Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Договір поставки: форма і порядок укладення
Позиція прокурора під час участі у касаційному розгляді кримінальної справи
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   86
Выводы

Каждый из предложенных выше путей решения проблемы имеет определенные недостатки. По нашему мнению, более эффективным и целесообразным будет создание в структуре ЮНСИТРАЛ подразделения, которое на основе исследования практики применения унифицированных, правил судами различных стран, используя специальную методологию толкования, давали бы научно обоснованные рекомендации по толкованию договора об унификации. Указанное подразделение ЮНСИТРАЛ должно состоять преимущественно из специалистов, которые имели непосредственное отношение к разработке унифицированных правил. Обобщение судебной практики должно происходить на регулярной основе и иметь достаточный для обеспечения статистической достоверности и стабильности правоприменительной практики интервал (например, через два года после вступления договора в силу и далее через каждые четыре года).

Воздействие на внутригосударственную правоприменительную практику при этом может происходить посредством усвоения рекомендаций ЮНСИТРАЛ верховными судами отдельных стран и «трансляции» единообразного толкования судам низших инстанций в свойственной конкретной правовой системе форме. Обязанность национальных верховных судов следовать рекомендациям ЮНСИТРАЛ может опираться, на наш взгляд, на «международный характер» унифицированных норм, который суды должны учитывать при их толковании. Еще раз подчеркнем. что такая структура не должна стать наднациональным судом и разбирать конкретные дела, но обязана систематизировать, обобщать правоприменительную практику и давать ей юридическую квалификацию. При этом во вновь принимаемых международных договорах необходимо предусмотреть механизм «обратной связи», т.е. обязать верховные суды государств – участников ежегодно предоставлять обзор практики применения единообразных норм судами данного государства.

Литература:
  1. Лунц Л.А. Курс международного частного права. – М.: Русская книга, 2002. – C. 125.
  2. Ануфриева Л.П. Международное частное право: в 3-х т. Том 1. Особенная часть: Учебник. – М.: Статут, 2002. – С. 30.
  3. Шемяін О.М. Міжнародне приватне морське право. – Одеса: Латстар, 2000. – С. 22, 33.
  4. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Юристъ, 1996. – С. 324.
  5. Sturley M. Interpretational Uniform Laws in National Courts. – P. 741.
  6. Международное частное право: Современные проблемы. В 2 кн. Книга 1. / Под ред. М.М. Богуславского, – М.: Русская книга,1993. – С. 196-197.
  7. Маковский А.Л. Международные договоры об унификации морского права // Многосторонние международные соглашения о морском транспорте (Условия морских перевозок) / Под ред. Г.А. Маслова. – М.: Русская книга, 1983 – C. 19.
  8. Devlin P. The English Rules on Choice of Law With Reference to Maritime Contracts // Handelshogskolands Goteborg Skriftserie, 1952. – № 1. – P. 109.
  9. Beutel. The Necessity of a New Technique in Interpreting the N.I.L. – The Civil Law Analogy // 6 Tul. L. Rev, 1931. – P. 19-22; Blomquist. The Proposed Uniform Law on International Bills of Exchange and Promissory Notes // 9 Cal. W. Int`l L.J, 1979. – P. 67-68.
  10. McKendrick E. Contract Law. 4th ed. Houndmilts, 2000. – P. 12.
  11. Black Ch. The Bremen, COGSA and the Problem of Conflicting interpenetration // 6 Vand. J. Transnat’l L., 1973. – P. 369.
  12. Sturley M. Interpretational Uniform Laws in National Courts. The Influence pf Domestic Law in Conflicts of Interpretation // Virginia Journal of International Law, 1987. – Vol. 27:4. – P. 738.
  13. Mann. The Interpretation of Uniform Statutes // 62 Law Q. Rov., 1946. – P. 388 – 389; Nadelmann. Uniform Interpretation of «Uniform Law» // UNIDROIT Yearbook, 1960. – P. 386.
  14. Commentary on the International Sales Law / C.M. Bianca & M.J. Bonell eds, 1987. – P. 90 – 92; Honnold J. Uniform Law for International Sales. 2th ed., 1991. – P. 142 – 145; Perillo J.M. Uniform Principles of International Commercial Contracts: The Black Letter Text and a Review // 63 Fordham L. Rev., 1994 – P. 317.
  15. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. – М.: Статут, 2004. – С. 43.
  16. См. itime.org/jurisp/ju_index.phpl.
  17. См. например: Will M.R. International Sales Law under CIGS. The First 284 or so Decisions. Genéve, 1996.
  18. Hillman R.A. Applying the United Nations Convention of Contracts for the International Sale of Goods: The Elusive Goal of Uniformity // Cornell Review of the Convention on Contracts for the International Sale of Goods, 1995. – P. 46 – 47.
  19. Hillman R.A. Op. cit. – P. 47.
  20. Black Ch. Op. cit. – P. 369.



Тиганій Костянтин

СТРУКТУРА, ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ ОДЕСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДУМИ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

Процес демократизації органів міського самоврядування на Півдні України в другій половині ХІХ ст. було розпочато із реформування Одеської міської думи в 1863 р. шляхом надання їй окремого від загальнодержавного Міського Положення [54]. Для більш чіткого розуміння необхідності такого реформування, здається доцільним надати загальну характеристику структурі та основним напрямкам діяльності Одеської міської думи з 1801 – 1863 рр.

Основним нормативно-правовим актом, який визначав структуру, основні напрямки діяльності Міської думи була «Жалувана грамота містам» (Міське положення) Катерини ІІ від 1785 р. [59].

Структура діючих установ та посад з громадського управління складалася з Міського голови, Міського депутатського зібрання, Міської шестигласної думи, Канцелярії міської думи, Загальної Думи.

На посаду міського голови обиралися, в основному, особи з числа почесних громадян та купців, які користувалися пошаною та мали, з точки зору виборців, певні здібності необхідні для управління містом.

Загальна дума в Одесі на 1860 р. не існувала, як і в інших містах Російської імперії.

До Міського депутатського зібрання входили: міський голова та 11 депутатів – 5 від дворян та 6 від купців. Депутатське зібрання розглядало докази міського стану, які представляли міщани та ремісники, що бажали записатися або перейти до іншого стану.

Міська шестигласна дума складалася з міського голови, шістьох гласних, яких обирали виключно з купців ІІ-ї та ІІІ-ї гільдій та міського старости або скарбника. Члени Думи збиралися щоденно, крім вихідних. Обов’язки голови та гласних не обмежувалися тільки присутністю в думі. Міський голова, крім думи, також головував у міському сирітському суді та брав участь в засіданнях будівничого комітету і лікарської управи, як представник міської громади, якщо це було необхідно. Гласні безпосередньо займалися господарством міста, поселенням військових, обов’язковою була їхня присутність при продажі міського майна чи нерухомості.

Канцелярія Міської думи складалася із відділень: бухгалтерії, регістратури, архіву та шістьох столів: виконавчого, господарського, ревізького, рекрутського, єврейського та «міської землі», відкритого 1860 р. Всього в канцелярії думи працювало 40 чоловік з яких тільки бухгалтер та секретар знаходились на службі, а решта – за наймом [118, с. 10].

При Міській думі перебували також установи та посадові особи:

1) Сім торгових депутатів, які обиралися серед купецтва. Вони повинні були ретельно стежити за станом торгівлі в місті (нагляд за торгівлею на базарах, за цінами, використанням справжніх важелів та гир, трактирним торгом, сплатою акцизу та збором податків з дрібних виробників). Їм допомагало 10 базарних старост, що працювали за наймом і отримували з міського прибутку платню в розмірі 133 руб. на рік кожен.

2) Міське загальне присутствіє, що складалося з міського голови, поліцмейстера, чиновника градоначальника, міського стряпчого, ратмана магістрату, ремісничого голови та старшин хлібного і м’ясного цехів.

3) Депутати, які оцінювали нерухоме майно, що обкладалося міським податком. Всього їх обиралося дванадцять – по три від кожної частини міста (по-одному від дворян, купецтва та міщан з ремісниками).

4) Наглядач, що стежив за станом міських земель та нерухомістю.

Крім цього, Думі були підпорядковані: міські прилюдні нотаріуси та приватні маклери, міські аукціоністи, присяжні сумлінні свідки при прилюдному описуванні майна та присяжні міські оцінники.

Особливих управ (купецької та міщанської) в Одесі не було. Справи, що мали відношення до представників цих станів велися в Думі, за виключенням стягнення податків та громадських зборів з міщан. Для місцевого громадського управління міщанами та збирання податків одеське міщанське товариство було поділено на 14 дільниць. В кожній з них обирався староста та необхідна кількість помічників (по 1 на 1 000 чол.), двоє рекрутських старост. На 1860 р. в купецькому та міщанському стані перебувало 6 467 та 61 145 чол. відповідно [118, с. 11].

В Одесі через небажання місцевих міщан записуватися до вічноцехових так і не сформувався цеховий стан. Тому реміснича та цехова управи вирішували лише питання виробництва, а всі інші питання вирішувалися за становою належністю. Цехових управ в Одесі було сформовано тридцять дві – за кількістю цехів, які працювали за Ремісничим статутом 1798 р.

Щодо питань громадського благоустрою міські мешканці підпорядковувалися за станами становому управлінню.

Окремо треба відзначити недосконалу виборчу систему, за допомогою якої формувалися органи міського самоврядування.

Фактичну участь у виборах до органів міського самоврядування Одеси в означений період брали виключно представники торгівельно-промислового прошарку населення. Серед них найчисельнішими групами були міщани та місцеве купецтво.

Важливим питанням міського самоврядування була процедура проведення виборів. Існуюча система виборів була складною та недосконалою. Однією з її суттєвих вад було те, що перед початком виборів або відкриттям загального трьохрічного зібрання всієї громади не робилося ніякої особливої перевірки прав осіб, що можуть приймати участь в виборах та зібраннях.

На міські посади обиралися повірені виключно з почесних громадян та купецтва. Тільки одна посада – міського голови – обиралася всіма представниками міської громади.

Це було одною з причин низької активності городян на виборах та їх небажання приймати участь в діяльності органів міського самоврядування.

Новообрані мусили приймати участь у загальних зібраннях міської громади. Справи, що зазвичай розглядалися на таких зібраннях, торкалися різних зборів або відчуження міської власності.

Крім загального зібрання міська громада збиралася окремо за станами – купецьким, міщанським, ремісничим, домовласницьким.

Через небажання місцевих міщан записуватися до вічноцехових в Одесі так і не виникає цеховий стан. Тому існуючі Реміснича та Цехова Управи вирішували лише питання виробництва, а всі інші питання вирішувалися за становою належністю.

В той же час в Одесі залишалася чисельна група людей (службовці, працюючі тимчасово за наймом), які не мали власної управи і не завжди мали можливість брати участь в управлінні містом через існуючу систему виборів. Створення для цієї групи відповідного управління складало одну з важливих потреб міста і залишалось важливою невирішеною проблемою для міського самоврядування всієї Російської імперії.

Сказане дозволяє підвести деякі підсумки. Швидке економічне, демографічне зростання Одеси наприкінці 50 – у 60-х рр. ХІХ ст., вимагало більш широкої самостійності органів міського самоврядування. Найбільшою вадою у системі міського самоврядування була формальна наявність та практична недієздатність основних структурних підрозділів органів міського самоврядування, а також недосконала виборча система. Саме ці причини, на нашу думку, сприяли реформуванню міського самоврядування в Одесі в 1863 р. а згодом і прискоренню проведення реформування всієї системи міського самоврядування в Російської імперії.

Література:

1. Браславский П. О настоящем положении общественного управления в городе Одессе. Одесса, 1860. – 23 с.

2. Высочайше утвержденное Положение об общественном управлении города Одессы // ПСЗРИ. – СПб., 1866. – Собр. ІІ. – Т. ХХХVІІІ, Отд. І. – Указ № 39565, від 30 квітня 1863 р. – С. 402 – 412.

3. Грамота на права и выгоды городам Российской империи // ПСЗРИ. – СПб., 1830, Собр. І. – Т. ХХІІ. – Указ № 16188, від 21 квітня 1785 р. – С. 358 – 384.


Турчак Ірина

ДОГОВІР ПОСТАВКИ: ФОРМА І ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ

Цивільно-правовий договір, оскільки він є видом угоди, являє собою правову форму, в яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Процес узгодження волевиявлень називається укладанням договору та складається з двох взаємопов’язаних стадій: пропозиції (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). При цьому договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умовах (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Істотними умовами договору поставки є предмет поставки, ціна і строки. Предмет поставки характеризують найменування, кількість, номенклатура чи асортимент, якість належної до поставки продукції чи товарів [1, с.103]. Сформульоване у ст. 638 ЦК України загальне правило є характерним для укладення так званих «консенсуальних договорів» (від лат. сonsensus – угода). Оскільки договір поставки належить саме до консенсуальних договорів, це положення ЦК України стосується його безпосередньо.

Відповідно, договір поставки вважається укладеним з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов. При цьому, така згода повинна бути належно оформлена. Для поставки такою формою є письмовий договір – основний документ, що визначає права і обов’язки сторін. Будь-які документи, які передують підписанню договору, навіть якщо вони мають до його виконання безпосереднє відношення, є тільки передумовою для укладення договору поставки і в жодному разі не можуть розглядатися як сам договір, укладений належним чином. Договір, якщо він укладається у формі одного документа, вважається укладеним з моменту, коли він підписаний обома сторонами. Що ж до моменту, коли договір вступає в силу, тобто коли сторони набувають прав і обов’язків, передбачених договором, то цей момент збігається з моментом укладення договору, якщо в договорі не зазначений інший строк початку його дії. У разі, якщо зазначається строк, з якого починається дія договору, договір вступає в силу з цього моменту. Способи укладення договору поставки являють собою різні способи вчинення юридичних дій суб’єктів, які опосередковують виникнення між ними певного зобов’язання. При цьому вимоги до форми договору поставки встановлюються законодавством або визначаються на розсуд сторін.

У господарській діяльності і практиці господарських судів також вважається необхідним укладання договорів поставки у простій письмовій формі. Відповідно до ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затверджена Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 р. № П-6, та Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затверджена Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966 р. № П-7, передбачають кілька способів оформлення договорів поставки: 1) шляхом складання одного документа, який підписується сторонами; 2) шляхом обміну телеграмами, телефонограмами, факсами і т.п.; 3) шляхом прийняття замовлення покупця до виконання [2; 3].

Всі вищеназвані способи укладання договорів є рівнозначними за юридичними наслідками, однак вони істотно відрізняються за строками оформлення, повнотою відображення в договорі умов діяльності та інтересів сторін, колом встановлених ними прав і обов’язків та своїм впливом на відносини контрагентів.

Вибір способу укладання договору залежить від розсуду сторін за умови, якщо інше не передбачено у законодавстві. Кожна із сторін має право вимагати застосування саме того способу, який забезпечить їй більше можливостей реалізувати власні інтереси. Конкретний порядок оформлення відносин повинен застосовуватися індивідуально з врахуванням інтересів сторін зобов’язання. Наприклад, з метою швидшого придбання або збуту товарів застосовується, насамперед, така форма, як обмін телеграмами, факсами тощо. При цьому важливим є направлення пропозиції і отримання на неї позитивної відповіді, тобто саме обмін відповідними документами і узгодження в них всіх істотних умов поставок. У тих випадках, коли складене покупцем замовлення достатньо повно враховує його вимоги і немає необхідності у спільному врегулюванні яких-небудь питань, доцільним є оформлення договірних зв’язків шляхом прийняття постачальником до виконання замовлення покупця.

Такі різноманітні можливості оформлення договірних відносин обумовлені перш за все тим, що часто сторони вступають у разові і короткострокові відносини, при яких докладна регламентація умов поставки не є необхідною. Коли ж сторони обумовлюють довгострокові господарські зв’язки, спрощений шлях оформлення договірних відносин практично не застосовується. У цих випадках договір укладається шляхом складання одного документа, який підписується сторонами і містить всі необхідні умови [4, с.34].

Таким чином, основним способом оформлення договору поставки є складання і підписання сторонами одного документа. Це більш тривалий за часом і трудомісткий порядок. Проте, саме він дозволяє сторонам найбільш повно використати можливості договору для правової організації їх взаємовідносин та вирішення власних господарських завдань.

Іноді укладанню договорів передують так звані «переддоговірні контакти». У випадках, коли зміст майбутнього договору носить складний характер, сторонам доводиться заздалегідь узгоджувати окремі технічні, економічні і інші питання, здійснювати різні підготовчі заходи. Переддоговірні контакти можуть бути спрямовані, наприклад, на з’ясування намірів чи можливостей встановлення договірних відносин в майбутньому, визначення можливих обсягів продажу чи максимального рівня цін тощо. На цій стадії узгоджуються техніко-економічні характеристики складних видів продукції з врахуванням потреб покупця і виробничих можливостей постачальника (виробника). Попередньо формулюються деякі умови, які потребують розрахунків чи аналізу, з метою наступного включення в договір. Переддоговірні контакти дають можливість попередити труднощі чи затримки в процесі безпосереднього укладання договору, підвищити рівень економічної обґрунтованості угод. Характер дій щодо переддоговірних контактів, порядок і строки їх проведення визначаються самими сторонами. Наслідком таких переддоговірних контактів нерідко стає укладення так званого «попереднього» договору або договору про наміри. За попереднім договором сторони зобов’язуються укласти в майбутньому договір поставки на умовах, які вказуються у попередньому договорі. У ньому також вказується порядок узгодження істотних умов майбутнього договору, не передбачених попереднім договором. У межах строку, на який укладено попередній договір, постачальник має можливість підібрати матеріали та комплектуючі частини, необхідні для виготовлення необхідної покупцю продукції, розрахувати виробничу програму, узгодити з транспортною організацією умови відвантаження тощо. Чинний ЦК України (ст. 635), на відміну від ЦК України 1963 р., містить поняття попереднього договору, за яким сторони зобов’язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір укладається в письмовій формі. Між попереднім договором та договором про наміри є різниця, яка полягає у встановленні відповідальності, яка настає за необґрунтоване ухилення від підписання договору на виконання умов попереднього. Недотримання умов договору про наміри таких наслідків не тягне.

Література:

1. Комментарий к Положениям о поставках продукции и товаров. – М.: Юрид. литература, 1984. – С. 103.

2. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затверджена Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 р. № П-6.

3. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затверджена Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966 р. № П-7.

4. Болдырев Ю.Н. Поставка товаров народного потребления. – М.: Экономика, 1984. – С. 34.


Фідря Юлія

ПОЗИЦІЯ ПРОКУРОРА ПІД ЧАС УЧАСТІ У КАСАЦІЙНОМУ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Участь прокурора у розгляді справи судом касаційної інстанції визначається його процесуальним положенням як сторони у справі та питаннями, які вирішуються на даній стадії кримінального процесу. Поряд із виконанням основних завдань (продовження кримінального переслідування та сприяння виконанню вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі), прокурор у стадії касаційного провадження також сприяє виправленню судових помилок, відновленню порушених прав учасників процесу та інтересів держави.

Участь прокурора у засіданні суду касаційної інстанції є обов’язковою. Це випливає як зі змісту ст. ст. 391, 394 КПК, так і з п. 9 наказу Генерального прокурора України № 5 від 19.09.2005р. «Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення». З метою забезпечення реалізації цього обов’язку у КПК (ст. 394) передбачено обов’язковість повідомлення прокурора про день і час касаційного розгляду справи.

На формування позиції прокурора-учасника касаційного провадження справляє вплив багато факторів: насамперед те, що стало приводом для касаційного розгляду справи – касаційні скарги учасників процесу чи касаційне подання прокурора, чи погоджується прокурор-учасник касаційного розгляду справи з висловленою у касаційному поданні позицією прокурора-касатора, чи подані додаткові матеріали тощо.

Якщо на судове рішення внесене касаційне подання прокурором, який має на це право, то прокурор-учасник касаційного розгляду справи може підтримати це касаційне подання (повністю або частково) або не підтримати його взагалі. Прокурор-учасник касаційного розгляду не зв’язаний доводами та вимогами касаційного подання. У момент з’ясування головуючим, чи підтримує прокурор внесене касаційне подання, прокурор повинен чітко викласти свою позицію і обґрунтувати її.

Підтримання касаційного подання у