Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Здійснення контролю за дотриманням вимог безпеки і праці
Форми судової діяльності у досудовому провадженні
Подобный материал:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   86
. – 5-18 февр. 2007 г.

3. Смирнова І.В. Тенденції формування національної антинаркотичної політики України // Боротьба з орг. злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К.: Міжвідомч. наук.– дослід. центр з проблем боротьби з орг. злочинністю. – 2006. – № 14. – С. 51.

4. Волонтир Л.М. Етимологія наркотизму та його кримінально-правове значення // Визначальні тенденції ґенезу і права: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції «Треті Прибузькі юридичні читання» / За ред..В.І. Терентьєва, О.В.Козаченка. – Миколаїв: Вид-во «Іліон», 2007. – с.382

5. Александров А.А. Стигматизация наркозависимых и наркопотребителей // www.belmapo.by/downloads/psihiatriy/stigmatizaciay_v_narkology.doc

6. Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р., ст.24


Волошина Світлана

ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ВИМОГ БЕЗПЕКИ І ПРАЦІ

Сучасне суспільство характеризується високим рівнем використання технічних засобів, призначених для задоволення життєвих потреб людини. Сучасні технічні засоби стають все більш енергонасиченими і автоматизованими. Проте, як і раніше, ключовим елементом на виробництві залишається людина, покликана обслуговувати, управляти, контролювати технічні системи і технологічні процеси.

Як відомо, охорона праці націлена на запобігання травматизму і забезпечення сприятливих виробничих умов. Умови праці на будь-якому підприємстві визначаються технологією виробничого процесу, а також санітарно-гігієнічною обстановкою, яка створюється на робочих місцях.

Для здійснення контролю в гігієні праці використовуються різноманітні методи. Основним з них є метод санітарно-гігієнічного дослідження, який вживається при вивченні метеорологічних чинників, ступеня забруднення повітря, запилення, освітленості, вимірювання шуму, вібрації, радіоактивного випромінювання тощо.

Метод фізіологічного дослідження застосовується для вивчення різних реакцій і змін, що відбуваються в організмі у процесі праці в різних виробничих умовах праці. Метод клінічного дослідження – для вивчення впливу умов праці на здоров’я людини. Статистичний метод застосовується при вивченні соціально-гігієнічних умов й їх зв’язку з професійними чинниками. Крім того, широко застосовуються і експериментальні методи дослідження з метою розробки гігієнічних нормативів.

Як відомо, гігієна праці вивчає закономірності взаємодії організму людини з виробничим середовищем, яке його оточує, з метою встановлення таких гігієнічних нормативів виробничого середовища, які якнайповніше відповідали б фізіологічним потребам людського організму. Одним з найважливіших заходів щодо охорони здоров’я працівників і профілактики у них як загальних, так і професійних захворювань є попередні і періодичні медичні огляди. Попередні медичні огляди осіб, що поступають на роботу, мають на меті виявити наявність не тільки – «технічних» протипоказань, тобто дефектів, що перешкоджають виконанню необхідних робочих операцій, але також і хворобливі стани, при яких шкода, що заподіюється здоров’ю людини роботою в даних виробничих умовах, підвищується. Фактично, попередній медичний огляд – це відбір людей, найбільш стійких за станом здоров’я до дії певних несприятливих чинників на виробництві, враховуючи, що ці чинники відповідають гігієнічним нормативам, що пред’являються. Періодичні медичні огляди проводяться для динамічного спостереження за станом здоров’я працівників, що піддаються можливій несприятливій дії виробничого середовища.

В умовах промислового виробництва на людину нерідко впливають низька і висока температура повітря, сильне теплове випромінювання, пил, шкідливі хімічні речовини, шум, вібрація, електромагнітні хвилі, а також найрізноманітніші поєднання цих чинників, які можуть привести до тих або інших порушень в стані здоров’я, до зниження працездатності. Для попередження та усунення цих несприятливих дій та їх наслідків проводиться вивчення:

- особливостей виробничих процесів, устаткування і оброблюваних матеріалів (сировина, допоміжні, проміжні, побічні продукти, відходи виробництва) з погляду їх впливу на організм тих, хто працює;

- санітарних умов праці (забруднення повітря пилом і газами, шум, вібрація, ультразвук тощо);

- характеру і організації трудових процесів, змін фізіологічних функцій в процесі роботи. Детально досліджується стан здоров’я працівників (загальна і профзахворюваність), а також стан і гігієнічна ефективність санітарно-технічних пристроїв і установок (вентиляційних, освітлювальні), санітарно-побутового устаткування, засобів індивідуального захисту.

До вирішення задач гігієни праці залучаються також фахівці з промислової вентиляції і з промислового освітлення, конструктори машин і інструментів, технологи-будівельники і організатори виробництва.

В Україні, як і в деяких інших країнах (США, Англія й ін.), широко використовується система гігієнічного нормування гранично допустимих концентрацій несприятливих хімічних речовин в повітрі робочої зони і деяких фізичних чинників (температура повітря, вологість, шум, вібрація тощо). Гігієнічні нормативи гарантують збереження здоров’я працюючих. Виконання цих нормативів є обов’язковим для адміністрації підприємств, установ і організацій, що закріплене законодавством. Слід підкреслити, що у кожному конкретному випадку оцінка ризику здоров’ю працівника повинна базуватися на якісній і кількісній характеристиці чинників. Істотним з позиції впливу на організм є характер професійної діяльності і стаж роботи. Поза сумнівом важливу роль грають, насамперед, індивідуальні особливості організму та його функціональний стан.


Гловюк Ірина

ФОРМИ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Проблема форм судової діяльності у досудовому провадженні у науковій літературі досліджувалася, як правило, у аспекті форм судового контролю. У літературі немає єдності як у визначенні форм судового контролю, так і у визначенні того, що є видом судового контролю, а що є його формою.

Вважаємо, що при їх характеристиці форм судової діяльності у досудовому провадженні необхідно використати позицію М.О. Колоколова щодо форм судового контролю як форм процесуальної реалізації судового контролю [1, c.40,42]. Тому до форм судової діяльності з урахуванням позиції М.О. Колоколова можливо віднести: відкритий змагальний процес; закритий змагальний процес; закритий незмагальний процес [2, c.42].

Діючий КПК встановлює різні процедури розгляду подань органів дізнання, слідчого, прокурора.

Так, відповідно до ст. 1652 КПК, після одержання подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову. Цей порядок деталізовано у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» від 25 квітня 2003 р. У судовому засіданні суддя оголошує, яке подання розглядатиметься; з’ясовує, хто з учасників розгляду з’явився, необхідні дані про них та роз’яснює їм права (заявляти відводи і клопотання в межах предмета судового дослідження, давати пояснення, висловлювати свою думку щодо клопотань і пояснень інших учасників розгляду, оскаржувати постанову судді); повідомляє своє прізвище, прізвища прокурора і секретаря судового засідання, захисника й законного представника (якщо вони з’явилися); з’ясовує наявність відводів та клопотань і вирішує їх; допитує підозрюваного, обвинуваченого; в разі потреби бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа; заслуховує думку прокурора, захисника, законного представника й ухвалює постанову. Оскільки ст. 84 КПК передбачено обов’язкове ведення протоколу в судових засіданнях суду першої інстанції, він ведеться і під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Тобто КПК встановлює змагальну форму розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Цю ж форму розгляду подання КПК передбачає для подання про усунення захисника від участі у справі (ст. 611 КПК) та направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу (ст. 205 КПК). Однак КПК не встановлює, відкритим чи закритим має бути судове засідання з вирішення цих питань. На нашу думку, таке засідання має бути тільки закритим для забезпечення таємниці даних дізнання та досудового слідства: це дозволяє здійснити ст. 20 КПК України.

Відповідно до ст. 190 КПК України, при необхідності провести обшук житла чи іншого володіння особи слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в проведенні обшуку. У такому ж порядку розглядаються подання про примусову виїмку у житлі чи іншому володінні особи, огляд житла чи іншого володіння особи, виїмку документу виконавчого провадження. Тобто КПК закріплює розгляд подань у незмагальній формі. Відповідно до ст. 187 КПК, за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 187, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку або про відмову в цьому. Тобто у даному випадку КПК передбачає, що подання розглядається не у судовому засіданні, а у особливій формі - в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності. П.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 р. передбачає, що при розгляді подання про тимчасове обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина суддя перевіряє, чи відображено в ньому всі необхідні дані для їх розгляду, чи підписане воно повноваженою службовою особою і чи погоджене воно у визначених законом випадках з прокурором, вивчає матеріали оперативно-розшукової, контррозвідувальної або кримінальної справи, за необхідності вислуховує суб’єкта внесення подання і виносить умотивовану постанову про задоволення подання або відмову в такому задоволенні. Однак таке роз’яснення суперечить ст.177 КПК, відповідно до якої суддя у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора, та ст. 187 КПК, відповідно до якої голова апеляційного суду або його заступник вислуховує думку прокурора. П. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 р. встановлює, що обсяги надання матеріалів справи визначаються суддею. Невиконання законних вимог судді може бути підставою для відмови в задоволенні подання. Ураховуючи норми ч.5 ст. 177, ч.4 ст. 187 КПК, можна стверджувати, що при розгляді подання про надання судового дозволу на здійснення процесуальної дії судді обов’язково мають бути надані матеріали кримінальної справи. Ця вимога КПК абсолютно обгрунтована, оскільки неможливо визначити, чи є фактичні та юридичні підстави для здійснення процесуальної дії, без вивчення усієї кримінальної справи. У зв’язку з цим не досить вдалим є формулювання п. 8 постанови, який передбачає, що обсяги надання матеріалів визначаються суддею.

На відміну від КПК України, Модельний КПК для держав-учасниць СНД, КПК РФ та проект КПК України №1233 передбачають розгляд клопотань про провадження слідчої дії у судовому засіданні. Модельний КПК для держав-учасниць СНД передбачає, що судове засідання може бути закритим, а у КПК РФ та проекті КПК України №1233 не вказується, чи є таке засідання закритим або відкритим; проект КПК №1233 передбачає, що у судовому засіданні можуть приймати участь заінтересовані особи. На нашу думку, недоцільно розглядати подання у судовому засіданні та фіксувати його перебіг протоколом судового засідання. Для можливої перевірки постанови апеляційним судом у постанові достатньо викласти зміст пояснень слідчого та прокурора, які давалися ними при розгляді подання. Доцільним та прийнятним є той порядок, який встановлений у КПК України щодо винесення постанов про накладення арешту на кореспонденцію або про зняття інформації з каналів зв’язку, який слід поширити на порядок розгляду та вирішення усіх подань про надання судового дозволу на здійснення процесуальних дій. Подання про надання дозволу на здійснення процесуальних дій має розглядатися, а постанова – виноситися у режимі, який забезпечує нерозголошення даних дізнання, досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності.

Що стосується розгляду скарг, то скарга на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи розглядається суддею одноособово. Суддя витребує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, знайомиться з ними і повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. В разі необхідності суддя заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу. При розгляді скарги ведеться протокол судового засідання. Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи розглядається суддею одноособово не пізніше п’яти днів, а у разі складності справи - десяти днів з дня надходження закритої справи до суду. Суддя витребує справу, знайомиться з нею, а в разі необхідності заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу на постанову. Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора та особу, що подала скаргу, які вправі взяти участь у її розгляді та висловити свої доводи. При розгляді скарги ведеться протокол судового засідання. Скарга на постанову про порушення кримінальної справи розглядається у судовому засіданні. У судовому засіданні суддя: досліджує матеріали, на підставі яких було порушено справу; заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу, її захисників чи законних представників, потерпілого або особи, за заявою якої було порушено справу, якщо вони з’явилися у судове засідання; заслуховує думку прокурора, якщо він з’явився; у разі необхідності заслуховує пояснення особи, яка винесла постанову про порушення справи. Таким чином, фактично КПК передбачає, що скарги у порядку окремого провадження розглядаються у судовому засіданні, хоча стосовно скарг на постанови про відмову у порушенні кримінальної справи та закриття кримінальної справи це зроблено невдало – тільки шляхом вказання на необхідність ведення протоколу судового засідання. Однак КПК не встановлює, відкритим чи закритим має бути це судове засідання. На нашу думку, таке засідання має бути тільки закритим для забезпечення таємниці даних дізнання та досудового слідства: це дозволяє здійснити ст. 20 КПК України.

Таким чином, до форм процесуальної реалізації судової діяльності у досудовому провадженні можливо віднести змагальну (розгляд подань про застосування заходів кримінально-процесуального примусу та скарг на дії, рішення, бездіяльність владних суб’єктів кримінального процесу) та незмагальну форми (розгляд подань про провадження процесуальних та оперативно-розшукових дій).

Література:

1. Адвокат в уголовном процессе / Под ред. В.И. Сергеева. – М.: Закон и право, 2004.

2. Указ. соч.


Горяга О.М.

ПРАВО НА СУДОВИЙ ІМУНІТЕТ, ЯК ОДИН З ПРИВІЛЕЇВ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ ГЕТЬМАНЩИНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – XVIII ст.)

За висновками сучасних українських дослідників, у період другої половини XVII ст. розпочинається процес виокремлення з поміж рядового козацтва окремого привілейованого прошарку – козацької старшини. Фактично можна говорити, про початок не просто внутрішньої диференціації козацького стану, а про формування в його надрах нового привілейованого стану, за яким, поступово закріплювались чисельні права та привілеї у різноманітних сферах суспільного життя, зокрема і у судовій сфері.

Питання про збереження старого козацького судоустрою та судочинства було однією з головних вимог, яку висунуло козацтво в ході підписання «Березневих статтей» 1654 р. Зокрема, в пропозиціях містилося застереження про недопущення царських воєвод до судочинства. Очевидно, Богдан Хмельницький передбачав, що московські воєводи могли створювати серйозну конкуренцію місцевій владі в результаті реалізації Переяславської угоди. До речі, перший пункт козацьких вимог і після редагування в Посольському приказі не зазнав серйозних змін. У царській жалуваній грамоті від 27 березня 1654 р. зазначалося: «И мы, великий государь, наше царское величество, подданного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана войска запорожского и все наше царского величества войско запорожское пожаловали... а наше царское величество бояре и воеводы в те их войсковые суды вступати не будут» [1, 567].

Проте, старшина вимагала не лише збереження старого судоустрою, що було необхідною передумовою для збереження економічних та політичних інтересів молодої еліти країни, а й прагнула забезпечити за представникам своєї соціальної групи особливий, привілейований порядок розгляду справ у суді за їх участю. Сюди відносилось і право розгляду виключно рівними собі за соціальним статусом суддями, і право мати окремі суди, і інші специфічні права, що виникали внаслідок отримання т. зв. судових імунітетів. з практикою подібних пожалувань козацька старшина часто стикалась у часи існування Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, тощо.Так, ще за старих часів Русько-Литовської держави ми знаємо про існування т. зв. «несудимих грамот», якими з під юрисдикції великокнязівскьих намісників вилучалися ті чи інші особи, або групи осіб, яких судити міг тільки господар – великий князь. В Польщі протягом тривалого часу існували спеціальні шляхетські суди, які мали виключне право на розгляд справ за участю вищого аристократичного прошарку тогочасного суспільства. І з подібними випадками ми стикаємось не лише в феодальній Литві чи Польщі – це була нормальна практика, що мала місце у більшості європейських країнах. Вона передбачала вилучення представників вищих соціальних прошарків з під юрисдикції нижчих судів та надання їм права на судочинство в окремих або вищих судах.

Означена тенденція спостерігалась і на українських землях, де, з перших же років формування незалежної козацької держави, старшина бере курс на забезпечення себе судовим імунітетом. Перш за все, це проявилось у вилученні урядової старшини з під влади місцевих судів та передачі до юрисдикції гетьманського суду та Генерального військового суду [2, 95]. Звісно, що подібне вилучення не може розглядатися, як дія, що була спрямована виключно на забезпечення станових інтересів козацької старшини. Для цього малися цілком об’єктивні підстави. Полковники та сотники, що очолювали відповідно полковий та сотенний суд, не повинні були за логікою судитися цим же судом, адже фактично тоді б мова йшла про те, що вони зобов’язані були б судити самих себе. Аналогічною ситуація складалась і з полковою та сотенною старшиною. Обіймаючи посади у полкових та сотенних урядах, місцева старшина, як ми показали у попередніх розділах, досить часто брала на себе здійснення судових функцій, тобто сама здійснювала судочинство, що робило недоцільним розгляд її справ означеними судами.

У подальшому, коло осіб на яких поширювалися судовий імунітет від місцевих судів, почало невпинно зростати І тут слід констатувати наступне: якщо вилучення з під юрисдикції полкових та сотенних судів у зв’язку з обійманням урядової посади ще може бути пояснено з точки зору необхідності забезпечення державних інтересів, то надання подібних пільг особам вже безпосередньо не причетним до діяльності адміністративно-судового апарату слугувала суто приватним, станово-корпоративним цілям козацької старшини.

Спочатку цей судовий імунітет надавався виключно в індивідуальній формі представникам козацької старшини, які з тих чи інших причин втратили свій уряд. Оформлювався він у вигляді т. зв. протекції, що затверджувалась спеціальним оборонним універсалом - документом, відповідно до якого гетьман своєю владою звільняв поодиноких осіб з-під компетенції належного їм місцевого суду й підпорядкувати вищому (Генеральному). До нашого часу дійшла значна кількість подібних документів, що дозволяє говорити про широку практику «судового протекціонізму». Типовим прикладом оборонного універсалу може бути документ виданий українським гетьманом і Самойловичем колишньому полтавському полковнику Прокопу Левенцю [3, 447-448].

Логіка формування станових структур у середньовічні часи передбачала поширення прав не лише на осіб, які безпосередньо виступають носієм військово-службових обов’язків, а й на людей, що знаходилися у кровній спорідненості з ними. Тож, слідом за колишніми урядовцями, означену протекцію почали отримати і члени їх сімей: батьки, дружини, діти. Так, прикладом надання такого права, може бути універсал гетьмана І.Мазепи виданий Пелагії, вдові полкового судді з Чернігова Василя Тамари. У цьому універсалі зазначається: «А понеже она ж, удовствуюча пані Тамарина, просила нас, чтоб бить ей з домом в нашей обороні, того ради, яко прийнялисмо оную в нашу оборону, так жеби ей до полкового и сотенного судов не потягати и не інтересувалися, не ежели хто матиметь якую до дому ей претенсию, должно ей у нас, гетмана, просить суда» [4, 45].

Аналіз виданих документів, дозволяє також стверджувати, що правом судового імунітету користувалася не лише урядова старшина, а й ті широкі кола бунчукових, військових, значкових товаришів та їх сімей, які сформувалися на українських землях у зазначений період. В усіх універсалах на значне товариство, є згадка про те, що його представники вилучаються з. присуду сотенних і полкових судів, сотенної і полкової влади. Так, у 1732 р. гетьман Д.Апостол видав на прохання Данило Забіли універсал, яким зачислив його у ряди бунчукового товариства У цьому документі, зокрема, зазначалося, що: «Д[анило| 3[абь]ла, яко бунч[уковий] товариш, до суду полкового не надлежит, но в судь войск[овом! енералном повинен судим быти, як и протчіе бунч[уковы] товариши» [5, 403].

Це положення чітко проводилося й на практиці, і притягнення бунчукового чи військового товариша до суду нижчого чи взагалі примус над ним вважалися за вид зловживання. Так, приміром, у скарзі стародубських полчан на полковника Л. Жоравку, складеній у квітні 1719 р., є серед інших зловживань полковника вказівка й на те, що Андрія Гудовича, «не подкомендного своей полковничой власти, але вь компутЬ товариства бунчукового войску запорожскому служачого, веліль своєму дворовому господареві Паркевичу зловити и придержати, жебы не ехаль до Глухова зь жалобою на него» [6, 208].

Щоправда, ряд дослідників ставлять під сумнів факт поширення судових імунітетів на представників усіх розрядів неурядової старшини. Зокрема, Д. Міллер, перу якого належить одна з перших спеціальних розвідок історії оформлення старшинського стану, стверджував, що подібними привілеями користувались лише представники бунчукового товариства, тоді як нижчі категорії – військові та значкові товариши – були позбавлені означених прав [7, 22]. Проте, означена теза не збігається з наявними історичними фактами, що мають у своєму розпорядженні дослідники. Так, у підготовленій за наказом царського уряду в середині XVIII ст. «Записке о непорядках в Малороссии» значилося, що: «искать суда на нихь [тобто, на бунчукових та військових товаришів – Авт.] надобно в Войсковой Канцелярии и у Гетмана» [8, 48-49]. Таким чином, ми бачимо, що підсудність неурядової старшини вищому суду зберігається, що свідчить про помилковість тези запропонованої Міллером. Подібної точки зору дотримуються більшість вітчизняних дослідників. Зокрема, Л.Окіншевич, який у 20-30-х рр ХХ ст. провів детальні розвідки з цього питання, віднайшов ряд документів того часу, де з їх змісту випливало, що місцеві суди відмовлялись розглядати більшість справ за участю неурядової старшини, аргументуючи це необхідністю звернення до Генерального суду.

Щодо значкових товаришів, то вони дійсно судились у полкових судах, як це видно з тексту глави 7 «Прав за якими судиться малоросійський народ», де зокрема зазначено, що: «у Полкових Судах і Канцеляріях – на полкову старшину, сотників і значкових товаришів, у Військовій Генеральній Канцелярії і у Генеральному Суді – на генеральну старшину, на полковників і бунчукових товаришів» [9]. Проте, у даному випадку необхідно зважати на той факт, що за звичайним порядком, значкові товариші повинні були бути підсудними сотенним судам. Вилучення ж їх справ з юрисдикції сотенного та передача до полкового суду, також є свідченням привілейованого становища зазначених верств населення.

Таким чином, вищенаведені приклади дозволяють говорити, що протягом другої половини XVIII ст. урядова та неурядова старшина отримала значні привілеї в галузі судочинства, зокрема право на виключну підсудність їх справ судам вищої інстанції.