«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Насилие и право: философский взгляд Сутність та особливості адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Шаповал Владимир

НАСИЛИЕ И ПРАВО: ФИЛОСОФСКИЙ ВЗГЛЯД

Отличительной особенностью существования социума является то, что здесь, с одной стороны, со сказочной быстротой растут и множатся возможности человеческого сообщества в удовлетворении самых изысканных и утонченных потребностей, а с другой стороны, с ростом численности населения нарастает количество проблем, которые требуют безотлагательного решения. Одной из них является та, что, вопреки значительным достижениям во многих социальных сферах, насилие, как способ разрешения спорных вопросов, отнюдь не уменьшается. Как на локальном так и на международном уровне то в одной, то в другой точке планеты вспыхивают вооруженные конфликты, в которых проливается кровь, гибнут тысячи людей. Изобретаются изощренные технические средства для более эффективного уничтожения людей. Убийство себе подобных некоторые из представителей homo sapiens избирают своей профессией. Возникает множество теоретических концепций, подводящих нравственные и правовые основания под непрекращающееся насилие. Возникает вопрос: возможно ли в принципе победить его во взаимоотношениях между людьми и народами, исключить как стратегию отношения к миру или же – это проклятье, наложенное на людей, болезнь, которая будет сопровождать человечество столько, сколько оно будет существовать на этой планете?

Стремясь найти ответ на эти вопросы,, попытаемся прежде всего выяснить, существуют ли аналоги непрекращающейся войне внутри человеческого общества в неорганической и органической природе? Быть может, насилие и убийства, сопровождающие всю историю человечества, вытекают из законов самой природы?

Любая целостная живая система всеми доступными ей средствами стремится сохранить своё существование и обеспечить поступательное развитие, насколько это соответствует ее возможностям. Достижение этих целей, может быть осуществлено при помощи различных средств. Характер средств зависит от того, как строятся отношения между системой и внешней, окружающей ее средой. Либо они соотносятся как нечто чуждое и враждебное друг другу, либо мир, среда принимается как что-то близкое природе субъекта, рассматривается как необходимое условие для разворачивания его внутренней природы.

В первом случае доминантой отношения к миру становится противостояние, сила. Всё, что не относящееся к данной системе, воспринимается как враждебное ей, начинается борьба за самоутверждение и покорение внешнего мира. Мир превентивно отторгается, работает принцип, что Я – это Я, а мир – это мир, и эти две реальности не могут смешиваться.

Во втором случае в качества универсального механизма отношения между субъектом (Я) и миром выступает принцип приятия, где сила уступает место ненасилию, заинтересованности и толерантности. Я как бы впускает внешний мир в себя, вследствие чего само испытывает определенные положительные изменения, и мир от его влияния становится другим, в каких-то своих элементах становится созвучным субъекту.

Если обратиться к неорганическому миру, то здесь действуют, на первый взгляд, простые и очевидные законы силы. Повсеместно и постоянного большая сила стремиться преобладать над меньшей. Какую бы сферу мы не взяли, везде можно видеть, что там, где действует большая сила, там имеют место более весомые результаты.

В живой природе в роли механизма, обеспечивающего поступательное развитие живых существ, выступает естественный отбор, выбраковывающий слабых и наименее приспособленных с тем, чтобы продлить жизнь рода. Неорганическая природа, различные природные катаклизмы не щадят не только отдельные виды, но под их ударами гибнут роды и семейства живых существ. В этой схватке внутри самой себя и в борьбе с неживой природой развивается и совершенствуется жизнь.

Создается впечатление, что борьба не на жизнь, а насмерть, где побеждает лишь тот, у кого большая сила, больше возможностей для выживания, является универсальным законом природы, благодаря которому происходит функционирование и развитие в органическом мире вообще. Однако, необходимо заметить, что, наряду с борьбой за существование, в живой природе присутствует также и взаимная поддержка, и не только особей одного вида, но и представителей разных видов, самоотверженность и даже альтруизм.

Что можно сказать в этой связи о жизни социума?

Историю человечества можно условно представить как историю опробования самих различных социальных технологий в рамках поиска оптимальных форм существования человеческого рода в условиях враждебного природного окружения и внутренней конфликтности самого социума. Целью любой социальной технологии является выявление оптимальных способов обеспечения стабильного и долговечного существования социальных общностей, сочетающего в себе их относительную устойчивость и поступательное развитие, как адекватные ответы на «вызовы» внешней среды.

Ранние стадии существования человеческого сообщества характеризовались чисто животным использованием грубой физической силы. Более сильные племена подчиняли себе более слабых, воинственные народы покоряли тех, кто не имел достаточно сил, чтобы сопротивляться завоевателям. Такая стратегия поведения была результативной. Но со временем стало складываться убеждение, что подобное поведение ущербно, любая сила имеет пределы своего применения, сталкиваясь с другой силой, враждующие стороны рискуют погибнуть во взаимном истреблении. Какие бы усилия не применяли человеческие индивиды и общности людей для того, чтобы покорять окружающий мир и друг друга, сила и мощь одной из сторон вызывает адекватную ответную реакцию. Приходит понимание того, что существуют иного рода силы. Оказалось, что человек в состоянии научиться действовать в рамках той логики, которая задается природными и социальными детерминантами, переместив центр своих устремлений не на стихийное покорение себе подобных и внешней среды, а на их познание и сотрудничество. Центр интересов человека стал перемещаться в мета-физическую, духовную область.

Выяснилось, что кроме физической силы, толкающей людей к агрессивности и войне, есть силы иного рода, которые человек постепенно приобретал в ходе естественной борьбы за выживание, но наличие которых открыл в себе сравнительно поздно. Это – его духовные силы. С тех пор как было осознано присутствие такого рода сил, между животными импульсами, которые толкают человека к насилию, и его духовными силами, у которых несколько иное предназначение, начались противоречия и борьба. В этой борьбе периодически побеждает то одна, то другая сторона. Личность находится как бы между двумя полюсами – человекобогом и человекозверем – и каждый из этих полюсов заставляет склоняться его то в ту, то в другую сторону. Более того, борьба полярных сил часто происходит внутри самого индивида, как будто подтверждая слова Ф.М. Достоевского, говорившего, что бог и дьявол ведут между собою борьбу, а местом этой борьбы является человеческая душа.

Духовная сфера обладает огромным богатством возможностей. В ней присутствуют самые разные, иногда очень неожиданные силы. При этом, как показывает практика, развитие интеллекта, совершенствование «рацио», отнюдь не уменьшает зависимости индивида от бессознательных импульсов, толкающих к немотивированным поступкам, агрессивности, истреблению себе подобных. По-видимому, есть какая односторонность и ущербность у такого рода развития. Можно полностью согласиться с той мыслью, что одни только рациональные силы не в состоянии разрешить основные проблемы человека и социума и помочь удовлетворить высшие человеческие потребности. Как неоднократно подчеркивали, например, русские религиозные философы, целостное развитие индивида, достижение его единства с миром, доступны только целостному человеку, соединяющему в себе развитость интеллекта, богатство чувств и благую волю. При этом, целостное развитие индивида не исключает подчинение индивидуального Я, требованиям «сверх-я» (Фрейд), – правовым, моральным и религиозным нормам. Синтез этих двух сторон позволил бы осуществиться гармонии индивида и общества.

В противовес философии силы христианская религия (как и другие мировые религии – буддизм, ислам) выдвинули этику ненасилия. Задачу преодоления зла и насилия в мире они предлагают решать на путях отказа от зла как способа решения спорных вопросов вообще. Как сказано в Библии: «... не противься злому. Но кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую» / Мф. 5, 39/. И далее: «...любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас и молитесь за обижающих и гонящих вас...» / Мф. 5, 44/.

Опираясь на абсолютные ценности, религиозная мораль исходит из того, что только отвечая на зло ненасилием, только отвечая любовью на вражду можно окончательно победить зло. Все иные способы: невмешательство в творимое зло, выбор наименьшего из возможных зол, предпочтение малого зла во имя последующего большого добра и т.д., - не решают проблему в принципиальном плане.

Трудно не согласиться с отмеченной точкой зрения, если рассматривать её в чисто теоретическом плане. Рациональный подход и гуманное человеческое чувство заставляют целиком принимать такую установку. Однако, мир таков, что зло и насилие в нем объективно продолжают существовать и даже разрастаться. Практика ХХ столетия совершенно определенно говорит о том, что войны, террор, преступность во всех своих видах и формах не собираются отступать, напротив, возрастают количественно и становятся более изощренными. Ни о каких положительных тенденциях на этот счет пока не может идти и речи.

Коль скоро это так, то возникает вопрос, как противостоять возрастающему насилию и злу? До тех пор пока будет существовать зло во всех своих проявлениях, будут существовать социальные механизмы, противостоящие ему. Одним из действенных практических механизмов, призванным противостоять ему, является право.

Но здесь возникает следующий вопрос: как может быть совмещена борьба со злом в рамках права, с этикой ненасилия? Ведь по своему назначению право проводит свою деятельность с применением силовых методов. Для того, чтобы призвать к соблюдению законности тех, кто не желает добровольно соблюдать требований общепринятых правил, у права нет иного инструмента, кроме применения принуждения. Казалось бы, деятельность в сфере права вступает в определенное противоречие с требованиями этики ненасилия. И тем самым, на первый взгляд, она обречена на принципиальное поражение в борьбе со злом.

Как нам представляется, противоречия не будет, если при анализе данного парадокса использовать понятие «мера силы». Сила будет квалифицироваться по критериям добра и справедливости, если ее мера не будет превосходить какой-то определенной величины, соизмеримой с теми принципами, ради которых она применяется. Коль скоро она будет оставаться в границах данной меры, она будет целесообразной и обоснованной, будет находиться в пределах легитимности и моральности. Если же установленная мера будет нарушена, сила, из орудия справедливости и добра, превращается либо в попустительство, либо в прямую дорогу к насилию.

Христианская этика задает такие нормы, которые по самой своей сути претендуют на то, чтобы считаться абсолютным нормами, верхним пределом нравственной жизни. Она показывает предельные, идеальные императивы, выполнение которых, безусловно, желательно, но которые, скорее всего, могут существовать лишь в качестве идеала. Осуществление их возможно либо в особых обстоятельствах, либо в пределах достаточно продолжительного промежутка времени. Практическая деятельность, в том числе и в рамках права, имеет целью решать конкретные, злободневные вопросы. Её цели и установки гораздо более скромны, нежели те, которые заложены в требованиях норм христианской этики. Тем не менее, это не означает, что эти нормы оторваны от жизни, что они не могут находить практического осуществления. Религиозная христианская мораль в значительной мере касается внутренней жизни человека, состояний его души. Поэтому совсем не безразлично, каким будет это состояние, какие мотивы будут выступать в качестве доминантных у тех, кто стоит на страже справедливости и права. От того, каковы будут эти доминанты, во многом будет зависеть направленность поступков, конкретная деятельность по преодолению различных проявлений насилия и зла. Можно подвергать сомнению реальное существование Бога, однако не вызывает сомнения то положение, что поведение, опирающееся на принципы, заложенные в Священных Книгах, делает отношения между людьми более гуманными и более человечными.

Литература:

1. Библия. Книги Священного Писания. Ветхого и Нового Завета. Издание Московской Патриархии. – М., 1998. – 1372 с.
   
2. Соловьев В.С. Оправдание добра // Соловьев В.С. Соч. в 2-х т. М., 1988. – 824 с. – Т.2.
   
3. Лосский Н.О. Условие абсолютного добра. М., 1991. – 368 с.
   
4. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1990. – 448 с.
   

Шатрава Сергій

СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ МІЛІЦІЇ

Становлення правової держави, зміцнення законності і правопорядку вимагають зростання ефективності роботи правоохоронних органів держави, в першу чергу органів внутрішніх справ (далі – ОВС). У виконанні завдань та функцій, покладених на органи внутрішніх справ, значна роль належить адміністративній діяльності, яка здійснюється адміністративно-правовими засобами. Ця діяльність спрямована на захист особистості, її прав та свобод, на охорону громадського порядку і громадської безпеки, на боротьбу з різними правопорушеннями. Від її ефективності багато в чому залежить стан правопорядку.

З’ясування сутності адміністративної діяльності ОВС, її форм, напрямків та методів було предметом досліджень багатьох науковців. Над цією проблематикою працювали такі вчені як О.М. Бандурка, І.І. Веремеєнко, І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, М.І. Єропкін, А.Т. Комзюк, Я.Ю. Кондратьев, О.П. Коренев, М.В. Корнієнко, В.П. Пєтков, О.П. Рябченко, О.І. Остапенко та інші. Однак, демократизація суспільства, проведення в Україні адміністративної реформи, яка безпосередньо стосується і діяльності ОВС, визнання пріоритетності прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб в державі і, як наслідок, – посилення їх охорони та захисту, відхід правоохоронних структур, зокрема, і органів внутрішніх справ від карально-репресивних методів діяльності до обслуговуючих, а саме – до надання адміністративних (управлінських) послуг – актуалізують дослідження проблемних питань гласної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ.

Слід зазначити, що термін «адміністративна діяльність» офіційно в законодавстві Україні не визначено. У юридичній літературі України існує декілька поглядів на сутність адміністративної діяльності. Так, Л.В. Коваль вважає, що головне в адміністративній діяльності - це видання нормативних та індивідуальних актів [1, с.69]. І.П. Голосніченко та Я.Ю. Кондратьєв під адміністративною діяльністю ОВС розуміють урегульовану нормами адміністративного права їх виконавчо-владну діяльність, яка спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки та боротьбу з правопорушеннями [2, с.7]. М.В. Корнієнко адміністративну діяльність цих органів визначає як специфічну, виконавчо-розпорядчу, підзаконну, державно-владну їх діяльність з організації та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження й припинення злочинів та інших правопорушень [3, с.8]. В.А. Гуменюк під адміністративною діяльністю ОВС розуміє визначену нормативними актами виконавчо-владну діяльність, яка спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів організацій та практичне здійснення встановлених державою заходів по охороні громадського порядку, громадської безпеки та боротьби із правопорушеннями [4, с.14-15].

Аналіз наведених визначень поняття «адміністративна діяльність ОВС» дозволяє зробити висновок про їх практичну одноманітність, оскільки в них йдеться переважно про реалізацію передбачених законом функцій щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, а також виявлення, припинення та попередження адміністративних правопорушень, що є тільки одним із її напрямків (видів), а саме – зовнішньо-адміністративним, а інший напрямок – внутрішньо-організаційний – залишився поза увагою вчених.

В той же час, діяльність спеціальних підрозділів міліції, на відміну від інших служб, є багатофункціональною і пов’язана з виконанням завдань підвищеної небезпеки, щодо забезпечення та здійснення у визначеному обсязі напрямки і види адміністративної діяльності. Цим визначається їх особливе місце, роль та значення у вирішенні завдань адміністративної діяльності ОВС. Аналізуючи відомчі нормативно-правові акти, можна визначити такі завдання адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції: забезпечення особистої і майнової безпеки громадян; охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; попередження і припинення злочинів та адміністративних правопорушень; активна участь у розкритті злочинів; проведення профілактичної роботи серед осіб, схильних до вчинення злочинів та інших правопорушень; подання в межах своєї компетенції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям і громадським об’єднанням у здійсненні їх законних прав і інтересів.

Сутність адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції полягає в повсякденному виконанні, втіленні в життя законів і підзаконних актів, які регулюють громадський порядок. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що в ній зосереджується широкий обсяг адміністративно-наглядових функцій. Підтримання встановленого державою порядку потребує постійного нагляду за дотриманням правил поведінки в громадських місцях, дотриманням паспортних правил, правил виробництва, зберігання, перевезення предметів та речовин, на які розповсюджуються дозвільна система і дотримання багатьох інших нормативів. Природно, що апарати і служби міліції не тільки в межах своєї компетенції ведуть боротьбу з правопорушеннями і злочинністю, але і самі практично здійснюють заходи з попередження, виявлення і припинення правопорушень, вживають заходів, які забезпечують притягнення винних до встановленої законом адміністративної відповідальності.

Зміст діяльності, спрямованої на охорону громадського порядку, складають такі адміністративно-правові відносини: по-перше, відносини усередині підрозділу у процесі організації і практичного вирішення завдань щодо забезпечення громадського порядку і безпеки (внутрішньо організаційна діяльність спеціальних підрозділів міліції); по-друге, відносини, які виникають під час повсякденної безпосередньої охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки силами і засобами спецпідрозділами (зовнішня адміністративна діяльність спеціальних підрозділів міліції).

Внутрішньо-організаційна і зовнішня діяльність спеціальних підрозділів міліції взаємозалежні і спрямовані на вирішення головного завдання, створення для громадян і посадових осіб найбільш сприятливих умов для праці, відпочинку, забезпечення потреб, реалізації прав і законних інтересів.

Характерними рисами адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції є: державно-владний і організаційний характер, підпорядкованість і підконтрольність у процесі її здійснення відповідним державним органам, законність, профілактична спрямованість.

Державно-владний характер адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції полягає у здійсненні покладених на них адміністративно-правових повноважень від імені держави, у межах компетенції, які строго визначені законами і іншими правовими актами. Співробітники спеціальних підрозділів міліції, виконуючи адміністративні функції, виступають як суб’єкти управління (представники влади), яким надано право давати обов’язкові для виконання приписи, вказівки, застосовувати, в необхідних випадках, примусові заходи впливу. Тому стосовно об’єктів управління виконавча діяльність спеціальних підрозділів міліції, є разом з тим, і розпорядчою. У розпорядчих повноваженнях і виявляється така властивість адміністративної діяльності, як владність.

Адміністративна діяльність спеціальних підрозділів міліції – безпосередньо організуюча діяльність. Організаційна сутність адміністративної діяльності пов’язанна з функціонуванням системи управління внутрішніми справами, координуванням діяльності учасників суспільних відносин у сфері внутрішніх справ, організується спільна робота, здійснюються контроль і нагляд за ходом її виконання.

Підпорядкованість і підконтрольність адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції відповідним органам державної влади визначена Конституцією України, ст. 7 Закону України «Про міліцію». Це має значення для організації боротьби з правопорушеннями, посилює відповідальність за виконання покладених на них завдань, забезпечує ефективний контроль за їхньою роботою, сприяє координації діяльності різних підрозділів і громадських формувань.

Підзаконність адміністративної діяльності логічно випливає з її підзвітності і підконтрольності. Законність як одна з основних рис адміністративної діяльності означає, що працівники спеціальних підрозділів міліції мають здійснювати свої повноваження у межах та у відповідності до чинного законодавства. За для цього працівники спеціальних підрозділів міліції можуть давати безпосередні розпорядження (наприклад, вимагати припинення правопорушення, припиняти рух транспорту чи пішоходів у визначених випадках) або вчиняти дії (застосовувати заходи впливу до правопорушників).

Профілактична спрямованість адміністративної діяльності спеціальних підрозділів міліції забезпечується, насамперед, такою організацією роботи їх підрозділів, певних засобів, які б створювали максимальні умови для розвитку цивілізованих відносин у сфері громадського порядку і громадської безпеки, для суворого дотримання законодавства, для попередження його порушень. Успіх у цій роботі досягається тільки за умов глибокого, всебічного вивчення стану громадського порядку, громадської безпеки, причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, дієвому, обґрунтованому розташуванню наявних сил і засобів, а також високим професіоналізмом працівників спеціальних підрозділів міліції.

Таким чином, адміністративну діяльність спеціальних підрозділів міліції визначено як урегульовану адміністративно-правовими нормами виконавчо-владну, розпорядницьку діяльність, яка спрямована, з одного боку, на забезпечення виконання поставлених перед цими підрозділами правоохоронних завдань щодо сприяння реалізації нормативно закріплених прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, їх охорону та захист, охорону громадського порядку та громадської безпеки, боротьбу із правопорушеннями, з іншого – на упорядкування внутрішньо-системних відносин, які виникають з питань організації самої системи спеціальних підрозділів міліції, забезпечення необхідних умов її функціонування.