«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Степичев С. Расследование разбоев. Методическое пособие.-М.,1955.- С.5.
2. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории к практике. М, 1988. С. 178.
3. Зуйков Г.Г.Установление способа совершения преступления. М., 1970.
4. Солодовніков А.Г. Особливості розслідування нападів з метою заволодіння чужим майном, вчинених організованими групами. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук.: 12.00.09. – Луганськ, 2008. – С.33.
Біла Юлія
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ОРГАНІЗОВАНИМИ ЗЛОЧИННИМИ ГРУПАМИ
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що кваліфікація злочинів, вчинених злочинними групами, пов’язана з рядом складних питань, на які ні в теорії кримінального права, ні в правозастосовчій практиці поки що не знайдено точної та однозначної відповіді.
Метою даної роботи є на підставі напрацьованих положень науки кримінального права, у нерозривному зв’язку з досягненнями соціальної психології у царині вивчення спільної злочинної діяльності запропонувати відповідне потребам правозастосовчої діяльності визначення поняття «організована злочинна група».
Глибокі наукові дослідження цієї проблеми проводять С.О. Єфремов, О.Ф.Долженков, А.П.Закалюк, В.М.Дрьомін, В.В.Голіна, А.І.Гуров, Г.В.Новицькитй, Л.К.Малахов та інші. Праці вказаних авторів стосуються питань теорії та кримінологічного аналізу організованої злочинної діяльності.
Кримінальний кодекс України в ч.3 ст.28, визначаючи злочин, вчинений організованою групою, дає достатньо широкий перелік його ознак, яким має відповідати сама організована група. Так, злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи [5; с.16].
Недоліками такого визначення ознак організованої групи є те, що серед них є оціночні ознаки. Використання оціночних ознак при визначенні поняття злочинного утворення має таку небезпеку, що їх тлумачення оперативно-розшуковими органами та органами досудового слідства робитиметься надміру широко – щоб поліпшувати показники в своїх роботі, а сумами, навпаки, вузько, - адже «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» (ст. 62 Конституції України). Зокрема, теорія кримінального права та законодавець схиляються до висновку, що організована група - це не просто група осіб, а стійка група. Що є змістом ознаки стійкості організованої групи? Різні погляди щодо тлумачення цієї ознаки будуть призводити до помилок судових і правоохоронних органів.
Тлумачення поняття стійкості організованої злочинної групи міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. №13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями». Так, згідно п.11 вказаної постанови стійкість організованої групи полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати. Там само зазначено, що на здатність об’єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення. [9, с.481].
Запропоноване визначення терміну «стійкість» має дещо розпливчастий характер і тому не відповідає вимозі нормативної чіткості.
Розглянемо деякі точки зору щодо вирішення даної проблеми. Так, на думку Г.В.Новицького, стійкість як ознака організованої групи може бути виражена в одному з трьох різновидів:1. Розподіл ролей між співучасниками;
2. Наявність у діях співвиконавців ознак ч.1 ст.14 КК України (крім підшукування співучасників або змови на вчинення злочину у процесі формування групи).
Автор зазначає, що ці два різновиди проявів стійкості у зв’язку з їх органічною єдністю, яка виражається в діяльності щодо підготовки до вчинення злочину, та у зв’язку з тим, що ця діяльність спрямована, власне, на утворення стійкої групи, їх можна об’єднати в єдине ціле - спільна діяльність з метою вчинення одного, або кількох злочинів.
3. Систематична злочинна діяльність.
Г.В.Новицький вказує на наявність цієї ознаки тоді, коли група осіб, яка діє у співучасті в елементарній формі, вчиняє третій (наступний після повторно вчиненого) злочин [6; с.71-72].
А.І.Гуров ознаку «стійкість» включає до складу загальних ознак організованості. З одного боку, вона сприяє розшаруванню середовища, а з іншого - веде до корпоративності цілого ряду сформованих категорій злочинців [7, с.93].
Інші автори вважають, що стійкість характеризують: а) високий рівень організації (чітка і жорстка дисципліна, узгодженість дій всіх співучасників групи, бездоганне підкорення всіх членів групи її лідеру); б) стабільність (незмінним протягом тривалого часу її функціонування склад учасників, спільність поглядів, життєві цінності, наявність єдиної соціальної орієнтації членів групи; не тільки багаторазове вчинення злочинів, а й вчинення одного злочину) [8, с. 10].
Проаналізувавши деякі, запропоновані в науці кримінального права, точки зору з досліджуваного питання, обґрунтованим буде висновок про те, що кожен автор вкладає свій зміст і суть у поняття «стійкості».
Проблемність застосування створених кримінально-правових заходів боротьби з організованою злочинністю обумовлює необхідність соціально-психологічного дослідження природи, сутності та специфічних особливостей злочинної групи, яка насамперед є соціальним утворенням.
Група в цілому є нормативно організованим соціальним середовищем, яке забезпечує умови для формування соціально важливих якостей особистості, здійснення її діяльності. Безпосередність взаємодії членів будь-якої групи актуалізує психологічні механізми. Злочинні групи не є винятком Крім того, соціальна ізоляція та відчуженість цих груп обумовлюють багатократне зростання даного становища.
На дослідження групи як нормативно організованого соціального утворення були спрямовані зусилля багатьох провідних теоретиків і практиків.
З точки зору соціальної психології, як справедливо зауважив А.П. Самонов, «...будь-яка злочинна група - це неформальне об’єднання людей, які організувалися з метою задоволення власнокорисливих особистих інтересів та потреб на підставі злочинної діяльності»[10, с. 17]. Таким чином, на відміну від тимчасової співпраці людей, мала неформальна соціальна група є відносно стійким об’єднанням, що виникло на ґрунті спільної злочинної діяльності.
Таким чином ознака стійкості злочинного об’єднання, повною мірою узгоджуються з розумінням малої неформальної соціальної групи, прийнятому в соціальній психології. Мала неформальна соціальна група, на відміну від натовпу чи іншого тимчасового спонтанного співтовариства людей, уявляє собою відносно стійке об’єднання, яке виникло на підставі загальності поведінських програм. Це визначає «кооперативну поведінку учасників групи та їх солідарність в орієнтації на загальний успіх» [11, с.27].
Група не мислима без ієрархічної структури, конформізму її членів та чіткого розподілу ролей між ними. Структурність, солідарність учасників та стійкість - це і є ознаки організованості будь-якої групи.
Суспільна небезпечність групової злочинності полягає не стільки в тому, що у вчиненні злочину приймають участь декілька осіб, скільки в тому, з якою метою вони об’єдналися. Саме мета, у нерозривному зв’язку з об’єктивними можливостями групи, надають їй якість організованості та забезпечує реальну можливість до довготривалої злочинної діяльності.
У п.9 обговорюваної нами постанови зазначено. Що під організованою групою належить розуміти внутрішньо стійке об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної довготривалої підготовки [9; с.480].
Таким чином, у відповідності до загальної концепції співучасті та на підставі аналізу результатів досліджень в галузі соціальної психології спільної людської діяльності, пропонуємо викласти ч.3 ст.28 КК України у наступній редакції: «злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три або більше осіб, які попередньо домовилися про спільне заняття злочинною діяльністю».
Література:
Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992.
- Быков В. Признаки организованной преступной группы // Законность - 1998. -№9
- Иванов И. Уголовная ответственность за вымогательство // Сов. юстиция.- 1989. -№10
- Малахов Л.К. Ответственность за вымогательство по российскому и зарубежному праву. - Н.Новгород, 1995
- Кримінальний кодекс України (із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2008 року). – Х.:ТОВ «Одіссей», 2008. – 264с.
- Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України: Наук.-практ. посіб. -К.: Вища шк., 2001. - 96 с.
- Гуров А.И. Организованная преступность и меры борьбы с ней. - М., 1989.
- Бражник Ф., Толкаченко А. Бандитизм и его отграничение от смежных составов// Уголовное право. - 2000.- №2
- Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (2-е вид., змін, і доп.). - К.: Видавничий дім «Скіф», 2006. - 492с. (Серія: «Кодекси і закони України).
- Самонов А.П. Психология преступных групп. - Пермь, 1991.
- Донцов А.И. Психология коллектива. -М., 1984
Войтович Павел
К ВОПРОСУ О ПРАВОВОМ ОБЕСПЕЧЕНИИ ВНЕШНЕПОЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ УКРАИНЫ
Внешняя политика выступает одной из форм проведения государственной политики, средством представления и воплощения в жизнь официального политического курса страны в международных делах. Эта политика тактически направлена на обеспечение реализации поставленных обществом и государством задач, а стратегически – на использование имеющихся ресурсов для обеспечения наиболее оптимального развития всех сфер социальной жизни. Проведение эффективной внешней политики на современном этапе развития украинского общества является одним из определяющих факторов его успешного демократического реформирования, становления в Украине правового государства, конкурентоспособной рыночной экономики, обеспечения гарантированной реализации прав и свобод граждан.
Главной задачей внешней политики Украины сегодня является реализация её национальных интересов, обеспечение всего спектра социальных реформ и стабильности в стране. Между тем, процесс законотворчества и правоприменения пока что далёк от оптимальных форм и необходимой динамики. Крайне необходима дееспособная и сильная власть, но не менее необходимы сильные и эффективные законы, которые удерживали бы в пределах правового порядка саму власть и её институты.
Внешняя политика Украины основывается на принципах и нормах Конституции, общепризнанных принципах и нормах международного права, находит своё выражение в системе законов, подзаконных нормативно-правовых актах, а также практике её реализации.
Процесс реформирования украинской правовой системы не всегда отличается необходимой степенью целесообразности и адекватности сложившимся реалиям. Крайне неразработанной являются стратегические составляющие государственной деятельности, в том числе внешняя политика. Отсюда – расчёт на самоорганизацию правовой действительности, подмена концептуальности эмпиризмом, методом проб и ошибок, неопределённость содержания и направленности предпринимаемых юридических шагов.
Изменение законодательства нередко шло по пути накопления нормативного материала и копирования «лучших образцов» западной традиции без должного обоснования необходимости подобных нововведений. Безусловное некритическое провозглашение Украиной примата общепризнанных принципов и норм международного права позволяло ряду участников мирового сообщества оказывать через международно-правовые механизмы влияние на её внутреннюю правовую жизнь и внешнюю политику, во многом нивелирующее её национальные интересы. Наличие в правовой системе страны нецелесообразных юридических инструментов и механизмов, не содействующих решению актуальных социально-политических проблем, выступает фактором, препятствующим эффективной внешней политике, представляет собой, по сути, правовую угрозу для прогресса общества.
Украинское общество всё еще развивается в условиях дефицита правовой базы, в результате чего ряд провозглашённых приоритетов и целей внешней политики остаются не обеспеченными достаточными юридическими ресурсами. Законодательство во многом не успевает своевременно и адекватно урегулировать уже фактически сложившиеся общественные отношения и стимулировать развитие новых, необходимых социальных связей.
О низком качестве правотворческой деятельности свидетельствует и частота внесения изменений и дополнений в нормативные акты, которая иногда явно превышает разумный уровень, являясь препятствием для какого-либо планирования.
В механизме внешних отношений государства особое место принадлежит органу законодательной власти – парламенту. В последнее время в ряде стран (Канада, США, Великобритания, Германия и т. д.) наблюдается существенная активизация внешнеполитической роли парламента. Традиционно его участие во внешнеполитическом процессе определяется тремя основными функциями: законодательной, контрольной и бюджетной [2, 14].
Трансформированию для приведения в соответствие с нормами ЕС подлежит вся юридико-правовая система Украины, в частности сферы гражданского права, кредитно-финансовой, коммерческой, предпринимательской, инвестиционной и иных разновидностей хозяйственной деятельности, конечным результатом которых должно быть создание полноценной рыночной среды. В соответствие с европейскими нормами должно быть адаптировано законодательство в сферах интеллектуальной собственности, таможенной политики, праве государства вмешиваться в ценообразование и т. п. В экономическом контексте изменения должны затронуть все отрасли хозяйства; экологический аспект состоит не только в необходимости производства экологически чистой продукции, но и в достижении высоких экологических параметров техники и технологических процессов.
Крайне необходима политическая стабильность в государстве, в частности единство и согласованность руководящих политических сил современного украинского общества, консолидация их усилий в направлении достижения Украиной европейского уровня, занятия ею должного места на международной арене. Интересы представителей правых и левых идеологий при определении роли и перспектив европейской интеграции должны взаимно согласовываться [1, 106].
Актуальной предпосылкой членства Украины в ЕС является исполнение ряда требований Совета Европы (обеспечение соблюдения общих прав человека, защита прав национальных меньшинств и т. п.).
Участие государства в международных отношениях предъявляет к нему определённые требования. Оно должно быть организовано таким образом, чтобы быть способным участвовать в таких отношениях.
Правовое регулирование внешней политики отличается от регулирования политики внутренней. Право государства на внешние сношения существует независимо от того, предусмотрено оно конституцией или нет. Это право вытекает из статуса суверенного государства. Конституция может не содержать положений о заключении договоров, о назначении дипломатических представителей и др. Тем не менее, и в таком случае государство будет вправе осуществлять эти действия в соответствии с международным правом.
От внутриполитической стабильности в Украине и реальных позитивных изменений в правовой, социальной, экономической, политической сферах жизни зависит скорость нашей поступи в такую интеграционную структуру, как Европейский Союз.
Внешняя политика Украины нуждается в надлежащем правовом обеспечении, в закреплении основных её задач, компетенции органов внешних сношений, основных приоритетов и направлений, научно обоснованных рекомендаций, согласованных и последовательных действий на основе Конституции и законов Украины, а также норм международного права.
Одним из концептуальных вопросов является правовое обеспечение курса на европейскую интеграцию Украины. Необходимо чётко представлять, что такое право ЕС, каково его содержание и место в национальной правовой системе.
Важным направлением внешнеполитической деятельности Украины является доведение до широких кругов мировой общественности объективной и точной информации о её позициях относительно основных международных проблем, внешнеполитическим инициативам и действиям Украины, а также о достижениях украинской культуры, науки, интеллектуального творчества. На передний план выдвигается задача формирования за рубежом позитивного восприятия Украины, дружественного отношения к ней. Неотъемлемым элементом соответствующей работы должны стать целенаправленные усилия по широкому разъяснению за рубежом сути внутренней политики Украины, происходящих в стране процессов.
В правовом государстве должен править закон. И объективным фактором нарастания негативных тенденций в сфере внешней политики являются искажения приемлемого для демократического государства механизма взаимодействия политики и права. Правовые нормы нередко приносятся в жертву политической целесообразности, меняются и используются в своекорыстных интересах политической элиты, для удовлетворения узкогрупповых, корпоративных и частных потребностей. При этом не всегда применяются юридические критерии оценки предпринимаемых политических и экономических шагов.
Между тем известно, власть, не ограниченная правом, опасна, а право, не опирающееся на власть, бессильно. Внешняя политика может быть успешной лишь в случае, если она опирается на авторитетные и эффективные государственно-властные институты, основывается на чётких, научно обоснованных, целенаправленных, согласованных и целесообразных положениях закона.
Литература:
- Попович М. Європа – Україна – правi i лiвi. – К., Центр громадянської просвiти «Київське братство», 1997. – С. 106.
- Шемшученко Ю. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму // Віче. – 1997. - № 12. – С. 13-20.
Волкович Олена
ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ ЯК ОБ’ЄКТУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Процес становлення ринкових відносин в економіці України сприяв появі нових різних форм власності суб’єктів господарювання, що викликало, у свою чергу, розходження в організації процесів управління їх діяльністю. Не зважаючи на масову приватизацію та зростання кількості господарюючих суб’єктів приватної форми власності, в Україні продовжують існувати об’єкти державного сектору, серед яких певне місце посідають державні господарські товариства. Метою діяльності таких господарюючих структур можна вважати забезпечення економічної безпеки держави, збереження контролю держави за діяльністю соціально значущих галузей, а також підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємств із часткою державної власності. При цьому у сфері регулювання адміністративно-господарських правовідносин має бути дотриманий баланс між загальнодержавними і приватними інтересами, забезпечення якого дозволить реалізувати норму ст.42 Конституції України про право кожного на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом [1].
Нове вирішення деяких аспектів правового статусу різних суб’єктів господарювання, в тому числі і юридичної особи запропоновано в цілому ряді Законів України, серед яких доцільно назвати Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» [2], Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [3] та інші нормативні акти нашої держави. Потребують правової регламентації повноваження багатьох державних органів, що здійснюють державний контроль у сфері господарської діяльності. Вони повинні діяти у межах власної компетенції, але з метою виконання загальнодержавних завдань.
Метою статті є розкрити поняття господарського товариства як об’єкта управління та його правове становище, слід звернутись до різних точок зору вчених, які досліджували в тій чи іншій мірі адміністративно-правові засади управління господарськими товариствами.
Процеси управління мають місце там, де відбувається спільна діяльність людей для досягнення певних цілей. В найзагальнішому вигляді управління можна визначити як комплекс необхідних засобів впливу на групу, суспільство або його окремі ланки з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку [4, с.10]. Таким чином, наша держава не стоїть на місці, взятий курс на впорядкування відносин державного регулювання діяльності господарських товариств, усунення порушень процесу господарювання, адміністрування. Будь-яке управління може бути організоване лише за наявності об’єкта управління, який би характеризувався своєю єдністю. Таким об’єктом доцільно вважати господарські товариства.
Одним із рівнів організаційно-структурного аналізу системи управління, як зазначає І.Л. Бачило, є врахування її суб’єктно-об’єктної структури. Відсутність суб’єкта управління обумовлюється відсутністю об’єкта управління. Це означає, що кожен елемент управляючої системи завжди орієнтований на об’єкт управління [5, с.7-8].
Дослідження об’єкта управління ускладнюється різноманітністю поглядів науковців на це поняття, що є навіть взаємо протилежним. В межах цього одні вчені розглядали окремих індивідів і групи людей, багатогранні прояви їх соціальної активності, сфери, галузі суспільства (В. Авер’янов, Г. Атаманчук, О. Бандурка, Н. Глазунова, Ю. Козлов, О. Машков, Н. Нижник, І. Панкратов, Ю. Шемшученко), а інші – окремі неприродні явища та речі (В. Афанасьєв, М. Піскотін, Ю. Старілов, В. Цвєтков).
Так, О. Бандурка, Н. Нижник, О. Машков об’єкт управління розглядають у двох аспектах: елементно-структурному – як сукупність людей та груп і функціональному – як діяльність, поведінку індивідів і груп людей. Специфіка об’єктів управління закладена в особливостях і характері діяльності конвертного індивіда або спільності індивідів, що становлять результат їх цілеспрямованої поведінки [4, с.11; 6 с.21-22].
В. Авер’яновим розглядається два види об’єктів управління: а) будь-який нижчий суб’єкт управління, що належить до конкретної системи управління; б) організоване соціальне утворення (трудовий колектив) народногосподарського чи іншого профілю, що здійснює виробничу чи іншу спільну діяльність людей [7, с.16].
Крім того, відповідно до основних сфер суспільства, цілей і напрямків функціонування об’єктів управління, матеріальних, соціальних і духовних результатів діяльності об’єкти, щодо яких здійснюється управління, поділяються на видові – економічні, соціальні, духовні, політичні. Суть цих об’єктів характеризується діяльністю, що проявляється у різних галузях людської спільноти. [8, с.121-124].
Представник першої точки зору І. Панкратов відзначив, що оскільки об’єктом державного управління є діяльність людей, таким об’єктом не можуть бути речі, матеріальні об’єкти, фонди (фондами розпоряджаються, але не управляють) [9].
Проте, як пояснюється в сучасній науковій літературі з державного управління, у радянських наукових публікаціях домінувала думка, що державне управління – це виключно управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, делегована державою – політичною організацією як представником публічної влади, вважалося суто політичною, класовою категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей у потрібному для панівного класу напрямі. Тим самим знічувалися ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності [10, с.33-34].
Прихильники другого аспекту розуміння об’єкта управління М. Піскотін, Ю. Старілов поряд із головним об’єктом державного управління – людьми, колективом, соціальною спільнотою – в його якості розглядають території, матеріальні і фінансові ресурси держави, техніку, механізми, технологічні процеси, апарати. Розпорядження цими речами, як вважають дослідники, не позбавляє їх характеру самостійного і важливого об’єкта державного управління [11; 12, с.137].
Не заперечуючи проти того, що управлінська дія спрямована перш за все на поведінку людей, В. Цвєтков разом із тим стверджує, що держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого й духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об’єктами культури, всіма «речами», що перебувають в її розпорядженні.
Вивчаючи внутрішню структуру об’єкта управління, вчений розглядає зміст поняття «об’єкт управління» як 1) об’єктивне явище, процес матеріального світу, що підлягає впливу, перетворенню та використанню в інтересах людини, та 2) організовану підсистему управління, організований об’єкт управління, підготовлений до впливу на нього з боку системи управління та упорядкований у системі управління як один із його елементів [10, с.59].
Більш розширено порівняно з висновками радянських вчених-юристів визначається об’єкт управління також у Концепції адміністративної реформи в Україні: це сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави [13]. Об’єкт (від лат. оbjectus «предмет») – це матеріальний предмет пізнання і практичного впливу з боку людини (суб’єкта); будь-який предмет думки, дослідження. Тому слід визнати слушною точку зору про те, що об’єкт теорії управління існує незалежно від нашого знання, він існував і до його появи [14].
В Україні тривають процеси реформування державного управління. Нині постають завдання удосконалення економічної, соціальної, політичної та гуманітарної сфер, подолання глибоких деформацій, що виникли на початковому етапі трансформаційного процесу. Їх реалізація потребує формування сильної держави, активізації її регулювальних функцій [15, с.3].
Як слушно зазначає професор А.П. Коренєв, управління господарюванням – це цілеспрямована організаційна діяльність державних органів підприємницької та виконавчої влади, органів управління по практичній реалізації задач і функцій держави в галузях господарювання. Управління полягає у правовому забезпеченні господарської діяльності, у розробці цільових програм розвитку галузей, організаційному забезпеченні управління господарюванням, нагляді, оперативному управлінні суб’єктами господарювання [16, с.245].
Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію та визначено плани її діяльності, виникає необхідність регулювання. Останнє здійснюється через встановлення правил поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Добирається персонал, здатний здійснити заплановане. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю [15, с.17].
Нилов К.Н. надає нам наступне поняття державного регулювання підприємницькою діяльністю, яке представляє собою різноманітність цілеспрямованого впливу держави на створення і діяльність суб’єктів господарювання, яке має вираз у визнанні статусу суб’єкта підприємництва, наданні права на заняття такою діяльністю, встановлення обов’язкових вимог і визначення порядку здійснення зазначеної діяльності, відповідному контролі за веденням підприємництва з метою недопущення несприятливих наслідків господарської діяльності; у стимулюванні, підтримці підприємництва та інших заходах економічного впливу [17, с.13].
Відтак, провівши аналіз щодо поняття об’єкта управління можна зробити висновок про те, що уявлення про нього формується під впливом не лише надбань адміністративної науки, але й залежить від якісного змісту політичної, економічної та правової системи держави. На нашу думку, під об’єктом управління слід розуміти все те, що може змінюватись, зазнавати перетворень під свідомим впливом або окремої людини, або організованої сукупності людей.
Враховуючи ту обставину, що господарським товариствам властивий соціальний аспект, вони як об’єкт управління становлять собою комплексне, динамічне утворення, що містить систему взаємовпливу господарських об’єднань та організаційних структур. Включення до об’єкту управління цих органів обумовлюється тим, що вони в свою чергу піддаються безпосередньому цілеспрямованому впливу центрального органу виконавчої влади з питань охорони господарської діяльності, а їх відсутність у системі господарських відносин виключає існування господарських утворень, оскільки між ними розриваються відносини.
Отже, об’єкт державного управління – це система, що управляється, елементами якої є люди, соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу загальнодержавних і приватних інтересів.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. -№30. – Ст.141.
2. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»: Прийнятий 15 травня 2003р. №755-IV // ВВР України. – 2003. - №31-32. – Ст.263.
3. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» №1160-ІV від 11 вересня 2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - №9. – С.79.
4. Бандурка О.М.Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.
5. Бачило И.Л. Организация советского государственного управления (правовые проблемы). – М.: Наука, 1984. – 237 с.
6. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навчальний посібник / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 160 с.
7. Аверьянов В.Б. Проблемы соотношения содержания деятельности и организационных структур аппарата советского государственного управления: Автореф. дис. … д-ра юрид. Наук: 12.00.2 / Ордена Ленина и Ордена Дружбы Народов Академия Наук Украинской ССр; Институт государства и права.- К., 1987. – 35 с.
8. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – 2-е изд., доп. – М.: Омега-Л, 2004. – 584 с.
9. Панкратов И.Ф. Теория и практика государственного управления в области природопользования и охраны природы // Проблемы охраны окружающей среды в юридической науке и практике (тезисы научно-практической конференции). – Москва: Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, юрид. фак.; Прокуратура СССР. – 1984. – С. 26-31.
10. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи [Колектив авторів. Наук. керівн. Цвєтков В.В.]. – К.: Оріони, 1998. – 364 с.
11. Пискотин М.И. Об объектах и содержании социалистического государственного управления // Советское государство и право. – 1979. - №12. – С.20-28.
12. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права: В 3 т. / Норма-Инфра М. – М., 2002. – Т.1: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. – 728 с.
13. Концепція адміністративної реформи в Україні // Офіційний вісник України. – 1999. - №21. – Ст.943.
14. Нижник Н., Мосов С. Про державне управління, об’єкт і предмет його теорії // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2000. - №3. – С.56-62.
15. Державне регулювання економіки: Навч. посіб./ C.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – Вид., 2-ге, доопрац. і доповн. – К.: КНЕУ, 2004. – 440 с.
16. Административное право России. Часть вторая. Учебник. Под ред. докт. юрид. наук, проф. А.П. Коренева. М.: МЮИ МВД России. Издательство «Щит-М». 1998. – 313 с.
17. Нилов К.Н. Государственное регулирование предпринимательской деятельности: Учебное пособие. Калининград: Изд-во КГУ, 2001. – 142 с.
Волонтир Лариса
ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ЛІБЕРАЛЬНИХ ТА РЕПРЕСИВНИХ МЕТОДІВ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА У БОРОТЬБІ ПРОТИ НАРКОТИЗМУ
Зловживання наркотичними засобами та їх незаконний обіг сьогодні у світі та Україні, зокрема, визнано проблемою, що виходить за рамки юридичного явища, тому представники наукових кіл медичного, соціального і правового напрямків дійшли висновку, що наркотизм – це проблема комплексна. Зрозуміло, що в силу такого тісного взаємозв’язку марно сподіватися на усунення цього лиха заходами лише правового впливу. До того ж більшість науковців справедливо вважають повне усунення наркотизму утопією і обговорюють здебільшого шляхи консервації цього процесу. Разом з тим, саме на правових методах лежить весь вантаж виконання міжнародно-правових зобов’язань по зниженню темпів незаконного виробництва, попиту та обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, зменшенню загрози здоров’ю людей та запобіганню похідних злочинів.
Характерною рисою сучасного етапу вдосконалення існуючих норм українського антинаркотичного законодавства є пошук чіткої державної стратегії протидії наркоманії[1], оптимальної і ефективної правової моделі вирішення проблем наркотизму. Основна складність їх чіткої відсутності в Україні є доктринальна та законодавча невизначеність у співвідношенні ліберальних та репресивних заходів, покликаних виконувати функцію основних важелів правового механізму. У зв’язку з цим досить актуальним і нагальним для обговорення у науковому правничому колі є ряд питань, розгляд яких у сукупності та взаємозв’язку дозволить отримати уявлення змісту та ефективності такого правового механізму. Обсяг тез дозволяє зупинитись лише на деяких головних.
По-перше, слід відштовхуватись від того, що світовій практиці на сьогодні відомі три підходи у вирішенні проблеми наркотизму: репресивний, ліберальний та рестриктивний [2]. Якщо опиратись на досвід цивілізованих країн, вбираючи найкраще, то Україна повинна враховувати наступне.
Репресивний підхід характерний для країн із тоталітарним правовим режимом, які не роблять різниці між наркоманом і наркоспоживачем і вбачають вирішення наркотичної проблеми у кримінальному покаранні, ізоляції та примусовому лікуванні. Хоча це і найпростіший спосіб, до якого схиляються деякі науковці, але далеко не ефективний і для нашої країни основні негативні наслідки такого підходу відомі.
За ліберального підходу увага законодавця спрямовується на лікування, психологічну і медичну допомогу та профілактичну роботу, а не на репресивне пригнічення наркозалежних осіб за допомогою покарання. Вказаний підхід у законодавстві та антиракотичних практиках передбачає відміну заборони на вільний продаж і відкрите споживання легких наркотиків, тобто тягне за собою обмежену легалізацію наркоспоживання. Цінність ліберальної стратегії для суспільства полягає в тому, що вона підкреслює недостатність ефективності заборони як засобу подолання наркотизму і не вбачає її єдино можливим способом розв’язання наркотичної проблеми. Разом з тим, хоча ліберальна стратегія і спрямована на права «особистості», її застосування в Україні, де реагування мас значною мірою залежить від сили адміністративної та кримінальної заборони через низьку правову культуру, поспішне. Тому вітчизняні науковці вважають лібералізацію передчасною і навпаки наголошують на силовій протидії наркобізнесу і соціально-психологічній профілактиці наркоманії[3].
Поєднання заходів репресивного характеру із соціально-медичним профілактичним впливом демонструє рестриктивна модель, яка розмежовує правове положення хворої людини - наркомана і наркоспоживача. Тут репресивні заходи спрямовані головним чином на переслідування осіб, що наживаються на проблемі наркотизму, на припинення незаконного обігу наркотиків. Основним об’єктом превентивної роботи з метою обмеження попиту на наркотики є наркоспоживач. Дана модель не дає повної гарантії усунення наркотизму, але завдяки поєднанню ефективного контролю та обмеження зупиняє його поширення та скорочує масштаби. Вільна від крайнощів «пресу» та «вільного доступу», рестриктивна стратегія найбільш прийнятна для України.
По-друге, фундамент для побудови української правової моделі протистояння наркотизму закладений положеннями міжнародно-правових актів, зокрема, Єдиної Конвенції про наркотичні засоби 1961 р., Віденської конвенції про психотропні речовини 1971 р. та Конвенції Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів и психотропних речовин 1988 р. Окрім того, що вказані конвенції наголошують на необхідності координації превентивних та репресивних заходів, визначенні їх оптимального співвідношення у профілактичній діяльності, цінним для правового механізму країни, що обирає рестриктивну правову модель подолання наркотизму, вважаю положення міжнародних правових актів про наголошення спрямованності суворої кримінальної репресії, в першу чергу, проти торгівців наркотиками, що нелегально розповсюджують наркотичні засоби з метою отримання прибутків. Наприклад, ст.22 Конвенції 1971 р. рекомендує саме стосовно вказаних осіб застосовувати суворі види покарання, такі як тюремне ув’язнення або інший спосіб позбавлення волі. Стосовно осіб, що зловживають наркотичними засобами і психотропними речовинами, положення Конвенцій помірковані і радять застосовувати заходи спрямовані на лікування, виховання, поновлення працездатності особи, повернення її у суспільство з подальшим наглядом. До осіб, які зловживають відповідними речовинами і здійснили правопорушення, пов’язані з їх нелегальним обігом, міжнародно-правовим актом державі надається альтернативний вибір застосувати заходи лікування, реабілітації і соціальної реінтеграції або як заміну засудження та покарання, або як доповнення до покарання.
По-третє, невизначеність правової моделі подолання наркотизму в Україні створює труднощі у формулюванні правових положень антинаркотичних законів. Так, ст.4 Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» від 15.02.95 р. зазначає, що «обіг наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів … на території України дозволяється лише з метою медичного застосування…». Отже, можна зробити висновок, що немедичне вживання наркотичних засобів і зазначених речовин законом забороняється. Тоді цілком логічно, що така заборона має супроводжуватись механізмом впливу на особу, що порушує таку заборону, інакше вона – недієва. За законами логіки в даному випадку необхідно передбачити у адміністративному чи кримінальному законі відповідальність за немедичне вживання наркотичних засобів та психотропних речовин. Більшість юристів як науковців, так і практиків слушно зазначають, що встановлення такої відповідальності буде суперечити принципам рестриктивної моделі, що реанімування адміністративної чи кримінальної відповідальності завдасть більше шкоди, ніж принесе користі. Але поряд з цим вважаю, що вирішити цю проблему без порушення принципів рестриктивної моделі і положень міжнародно-правових актів, можливо. Недоопрацюванння ж у законодавстві норми про проголошення заборони без її фактичного встановлення провокує маніпулювання законом правоохоронними органами та можливість безперешкодного вживання особами наркотичних засобів і психотропних речовин і вчинення ними злочинів на цьому грунті.
Вирішення вказаної проблеми може бути наступним. На сьогодні ми маємо змогу притягнути особу залежно від ситуації до кримінальної чи адміністративної відповідальності за незаконні дії із наркотичними засобами та психотропними речовинами. Приготування до їх немедичного застосування (придбання, зберігання, виготовлення) власне і є цими діями. Поряд з цим знаходження особи у стані наркотичного сп’яніння ще не вказує на вчинення нею яких-небудь протиправних дій із наркотиками. Слушними є зауваження науковців про те, що наявність загрози притягнення до кримінальної відповідальності за споживання може позбавити суспільство надії на добровільне звернення наркоманів до медичних закладів і проходження курсу лікування, що спровокує поширення наркоманії. До того ж до осіб, що здійснюють незаконні дії із наркотиками без мети збуту останнім часом судді застосовують засудження з випробуванням, котре не усуває згубного впливу наркомана на суспільство. Отже, застосування заходів кримінальної репресії ні шляхом позбавлення волі, ні шляхом умовного засудження – неефективне. Але встановлення адміністративної відповідальності за немедичне споживання наркотичних засобів і психотропних речовин до осіб, що не є наркоманами, - доцільне і необхідне. Впливом же на наркозалежних осіб може бути лише застосування до них законодавчих положень про примусове або добровільне лікування. Для того, щоб уникнути відповідальності, наркоманам доведеться звертатися до медичних установ за довідкою, а отже ставати на облік і проходити курс лікування. Суворі ж репресії слід спрямовувати на осіб, що виготовляють та збувають наркотичні засоби. Тільки такі методи правового впливу будуть демонструвати розмежувальне ставлення держави до хворої людини-наркомана і наркоспоживача, відображатимуть репресивно-обмежувальні принципи рестриктивної правової стратегії подолання наркотизму.
По-четверте, дотепер положення вітчизняних антинаркотичних законів не оперують термінами «наркотизм», «наркоспоживач», залишаючи застарілі «наркоманія», «хворий на наркоманію», тобто не демонструють розмежувального ставлення до осіб, що хворіють на наркоманію і осіб, що виготовляють і споживають наркотики, а отже прирівнюють їх один до одного з позицій відповідальності. Недостатність необхідних термінів у законодавчих словниках по суті засвідчує відсутність проголошення пріоритету прав людини, зумовлює репресивну орієнтацію українського антинаркотичного законодавства. Визначення наркотизму і необхідність закріплення його терміну на рівні закону пропонувалось автором у статті «Етимологія наркотизму та його кримінально-правове значення»[4]. Підтримуючи думку багатьох медиків, вважаю також, що замість стигматичного і некоректного терміну «наркоман» слід закріпити у законі термін «наркозалежна особа»[5] і додатково передбачити термін «наркоспоживач» - особа, що незаконно споживає наркотичні засоби і (або) психотропні речовини, що допоможе у подальшому розмежувати відповідальність цих осіб.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що при обранні напрямків і засобів боротьби із незаконним обігом і розповсюдженням наркотиків, важливо враховувати сучасну українську дійсність і ситуацію, що склалась у сфері боротьби із злочинністю і правопорушеннями в цілому по країні. Адже, відповідно до Конвенції ООН сторони можуть застосовувати більш суворі заходи, ніж ті, котрі передбачені Конвенцією, якщо, на їх думку, такі заходи виявляються доцільними або необхідними для запобігання або припинення незаконного обігу наркотиків[6]. На жаль, сьогодні Україні доводиться обирати за принципом найменшого зла.
Наближення України до рестриктивної правової моделі подолання наркотизму на сьогодні заявлено Програмою реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003 – 2010 роки. Подальша лібералізація кримінально-правових норм за принципом декриміналізації можлива за умови створення та функціонування у рамках зазначеної програми відповідних лікувальних та реабілітаційних центрів, інших соціальних інститутів, здатних взяти на себе функції поступового витіснення немедичного вживання наркотиків із життя суспільства. Початкова стадія узгодження репресивних та ліберальних методів правової моделі подолання наркотизму у правотворчому процесі має починатись із удосконалення правової термінології, узгодженості правових норм, що покликані стримати особливо-небезпечні наслідки наркотизму, і супроводжуватись послідовністю правової політики.
Література:
1. Курінний Є.В. Питання принципів організації моделі протидії незаконному обігу наркотиків в Україні // Наук. вісн. Юрид. акад. МВС. – 2005. – Спец. випуск № 2 (25). – С. 116–117.
2. Комлев Ю.Ю. От социологического изучения феномена к обновлению антинаркотических практик // Демоскоп Weekly