«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Література:
- Ларин A.M. Доказывание и процессуальная деятельность защитника // Адвокатура и современность / Под ред. Саввиного B.M. – М., 1987. – С 84.
- Петрухин И.Л. О расширении защиты на предварительном следствии // Сов. государство и право, 1982. – №1. – С.84.
- Саркисянц Г.П. Участие защитника в суде первой инстанции в советском уголовном процессе. – Ташкент, 1965. – С.8.
- Фаткулин Ф.Н., Аврах Я.С. Обвинение и защита по уголовным делам. – Казань, 1976. – С. 127-129.
- Шафир Г.М. Некоторые вопросы тактики и методики защиты на предварительном следствии // Вопросы защиты по уголовным делам. – Л., 1967. – С. 71-72.
Павлов Олександр
АГРАРНА ПРОБЛЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ ТЕОРЕТИКА «ЄВРАЗІЙСЬКОГО ПРАВА» М. АЛЕКСЄЄВА
М.Алексєєв увійшов в історію євразійського руху як теоретик «євразійського права», яку він виклав у свій фундаментальній праці «Російський народ та держава». Певне місце в ній посідає аграрна проблематика. З одного боку вона розглядається у контексті теорії євразійської гарантованої держави, а з іншого – слід зазначити, що при обґрунтуванні концепції «правообов’язків» М. Алексєєвим була взята до уваги родова примара російського «общинного побуту», яка спричинила на селі свавілля сходу та безправ’я особистості [1 с. 10].
Така взаємопов’язаність теорії «євразійського права» та російського общинного буття була врахована при розробці євразійської земельної програми, що заперечувала ідею соціалізації землі, оскільки остання консервувала та закріплювала общинний принцип організації життєдіяльності. З огляду на це, у праці М. Алексєєва здійснено детальний аналіз програми соціалізації землі, започаткованої «Народною волею», удосконаленої соціалістами-революціонерами (есерами) та адаптованої до завдань радянської влади й закріпленої у відомому декреті Раднаркому «Про землю». За цим декретом, землеволодіння об’являлося зрівнювальним, уся земля після її відчуження мала перейти у загальнонародний земельний фонд. Держава не була колективним власником землі, її функції зводилися до проведення у життя тих початків нового землеустрою, які випливали з інституту власності та з зрівнювального користування землею. Проте, вже у 1919 р. було видано ряд декретів, що суттєво змінювали жовтневу аграрну реформу. Так, за декретом «Про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеволодіння», земля вважалася єдиним державним фондом. Таким чином, у епоху воєнного комунізму есерівські принципи були замінені принципами державного соціалізму [1, с. 234–235]. Тобто замість соціалізації землі була здійснена її націоналізація, що означало перехід радянської держави до активної земельної політики.
З метою позбавлення комуністичної спадщини у сфері земельних відносин, М. Алексєєв обґрунтував засади євразійської земельної політики, у центрі якої перебувала земля як об’єкт власності та державного управління. На його погляд, земля була основним плацдармом, на якому відбувається історія держави, а також необхідною умовою державного життя. Виходячи з цього, земля розглядалася як об’єкт, який потребував нарочитого державного втручання, що передбачало запровадження її націоналізації як засобу затвердження права держави на регулювання земельних відносин. Головними механізмами цього регулювання виступали розподіл земельної ренти та активна державна політика у здійсненні інтенсифікації рільництва. Націоналізація землі не заперечувала й свободи земельного обороту, мобілізації земельної власності, права застави землі, однак при умові встановлення контролю публічної влади. У цьому сенсі, повна відміна принципу націоналізації землі, на переконання теоретика євразійства, була б заходом негативним, а тому російська аграрна політика мала б позбавитися спадщини соціалізму, а не принципів націоналізації. Євразійці виходили з поконвічного погляду народів Росії – Євразії на землю як на об’єкт, кінцеве розпорядження яким належить усьому народу, інтереси якого потребують встановлення особистої власності на землю у функціональному розуміння цієї власності. Отже, земельна програма євразійців не визнавала соціалізації землі, а під націоналізацією землі розумілося утвердження активної аграрної політики з принциповим визнанням права держави на частину земельної ренти. Така націоналізація не мала нічого спільного з соціалізмом й цілком допускала інститут приватної власності. Реалізацію такої земельної програми М. Алексєєв розглядав як одну із умов створення державно-власницької системи господарства [1, с. 269, 275]. Зазначені положення земельної програми євразійців набувають практичної актуальності для України, що перебуває на шляху до перетворення земель сільськогосподарського призначення у товар.
Реалізацію земельної програми євразійців М. Алексєєв пов’язував з існуючою у Радянському Союзі системою публічного адміністрування. Її основним недоліком він вважав не стільки відсутність самоврядування, яке мало особливе значення для організації життєдіяльності селян, скільки у невизнанні керівництвом держави суттєвої різниці між державним управлінням та самоврядуванням. На підтвердження такого непорозуміння він наводив висловлення М. Калініна про те, що ніби то сільська рада в СРСР по суті має усі права всесоюзного з’їзду на своїй території [1, с. 334]. Відповідаючи на питання : хто є дійсним носієм влади у радянській республіці – М. Алексєєв прийшов до висновку, що ним виступав не народ й навіть не влада, а президія ЦВК та Рада народних комісарів.
Визнаючи значну роль території в історії держави, основоположник євразійського права підкреслював, що державна влада діє виключно у межах території, де держава владарює над своїми підданими. Для підтвердження існування тісного, органічного зв’язку між територією (землею) та державою, він посилався на концепцію «місцерозвитку» іншого теоретика євразійства – П. Савицького, на думку якого, зрозуміти «образ життя» соціально-історичного середовища неможливо без знання властивостей території [3, с. 283]. Підтвердження взаємозв’язку між «місцерозвитком» суспільства та його соціально-економічним та соціокультурним розвитком, доведено нами при застосуванні територіального підходу до визначення функцій сільських територій. Завдяки цьому було розроблено нову функціонально-управлінську парадигму територіального розвитку [2].
У книзі М.Алексєєва, простежується певний зв’язок між «місцерозвитком» та територіальними типами держав, який мав чотири виміри. Так, з точки зору розміру «місцерозвитку», держави, як образи просторово-історичних утворень, поділялися на певні види, серед яких два мали безпосереднє відношення до сільських територій. Перший з них, за М. Алексєєвим, – це волость як частина землі орної чи пасовищної, населеної кількома родами або сімейними общинами. У такій формі волость як частина державної території існувала не тільки у давнину, але й як адміністративно-територіальна одиниця – у складі радянської держави. Їх значна частина у державній територіальній структурі Росії свідчила про кількісне переважання сільського населення над міським та домінування відповідного способу життя. На цій підставі, М. Алексєєв визначав такий тип державних утворень як «держави-села», що було однією з специфічних ознак Росії – Євразії. До іншого подібного типологічного виду віднесено землі у їх розуміння як політичних утворень, що виникли внаслідок об’єднання кількох волостей та поселень під однією спільною владою. Такими були давньоруські землі – Київська, Волинська, Сіверська тощо. Теж саме значення цей термін мав й у новий та новітній час по відношенню до етнічних територій, у тому часі й до українських, які не мали власної держави й перебували у складі інших державних утворень.
Звернення до аналізу аграрної проблематики, пов’язаної з євразійською теорією права, є ще одним свідченням того, що М. Алексєєв, як й інші його однодумці, був засновником певної моделі держави, аналогу третього шляху розвитку, що ґрунтувалася на принципах, відмінних як від марксистських, так і від ліберальних чи монархічних.
Література:
1. Алексеев Н.Н. Русский народ и государство – М.: Аграф, 1998. – 640 с.
2. Павлов О.І. Сільські території України: історична трансформація парадигми управління: Монографія. – Одеса: Астропринт, 2006. – 360 с.
3. Савицкий П.Н. Континент Евразия. – М.: Аграф, 1997. – 464 с.
Паліюк Василь
СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА УКРАЇНИ ТА ПОЛОЖЕНЬ ст. 6 КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЩОДО «РОЗУМНИХ СТРОКІВ» РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ
В законодавстві України все частіше зустрічаються категорії, яких раніше не було в правовому полі нашої держави, але вони використовувалися в нормах міжнародного права. Це цілком закономірно, адже наша держава є членом Ради Європи, а також зробила заявку про вступ до Європейського Союзу. Тому питання щодо співвідношення українського права з міжнародним завжди є актуальним, оскільки має не лише теоретичне, а й практичне значення.
До зазначених новел, яких не існувало в ЦПК України 1963 р., відноситься, наприклад, таке поняття, як «розумні строки» розгляду цивільних справ. Зокрема, в ЦПК України 2004 р. зазначається, що:
– суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів – одного місяця (ст. 157);
– справа має бути призначена до розгляду у розумний строк, але не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду (ч. 2 ст. 302).
Між тим, норми цього Кодексу наведену вище дефініцію – розумний строк – не розкривають. Більше того, глава 6 «Процесуальні строки» розділу І «Загальні положення» ЦПК України 2004 р. веде мову лише про два види процесуальних строків, а саме – встановлені законом та судом, а про розумний строк не згадує. Отже, для розуміння цієї категорії, яка є новою в українському процесуальному законодавстві, необхідно звертатися до міжнародного права, зокрема, положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).
Так, в ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) йдеться про розгляд справи «...упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом» [3, С. 29]. Зазначена норма, яка гарантує право кожного учасника судового розгляду на «належне відправлення правосуддя» [2, С. 276], більш детально розкривається в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд), оскільки вона є оціночною категорією.
Зокрема, на перший погляд із тексту ч. 1 ст. 6 Конвенції вбачається, що право на справедливий судовий розгляд повинно застосовуватися виключно до судового розгляду в буквальному розумінні, тобто до розгляду справи в судовому засіданні. Такий підхід застосовувався досить довго, але на початку 1990 р. Євросуд розширив рамки розуміння права на справедливий судовий розгляд [4], а в подальшому визначив, що виконання судових рішень також є складовою «розумного строку» розгляду справи.
Наприклад, в п. 21 рішення « Чухась проти України» (2007) Євросуд зауважив, що: «судове провадження та виконавче провадження є першою та другою стадією у всякому ході провадження. Таким чином, виконавче провадження не повинно відокремлюватись від судового, ці провадження повинні розглядатися разом» [16, С. 129].
В свою чергу, розумність строку першої стадії – судового провадження – оцінюються з огляду на критерії, визначені усталеною практикою Євросуду [1, С. 212], зокрема: 1) складністю справи; 2) поведінкою заявника (сторін по справі); 3) поведінкою відповідних державних органів (суду); 4) важливістю предмета спору для зацікавлених сторін.
Цікаво, що перераховані вище критерії доповнюються наступними аргументами Євросуду, які необхідно враховувати при розгляді цивільних справ, а саме:
– «...період бездіяльності з грудня 2001 р. до березня 2003 р. мав місце з вини місцевих органів державної влади та органів судової влади, оскільки судовий розгляд справи було зупинено через передачу будинку до відання іншого державного органу. Також Євросуд бере до уваги затримку близько двох років, яка мала місце між поданням заявницею касаційної скарги в грудні 2003 р. та винесенням відповідної ухвали Верховним Судом України в листопаді 2005 р.» (п. 35 рішення «Ластовка проти України» (2007) [12, С. 114];
– «...зазначений період не можна вважати розумним з огляду на делікатний характер предмета спору в цьому провадженні та на той факт, що у кінцевому результаті позов заявниці був залишений без розгляду» (п. 22 рішення «Лебедєва проти України» (2007) [13, С. 98];
– «...саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні» (п. 23 рішення «Цихановський проти України» (2007) [15, С. 108];
– «...експерт, який є незалежним при складанні експертного висновку, все ж таки перебуває під контролем національного суду, що здійснюється з метою проведення експертизи в рамках закону» (п. 27 рішення «Яворська проти України» (2007) [17, С. 77];
– «...насправді відповідальність за деякі затримки може бути покладено на заявника, який не завжди з’являвся за викликом суду. Тим не менш, Євросуд нагадав, що він неодноразово зазначав, що п. 1 ст. 6 Конвенції покладає на Держави-Сторони обов’язок організовувати свою судову систему таким чином, щоб національні юрисдикційні органи відповідали кожній з вимог, яким має відповідати суд, зокрема, вимозі розгляду справи в розумний строк [...]. Зокрема, національні суди мають можливість встановити, чи були підстави відкладення судового засідання правомірними, і застосовувати санкції до сторін, які спричинили безпідставне затягування провадження» (п. 48 рішення «Коновалов проти України» (2007) [11, С. 155];
– «...предмет спору заявниці (стягнення заборгованості по заробітній платі – авт.) вимагав швидкого розгляду її вимог [...] Більше того, апеляційний суд відзначив, що справа була простою, обґрунтовуючи свою відмову розглядати справу як суд першої інстанції» (пп. 26, 27 рішення «Інковцова проти України» (2007) [10, С. 242].
Щодо розумності строку другої стадії – виконавче провадження, – то слід ще раз звернутися до рішення «Шмалько проти України» (2004) в якому Євросуд наголосив, що: «...було б неприпустимо, якби п. 1 ст. 6 Конвенції детально визначав процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні – провадженні, що є справедливим, публічним та оперативним, – без забезпечення виконання судових рішень. Тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується тільки доступу до суду та здійснення судового провадження, призвело б, імовірно, до ситуації, яка б суперечила принципові верховенства права, який Договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, відповідно, розглядатися як невід’ємна частина «судового розгляду» для цілей ст. 6 Конвенції» (п. 43).
Викладені висновки щодо значимості стадії виконання рішення національних судів, підтверджуються кількістю звернень наших співвітчизників до Євросуду. Все це свідчить, як зазначають фахівці, про наявність «білих плям» в правовій системі України [7, С. 3]. Саме тому виникає необхідність ще раз привернути увагу на те, як Євросуд, розкриває зміст «розумного строку» розгляду справи в контексті виконавчого провадження (ст. 6 Конвенції). Зокрема, він зазначає, що:
– «...те, що заявник забрав з виконавчої служби свій виконавчий лист, саме собою не звільняє державу від обов’язку виплатити кошти, призначені судовим рішенням у справі проти державного органу чи державного підприємства [...]. Як випливає з матеріалів справи, борг заявника не зник після того, як він забрав з виконавчої служби виконавчий лист...» (п. 15 рішення «Ратников проти України» (2006) [14];
– «...вимагати від особи, на користь якої в результаті судового провадження було винесено рішення проти держави, виступати ініціатором виконавчого провадження, саме по собі має невідповідний характер» (п. 20 рішення «Глівук проти України» (2007) [9, С. 136];
– «...держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішенням, що винесено проти такого підприємства» (п. 23 рішення «Востокмаш-Аванта проти України» (2007) [8, С. 140].
Таким чином, додаткові складові поняття «розумного строку», які наведені в зазначених вище рішеннях Євросуду щодо України, необхідно враховувати в українській судовій практиці з метою розкриття цієї категорії. Це в черговий раз підтверджує висновок, що суди загальної юрисдикції України повинні застосовувати Конвенцію лише у певних випадках, тобто при дотриманні наступних умов:
1) у разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та протоколів до неї;
2) при наявності в національному законодавстві правових «прогалин» щодо прав людини та основоположних свобод які, в той же час, визначені в Конвенції та протоколах до неї;
3) для кращого розуміння тих положень національного законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі рішень Євросуду;
4) у випадках використання в судовій практиці України таких основних принципів Конвенції, як «верховенство права», «справедливість», «справедливий баланс», «справедлива сатисфакція», «справедливий суд», «розумний строк» тощо [5, С. 29].
Підсумовуючи викладене слід зазначити наступне. По-перше, ратифікуючи Конвенцію, наша держава взяла на себе зобов’язання гарантувати кожній особі, котра знаходиться під її юрисдикцією права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку в сенсі ч. 1 ст. 6 Конвенції. Таке зобов’язання, як вбачається із практики Євросуду щодо України, вимагає від держави організовувати свою правову систему таким чином, аби забезпечити дотримання вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції, включаючи вимогу щодо судового розгляду «упродовж розумного строку». По-друге, вимога «розумності строку» розгляду справ також виходить із принципу верховенства права, зокрема, із супутнього йому принципу правової визначеності, який охоплює стабільність суспільних відносин [18, С. 309]. По-третє, ідея застосування вимоги щодо розумного строку у цивільному судочинстві не викликає сумнівів, адже суспільство зацікавлене у забезпеченні такої системи вирішення спорів, яка б унеможливлювала тривалі невизначеності щодо цивільних прав та обов’язків сторін. В-четверте, в такій ситуації доцільно вказати, що застосування положень Конвенції в судах загальної юрисдикції України – це не право судді, як інколи помилково вважають, а його прямий професійний обов’язок [6, С. 127 – 128].
Література:
1. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европеская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: МНИМП, 1998.
2. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. – СПб: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004.
3. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – № 1.
4. Лутковська В. Застосування вимог Конвенції про захист прав людини і основних свобод до процесу виконання рішень національних судів // Правосуддя України. – 2008. - № 20. – 12-18 вересня.
5. Паліюк В.П. Особливості застосування судами України Конвенції про захист прав та основних свобод: (навчально-практичний посібник). – Миколаїв, «Атол», 2003.
6. Паліюк В. У яких випадках українські судді зобов’язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод? // Судова апеляція. – 2006. – № 3.
7. Пушкарь П. Применение и реализация положений Европейской Конвенции по правам человека на Украине: последние тенденции // Бюллетень EHRAC. – 2007. – № 7.
8. Рішення Євросуду «Востокмаш-Аванта проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 7.
9. Рішення Євросуду «Глівук проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 7.
10. Рішення Євросуду «Інковцова проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2007. – № 92.
11. Рішення Євросуду «Коновалов проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 11.
12. Рішення Євросуду «Ластовка проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 3.
13. Рішення Євросуду «Лебедєва проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 30.
14. Рішення Євросуду «Ратников проти України» (2006) // Закон і Бізнес. – 2006. – № 5. – 4-10 лютого.
15. Рішення Євросуду «Цихановський проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 29.
16. Рішення Євросуду «Чухась проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2007. – № 85.
17. Рішення Євросуду «Яворська проти України» (2007) // Офіційний вісник України. – 2008. – № 19.
18. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2006.
Патлайчук О.В.
Шамес Й.А.
ТЕОРІЯ ВІДРОДЖЕНОГО ПРИРОДНОГО ПРАВА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФІЇ «СЕРЕБРЯНОГО ВІКУ»
Анотація:
У роботі розглядаються основні положення теорії відродженого природного права, яка розвивалася у вітчизняній філософії права в кінці XІХ-го та в перші десятиліття XX ст.
Ключові слова: природне право, морально належне в праві, соціальний ідеал, раціоналістичний, емпірично-позитивістський та релігійно-етичний підходи.
Характерною рисою вітчизняної і світової юриспруденції та філософії права останніх десятиліть XІХ ст. було тотальне домінування позитивістських настроїв. Спираючись на філософський позитивізм О. Конта, юридичний позитивізм виступав проти загальних, або – «метаюридичних» принципів та ідей, які вносяться у юриспруденцію теорією природного права, вченням про «народний дух» історичної школи юристів, а також будь-якими іншими доктринами, що намагаються досліджувати не реальне (діюче), а передбачуване або бажане право.
У роботі «Юриспруденція і філософія права» (1892) провідний німецький правознавець К. Бергбом стверджував з цього приводу, що наука повинна вивчати, а не оцінювати чи вимагати; вона повинна мати справу тільки з реальними предметами і досліджувати їх через досвід. Відповідно теорія права повинна займатися тільки об’єктивно існуючим правом, створеним державою. Оскільки природне право являє собою не більш ніж припущення, тобто щось суб’єктивне і фіктивне, воно, якщо його всерйоз приймати за явище правового порядку, спричиняє руйнування правопорядку й анархію [1, с.487].
Вітчизняні правознавці, критикуючи дану точку зору, відзначали, що, якщо ідеалізм природно-правової школи XVIII ст., незважаючи на всі його недоліки, був світоглядом, власне кажучи, революційним, то положення представників юридичного позитивізму носять яскраво виражений консервативний характер. Віра у вічні, непорушні норми природного права була поєднана з вірою в силу і значення особистості як основного двигуна історії, вільного, не зв’язаного умовами місця і часу. Зайнявши негативну позицію щодо ідеї природного права, позитивістська теорія разом з тим зневірилася у вільній творчості особистості, у її здатності змінити існуюче. З її точки зору, людина – уже не творець, а всього лише знаряддя історичного процесу.
Відродження і повернення у філософію та юриспруденцію незаслужено забутої ідеї природного права як «необхідного і непереборного елемента правосвідомості» [5, с. 583] значна частина представників вітчизняної право-знавчої думки вважала реальним виходом із положення, що створилося.
Істотний внесок у відродження природного права у перші роки ХХ ст. внесли такі вітчизняні правознавці, філософи, соціологи і публіцисти як П. Новгородцев, Є. Трубецькой, Б. Кістяківський, Й. Покровський, Є. Спек-торський, М. Бердяєв, С. Булгаков, В. Гессен, П. Струве, С. Франк, І. Ільїн, С. Котляревський, Б. Вишеславцев, М. Алексєєв та ін.
Процес відродження базувався на новому розумінні самого поняття «природне право». На відміну від уявлень Нового часу природне право вже не ототожнювалося з конкретними юридичними нормами і розглядалося лише як постійно розвиваєма ідеальна свідомість про право, яка виникає з життєвих потреб і сприяє їхньому подальшому зростанню. Воно уявлялося своєрідною атмосферою, у якій виробляється дійсне позитивне право.
Виходячи з положення про постійну взаємодію позитивного права і моральності, природне право як ідеальна оцінка діючих форм визначалося частковим проявом цієї взаємодії і розумілося як синонім морально належного в праві. Відповідно до визначення П. Новгородцева, «природне право є сукупністю ідеальних (моральних) уявлень про право. Філософське дослідження і моральна критика права є основні моменти природно-правової ідеї» [4, с.13].
Повернення до природно-правової ідеї неминуче повинне було привести до вирішення питання про самостійність (незалежність) етичного початку. Власне кажучи, сам рух виник «із визнання самостійності етичної проблеми, тобто самостійності вимог справедливості, самостійності етичної належнісності та соціального ідеалу» [2, с. 32]. Спільною думкою для всіх учасників було те, що вимоги справедливості, моральнісна належнісність і постулати ідеалу не підлягають категорії необхідності і не можуть бути виведені з неї.
Залежно від конкретного вирішення цього питання в русі за відродження природного права із самого початку його існування виникло два основних напрямки – раціоналістичний та релігійно-етичний.
Вихідний пункт обох напрямків був той самий – факт оцінення, тобто визнання необхідності розрізняти істину і неправду, добро і зло, прекрасне і потворне, із усіма наслідками, що випливають з цього. Нарівні з законами природи, що визначають лише необхідне, визнавалося існування ще й особливих законів оцінення, законів людських, або норм, що дозволяють це розрізнення виконати. Факт визнання особливих законів оцінення або норм засвідчує автономію людини, автономія ж ця, безперечно, вказує на свободу людини. Далі, з факту самостійного оцінення й автономії слідує принцип самоцінності людської особистості і рівноцінності особистостей між собою. Зрештою, спираючись на свою автономію і свободу, людина створює собі ідеали і домагається їхньої реалізації у житті.
Однак відношення до цих основ ідеалістичного світогляду в учасників руху було неоднаковим. Представники раціоналістичного напрямку (П. Новгородцев, Б. Кістяківський, В. Гессен, Й. Покровський, Є. Спек-торський, П. Струве та ін.) відзначали, що хоча етична проблема у своїй сутності і не відноситься до сфери тільки природничо-наукового пізнання, проте безумовно є предметом цього пізнання, а тому повинна вирішуватися винятково науковим чином. У своєму вирішенні цієї проблеми вони орієнтувалися, головним чином, на положення моральної філософії І. Канта, своєрідно доповнюючи та розвиваючи їх.
Виходячи з раціоналістичних традицій Нового часу, вони причину автономності людини шукали в самому людському розумі, який являє, за їхною думкою, незалежне від зовнішнього законодавства джерело моральних суджень. Самостійність етичного початку визначалася як незалежність ідеї належного від яких-небудь даних внутрішнього чи зовнішнього досвіду, від яких-небудь теоретичних положень, що відносяться до світу емпіричної дійсності. Тільки на цьому може ґрунтуватися самозаконність моральних суджень, які можуть висловлюватися зовсім незалежно від природного ходу подій. «Моральний суд не підкоряється цьому природному ходу, але піднімається над ним» [5, с. 826]. Звідси випливав своєрідний дуалізм моральних і теоретичних суджень, виводилося розходження моральної оцінки і теоретичного пояснення.
Ставлення до даного питання представників релігійно-етичного напрямку (Є. Трубецькой, М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк та ін.) багато в чому визначалося філософськими ідеями видатного російського мислителя В. Соловйова та традиціями православного християнства.
Значну увагу у своїх роботах представники природно-правового руху приділяли розвитку теорії прав людини. Кожний індивід, що входить у державу, як її складова частина, як одиниця, із сукупності яких складається народ, повинен розглядатися не тільки підлеглим елементом цілого, а насамперед особою, суб’єктом права. Права осіб є не даром і не милістю держави, а невід’ємною приналежністю людської природи. Тому позбавлення їх лежить поза сферою реальної влади держави. Це необхідне самообмеження держави має своє джерело не в юридичних підставах, а в моральних, – у вимогах природного права.
На їхню думку, індивіду може належати сфера вільного, незалежного від держави прояву його особистості, перш ніж ця сфера буде закріплена за ним за допомогою юридичних гарантій, перш ніж вона одержить характер правового інституту. Однак для того, щоб свобода осіб, «яка і раніше того існує, як неминучий факт і як моральна вимога» [3, с.536], була закріплена законом, необхідний складний процес боротьби за неї проти обмежень, що накладаються. Визнання свободи в цьому сенсі означає насамперед урочисте зречення держави від колишніх зазіхань на права осіб і потім вже підтвердження цих прав на майбутній період. З цього випливає, що визнання свободи з боку держави повинне мати переважно негативний характер і бути не більш ніж офіційним підтвердженням безумовного життєвого факту.
Подальший розвиток в рамках природно-правового руху одержало вперше згадане ще в період Великої Французької революції і заново сформульоване наприкінці XIX ст. В. Соловйовим право на гідне людське існування.
Література:
1. История политических и правовых учений / Под ред. О.Э. Лейста. – М.: Зерцало, 2000. – 688 с.
2. Кістяківський Б.О. На захист науково-філософського ідеалізму // Кістяківський Б.О. Вибране. – К.: Абрис, 1996. – С.31-96.
3. Новгородцев П.И. Государство и право // Вопросы философии и психологии. – 1904. – Кн.IV (74). – С.397-450; Кн.V (75). – С.508-538.
4. Новгородцев П.И. Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба // Учен. зап. Моск. ун-та. – 1896. – Вып.13 – 226 с.
5. Новгородцев П.И. Право на достойное человеческое существование // Новгородцев П.И. Сочинения. – М.: Раритет, 1995. – С.321-327.
6. Трубецкой Е.Н. Новое исследование о философии права Канта и Гегеля // Вопросы философии и психологии. – 1902. – Кн.I (61). – С.581-605.
Пережняк Борис
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНТЕНСИФІКАЦІЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО КУРСУ УКРАЇНИ В СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ (ДУХОВНІЙ) СФЕРІ
Одним із головних завдань сучасного державного будівництва в Україні є радикальна зміна неефективної системи державного управління, що вимагає проведення широкомасштабної адміністративної реформи. Її метою є перетворення існуючої адміністративної системи з гальма об’єктивно обумовлених економічних і соціальних процесів на один із головних факторів їх прискорення.
Проведення адміністративної реформи є одним із найважливіших напрямів розвитку державних інститутів і реформування правової системи.
Центральний напрям адміністративної реформи зв’язаний з необхідністю впорядкування системи центральних органів виконавчої влади, підвищення ефективності їх функціонування, посилення провідної ролі міністерств як головних суб’єктів вироблення і реалізації державної політики у відповідних сферах і сферах діяльності.
Зміст державного управління розвитком у соціально-культурній сфері полягає в регулюванні за допомогою адміністративно-правових важелів соціально важливими процесами в цій сфері.
Важливим засобом проведення державної політики у сфері соціально-культурного (духовного) будівництва є законодавство.
У сучасних умовах державного будівництва в Україні комплексне дослідження стану і перспектив розвитку законодавства в соціально-культурній (духовній) сфері набуває особливого значення.
Утворення незалежної Української держави привертає посилену увагу до організаційних, правових, управлінських питань розвитку в соціально-культурній (духовній) сфері і, зокрема, у сфері культури і мистецтв. Вимагалось сформувати структуру, у т.ч. правову й управлінську, пристосовану до нових умов, і одночасно не допустити розвалу існуючої мережі культурно-художніх установ.
На сучасному етапі розвитку нашої держави важливе значення має трансформація культурної політики України відповідно до європейських стандартів.
Готуються пропозиції до законодавства щодо гастрольної діяльності, бібліотечної і музейної справи, кінематографії, охорони пам’ятників. Особливо важливими є зміни в чинному законодавстві про порядок закупівлі товарів і послуг за кошти державного бюджету. Адже діюча правова база, особливо щодо тендерів, не стільки запобігає зловживанню в цій сфері, скільки створює непотрібні перешкоди нормальній роботі установ культури, вжиттю культурно-художніх заходів, кіновиробництву, ремонтно-реставраційним роботам.
Таким чином, є серйозні підстави вважати, що потрібно розробити стратегічний план розвитку культури в Україні, потрібна нова політична концепція у свідомості держави і громадянського суспільства щодо галузей соціально-культурної (духовної) сфери, де має бути визначена роль державного управління в такій специфічній сфері соціально-культурної (духовної) сфери, як культура і мистецтво, форми і методи державного втручання в культурно-художній розвиток тощо. Плідним у науково-практичному плані може бути дослідження форм і методів парламентського контролю в соціально-культурній (духовній) сфері.
Одним із першочергових завдань Верховної Ради України варто визначити розгляд урядового проекту Закону України «Про культуру», що може замінити вже морально застарілі «Основи законодавства України про культуру» і стати основою нової сучасної законодавчої бази для реалізації державної політики у сфері культури.
Процеси подальшого державотворення в Україні, особливо її євроінтеграційний курс, вимагають подальшого реформування та модернізації механізму державного управління в соціально-культурній (духовній) сфері: підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стиля цього керівництва, розвиток методів управління з урахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин. Необхідно подальше впорядкування, насамперед, системи центральних органів виконавчої влади, підвищення ефективності їх функціонування, зміцнення провідної ролі міністерств як головних суб’єктів вироблення і реалізації державної політики в соціально-культурній (духовній) сфері.
Україна є активним учасником інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Успішно пройшли експертизу Ради Європи Закони України «Про освіту» і «Про вищу освіту», а також «Національна доктрина розвитку освіти України в XXI столітті».
Процеси інтеграції системи освіти України в загальноєвропейській освітній простір відкривають не лише нові перспективи міжнародного співробітництва, але й висувають нові завдання з удосконалення всіх складових системи освіти, особливо вищої школи. Європейський вибір України обумовив нові орієнтації вищої освіти, намагання відповідності до європейських науково-освітніх стандартів, викладених насамперед в Маgnа Сhаrta Unsversitatum (1988) і Болонській Декларації «Європейський простір вищої освіти» (1999).
У цьому аспекті актуальною є пропозиція передачі всіх відомчих вищих навчальних закладів під юрисдикцію Міністерства освіти і науки України, надання справжньої автономії насамперед провідним ВНЗ, які носять статус національних. Це сприятиме підвищенню репутації цих ВНЗ і посиленню їх відповідальності в освітній сфері.
Важливе значення для розбудови в соціально-культурній (духовній) сфері мало прийняття Верховною Радою України 3 березня 2005 р. Закону України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 – 2007 роки».
Питання державного управління і регулювання такою сферою соціально-культурного будівництва, як, зокрема, культура, а в ній – телебачення і радіомовлення, має важливе значення в процесі сьогоднішнього державотворення в Україні.
Телебачення і радіомовлення мають значний вплив на формування світогляду людини. За роки незалежності в інформаційній сфері України відбулися позитивні зрушення. Створені належні організаційні і правові умови для вільного і безперешкодного функціонування всіх засобів у сфері інформаційної діяльності, у т.ч. телебачення і радіомовлення. Зроблені суттєві кроки на шляху інтеграції нашої країни як у європейський, так і у світовий інформаційний вимір.
Але процеси державотворення в Україні вимагають підвищення якості й ефективності організаційно-правової, управлінської діяльності у сфері телебачення і радіомовлення, функціональної результативності роботи органів державного управління в цій сфері – Держкомтелерадіо України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, їх взаємодії із Суспільним телерадіомовленням, формування на підґрунті сучасних наукових досліджень відповідних методів управління і регулювання в цій сфері.
Із середини 80-х років минулого століття діє Програма оглядів культурної політики країн-членів Ради Європи. З 2004 р. у ній бере участь і Україна. 10 травня 2007 р. на засіданні Керівного Комітету з питань культури Ради Європи (Страсбург) були обговорені Національний звіт про культурну політику України, підготовлений за дорученням Міністерства культури і туризму України фахівцями Українського центру культурних досліджень, і звіт про культурну політику України, підготовлений експертами Директорату у справах культури та культурної і природної спадщини Ради Європи. Прийняття Радою Європи Національного звіту про культурну політику України має визначальне значення для нашої держави. Це дозволяє розраховувати на подальшу конкретну співпрацю в цій галузі з Радою Європи, зокрема у справі вдосконалення відповідного законодавства з урахуванням європейського досвіду, у запровадженні сучасних механізмів фінансування культурних проектів, у подальшому налагодженні міжнародного культурного співробітництва.
Викладене вище дає підстави дійти таких узагальнень і висновків. Євроінтеграційний курс України потребує вдосконалення державного управління у сфері освіти, науки і культури. Структура державного управління в соціально-культурній (духовній) сфері в цьому аспекті потребує подальшої раціоналізації. Цікавими є пропозиції з метою оптимального управління структурно об’єднати науку й інновації в один блок, а освіту і культуру в інший блок. Приєднання України до Болонського процесу потребує внесення змін до статусу Вищої атестаційної комісії. ВАК повинна бути не лише адміністративно-контрольною структурою, а й науково-організаційною установою, в якій важливе місце повинна посісти координаційна діяльність і аналітична функція. Присудження вчених ступенів кандидатів і докторів наук повинно бути прерогативою спеціалізованих рад провідних академічних і вищих навчальних закладів. Слід, нарешті, завершити передачу всіх відомчих вищих навчальних закладів під юрисдикцію Міністерства науки і освіти України.
Прийняття Національного звіту про культурну політику України в Раді Європи (Страсбург) позитивно впливає на вдосконалення відповідного законодавства з урахуванням європейського досвіду, на запровадження сучасних механізмів фінансування культурних проектів, на подальше налагодження міжнародного культурного співробітництва.
Співробітництво в гуманітарно-культурній сфері в рамках євроінтеграційних процесів в Україні потребує подальшого вдосконалення договірно-правової бази між країнами, зокрема опрацювання та підписання дво- і багатосторонніх програм співробітництва в галузі освіти, культури і науки на тривалу перспективу.
Створення оптимальної єдиної структури управління соціально-культурної (духовної) сфери з раціональним розподілом компетенцій між державою, НАН Україні й академічними інститутами, міністерствами, галузевими науковими установами, а також установами освіти і культури дозволить прискорити інтеграцію України в європейський науково-освітній і культурний простір.
Петровський Володимир
ПІДГОТОВКА ТА ПРОВЕДЕННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ РЕФОРМИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
Внаслідок скасування кріпосного права у 1861 р. селянство Російської імперії отримало особисту свободу без землі, що призвело до чисельних виступів, міграції селян у міста. Для захисту та утримання ситуації під контролем влада терміново провела поліцейську реформу [1, с. 31].
До поліцейської реформи в губерніях окремо існували повітова поліція в особі земського суду та міська поліція у вигляді міської управи. Ці ограни були створені на підставі «Статуту про земську поліцію» від 3 червня 1837 р. та «Наказу чинам та службовцям земської поліції» [2; 50], які фактично зберігали основні положення законодавства Катерини ІІ. Окрім безпосередньо поліцейських на поліцію покладалися також чисельні додаткові обов’язки (господарські, слідчі, судові), якісне виконання яких було просто технічно неможливим. Заважала діяльності поліції також велика кількість невирішених внутрішніх проблем: матеріальне забезпечення співробітників, нестача професійних та досвідчених кадрів, невизначеність розмежування територіальної юрисдикції міської та повітової поліції тощо [3, с. 48].
Підготовка та проведення поліцейської реформи були обумовлені декількома факторами. По-перше, разом із скасуванням кріпацтва була скасована вотчинна поліція, яка суттєво допомагала державній поліції. Замість скасованого органу треба було створювати інший. По-друге, зростання селянських виступів, внаслідок селянської реформи, вимагало посилення поліцейських сил на місцях та вдосконалення системи та структури їхньої діяльності. По-третє, перехід до капіталістичних відносин супроводжувався зростанням промисловості та чисельною міграцією селян до великих міст, що негативно впливало на криміногенну ситуацію у суспільстві.
Робота з розробки поліцейської реформи здійснювалася паралельно з підготовкою проектів проведення інших буржуазних реформ в імперії. Координатором цієї роботи стали міністерства Внутрішніх справ, Юстиції, Державного майна. З метою отримання різноманітних думок про необхідність змін, Міністр внутрішніх справ запропонував губернаторам внести власні пропозиції щодо проведення поліцейської реформи. Було утворено Особливу комісію, під керівництвом М.О. Мілютіна, яка розглядала всі пропозиції щодо реформи.
Внаслідок цієї діяльності були визначені основні вимоги уряду до поліції, які були викладені в указі від 4 липня 1858 р.: по-перше, поліцейські чиновники мали призначатися на посади урядом; по-друге, повітова та міська поліції об’єднувалися; по-третє, від поліції забиралися слідча, судова та господарча функції [4, с. 132].
Протягом 1858 – 1859 рр., розглянувши всі пропозиції та проекти, комісія підготувала основний проект реформи поліції.
Реформа поліції знайшла відображення у двох нормативних актах: Указі Олександра ІІ та «Тимчасових правилах про устрій поліції в містах та повітах губерній, за загальним устроєм керованих», проголошених 25 грудня 1862 р. «Тимчасові правила» незважаючи на те, що вважалися саме тимчасовими, діяли практично до 1913 р.
Указ Олександра ІІ та «Тимчасові правила» від 25 грудня 1862 р. стали основними законодавчими актами, що регламентували діяльність поліції другої половини ХІХ ст. В указі імператора були викладені основні принципи поліцейської реформи. У вступі до цього документа йшлося про важливе значення поліції в структурі апарату державного управління. У десяти статтях указу викладалися питання реорганізації та скасування існуючих органів поліції, основні принципи організації нових її апаратів, зазначалася сума витрат на їх утримання і в загальних рисах визначалася структура поліцейських органів.
Основні положення імператорського указу уточнювали та безпосередньо доповнювали «Тимчасові правила». У вступі до них зазначалися мета реформування та тимчасовість цього законодавчого акта [5]. Документ визначав також конкретні кроки реформування.
Реформування розпочалося з підбору кандидатур на посаду начальників поліції. Зі змісту указу Олександра ІІ випливало, що не всі земські ісправники мали право займати цю посаду. Указом передбачалося залишити на посаді лише тих, хто, з точки зору губернатора, може якісно виконувати свої обов’язки, а решту замінити [5].
Реформою 1862 р. замість міської та земської поліції у кожному повіті створювався єдиний поліцейський орган – повітове поліцейське управління. Це був колегіальний орган, який складався із повітового ісправника, його помічника та членів повітового поліцейського управління. Важливою відмінністю було те, що повітовий ісправник вже не обирався дворянством, а призначався на цю посаду губернатором або генерал-губернатором. Така принципова позиція, стосовно голови повітової поліції пояснювалася бажанням уряду мати на цій посаді не тільки професіонала, а й політично надійну та лояльну до уряду особу. Сама можливість вибору, навіть серед дворянства, на цю посаду ліберально, демократично або революційно налаштованої людини могла теоретично призвести до втрати контролю уряду над політичною ситуацією в окремому повіті, а це вже не співпадало з основними принципами реформи.
Повіт поділявся на адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та поселення. У станах поліцію очолювали станові пристави, які відносилися до розряду виконавчої поліції. Вони призначалися на посаду губернатором за пропозицією повітового ісправника. Кількість станів у повіті не була однаковою (від 2 до 4) і залежала від розміру території, чисельності населення, стану «спокою й порядку» [3, с. 51].
Тимчасові правила» 1862 р. зберегли в усіх губернських містах, посадах та містечках самостійну, окрему від повітової, міську поліцію. У ст. 7 імператорського Указу зазначалось: «В містах, збережену окремо від повітової поліцію залишити у підпорядкуванні поліцмейстерів, а міські правління перейменувати у міські поліцейські управління». Умови збереження міської поліції були такими: кількість населення більше 15 тис. мешканців; існуюча кількість поліцейських чинів (більше 7); розвиток торгівлі та промисловості в місті; розташування міста поруч із річним причалом або морським портом; наявність ряду специфічних особливостей, вказаних губернатором [6, с. 231].
Структура міського поліцейського управління була однаковою із структурою повітової поліції. До її складу входили поліцмейстер, його помічник, яких призначав губернатор, а також загальне присутствіє міського поліцейського управління. Останнє складалося з поліцмейстера, як голови, його помічника та двох засідателів від міського стану (два ратмани міського магістрату або ратуші).
Указом Сенату від 23 жовтня 1861 р. начальникам губерній було надано право, під їх особисту відповідальність, призначати поліцмейстерів – у губернські та городничих – у повітові міста. Було визначено 51 місто, на які поширювався цей указ. Серед них була й Одеса [7, с. 381]. За новим законом передбачався дуже ретельний відбір кандидатів на посаду поліцмейстера. На неї частіше претендували городничі, якими ставали колишні військові офіцери, звільнені в запас за віком або внаслідок поранення. Нововведенням стала можливість відмовляти у прийомі тим городничим, які прийшли в поліцію з армії після поранення [5].
Засідателі загального присутствія міського поліцейського управління, на відміну від засідателів загального присутствія повітового поліцейського управління, обиралися шляхом багатоступеневих виборів.
При міському поліцейському управлінні існувала канцелярія, яка завідувала всім діловодством. Штат канцелярії був достатньо чисельним: секретар, столоначальники та їх помічники, журналіст, архіваріус, скарбник, екзекутор, писарі [8, л. 209 – 210].
У підпорядкуванні міського поліцейського управління знаходились виконавчі чиновники (міські пристави, їхні помічники та поліцейські наглядачі) та нижні поліцейські чини (службовці міських поліцейських команд). Місто поділялося на частини, які очолювали міські пристави, яких також призначав губернатор. На допомогу міському приставу губернатор призначав помічників та поліцейських наглядачів. У великих містах помічників могло бути двоє або троє.
Статті 28 – 31 «Тимчасових правил» присвячено взаємостосункам поліцмейстерів та їх помічників. Так, помічник повинен був бути у повному підпорядкуванні поліцмейстера та був зобов’язаний виконувати всі доручені йому справи і крім того, повинен наглядати за станом діловодства поліцейського управління. На правах міського пристава він також виконував виконавчо-поліцейські обов’язки у тих повітових містах де не існувало власного пристава [5]. У випадках відсутності повітового поліцмейстера заступав помічник, який виконував всі його обов’язки.
Поліцейська реформа 1862 р. мала як позитивні аспекти, так і вади та недоліки, які зробили її незакінченою, а поліцейський механізм недостатньо ефективним. Недоліки були пов’язані передусім з недосконалим законодавством. «Статут про земську поліцію» від 3 червня 1837 р. та «Наказ чинам та службовцям земської поліції», продовжували діяти, незважаючи на прийняті Указ Олександра ІІ та «Тимчасові правила» від 25 грудня 1862 р. Зі статті 33 «Тимчасових правил» випливало, що нові нормативні акти залишали діючими всі колишні правові норми, які не скасовувалися новими законами [5]. Реформа не мала достатнього фінансового та матеріально-технічного забезпечення: частково воно покладалося на місцеві бюджети. Реформа 1862 р. значно збільшила чисельність поліцейських чиновників, ускладнилися система та структура діяльності поліцейських органів.
Проте окремі аспекти поліцейської реформи 1862 р. мали позитивний характер. Були скорочені компетенція та функції поліції, здійснена спроба розмежування прав та обов’язків між різноманітними ланками державного апарату. Так, проведення попереднього слідства із кримінальних справ передавалося судовим слідчим; господарські функції та питання благоустрою – органам земського та міського самоврядування. Все це свідчило, що реформування поліцейської системи йшло у вірному напрямі.
Література:
- Самойленко Е.А. Киевская городская полиция в середине ХІХ начале ХХ вв. – К.: София, 2000.
- Высочайше утвержденное Положение о земской полиции // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. ІІ. – Т. ХІІ. – № 10305 от 3 июня 1837 г. – С. 463 – 484.
- Ярмыш А.Н. Наблюдать недоступно... Административно-полицейский аппарат царизма и органы политического сыска в Украине в конце ХІХ – начале ХХ века. – Киев: Юринформ, 1992.
- Министерство внутренних дел 1802 – 1902 гг.: Историч. очерк. – СПб.: Тип. МВД, 1901.
- Высочайше утвержденные Временные Правила об устройстве полиции в городах и уездах губерний по общему учреждению управляемых // ПСЗРИ. – СПб., 1866. – Собр. ІІ. – Т. ХХХVІІ. – Отд. ІІ. – № 39087 от 25 декабря 1862 г. – С. 588 – 593.
- Исторический обзор развития административно-полицейских учреждений в России. – СПб.: б.и., 1872.
- Сенатский, по Высочайшему повелению: О предоставлении Начальникам Губерний права непосредственно назначать Полицмейстеров и Городничих в некоторые города // ПСЗРИ. – СПб., 1863. – Собр. ІІ – Т. XXXVI. – Отд. ІІ. – № 37525 от 23 октября 1861 г. – С. 381.
- Дело о преобразовании киевской городской полиции // ЦДІАУ. – Ф. 442. – Оп. 55. – Д. 463. – Л. 209 – 210.