«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР України. – 1996. - №30. – Ст.141.
2. Кравчук Н.В. Конвенция о правах ребенка ООН как инструмент защиты семейных прав ребенка в России // Государство и право. – 2006. - №4. – С.48-53.
3. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю.С.Червоного. – К.: Истина, 2003. - 520 с.
Бавбєкова Ельзара
ВСТАНОВЛЕННЯ МЕЖ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ УТВОРЕНЬ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ
Державне управління – невід’ємний атрибут будь-якого соціального співтовариства, об’єктивно необхідний вид соціальної діяльності. Воно є всеосяжним і пронизує всі соціальні відносини, постійно оновлюється соціально значущими інститутами, набуває численних умовностей і традицій. Це зумовлено його владною силою, що визначає суть, спрямованість, силу й характер впливу. Важко переоцінити і необхідність управлінського впливу держави на раціональне використання земельних ресурсів, що обумовлено багатофункціональною роллю землі в житті суспільства та держави як об’єкта природи, її природною обмеженістю, незамінністю у будь-якій галузі господарської діяльності.
Найважливішою формою державної управлінської діяльності у сфері використання та охорони земель є право, від якості якого залежить результативність управління, метою якого є забезпечення раціонального використання земельних ресурсів. В той же час, необхідно зауважити, що ефективність управління є результатом не тільки правових, а і багатьох інших факторів: політичних, організаційно-структурних, фінансових, технічних, технологічних та інших. Зокрема, неможливо вести мову про ефективний управлінський вплив на відносини з раціонального використання земель без здійснення таких важливих технічних заходів, як землеустрій, ведення кадастру, встановлення меж адміністративно-територіальних утворень, розмежування земель державної та комунальної власності. Серед них особливе місце займає діяльність з встановлення меж адміністративно-територіальних утворень, оскільки це, передусім, створює основу для розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Відсутність меж не тільки істотно ускладнює діяльність цих органів при реалізації повноважень в сфері земельних відносин, а й призводить до виникнення численних порушень чинного земельного законодавства при розпорядженні землями, конфліктних ситуацій.
Межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Умовність ліній передбачає, що позначення меж відповідного населеного пункту в натурі, на місцевості не відбувається (за виключенням точок повороту цієї умовної лінії).
Законодавство України на сьогодні встановлює лише загальні вимоги до встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень (стст. 173 – 176 Земельного кодексу України). Спеціального закону, який має чітко врегулювати відносини щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, досі не прийнято.
Сама процедура визначення меж включає в себе розробку відповідного проекту землеустрою, його затвердження та посвідчення меж адміністративно-територіального утворення. Так, у ч. 2 ст. 174 Земельного кодексу України передбачено, що межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про планування і забудову територій» саме відповідно до генеральних планів населених пунктів сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, а також Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами готують обґрунтовані пропозиції щодо встановлення та зміни меж населених пунктів [1]. Тобто наявність чинного генерального плану населеного пункту є обов’язковою умовою затвердження його меж. Однак реалізація даної норми на практиці обумовлена деякими труднощами. Передусім, слід звернути увагу на те, що більшість населених пунктів Автономної Республіці Крим ще тільки почали роботу з підготовки цього документа. Практично можна стверджувати, що досить інтенсивно робота з розробки та затвердження генеральних планів ведеться тільки на Південному та Південно-Східному узбережжі Криму, значна кількість населених пунктів цих регіонів вже мають розроблені або ще не затверджені генеральні плани (зокрема, це стосується таких населених пунктів, як м. Судак, Ялта, Алушта).
По-друге, процедура розробки, погодження й затвердження генерального плану як основного документа, що визначає стратегічні напрями розвитку відповідного населеного пункту, дуже складна, тривала і потребує значних коштів на виготовлення, постійне коригування та вдосконалення. Не зупиняючись на розгляді основних етапів цієї процедури, спробуємо обґрунтувати доцільність та необхідність розробки проекту землеустрою щодо встановлення меж відповідної одиниці адміністративно-територіального устрою на основі інших документів (наприклад, схем землеустрою), а не відповідно до генеральних планів. Ця позиція може не збігатися з думкою інших дослідників цієї проблеми, однак, на наш погляд, логічним є проведення робіт із встановлення меж населеного пункту одночасно з виконанням відповідного комплексу дій з підготовки генерального плану (при його відсутності).
Ми знаємо, що генеральним планом населеного пункту визначаються, зокрема, потреби в територіях для забудови та іншого використання; черговість і пріоритетність забудови та іншого використання земель; пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; просторова композиція забудови; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання та інша інформація. Тобто він визначає конкретні вимоги до відповідних територій (селітебну, промислову, природоохоронну, рекреаційну тощо) в межах конкретного адміністративно-територіального утворення. Кожна територія як частина земної поверхні повинна мати свої межі (ст. 1 Закону України «Про планування і забудову територій»). Отже, вести мову про затвердження генерального плану конкретного населеного пункту без одночасного визначення його меж в цілому, на наш погляд, неможливо.
Стосовно ж техніко-економічного обґрунтування розвитку населеного пункту слід відмітити, що Земельний кодекс України, встановлюючи необхідність розробки проектів землеустрою відповідно до ТЕО, не визначає стосовно яких населених пунктів воно розробляється. Звернемося до технічних норм. Відповідно до Державних будівельних норм ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів, техніко-економічне обґрунтовування розвитку населених пунктів в окремих випадках розробляється лише для міських населених пунктів. Державні будівельні норми ДБН Б.2.4-2-94 «Види, склад, порядок розроблення, погодження та затвердження містобудівної документації для сільських поселень» не передбачають розробку такого документа для сільських поселень.
Розроблений проект землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень підлягає обов’язковій державній експертизі [2].
Стосовно змісту подальших стадій встановлення меж адміністративно-територіальних утворень відмітимо, що:
- рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад;
- рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною радою АРК, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад;
- рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад (таке рішення приймається виключно на пленарних засіданнях).
Проте стаття 133 Конституції України встановлює, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Постає питання: який орган уповноважений визначати межі областей та Автономної Республіки Крим? Земельний закон його не називає. Проект Закону «Про адміністративно-територіальний устрій України» встановлює, що адміністративно-територіальні одиниці області, райони, міські громади - міста мають територію, межі якої змінюються і затверджуються Верховною Радою України. На наш погляд, має місце чітко визначена необхідність в статті 174 земельного закону закріпити, що рішення про встановлення меж Автономної Республіки Крим та областей приймається Верховною Радою України за поданням АРК та відповідних обласних рад.
Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України, форма і порядок видачі якого повинні бути затверджені Верховною Радою України. У даний час форму акта поки не затверджено. Можна передбачати, що цей акт буде містити інформацію про назву і статус адміністративно-територіального утворення; загальну площу населеного пункту; зовнішні межі; документ, на підставі якого затверджено межі населеного пункту. Зміст цього документа повністю відрізняється від державного акта про право власності на землю, який посвідчує право власності щодо однієї визначеної ділянки, а державний акт України стосується території.
Підсумовуючи викладене, зауважимо, що вирішення питання про встановлення меж адміністративно-територіальних утворень шляхом прийняття Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України», розробки форми державного акта України не вирішить всіх проблем, з якими стикаються на практиці відповідні органи місцевого самоврядування, виконавчої влади, землевпорядні організації. Однак правова регламентація відповідних відносин буде сприяти здійсненню цих робіт, що надалі стане основою для розмежування земель державної та комунальної власності. Це, у свою чергу, буде сприяти здійсненню ефективного державного управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів.
Література:
1. Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій» // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 31. - Ст. 250.
2. Закон України від 17 червня 2004 р. «Про державну експертизу землевпорядної документації» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 38. - Ст. 471.
Беляєва Марина
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ФУНКЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
У юридичній науці проблема функцій держави є однією з найбільш складних. Це обумовлене рядом чинників і, насамперед тим, що функції держави безпосередньо і найбільш повно відображають внутрішню природу держави і є реальним втіленням сутності держави в її практичній діяльності, як у середині країни, так і на міжнародній арені. Успішне всебічне дослідження цього питання має велике значення для позитивного розвитку сучасної української державності на перехідному етапі.
Українська держава здійснює різноманітні функції, зміст і значення яких є неоднаковим. В правовій доктрині залежно від сфери державної діяльності розрізняють економічну, політичну, соціальну, культурну функції держави. Слід зазначити, що сучасні дослідження цей перелік доповнюють інформаційною і екологічною функціями. Перераховані функції в юридичній науці отримали назву об’єктні.
Проблемі функцій держави у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі присвячено чимало робіт. Теоретичні основи функцій держави розглядалися в роботах В. Бабаєва, О. Батанова, О.Бермічєвої, А. Денісова, М. Жігуленкова, Л. Загайного, В. Ковальського, Л. Морозової, В. Погорілко, М.Чєрноголовкіна і ін. Проте деякі питання залишаються невирішеними або правильність їх рішення викликає сумніви. Одним з таких питань є питання про політичну функцію держави.
Сучасний стан розвитку науки, зокрема у сфері теорії функцій держави, характеризується відсутністю монографічних і дисертаційних досліджень щодо політичної функції держави, визначенню її поняття і змісту, місця і ролі в системі функцій держави.
Погляди дослідників на питання виділення політичної функції держави як самостійною мають неоднозначний, а іноді і полярний характер. Крім того, серед вчених немає єдності щодо визначення поняття і сутності політичної функції держави. Більшість аспектів цієї проблеми залишаються остаточно невирішеними і є предметом наукових дискусій.
Різні точки зору, що існують в юридичній науці щодо політичної функції держави, умовно можна поділити на дві групи. До першої групи відносяться дослідники, які або взагалі не виділяють політичну функцію держави, або розглядають її в контексті змісту інших функцій. На наш погляд, ці положення свідчать про зменшення ролі держави в політичній сфері і спотворенні фактичного змісту її діяльності. Представники другої групи, навпаки, констатують наявність політичної функції держави, але досить фрагментарно розглядають її поняття і сутність. Вважаємо, що політична функція має право на самостійне існування в системі об’єктних функцій держави. Таким чином, доцільно приєднатися до другої групи дослідників і викласти основні положення щодо політичної функції.
Згідно загальновизнаним сферам суспільного життя розрізняють однойменні функції держави. Ця диференціація приводить до парадоксальної ситуації, що полягає у відсутності досліджень щодо визначення поняття, основних ознак і розкриття змісту основної (об’єктної) четвертої функції держави – політичної. У правовій і політологічній доктрині практично не виникає сумнівів і дискусій по дослідженню і аналізу економічної політики держави, соціальної політики держави, культурної політики держави. Такий стан речей викликає резонне питання – що таке «політична політика», тобто політика, яка здійснюється в політичній сфері. Із цього приводу російські дослідники відзначають, що «політика політики» спрямована на регулювання відносин між громадянами і соціальними спільнотами з приводу, перш за все, державної влади. Вона також може бути досліджена як політика державно-адміністративного будівництва і політика громадських організацій і рухів у сфері владно-політичних відносин [1, 132]. Отже, напрям діяльності держави в політичній сфері, так звана «політика політики» торкається, перш за все, організації державної влади і державного будівництва.
Виділення політичної функції на першому плані в системі об’єктних функцій держави обумовлене провідним місцем держави в політичній системі суспільства. Тому що тільки держава наділена суверенною владою, є уособленням суверенітету народу і нації. До того ж, держава виступає офіційним представником всього народу, забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, які знаходяться на її території.
Цікава думка висловлюється російським вченим Л.О. Морозовою, що визначає функцію держави в політичній сфері як функцію забезпечення народовладдя. Дослідник відзначає, що ця функція здійснюється за допомогою цілісної системи політичних інститутів, установ, державних органів. Це, перш за все, представницькі органи, що обираються народом і уповноважені від його імені здійснювати державну владу в країні, органи місцевого самоврядування, також здійснення народом своєї влади безпосередньо, через референдум.
Л.О. Морозова розкриває зміст функції забезпечення народовладдя через наступні складові: 1) реалізація волевиявлення народу у формі законодавства; 2) забезпечення державного суверенітету; 3) офіційне представництво суспільства; 4) захист конституційного ладу [2, 103].
На наш погляд, визначення поняття функції держави в політичній сфері і пропозиція назви цієї функції – функція забезпечення народовладдя, розкриття її змісту є, безумовно, позитивним для розвитку теорії функцій держави. Необхідно відзначити, що запропоновані положення є одними з перших у сфері дослідження політичної функції держави. Проте, на наш погляд, більш оптимальною назвою цієї функції буде політична, оскільки функція забезпечення народовладдя за своєю суттю поняття вужче. Безперечно, первинним суб’єктом влади, її джерелом є народ, який реалізує частину владних функцій безпосередньо, а другу делегує своєму офіційному представнику – державі. В свою чергу, держава розподіляє владні повноваження за допомогою принципу поділу влади між носіями влади, державними органами.
Український вчений В.О. Котюк пропонує до внутрішніх функцій в політичній сфері віднести такі: 1) охорона і захист конституційного ладу, законності і правопорядку; 2) створення умов і інститутів для розвитку народовладдя, для функціонування безпосередньої і представницької демократії; для вільного волевиявлення і обліку інтересів різних соціальних груп суспільства; 3) забезпечення умов для розвитку і функціонування політичної системи суспільства; 4) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народу [3, 295]. Як бачимо, цей підхід ширший, ніж попередній. Дослідник розкриває зміст політичної функції держави і розкриває її підфункції.
В.В. Лазарєв згідно основним сферам діяльності держави, разом з економічною, соціальною, ідеологічною функціями держави розрізняє і політичну. Політична функція держави полягає в забезпеченні державної і суспільної безпеки, соціальної і національної згоди, придушенні опору протиборчих соціальних сил, охороні суверенітету держави від зовнішніх посягань [4, 335]. Дослідник не розкриває визначення поняття політичної функції держави, але визнає її існування і висвітлює основні положення цієї функції. На думку В.В. Лазарева, зміст політичної функції держави полягає в створенні сприятливих умов для охорони конституційного ладу, правопорядку. Разом з тим, необхідно відзначити, що політична функція спрямована не тільки на охорону державного і суспільного ладу, але і на формування, здійснення, гарантування внутрішньої і зовнішньої політики держави.
В.Є. Чіркін вважає, що політична функція держави перш за все пов’язана з регулюванням політичних відносин в суспільстві, встановленням певних правил «політичної гри». Йдеться про недопущення насильницьких дій, заборону створення таємних і озброєних об’єднань, правила проведення політичних демонстрацій, встановлення порядку проведення виборів державних органів і референдуму, реалізації політичних прав громадян [5, 136]. Ці тези можна доповнити тим, що під час встановлення правил так званої «політичної гри» державі відводиться роль арбітра. Держава покликана зрівноважити інтереси різноманітних соціальних груп з тим, щоб відображати інтереси більшості з обов’язковим врахуванням інтересів меншості з метою досягнення загального задоволення. Крім того, на наш погляд, ці положення свідчать про те, що в контексті функціонування держави в політичній сфері важливим видом державної діяльності є регулювання політико-владних відносин, спрямованих на отримання та використання влади.
Крім того, політичну функцію держави пов’язують із здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримку відносин з політичними партіями, суспільно-політичними організаціями [6, 256]. Цей підхід характеризує політичну функцію держави в контексті її взаємозв’язку з політикою, її суттю і призначенням. Змістом цієї функції є впорядкування відносин в політичній сфері суспільства. До того ж, політична функція держави спрямована на створення сприятливих умов для ефективної життєдіяльності політичної системи і її елементів.
На наш погляд, політична функція держави є самостійною в системі об’єктних функцій держави. Політична функція держави – це пріоритетні напрями і види діяльності держави, що полягають у визначенні, здійсненні, роз’ясненні, прогнозуванні та забезпеченні внутрішньої та зовнішньої політики; має на меті досягнення відповідних цілей шляхом реалізації основних завдань, що знаходяться перед державою на сучасному етапі розвитку; виражає сутність та соціальне призначення держави.
Вважаємо, що політична функція держави є пріоритетним напрямом діяльності держави. Саме політична функція держави визначає основні засади внутрішньої та зовнішньої політики в сфері економічного, культурного, соціального розвитку держави.
Література:
- Политология / Под ред. Б.И. Краснова. – М.: Юридическая литература, 1995. – 254 с.
- Морозова Л.А. Функции Российского государства на современном этапе // Государство и право. – 1993. – №6.
- Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 592 с.
- Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
- Чиркин В.Е. Государственное и муниципальное управление: Учебник. – М.: Юристъ, 2003. – 320 с.
- Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
Грін Олександр
УТВОРЕННЯ ПРОКУРАТУРИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (1944-1945 рр.)
Декретом Народної Ради чис. 34 від 12 січня 1945 р. була створена прокуратура Закарпатської України. У вступній частині декрету вказувалося, що органи прокуратури створюються «для зміцнення державного ладу, боротьби з ворогами народу та кримінальними злочинцями, а також для нагляду за діяльністю судових органів, державної безпеки та народної міліції і діяльністю всіх органів влади на місцях щодо проведення в життя декретів та постанов виданих Народною Радою». [1, 5].
Органи прокуратури були створені в усіх адміністративних округах, містах Ужгороді та Мукачеві. Крім того, була утворена Головна (центральна) прокуратура на чолі з Головним прокурором Закарпатської України в складі: заступника Головного прокурора, помічника прокурора в кримінальних справах, помічника прокурора в справах нагляду за роботою міліції та місць ув’язнення і помічника прокурора в цивільних справах. Голова НРЗУ, на основі рішення НРЗУ, 25 січня 1945 року призначив головним прокурором Закарпатської України Івана Андрашка, з 20 лютого 1945 р. - заступником - Леонтія Мальчука, з 2 березня 1945 р. - помічником головного прокурора по нагляду за слідством – Августина Гегедюша, помічником головного прокурора по кадрам - Василя Петричка, помічником головного прокурора по нагляду за міліцією, органами державної безпеки і місцями ув’язнення - Василя Нямещука, помічником головного прокурора по адміністративному нагляду – Антона Бору, помічником головного прокурора по кримінальних справах – Євгена Богута, з 21 липня 1945 року - заступником головного прокурора по загальних справах Олександра Мінька. У кожному адміністративному окрузі призначався окружний прокурор, «в больших округах після потреби» один помічник прокурора, а в Ужгороді і Мукачеві - міські прокурори «та в міру потреби і помічники прокурорів». [1, 5].
Для проведення попереднього слідства у важливих і складних кримінальних справах при прокуратурах створювалися слідчі органи для розслідування справ, які не входили до компетенції органів Народної міліції. У Головній прокуратурі наказом Головного прокурора було призначено одного старшого слідчого і слідчого «по найважливішим справам», при окружних прокурорах - по одному слідчому, а в більших округах і містах, «де виникне потреба» - по два слідчі. [1, 5]. Штати технічних працівників визначалися Головним прокурором за погодженням з НРЗУ.
Головний прокурор Закарпатської України обирався Народною Радою декретом №397 від 25 січня 1945р.
Прокуратура Закарпатської України була централізованим апаратом, що будувався за принципом єдиноначальності. Головний прокурор зосереджував у своїх руках усю повноту влади по нагляду за здійсненням «революційної» законності. Окружні та міські прокурори були підпорядковані Головному прокуророві і діяли за його повноваженнями і відповідно до його вказівок.
Органи прокуратури будувалися за принципом суворої централізації. Вони були підзвітні лише НРЗУ і «до підлеглості» окружних Народних Комітетів не входили. При виконанні своїх функцій по нагляду за правильним проведенням у життя законів місцевими органами народної влади, органи прокуратури не мали права втручатися в «оперативну роботу Народних Комітетів». [1, 5].
Розгорнуту програму дій органів прокуратури по нагляду за законністю містила Інструкція Головного прокурора Закарпатської України «Про проведення в життя §9 декрету чис. 34 від 12 січня 1945 року». Відповідно до цієї Інструкції адміністративний (загальний) нагляд покладався на окружного (міського) прокурора або його заступників.
Адміністративний нагляд прокуратури полягав у таких діях:
1. Присутній на засіданнях місцевих Народних Комітетів прокурор мав право дорадчого голосу і давав вказівки з приводу правомірності того чи іншого проекту рішення. Якщо ж рішення суперечило закону, прокурор звертався з письмовим поданням про скасування або зміну прийнятого рішення в Народний Комітет. У випадку невиконання вимоги прокурора він мав право звернутися до Головного прокурора Закарпатської України з клопотанням про опротестування даного рішення перед Народною Радою або відповідним уповноваженим НРЗУ залежно від характеру справи.
2. У разі видання НРЗУ декретів, постанов та інструкцій з важливих питань народногосподарського життя краю, прокурор здійснював нагляд за точним їх виконанням на державних та громадських підприємствах шляхом контролю заходів, прийнятих згідно з цими документами.
3. Прокурор здійснював нагляд за охороною прав громадян, стежив за правильним розподілом землі між селянами, за охороною прав робітників на приватних підприємствах. [2, 142].
Крім систематичного нагляду за законністю, розпорядженнями і постановами місцевих органів влади, прокурор був зобов’язаний стежити за матеріалами періодичної преси і організовувати перевірку фактів про незаконні дії місцевих органів влади та окремих посадових осіб. У разі підтвердження фактів порушення закону прокурор повинен був негайно вживати рішучих заходів для усунення порушень. Приймаючи від громадян скарги та заяви, в яких містились повідомлення про порушення закону, прокурор повинен був забезпечити їх розгляд протягом 48 годин. В обов’язки прокурора входила також періодична перевірка розгляду скарг трудящих в місцевих органах влади, установах та на підприємствах. [2, 143].
У заключній частині Інструкції вказувалося: «Якщо прокурор вважає, що рішення (чи дії службових осіб) суперечить декретам, постановам або інструкціям НРЗУ чи суперечить духу сучасного законодавства, або не відповідає вимогам Маніфесту Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України від 26 листопада 1944 року - то діє в порядку, передбаченому п. 1 даної Інструкції». [2, 143].
У §4 Декрету «Про утворення органів прокуратури Закарпатської України» підкреслювалося: «У своїй діяльності органи прокуратури керуються виключно інтересами народних мас, діють на основі засад, викладених у Маніфесті Першого з’їзду Народних Комітетів і керуються своєю народною правосвідомістю та внутрішнім переконанням, що базується на потребі охорони суверенітету уряду і особистих прав громадян». [2, 143].
Здійснюючи нагляд за діяльністю судових органів, прокуратура Закарпатської України стежила за правильним застосуванням судовими органами розпоряджень народної влади. У випадку порушення законності органами суду прокурори були зобов’язані вживати негайних заходів до усунення виявлених недоліків шляхом опротестування судових вироків та рішень у вищі судові інстанції. Строк для опротестування встановлювався законом протягом п’яти днів після винесення вироку. [2, 143].
«Вироки та рішення Народних судів, які не були оскарженими і опротестованими в термін, установлений законом, і вступили в законну силу, на подання окружного прокурора, а також за скаргами зацікавлених осіб та організацій, могли бути опротестовані до відповідної колегії (кримінальної чи цивільної) Вищого Народного суду Головним прокурором у порядку нагляду, а вироки Вищого Народного суду по першій інстанції так само, як і ухвали судових колегій Вищого Народного суду, можуть бути опротестованими Головним прокурором до Пленуму Вищого Народного суду Закарпатської України, рішення якого буде остаточним» [2, 144], - вказувалося в §8 Декрету чис. 34 від 12 січня 1945 року.
Складність або важливість кримінальної справи і визначення її підсудності встановлював сам прокурор при надсиланні справи до суду. Всі кримінальні справи передавалися до суду за постановою прокурора, який, крім того, міг «повертати справу для доповнення слідства чи закривати справу, коли не зібрано належних доказів для обвинувачення». [2, 144].
З утворенням органів прокуратури арешт громадян дозволявся лише з санкції прокурора. У вказаному декреті Народна Рада це положення узаконила. Параграфом 5 декрету законодавець закріпив: «Установити, що ніхто із громадян Закарпатської України не може бути заарештованим ні органами державної безпеки, ні органами народної міліції, ні слідчими при прокуратурах без належної санкції відповідного прокурора, який перед тим, як дати санкцію на арешт, повинен перевірити, чи є підстави – докази для арешту». [2, 144].
Таким чином, протягом короткого часу НРЗУ розробила і затвердила ряд нормативних актів, що послужили правовою основою організації і діяльності органів правосуддя і прокуратури Закарпатської України.