Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Договір іпотеки в праві україни: окремі питання цивільно-правової класифікації
Поняття сторін і суб’єктів соціально-трудових відносин: теоретичні аспекти
Найманий працівник
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   86
Література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996 р.-№30.- с.141.

2. Закон України від 7 червня 2001р. «Про службу в органах місцевого самоврядування» № 2493-III; Відомості Верховної Ради України. – 2001.- № 33, с. 175.

3. Загальна декларація прав людини: Прийнято резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 Р. // Док. ООН А/RES/217 A // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18-24.

4. Постанова Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань «П’ята річниця прийняття Конституції України. Права і свободи громадян України – сподівання і реальність» від 13 вересня 2001 року № 2692-III, Додаток до Постанови Верховної Ради України від 13 вересня 2001 року № 2692-III Рекомендації парламентських слухань «П’ята річниця прийняття Конституції України. Права і свободи громадян України – сподівання і реальність».


Нігреєва Олена

ДОГОВІР ІПОТЕКИ В ПРАВІ УКРАЇНИ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ

В умовах нестабільності сучасної світової економіки та існуючої фінансової кризи, що була спричинена дефолтом банківської системи США, особливої уваги потребує пошук дієвих способів забезпечення виконання зобов’язань. Хоча криза, яка розвивається у світі, виникла саме на американському іпотечному ринку житла, це не позбавляє іпотеку властивостей одного з найбільш надійних видів забезпечення у договірних відносинах. Разом з тим, в Україні нормативному масиву, що має надавати ефективне регулювання іпотечним відносинам, властиві численні прогалини та колізії. Отже, на нашу думку, актуальним завданням вітчизняної юридичної науки сьогодення є вироблення дієвого правового регулювання застосування іпотеки, яке б було позбавлене тих вад, що призвели до краху іпотечної системи в США. До вітчизняних вчених, що займаються дослідженням іпотечних відносин, відносяться О.В.Дзера, Є.О.Харитонов, І.В.Спасибо-Фатєєва, І.І.Пучковська, І.Є.Якубівський, Д.М.Гриджук та ін. Однак існує чимало питань, яким ще бракує наукової уваги. У цьому зв’язку автор доповіді вважає за потрібне зупинитись на цивільно-правовій характеристиці договору іпотеки, що є основною підставою виникнення іпотечних відносин в Україні.

Потрібно зазначити, що саме цьому різновиду договорів було приділено незаслужено мало уваги з боку дослідників і, зокрема, тих авторів, які зосереджували свою увагу на договірній класифікації. Багато хто з них взагалі уникає віднесення договорів застави та іпотеки до будь-якої групи договорів. Інші пропонують відокремлювати їх в окрему групу договорів, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов’язань [4, с.297]. Й дійсно специфічна мета укладання та акцесорний характер майже всіх видів забезпечення зобов’язань, не дозволяє віднести їх до будь-якої іншої групи договорів, як то, наприклад, договори про передачу майна у власність чи договори про надання послуг. Головна мета застосування способів забезпечення – створення для кредитора у основному зобов’язанні додаткових гарантій його виконання з боку боржника. Таким чином, при застосуванні критерію мети укладання договору у процесі класифікації мова йде про виділення окремої групи договорів про забезпечення виконання зобов’язань, до яких відносяться також договори застави та іпотеки.

Якщо говорити про інші типи класифікації, то за критерієм самостійності договору можна виділяти самостійні та несамостійні. Саме до останніх за ознакою акцесорності відноситься також договір іпотеки.

Та ж сама властивість іпотеки спричинює неможливість її встановлення попереднім договором. Ст.635 ЦКУ, що вперше закріпила цей різновид договору у вітчизняному правовому полі, визначає попередній договір як такий, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах встановлених попереднім договором [1,с.198]. Однак укладання договору іпотеки безпосередньо залежить від укладання основного договору, який він забезпечує. Самостійне існування договору іпотеки позбавлене сенсу, а отже укладання будь-якого попереднього договору, який би закріплював обов’язок сторін укласти такий забезпечувальний договір у майбутньому, поза зв’язком із головним договором, не буде мати юридичної сили. Уявляється можливим внесення умови про обтяження іпотекою майна на забезпечення зобов’язання, встановленого основним договором, у попередньому договорі про укладання останнього. Таким чином, за критерієм юридичної завершеності іпотечний договір може бути віднесений до групи договорів, що мають несамостійний характер.

Переходячи до класичної характеристики, що надається більшості цивільно-правових договорів у літературі, зупинимося на розподілі договорів у залежності від моменту виникнення прав та обов’язків у сторін договору, за яким виділяють реальні та консенсуальні договори. Враховуючи, що іпотека являє собою різновид застави, який не передбачає передачі заставленого майна у володіння та користування іпотекодержателя, питання про виникнення прав та обов’язків сторін у зв’язку із такою передачею взагалі не виникає. З цієї причини уявляється вірним віднести договір про обтяження майна іпотекою до консенсуальних договорів, тобто таких, права та обов’язки для сторін за якими виникають з моменту їх укладення.

Наступний поділ договорів також є одним з традиційних. Мова йде про їх класифікацію за критерієм наявності чи відсутності кореспондуючих прав та обов’язків у сторін договору. За цією ознакою виділяють односторонні, де одна з сторін володіє тільки правами, а інша тільки обов’язками, та двосторонні (взаємні, синалагматичні [2, с.557]) договори, які породжують права та обов’язки для кожного з учасників зобов’язання, що опосередковується договором. Класифікація іпотечного договору за цією ознакою викликає певні труднощі, бо якщо розглядати весь масив прав та обов’язків, що виникають у сторін цього договору, то помітно, що переважна кількість прав належить іпотекодержателю, а обов’язків – іпотекодавцю. Разом з тим, іпотека як спосіб забезпечення виконання зобов’язання у наш час являє собою таку складну юридичну конструкцію, що було б помилково констатувати односторонню наявність прав та обов’язків у іпотечному договорі. Самі сторони часто у власних інтересах у договорі змінюють об’єм своїх прав та обов’язків, що надається їм законом, передаючи деякі з них іншій стороні. Так, зокрема, договором іпотеки можуть передбачатися права іпотекодавця щодо зміни предмета іпотеки, передачі його в оренду, користування іншим особам за згодою іпотекодержателя. Іпотекодержатель, у свою чергу, може бути зобов’язаний у договорі провести реєстрацію іпотеки, що за чинним законодавством являє собою його право. Двосторонній характер відносин застави підкреслювався ще О.С.Йоффе, який визнавав як заставодавця, так і заставодержателя одночасно носіями і прав, і обов’язків [3, 615].

Й на останнє слід визначитись із типовою належністю договору іпотеки за ознакою еквівалентності. Ч.5 ст.626 ЦКУ встановлює презумпцію оплатності договору, тобто те, що, за загальним правилом, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору [1, с.195]. Що ж до договору іпотеки, то ніде у законодавстві не знаходимо положень, які б регулювали це питання. Вивчення договірної практики також свідчить про відсутність умов, які б встановлювали еквівалентність обтяження заставою або іпотекою певного майна. Відповідь на поставлене запитання можна отримати, проаналізувавши функціональне призначення зазначеного договору. Враховуючи допоміжний характер договору іпотеки, уявляється, що його взагалі не можна класифікувати за ознакою еквівалентності. По суті умова основного договору про надання боржником такого виду забезпечення як іпотека уособлює собою еквівалентність, яка характеризує головне зобов’язання. Наприклад, якщо мова йде про кредитний договір, прямим проявом оплатності є те, що боржник як еквівалент користування позиченими коштами зобов’язується сплачувати відсотки. Однак у якості «доважка» до цього він надає у заставу або іпотеку належне йому майно. Договір іпотеки, про який йде мова, укладається саме на розвиток зазначеної умови основного договору про спосіб забезпечення виконання зобов’язання.

Таким чином, можна дійти висновку про те, що являючи собою певний прояв еквівалентності основного зобов’язання, договір іпотеки не може бути класифікований за цим критерієм. Він не містить ознак еквівалентності, бо має своєю метою не передачу майна, виконання робіт чи надання послуг, які за своєю суттю можуть оплачуватися. Саме виконання забезпечувальної функції дозволяє віднести договір іпотеки до окремої групи договорів про забезпечення зобов’язань.

Отже, підводячи підсумки загальної цивільно-правової характеристики договору іпотеки як основної підстави виникнення іпотечних відносин в Україні, слід підкреслити його типову приналежність до окремої групи договорів із забезпечення виконання зобов’язань. За ознакою акцесорності договір іпотеки належить до несамостійних договорів, органічно пов’язаних з тими договорами, для обслуговування яких вони укладаються. Уявляється, що договір іпотеки є консенсуальним та двостороннім, однак, про його оплатність чи безоплатність мова йти не може, через неможливість встановлення еквівалентності у зазначених правовідносинах.

Література:

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. – К.: Атіка, 2003. – 416с.

2. Большой юридический словарь. Под ред. А.Я.Сухарева, В.Е.Крутских. – М.: Инфра–М, 2004. – 704с.

3. Йоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории «хозяйственного права». – М.: Статут, 2000. – 777с.

4. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. – К.: А.С.К., 2003. – 832с.


Оборотов Ігор

Правове життя і правове спілкування у контексті правової реальності

Буття постає у вигляді різноманіття форм і типів реальності, історично доступної людині [13, с. 235]. Однією з них є правова реальність, яка не являє собою якоїсь субстанціональної частини реальності, а є способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, людського буття. Цей спосіб уявляється реально існуючим внаслідок його високої значимості, оскільки за його відсутності розпадається сам людський світ [14, с. 170].

Правову реальність як особливе буття не варто ані ототожнювати з емпіричною реальністю, ані виводити з неї, ані зводити до неї. Для створення такого світу права, який надбудовується над емпіричною реальністю, юриспруденція, на думку Є. В. Спекторського, використовує цілу низку «презумпцій, конструкцій і фікцій, досить далеких від емпіричної дійсності [Цит. за: 5, с. 151-152]».

Не справедливу думку В. А. Бачиніна, правова реальність виступає у двох основних формах – об’єктивній і суб’єктивній. У першому випадку це правові відносини і соціальні інститути та організації, що їх обслуговують, а в другому – сфера правосвідомості з її нормами та цінностями [1, с. 118]. Видатний радянський і український правознавець М. П. Орзіх у роботі «Особистість і право» зазначає, що об’єктивним феноменом право «виступає тільки гносеологічно: як явище, що існує поза і незалежно від свідомості суб’єкта, що пізнає, в якості «соціальної реальності»…, «юридичного буття»… «об’єктивної реальності»…, «специфічної соціальної реальності»… Цим вичерпується об’єктивність права [9, с. 117]». Про те ж пише і М. М. Цимбалюк, який стверджує, що реальність права неможливо віднести ні до суб’єктивної реальності (оскільки вона володіє зовнішніми опредмеченими формами), ні до об’єктивної реальності (оскільки вона має ідеальний характер). На думку вченого, «справа в тому, що право конституюється через взаємодію цих реальностей, отже не зводиться ні до однієї із сторін цієї взаємодії. Деонтологічний світ є каналом зв’язку між «світом належного» і «світом сущого [15, с. 23]».

Переходячи до питання про визначення правової реальності, варто сказати, що у філософській і теоретико-правовій літературі наводиться досить велика кількість таких визначень. Зокрема, під правовою реальністю мають на увазі:

– юридичну надбудову або юридичну структуру суспільства, яка включає в себе усі без винятку правові явища, інститути й установи, у тому числі правові норми, правову культуру й ідеологію, правосвідомість, правовідносини, правову практику, правову психологію тощо (М. М. Марченко) [6, с. 30];

– багаторівневий комплекс правових засобів (явищ і процесів), які функціонують в усіх їх структурних зв’язках із соціальною сферою держави, сукупність усіх форм юридичного буття суспільства. Правова реальність розглядається як антропологічна основа і простір права, що самоорганізується в систему (О. Ф. Скакун) [11, с. 327-328];

– сукупність наявних у суспільстві правових явищ та породжених ними суспільних наслідків, процесів і тенденцій, які існують і функціонують у формі цілісної єдності й взаємодії правової активності, правового спадку і правової культури (А. Ф. Крижанівський) [3, с. 13];

– особливий зріз суспільної реальності, що поєднує у собі всі правові явища – як матеріальні, так і ідеальні (О. В. Крєт) [2, с. 11].

Незважаючи на різноманіття підходів до визначення правової реальності, серед них можна вивести певну єдність: по-перше, правова реальність уявляється як форма буття права; по-друге, вона володіє й об’єктивними і суб’єктивними властивостями; по-третє, вона характеризується багаторівневістю, оскільки включає найрізноманітніші правові явища, що належать як до матеріального, так і до ідеального світу.

Таким чином, правова реальність може розглядатися як особливий автономний світ права із своїми тенденціями, логікою функціонування й розвитку, що включає самостійні різновиди буття права: нормативну (інституціональну) реальність, реальність правосвідомості, реальність правової поведінки [5, с. 147-148; 7, с. 276].

Правова реальність, за словами С. І. Максимова, складається з таких рівнів (форм буття права): 1) світу ідей (ідея права); 2) світу знакових форм (правові норми і закони); 3) світу взаємодії між соціальними суб’єктами (правове життя). Кожен із цих рівнів, відповідно, має специфічні часові характеристики [4, с. 7].

Необхідно зробити зауваження стосовно третього рівня правової реальності – світу взаємодії між соціальними суб’єктами, що ототожнюється філософом із правовим життям. Таке ототожнення видається не зовсім вірним і це обумовлено тим, що в теорії права у ході дискусії, яка триває протягом останнього десятиліття, вже склалося визначення поняття «правове життя». О. В. Малько розуміє під нею «сукупність всіх форм юридичного буття суспільства, яка виражається у правових актах та інших проявах права (у тому числі й негативних) та характеризує специфіку й рівень існуючої юридичної дійсності, відношення суб’єктів до права і ступінь задоволення їхніх інтересів [8, с. 122]». Із цього визначення очевидно, що світ взаємодії між соціальними суб’єктами не еквівалентний правовому життю, а лише входить до нього як один з елементів.

Поряд із тим, в юриспруденції використовується термін «правова активність», що позначає «процес руху правових цінностей від державно-правової дійсності до особистості, їхнє закріплення у її свідомості й поведінці і зворотний процес, виражений у прояві правових цінностей у соціальній дійсності [12, с. 40]». Правова активність одних суб’єктів правовідносин викликає відповідну реакцію інших, тобто між різними суб’єктами виникає певна взаємодія – правове спілкування. На цій підставі для позначення світу взаємодії між соціальними суб’єктами більш прийнятним ввижається вживання поняття «правове спілкування», яке має розглядатися в контексті історико-правової й соціальної дійсності.

Отже, можна погодитися з виокремленням зазначеної трирівневої структури правової реальності, замінивши, однак, назву «правове життя» на назву «правове спілкування», яка більш придатна для позначення світу взаємодій між соціальними суб’єктами, який мається на увазі. Можливим є використання й іншої тріади: правосвідомість – позитивне право – правовідносини, що також досить точно віддзеркалює багатошаровість (але не розшарування) права.

Поряд із цим, варто вказати на наявність проблеми можливої неузгодженості цих трьох різновидів правової реальності [7, с. 71], внаслідок чого правові ідеї, законодавство і правова поведінка виявляються незбалансованими, а право в цілому втрачає левову частку від здатності до впорядкування.

Попри все те, не можна не зазначити, що правова реальність і для юриста, і для обивателя має поставати як щось ціле, монолітне, де ця монолітність забезпечується внутрішньою єдністю і погодженістю між вищезгаданими пластами правової реальності, а ідея права буде пов’язана із правовим життям настільки ж тісно, як і елементарні частки, що складають атом. За справедливим зауваженням О. В. Петрова «Будь-яка емпірична правова реальність за зовнішньою багатоликістю і динамічністю виявляє незмінний стрижень; містить у собі те необхідне, що робить її, де б і коли б вона не існувала, самототожною, рівною, адекватною самій собі [10, с. 73]».

Література:

1. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Х.: Фолио, 1999.

2. Крет О.В. Правовая реальность: онтолого-гносеологический анализ: Автореф. дис… канд. филос. наук: 09.00.01. – Тамбов, 2007.

3. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри, типологія – О.: Фенікс, 2006.

4. Максимов С.І. Правова реальність як предмет філософського осмислення: Автореф. дис… докт. юрид. наук: 12.00.01. – Харків, 2002.

5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002.

6. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. – М.: Городец-издат, 2002.

7. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юрид. літ., 2002.

8. Общая теория государства и права / Отв. ред. М.Н. Марченко. Академический курс в 3-х томах. Том 2. – М.: Зерцало – М, 2001.

9. Орзих М.Ф. Личность и право: Монография / Предисл. С.В. Кивалова. Вступит. статья автора. – О.: Юридична література, 2005.

10. Петров А.В. О методологических подходах к определению категории сущности права // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского (Серия право). – 2003. – Вып.1.

11. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс). – Х.: Эспада, 2007.

12. Социалистическое право и личность / Д. Анталффи, Л. Багрий-Шахматов, Е. Додин и др. – Киев – Одесса: Вища школа, 1984.

13. Спиркин А.Г. Философия. – М.: Гардарики, 2002.

14. Філософія права / О.Г. Данільян, Л.Д. Байрачна, С.І. Максимов ті ін.; За заг. ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

15. Цимбалюк М. Правова реальність та онтологія правосвідомості // Право України. – 2007. – №12.


Пікалюк Світлана

ПОНЯТТЯ СТОРІН І СУБ’ЄКТІВ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Провідними складовими системи соціального партнерства є їх сторони.

Визначення сторін соціального партнерства опрацьовано ще недостатньо, висновки теоретиків і практиків є досить різними, а напрями його вдосконалення чітко не визначені.

Окремі аспекти проблеми, що розглядається, досліджували вітчизняні та російські вчені: Н. Болотіна, В. Комарницький, А. Куренной, М. Лушнікова, В. Новіков, П.Пилипенко, А.Садовенко, Г. Семігін, С. Українець., Є.Хохлов, Г.Чанишева, С. Щеглова та інші.

У сталих формах соціального партнерства у західних країнах головними партнерами виступають, з одного боку, власники засобів виробництва, роботодавці, з іншого – власники робочої сили, наймані працівники. В їх стосунках держава виступає третьою стороною, більше або менше включеною в їх відносини. Така система отримала назва трипартизму [1, с.11]. Саме такий вид соціального партнерства отримав своє поширення і в Україні.. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика, практикується двостороння співпраці між об’єднаннями роботодавців і організаціями трудящих. Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника у разі виникнення соціальних конфліктів [2, с. 56].

Слід розрізняти поняття сторін і суб’єктів соціального партнерства. Поняття суб’єктів є ширшим за змістом. Суб’єкти включають як сторони соціального партнерства, так й інші уповноважені органи у цій сфері. [3, с. 581]. С. Українець також пропонує розмежовувати поняття «сторони» та «суб’єкти» у відносинах соціального партнерства. Де стороною соціального партнерства у загальному плані слід розуміти саме первинних носіїв прав та інтересів найманих працівників, власників засобів виробництва, державу та місцеве самоврядування [4, с. 36.].

В Законі України «Про організації роботодавців» поняття «роботодавець» трактується як власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю» [5, ст.1]. Роботодавець є носієм первинних прав у соціально-трудових відносинах.

Найманий працівник – це фізична особа (громадянин), яка перебуває у трудових відносинах з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору (контракту) і безпосередньо виконує трудову функцію відповідно до існуючих регламентів (норм, інструкцій, положень тощо). Зауважимо, що стороною соціально-трудових відносин можуть бути лише ті працівники, у яких є договори з роботодавцями і, відповідно, певний правовий захист.

Сторони в сою чергу мають право частину своїх прав і повноважень делегувати певним організаціям, а останні реалізують їх в інтересах сторін на територіальному, галузевому й державному рівнях, тобто вони виступають сторонами переговорів, сторонами колективної угоди (колективного договору), сторонами колективного трудового спору чи конфлікту.

У країнах з розвинутою економікою