«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

Теорії ризику безпеки життєдіяльності студентів
Релігійні норми в праві україни: щодо постановки проблеми
Изложение основного материала

Подобный материал:

1 ... 30 31 32 33 34 35 36 37 ... 86

Литература:

Устименко В. В. Специальный субъект преступления. – Харьков: «Вища школа», 1989. – 104с.
Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госоюзиздат, 1958. – 260 с.
Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я. Сухарев; - М.: Советская энциклопедия, 1984. – 418 с.
Светлов А. Я. Ответственность за должностные преступления. – К., 1985. -320 с.

Самкнулов Валентин

ТЕОРІЇ РИЗИКУ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ

Формування техносфери урбанізація населення, ріст забруднення навколишнього середовища - привели до того, що на початку XXI сторіччя велика частина населення Землі мешкає в зонах дії техногенних небезпек високого рівня, а чисельність загиблих внаслідок забруднення біосфери, надзвичайних ситуацій антропогенного походження стала перевищувати чисельність загиблих від природних небезпек.

Тривожно виглядає ситуація, що складається на Україні. Так. число випадків зі смертельним результатом на 100 тис. працюючих перевищує середньосвітові значення в 2 рази. Чисельність загиблих від нещасливих випадків невиробничого характеру за період 1991-1998 рр. у розрахунку на 100 тисяч чоловік у 3.7 разів перевищує показник для країн Європейського союзу, а рівні смертності серед населення працездатного віку в 3 рази вищі, ніж у розвинених країнах світу. Чисельність загиблих від невиробничого травматизму в 51,6 разів вище (за даними у 1999 р.). чим від виробничого.

Усе це обумовлює необхідність рішення питань безпеки життєдіяльності (БЖД) у практичній площині. Ми вважаємо, що методологію БЖД доцільно будувати з позицій теорії ризику, що розглядає структуру формування ризиків для здоров’я людини, природного середовища, технічної системи. Цей підхід дозволяє здійснити усвідомлений перехід до керування ризиками з метою їхнього зниження.

У зв’язку з цим – першим кроком на шляху до керування ризиками є: виявлення внутрішніх факторів ризику для даної людини; визначення груп ризику серед населення, чуттєвих до визначених факторів ризику; виявлення специфічних факторів ризику і їхніх джерел для обраної популяції; створення карт (районування) територій по ступені ризику. Рішення зазначених задач повинне спиратися на чіткі кількісні критерії у визначенні рівнів ризиків. Даний етап роботи пов’язаний зі створенням експертних систем, що дозволяють оцінювати: стан людини з метою прогнозу) безпеки його діяльності (внутрішні чи ендогенні фактори безпеки); вплив факторів річної природи на безпек\ людини (зовнішні чи екзогенні фактори безпеки).

Одним з діючих методів керування ризиками є інформаційний, зокрема, навчання студентів вищих навчальних закладів основам безпечної життєдіяльності з метою формування мислення майбутнього фахівця, спрямованого на досягнення максимальної безпеки у роботі і в побуті. Ми виділяємо для себе в даний час, як найважливіші, наступні педагогічні аспекти викладання БЖД у вищих навчальних закладах:

1. Навчальна дисципліна – БЖД повинна бути насичена практичними і лабораторними роботами, на яких студенти можуть реально вивчити методики оцінки різних факторів небезпек для людини, а також одержати навички захисту від них.

2. При підготовці фахівців необхідна орієнтація на використання передових інформаційних технологій, оскільки сучасні прийоми і методи оцінки і підвищення рівня техногенної і побутової безпеки будуються на основі багатофакторного аналізу й інших досить складних алгоритмів, що на практиці добре реалізуються при використанні засобів обчислювальної техніки.

3. Необхідно сформувати у студентів уявлення не тільки про небезпеки і механізми їхнього виникнення, але і уявлення про норму, зокрема про критерії норми фізичного і психічного стану, здоровий спосіб життя: а також про практичні методи і засоби нормалізації функціонального стану. Результат анкетування студентів показали – що для них істотні внутрішні фактори ризику – паління, алкоголь, наркотики - (у 65% опитаних), у той же час усвідомлення негативності цих факторів присутнє лише в 38% студентів. Саме усвідомлення норми поводження формує психологію безпеки в тій чи іншій ситуації і є гарантією подолання виникаючих небезпек.

Реалізуючи ці аспекти в процесі навчання студентів юридичних вузів ми спираємося на розроблені в ОНЮА на кафедрі юридичної психології та журналістики методики, технічні засоби і комп’ютерні програми для оцінки рівнів ризиків, пов’язаних із внутрішніми і зовнішніми факторами. Зокрема, розроблені засоби оцінки функціонального стану правознавця, що включають у себе діагностичні комплекси та експертні системи реалізовані у вигляді програмних продуктів і методик, що дозволяють виявляти стан норми і диференціальні відхилення від нього, а також оцінювати ендогенні фактори ризику, що можуть виникати в процесі діяльності. Створено експертні системи, що дозволяють визначати рівні ризиків (індивідуальних і популяційних) зв’язаних з дією екзогенних факторів. Розроблено методики нормалізації функціонального стану в процесі діяльності. Дані комплекси, методики та експертні системи застосовуються при виконанні лабораторних і практичних робіт студентами академії.

Практичне оволодіння майбутніми фахівцями навичками в оцінці і керуванні ризиками є запорукою підвищення особистої і колективної безпеки у всіх галузях людської діяльності.

Сидоренко Олена

РЕЛІГІЙНІ НОРМИ В ПРАВІ УКРАЇНИ: ЩОДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Право відображається у відповідних формально-юридичних джерелах права в результаті правотворчої діяльності компетентних державних органів, а також у процесі спонтанного правотворення. Зокрема, звичаї, доктрини, релігійні норми з часом можуть ставати юридичними. Для них спочатку характерне мовне або символічне вираження, яке згодом може набути юридично закріпленої форми. Як відмічав П.Л. Карасевич, що «право на первых ступенях развития народов принимает другую форму, более доступную для понимания простых людей. Эта форма заключается в чувственных, осязательных для всех образах, в физических, реальных знаках, поражающих воображение и бросающихся в глаза» [1, с. 70-71].

Закріплення правових норм супроводжується їх юридичною формалізацією, використанням засобів законодавчої техніки та офіційним характером самої діяльності щодо формування їх змісту та зовнішньої форми. Слушно зазначав С.Л. Зівс, що «норма права не существует и не может существовать вне источника права – оболочки бытия правовой нормы» [2, с. 9]. «Определяя истоки, начала правового регулирования, источники концентрируют и распределяют энергию правовой материи по основным институтам и отраслям права» [3, с. 11].

В різних правових системах використовуються джерела права які склалися історично. Складовими українського права ще з давніх-давен стали світське (державне), звичаєве (народне) і канонічне (церковне) право.

В умовах сьогодення автори залишають поза увагою дослідження релігійних витоків джерел права, аналіз релігійних норм у системі джерел і форм права України, їхній вплив на формування та розвиток права України. Вважаючи, що релігійні догмати – це основні джерела переважно мусульманського права. Але, на наш погляд, вплив релігійних норм на право відчувається і в тих країнах, де церква відокремлена від держави.

Демократизація суспільства, яка відбувається в Україні з початку 90-х років ХХ ст., зумовила зростання духовної свободи людини, що мало наслідком природне зростання рівня релігійності населення, збільшення кількості діючих в країні релігійних організацій, посилення впливу релігійних структур на соціальні процеси. Усе це призвело до своєрідного «релігійного ренесансу» в пострадянській правовій, філософській, соціологічній та політологічній літературі.

Після набуття Україною незалежності держава санкціонувала дотримання деяких традиційних релігійних правил, а також законодавчо закріпила відповідні санкції.

«Обращение к библейской традиции как носителю и ретранслятору базисных смысловых структур археотипического характера, свойственных европейской культуре актуализирует исследования библейского, прежде всего ветхозаветного, права в качестве источника нормативных моделей, повлиявших на процесс формирования современной правовой культуры… Ветхий Завет – важнейшая составляющая первоначального морально-правового нормотворчества, где универсальные нравственные истины органично соединены с принципами практической морали и законопослушного поведения» [4, с. 87-88]. Справедливо зазначено, що в нашій юридичній літературі відсутні розробки «ветхозаветного права» [5, с. 20], не кажучи вже про дослідження його впливу на становлення та розвиток євразійської правової сім’ї. Адже без цього практично неможливо сповна зрозуміти особливості сучасного українського права, національної правової системи, що створювалася й розвивалася на основі столітніх релігійних, національних, історичних і соціальних традицій і звичаїв [6, с. 166].

Генеза української нації, яка відзначається багатоетнічністю і багатоконфесійністю, полягає у високій духовності, релігійності. Відомо, що українська культура, фольклор грунтуються на вірі, на дотриманні Божих заповідей. Національний дух права України перебуває в постійному діалозі з християнським вченням. Цей духовно-інтелектуальний вид культури українців постійно зазнавав утиску від різного роду колонізаторів [7, с. 245].

Вітчизняна історія знає чимало свідчень про вплив християнства, а отже й релігійних норм на формування та розвиток права, про факти безпосереднього відображення багатьох релігійних настанов у законодавстві нашої держави.

Релігійні норми, як і правовий звичай, можуть створюватися безпосередньо в процесі суспільної практики й існувати у вигляді соціальних норм, які не мають юридичного значення (тобто є своєрідною формою регуляції поведінки людей у суспільстві). Проте, в результаті багаторазового повторення у часі та просторі вони набувають певної стійкості, закріплюються у досвіді соціальної групи і перетворюються на загальнообов’язкові та загальновизнані правила поведінки, що відповідають потребі охопити таким правилом певні види суспільних відносин. Релігійні норми (як і правовий звичай) можуть бути санкціоновані державою шляхом офіційного закріплення їх у нормативних актах з метою використання для врегулювання певних суспільних відносин та забезпечені нею. Тому, наша позиція полягає у тому, що релігія відіграє суттєву роль в житті і збалансованому існуванні суспільства і, зрештою, що наявна соціально-релігійна система може відчутно впливати на формування і функціонування системи правової.

У світлі зазначеного, вважаємо за необхідне навести декілька прикладів із діючого законодавства: 1) у преамбулі Конституції України зазначено, що «Верховна Рада України від імені Українського народу… усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями… приймає цю Конституцію – Основний Закон України» [8, с. 3]; у ст. 11 Конституції України зазначено, що «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [8, с. 5]; у ч. 1 ст. 35 Конституції України зазначено, що «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [8, с. 10]. Положення даної статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Вказане право у ч.1 гарантується державою особам, які перебувають в Україні, а не лише власним громадянам. Дана стаття спрямована на об’єднання українського народу, на усунення поділу віруючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеплення суспільству віротерпимості, а загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення, що є одним з основних чинників у процесі демократизації; у ч. 4 ст. 35 Конституції України зазначено, що «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» [8, с. 11]. Діючим законодавством зазначається [9], що альтернативна служба – це державна служба поза збройними силами чи іншими військовими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов’язку мають за наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах; 2) важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється і тим, що законодавець передбачив у статтях 161, 178-181 V розділу Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» кримінальну відповідальність: за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії [10, с. 75]; за пошкодження релігійних споруд чи культових будинків [10, с. 82]; за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь [10, с. 83]; за перешкоджання здійсненню релігійного обряду [10, с. 83]; а також за посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів [10, с. 83]; 3) у ч. 1 ст. 73 Кодексу законів про працю України зазначено, що: а) «Встановити такі святкові дні: …7 січня – Різдво Христове…», б) «Робота також не провадиться в дні релігійних свят: 7 січня – Різдво Христове один день (неділя) – Пасха (Великдень) один день (неділя) – Трійця» [11, с. 39-40]; у ч. 2 ст. 73 Кодексу законів про працю України зазначено, що «За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні» [11, с. 40] та ін.

При вирішенні питань праворозуміння в нову епоху не можна пройти повз питання про релігійний вимір права, оскільки Г. Берманом справедливо відзначено, що в праві зберігається не тільки традиція, але й віра у Всевишнього, що освячує шлях праву в соціальному світі і «щоразу, коли суспільство виявляється у кризі, воно інстинктивно звертає свої погляди до джерел і шукає там знамення» [7, с. 247]. Ю.В. Тихонравов зазначає, що «…всякое право есть, в конечном счете, итог эволюции религиозных оснований человеческой активности. В религии кроется предельная основа, конечный источник всякого права. …самый естественный и логичный путь духа в право лежит через последовательность религия – мораль – обычай» [12, с. 22]. Концептуальні положення Православної церкви, як наголошує Ю.М. Оборотов, «отвечают идее субъективного права и юридической обязанности как определяющих характеристик права, они нацеливают не только на дальнейшее развитие прав и свобод, но привлекают к проблеме юридической обязанности как важнейшей составляющей бытия нашей цивилизации» [4, с. 94]. У зв’язку із зазаченим, на особливу увагу заслуговує дане Ю.М. Оборотовим визначення права: «Право – це історично сформавана, морально обгрунтована і релігійно вівірена, легалізована нормативна система, розрахована на загальне визнання (легітимацію) і відповідну поведінку людей організацій, соціальних спільнот, що використовує процедуру, формалізоване рішення і державний примус для запобігання й вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності» [13, с. 21]. Характеризуючи сучасний правопорядок А.Ф. Крижанівський наполягає, що «сучасний правопорядок – це економічно доцільний, морально обгрунтований і релігійно вивірений правоворядок. Моральні і релігійні витоки правопорядку забезпечують його надійність і усталеніність і додаткову легітимацію у очах суспільства» [14, с. 128-129].

Таким чином, можемо стверджувати, що специфічними ознаками релігійних норм, які формалізовані в юридичних джерелах права України є: 1) обов’язковість їх виконання виникає через надання їм державного захисту, шляхом санкціонування (визнання) та забезпечення засобами примусу; 2) можливість поширення впливу релігійних приписів на суб’єктів суспільних відносин відбувається шляхом посилання на релігійні норми у статті закону; 3) зафіксованість в офіційному документі (формальна визначеність); 4) нормативність та імперативність у регулюванні релігійних відносин; 5) тривалість дії у часі, просторі й за колом осіб, що сповідують певну релігію; 6) чинність релігійних норм пов’язана з певною процедурою їх прийняття; 7) спрямованість на регулювання широкого кола релігійних відносин, з відповідним відображенням релігійних інтересів учасників суспільних відносин; 8) змістовність – релігійні правила поведінки загального характеру, дія яких поширюється на невизначене коло суб’єктів релігійних відносин; 9) неможливість їх довільної зміни; 10) закріплення, переважно, обов’язків.

Вважаємо, що релігійні норми мають достатньо підстав вважатися не тільки історичними пам’ятками (правовою спадщиною) та витоком вітчизняної правової системи, а, на підставі визначених у них ознак формальності, набувають статусу формально-юридичних джерел права України.

Література:

Карасевич П.Л. Гражданское обычное право Франции в историческом его развитии. – М., 1975.
Зивс С.Л. Источники права. – М., 1981.
Вопленко Н.Н. Источники и формы права: Учебное пособие. – Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004.
Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – Одесса: «Юридическая литература», 2001.
Головащенко С. Право в Ветхом Завете // Религия и право. – 2000. – №4.
Пархоменко Н. Джерела права в Україні // Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 т. / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. – К., 2003. – Т. 1. Теоретико-методологічні та концептуальні засади поліцейського права та поліцейської деонтології.
Дудченко В.В. Традиція правового розвитку: плюралізм правових вчень: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2006.
Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006.
Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 р.
Кримінальний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2005.
Кодекс законів про працю України. – Х.: Інформаційно-правовий центр «Ксилон», 2004.
Тихонравов Ю.В. Судебное религиоведение: – М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998.
Оборотов Ю.Н. Теория государства и права (прагматический курс): Экзаменационный справочник. – Одесса: Юридическая литература, 2004.
Крижанівський А.Ф. Етатиська парадигма і концепція сучасного правопорядку як вектори правового розвитку // Визначальні тенденції генезу державності і права: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції «Треті Прибузькі юридичні читання» / За ред. В.І. Терентьєва, О.В. Козаченка. – Миколаїв: Вид-во «Іліон», 2007.

Ситянин Владислав

о Проблемах единообразия практики применения унифицированных норм международного частного морского права

В статье анализируются причины и механизмы появления противоречий в практике применения унифицированных норм в сфере международного частного морского права, в частности проблемы единообразного их толкования и рассматриваются предложения по решению этой проблемы.

Ключевые слова: морское право, международный договор, унифицированная норма, правоприменительная практик, конфликт интерпретаций.

Постановка проблемы

История международного частного права [1] показывает, что неотъемлемым свойством его как системы является развитие. При этом унификация выступает закономерной тенденцией совершенствования и прогрессивного развития международного частного права, действие которой, как представляется, заложено в самой его сути [2]. Под унификацией права принято понимать создание единообразных правовых норм. Предметом унификации в области международного частного права могут выступать коллизионные, материальные и процессуальные нормы (в разных объемах и сочетаниях). Одним из типов унификации является международно-договорной [3]. Однако помимо проблемы достижения текстуального однообразия в национальном праве государств – участников договора существует более глубинная проблема – проблема единообразия толкования или конфликта интерпретаций (Conflicting interpretation) единообразных норм в правоприменительной практике [4].

Цель статьи: Рассмотрение некоторых причин и механизмов появления противоречий в практике применения единообразных норм и анализ предлагаемых путей разрешения проблемы единообразного применения унифицированных норм в правоприменительной практике государств-участников унификационного договора в сфере международного частного морского права.

Изложение основного материала

Одной из причин, порождающих проблему единообразного толкования, является т.н. конфликт квалификации, т.е. различное содержание понятий (терминов) в различных правовых системах. Очевидно, что в этих условиях не существует какого-либо одного «обычного значения, которое следует придавать термину». Проблему конфликта квалификаций в международных договорах обычно пытаются решить, давая определения основных использующихся терминов. По мнению М. Стерли объяснение отсутствия единообразия преимущественно конфликтом квалификаций подразумевает, что противоречия возникают главным образом вследствие неточности при подготовке проекта (Imprecise drafting) унифицированных правил, а улучшение качества подготовки проекта (Better drafting) лишит почвы некоторые противоречия в толковании [5]. Однако понятно, что давать определения буквально всем терминам, использующимся в договоре, вряд ли целесообразно, а для многих терминов и не существует общепризнанных определений.

Другая проблема, связанная с толкованием унифицированных правил, хорошо описана М.М. Богуславским: в тех областях, где созданы унифицированные материальные нормы, имеются пробелы, в одних случаях потому, что не удалось договориться, в других потому, что не может быть заранее быть создано регулирование по всем вопросам; в результате осуществляется субсидиарное (дополнительное) применение неунифицированного права одного из государств – участников [6]. Иными словами, степень единообразия правоприменения зависит от того, насколько полно урегулированы в договоре охватываемые им отношения, т.е. по выражению А.П. Маковского, от сферы регулирования отношений «по вертикали» [7].

Очевидно, что для учета правил толкования положений международных договоров и возможности содействовать достижению единообразия правоприменительному органу необходимо ознакомиться с оригинальным текстом международного договора (особенно, если унифицированные правила имплементированы во внутреннее право в виде закона), практикой применении унифицированных норм в других государствах, а также подготовительными материалами (Travaux préparatoires). Столь же очевидно, что судьи или не имеют возможности, или по иным причинам не используют оригинальный текст конвенции, зарубежную правоприменительную практику и подготовительные материалы [8]. Сюда же можно отнести и существующую разницу в юридических традициях разных стран [9]. Национальные суды часто применяют различные подходы к толкованию унификационных конвенций: некоторые суды применяют буквальный (Literal) подход, другие - целевой (Purposive) [10].

Приведенные выше причины имеют в целом юридико-технический характер. Очевидно, что при определенной работе можно постараться свести их влияние к минимуму. Можно тщательнее разрабатывать унифицированные правила, давая определения большему количеству используемых терминов. Можно восполнить имеющиеся в договоре об унификации пробелы. Можно увеличить «глубину» унифицированных правил, т.е. постараться исчерпывающе урегулировать отношения, сведя к минимуму необходимость обращения к национальному неунифицированному праву. Можно более жестко контролировать использование судами специальной методологии толкования унифицированных правил. Однако при этом остается возможность противоречий в толковании только лишь потому, что возможны различные варианты толкования одной и той же нормы. Как отметил Ч. Блэк, «никто не может читать дела по американскому COGSA... без осознания того, что только непосредственное руководство Провидения способно привести к единообразному его толкованию в Израиле, Барбадосе, Бельгии и Египте» [11], М. Стерли называет такой механизм возникновения противоречий толкования «юридической центробежной силой» [12]. Случаем объясняют механизм возникновения конфликта интерпретаций Манн, Нэдельманн [13].

Тем самым причины и механизм появления дисгармонии в правоприменительной практике разнообразны. Проблема единообразия практики применения унифицированных норм является системной. Как же на практике эффективно реализовать правила толкования международных договоров и добиться единообразной практики применения унифицированных норм?

Так, устранить одну из преград – недостаток информации о правоприменительной практике в различных государствах путем ее систематизации и публикации предлагают К. Бьянка и М. Боналль, Дж. Хоннольд, Дж. Перилло [14]. Н.Г. Вилкова называет сбор и обобщение практики применения унификационных конвенций качественно новым явлением [15]. Работа подобного рода постепенно налаживается международными организациями. Так, судебные решения по конвенциям об унификации морского права публикуются на официальном сайте Международного морского комитета [16]. Однако в настоящее время пополнение этой базы данных не носит систематического характера и производится на добровольных началах. Деятельность в этом направлении ведут также ЮНСИТРАЛ, Исследовательский центр М. Боннеля, создавшего систему ЮНИЛЕКС. Существуют и частные сборники судебных решений [17]. К недостаткам этого способа разрешения противоречий в толковании Р. Хиллмен относит тот факт, что конвенции не обязывают суды пользоваться такой информацией [18].

Р. Хиллмен, исследуя проблему единообразия толкования Венской конвенции 1980 г., предлагает сосредоточить усилия на необходимости выработки «систематической методологии» (Systematic methodology) применения этого договора об унификации, которая базировалась бы на подробном анализе принципов, на которых основан международный договор [19].

Наиболее радикально решить проблему единообразного толкования предлагает Ч. Блэк., который предлагает создать «международный апелляционный суд» (International court of appeals) с предоставлением ему права пересматривать решения национальных судов, применяющих Гаагские правила [20]. Нам представляется, создание международного апелляционного суда в настоящее время сопряжено с определенными трудностями, поскольку наделение его предлагаемыми Ч. Блэком функциями ограничило бы суверенитет государств и национальную судебную ветвь власти. К тому же создание дополнительной судебной инстанции замедлило бы вынесение окончательного решения по конкретному делу. Особенно актуальной представляется эта проблема с учетом цели универсальной унификации – участия в международном договоре всех государств. Очень вероятно, что большое количество рассматриваемых дел приведет к созданию достаточно громоздкой бюрократической структуры.

Blog

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Содержание