо заперечує проти виступаючих за заборону цієї діяльності, відзначаючи що: «В ім’я чого захисник повинен відмовитися від бесіди з людьми, яким щось відомо у справі? І хіба може адвокат ігнорувати прохання свого підзахисного поговорити з особами, які можуть спростувати або пом’якшити обвинувачення?» [2, с. 84].

Стає незрозумілим і те, як захисник може здійснювати представлене йому законом право клопотати про виклик і допит як свідків і потерпілих, якщо він не знає, про що, хоч би приблизно, вони говоритимуть. В той же час передпроцесуальний характер дій наявний при перевірочних діях прокурора, слідчого, органу дізнання і судді у стадії порушення кримінальної справи.

Таким чином, засоби захисту – це ті процесуальні і передпроцесуальні категорії, передбачені законом, але чітко не регламентовані кримінально-процесуальним законодавством, з допомогою і на основі яких здійснюється діяльність обвинуваченого і захисника, направлена на з’ясування обставин, що реабілітують обвинуваченого або пом’якшують його відповідальність.

Здійснюючи функції захисної діяльності, захисник використовує різноманітні правила і прийоми роботи, які відносяться до способів застосування засобів захисту. Г.М.Шафір характеризує тактику і методику захисту як систему правив і прийомів роботи захисника [5, с. 71-72].

Я.С.Аврах під способом застосування засобів захисту розуміє правила і прийоми роботи захисника, обов’язкові для виконання з метою успішної діяльності. Застосування цих правил і прийомів повинне бути творчим, заснованим на виробленій тактиці і методиці. Під методикою захисту Я.С.Аврах має на увазі систему правил і прийомів роботи захисника по застосуванню передбачених законом засобів, а під тактикою – мистецтво застосування правив і прийомів. Таке їх розташування і поєднання, яке найкращим чином дозволяє захисникові виконати своє завдання. Далі він відзначає, що методику захисту не можна відривати від тактики, бо вони тісно зв’язані один з одним. Як та, так і інша базуються на кримінально-процесуальних нормах, мають єдину кінцеву мету [4, с. 129].

Представляється, що визначення тактики захисної діяльності адвоката, дане Я.С.Аврахом потребує детальнішого розгляду, оскільки до цього часу ця проблема не привертала належної уваги учених. Приведене визначення тактики захисту потребує доповнення вказівками на те, яка природа цих прийомів і методів і який їх зміст.

Згідно ст. 48 КПК метою участі захисника є використання вказаних в законі засобів захисту для з’ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого. Подібну мету закон формулює відносно посадових осіб, що здійснюють розслідування і розгляд справи. Суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання, зобов’язані прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини як викриваючі, так і що виправдовують обвинуваченого, а також пом’якшуючі або обтяжуючі його відповідальність обставини (ст. 22 КПК).

Хоча як відомо, діяльність цих органів, як правило, носить обвинувальний ухил, проте принцип всебічності, повноти і об’єктивності дослідження матеріалів справи, укріплюючи гарантії захисту прав і законних інтересів обвинуваченого, одночасно ускладнює оцінку ефективності діяльності захисника, оскільки в більшості випадків (у разі прийняття цими органами позитивного рішення у справі, що свідчить на користь обвинуваченого) вирахувати роль захисника в досягненні прийнятого у справі рішення надзвичайно важко.

Центральною фігурою тактики захисту є адвокат-захисник. Погоджуючи так звану свою «стратегічну» лінію поведінки з обвинуваченим, захисник є центральною фігурою, оскільки володіння ним професійними знаннями багато в чому визначає прийняття тих або інших правильних тактичних й процесуальних рішень.

Підсумовуючи викладене, під