Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Генезис та інституціоналізація податкової функції сучасної держави
Проблеми застосування покарань до неповнолітніх
Подобный материал:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   86
Література:

1. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: в трех томах.– М.: Издательство АН СССР, 1953.– Т. III

2. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. – Львів, 1967

3. Лазаревский А. Полтавские земельные универсалы // Киевская старина. – 1886. – № 7.

4. Джиджора І. До історії Генеральної військової канцелярії // Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. - Львів, 1912. – Т. 107

5. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. – К.: тип. Г.Т.Корчак-Новицкого, 1893 г. – т. 2: полк Ніжинський

6. Ділова документація Гетьманщини ХУШ ст.: Зб. док-тів: АН України. Ін-т української археографії та інш. Упоряд., автор передмов та коментар В.Й.Горобець. – К.: Наукова думка, 1993

7. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Суды земские, гродские и подкоморские // Киевская старина. – 1895. – Tом Х. – №.3

8. Василенко М.П. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки українського наукового товариства в Києві. – К., 1911. – Т. 9

9. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / Ред. колегія О.М.Мироненко (голова), К.А.Вислобоков (відповід. секретар), І.Б.Усенко, В.В.Цветков. – К., 1997


Жадько Вікторія

ГЕНЕЗИС ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ПОДАТКОВОЇ ФУНКЦІЇ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Особливості сучасної державності відобразились на модифікації функцій держави. Це обумовило перегляд пріоритетних напрямів діяльності держави, призвело до зміни переліку функцій сучасної держави, а також до зміни їх змісту та цілей.

Безсумнівно, що із внутрішніх функцій сучасної держави саме податкова функція уявляє у сучасних умовах один із найважливіших напрямків діяльності держави, а відтак, і теоретичний та практичний інтерес. Адже стягнення податків – чи не найстародавніший напрям державної діяльності і одна з основних умов існування держави.

Звертає на себе увагу відсутність у сучасній українській юридичній літературі комплексних наукових досліджень щодо існування такого окремого напрямку діяльності сучасної держави, як податкова функція. Хоча в Росії цьому питанню приділяється значно більше уваги: такі дослідники як Є.В.Артьоміна, А.А.Сайдаманов, Л.В.Запорозька наполегливо вирізняють податкову функцію у самостійну функцію сучасної російської держави. Екстраполяція підходів зазначених дослідників, а також праць теоретиків – економістів (Г.В.Бризгалін, Г.В.Петрової, Н.П.Кучерявенко) на предмет дослідження податкової функції держави, дозволяють мені виробити концептуальне бачення на податкову діяльність сучасної держави, як на її самостійну функцію.

Діяльність держави по стягненню податків вважається історично найдавнішою та послідовно реалізованою. Податки, як основне джерело утворення державних фінансів, відомі з стародавніх часів. Будь-яка держава встановлювала податки, збори, мито з моменту свого створення з метою підтримання існування державного апарату, армії та поліції. Боротьба за право запроваджувати нові податки – це центр, навколо якого формувались громадянські права, розвивався парламентаризм.

Здійснення історичного аналізу процесу становлення податкової функції сучасної держави як самостійного напряму державної діяльності дозволяє виділити три основних етапи:

Перший – «зародковий» етап функції оподаткування та стягнення податків держави – є етапом розвитку суспільства від стародавнього світу до початку середніх віків, коли держава не мала фінансового апарату, здатного визначити, скільки та які податки необхідно збирати; визначалась лише загальна сума коштів, яку потрібно було отримати в скарбницю держави, процес збору податків покладався на місто чи громаду.

Аналізуючи зародковий етап податкової функції української держави, слід зазначити, що ще з кінця 9 ст. в Київській Русі розпочалось формування фінансової системи. Основною формою податків в цей час виступала данина [1, 22-25]. З часом, данина виступила систематичним прямим податком, який сплачувався грошима, продуктами харчування та виробами ремесла.

В ході подальшого історичного розвитку Русі, а згодом українських земель в складі Російської держави, під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх економічних, політичних та інших причин, оподаткування удосконалюється. Отже, наступає другий етап - етап становлення оподаткування як напряму діяльності держави. В 16 –20 ст.ст. держава організовує мережу державних установ, на які покладаються функції щодо поповнення скарбниці: встановлюються квоти оподаткування, процес збору податків стає підконтрольним та централізованим.

Джеймс Скотт вважає, що запровадження прізвищ та планування міст стали частиною державної стратегії, націленої на створення більш чіткої інфраструктури, що в свою чергу, допомагало ідентифікувати та знайти кожного окремого платника податків [2, 54]. Усе наведене свідчило про конституювання оподаткування як окремого напряму державної діяльності.

Слід приділити особливу увагу спробам українського народу в цей період будувати фінансову систему власної незалежної держави. Так, у ході Української національної революції під проводом Б.Хмельницького сформувалась фіскальна система Гетьманщини (друга половина 17 – початок 18 ст.) головними особливостями української фіскальної системи в цей період були: переважання натуральних зборів над грошовими (покабанщина, тютюнова, медова, дьогтьова десятини); загальна сума податків не була попередньо визначена [3, 7-8].

Далі, Українська держава, перебуваючи вже у складі Російської імперії, наприкінці 19 ст. спостерігала процес становлення податкової системи як такої. Це було був викликано ростом державних потреб Російської імперії у зв’язку з переходом країни від старого натурального господарства до грошового (через відміну кріпосного права). В цей час державою усвідомлюється можливість використання регулюючої та стимулюючої функцій податкової політики – використання податків та зборів у якості системи заходів економічного впливу на суспільне виробництво; формується «підмурок» органів державного оподаткування [4, 3].

Надалі необхідно окремо зазначити про таку віху в історії нашої країни, як Жовтнева революція 1917 року. Через скасування права власності на землю, анулювання цінних паперів, націоналізацію промисловості і забороною приватної власності, були знищені майже всі можливі об’єкти оподаткування. Податкова політика нової влади зводилась тільки до примусового збору із селянства, так званої «продрозверстки».

1917 рік виявився доленосним для України. Утворена в листопаді 1917 року Українська Народна республіка протягом недовготривалого періоду існування вживала цілеспрямованих заходів, направлені на створення власної фінансової системи. Проте відбувалось хаотичне та випадкове введення одних податків, відміна, підвищення інших. Власне історичні реалії не дозволяли будувати ефективну податкову систему. Попри всі невдачі Українська Центральна Рада у виключно складних умовах заклала фундамент відродження нації.

У 1921-1923 роках в період НЕПу виникла необхідність створення нової податкової системи – введено загально громадський податок, встановлено єдиний сільськогосподарський податок, промисловий і прибутковий податки, податок на надприбуток, податок зі спадщин і дарувань, гербовий збір [5, 6].

Після періоду закінчення ж періоду НЕПу в 30-ті роки 20 ст. радянське керівництво вже не акцентувало увагу на необхідності здійснення податкової діяльності як самостійного напряму державної політики. Так, Морозова Л.А., аналізуючи функцію оподаткування радянського періоду, розглядає її як реалізацію відповідних владних повноважень держави за умови фактичної незахищеності прав та інтересів платників податків [6, 65].

Попри те, що деякі вчені стверджують, що радянська система забезпечувала «блискуче вирішення завдань збирання податків та платежів» [7], все ж є підстави вважати, що в СРСР напрям діяльності держави по оподаткуванню та стягненню податків був підфункцією господарсько-організаторської функції радянської держави. Адже система управління в ті роки ґрунтувалась на моделі «виробництво-планування-держава», що означало адміністративно-владне управління економічними процесами.

В ході останнього ж третього етапу відбувається виокремлення податкової функції держави у самостійну та здійснення (реалізації) податкової функції сучасною державою.

В цей період держава бере в свої руки усі функції встановлення та стягнення податків; діє система спеціально створених органів; податкове законодавство є розгалуженим; в багатьох країнах переважає тенденція до кодифікації податкових норм; створюється спеціальні органи для боротьби з правопорушеннями та злочинами в сфері оподаткування та попередження порушень податкового законодавства.

Підводячи підсумок щодо становлення та розвитку податкової функції української держави, зазначу, що вона поступово трансформувалась від примітивного збору данини в епоху Київської Русі до розбудови складної сучасної податкової системи, яка базується на розгалуженій законодавчій базі та структурі спеціально створених податкових органів. Якщо для сучасної держави її податкова функція полягає, передусім, у визначенні загальних принципів здійснення податкової політики, побудови податкової системи, прийняття податкових норм, то характеризуючи держави 13 - 17 ст., не варто говорити про податкову функцію, адже тоді податок не виступав основним джерелом поповнення державних доходів [8, 15]. Лише починаючи з 18 - 19 ст. інститут податків займає ключову позицію серед державних інститутів, і держава прагне за допомогою правових норм побудувати збалансовану та стабільну податкову систему

Податкова функція, притаманна сучасній державі, протягом століть поступово трансформувалася у відповідності до тих процесів, які характеризували місце і роль держави у суспільстві. Вона поступово еволюціонувала, перетворившись в самостійну функцію сучасної держави.

Література:
  1. Брызгалин А. В. Налоги и налоговое право: учебное пособие / А. В. Брызгалин - М.: Аналитика-пресс, 1997. - 600 с.
  2. Волков В. В. Формирование государства как исторический процесс / Волков В. В. // Экономическая социология. – 2003. - № 2. - Т.4. - С.52-62.
  3. Утвенко В. В. Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина ХVII – початок XVIII ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук / В. В. Утвенко - К., 2005. - 10. с.
  4. Жвалюк В. Р. Податкові органи Російської імперії в Україні у другій половині ХІХ- на початку ХХ ст..: організаційно-правові засади діяльності: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид.наук / В. Р. Жвалюк – Х., 2000. – 249 С.
  5. Мулявка Д. Г. Адміністративно-правові заходи забезпечення прав платників податків: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Д. Г. Мулявка - Ірпінь, 2004. - 15 с.
  6. Морозова Л. А. Проблемы современной российской государственности / Л. А. Морозова - М.: Юрид.лит., 1998. - 244 с.
  7. Амосов А. Эволюция налоговой системы России [Електронний ресурс] / А. Амосов // Промышленные ведомости: экспертная общероссийская газета. - 2003. - № 3-4. – Режим доступу до журн.: ed.ru/fevral_2003.shtml. - Назва з екрану.
  8. Динес И. Ю. Развитие теоретико-правовых представлений о внутренних функциях государства в европейских странах (ХVI – XIX в.в.): дисс. на получ. научн. степени канд. юрид. наук / И. Ю. Динес - М., 2005. – 148 с.



Житарев Евгений

Признаки модельного акта

Понимание категории «модельный акт» наиболее полно раскрывается через совокупность присущих ей признаков. Путем выведения четкой системы признаков возможно определить место и роль модельных актов в системе правовых регуляторов, выработать более четкое понятие категории модельного акта.

По структуре модельные акты внешне соответствуют пониманию закона в традиционном смысле, принятом в государствах континентальной семьи (постатейное построение, логичность изложения, содержания). Модельные нормы служат средством унификации и гармонизации законодательства различных стран, субъектов федерации, а также играют важную роль на фоне процессов глобализации.

Специфическими признаками модельных актов является то, что они:

1) носят рекомендательный характер. Рекомендательный характер является существенным условием модельных законов. Такие акты устанавливают варианты желательного, с точки зрения государства, группы государств или общественных организаций, регулирования общественных отношений, для обеспечения реализации которых адресаты данных рекомендаций проводят соответствующие их компетенции мероприятия с учетом местных условий, возможностей и ресурсов;

2) выполняют нормативно-консолидирующую роль в законодательстве. Это отвечает тенденциям развития законодательства в период постмодерна и выступает как стабилизирующий фактор. К указанным тенденциям относятся правовая унификация и интеграция, универсализация и комплексность. Разработка модельного законодательства отвечает также стремлению к стабильности и ускорению урегулирования важнейших проблем и вызовов современности;

3) дают возможность законодательным органам самостоятельно определять степень восприятия положений модельных законов в нормотворческой деятельности. Законодательные органы самостоятельно проводят оценку состояния существующего законодательства, выявляют основные проблемы и противоречия, определяют исходные позиции для внедрения модельных норм, определяют первоочередные, текущие и перспективные направления их имплементации, адаптируют содержание модельных законов в соответствии с национальными потребностями и проводят мероприятия по реализации модельных норм;

4) разрабатываются для приведения к «единому знаменателю» действующего законодательства. При этом предпосылками создания модельных актов являются: адекватный анализ динамики развития общественных отношений, в том числе интеграционные процессы; четко формулируются социально полезные задачи и цели их принятия, анализируются возможности и способы достижения целей с помощью механизма модельного регулирования, учитывая эффективность действующих нормативных правовых актов на основе правоприменительной практики. Приведение действующих законодательных актов в соответствие с модельными нормами возможно при своевременном и обоснованном внесении изменений и дополнений в существующее законодательство;

5) служат правовым стандартом. Модельное законодательство является эталоном справедливости и должно способствовать созданию правового стандарта с учетом международного опыта и потребностей конкретного государства или региона. Достижение правового стандарта возможно при эволюционном развитии системы права с учетом национальных исторических, культурных и иных традиций, охватывающих всю правовую систему государства. Содержание модельных актов направлено на достижение этой цели;

6) регулируют отношения только между правосоздающими субъектами международного права, способными участвовать в правотворческом процессе;

7) рассчитаны на неопределенное число ситуаций использования. Главное в характеристике этого признака заключается в возможности неоднократного использования модели; например, в Преамбуле Принципов международных коммерческих контрактов УНИДРУА в качестве целей принципов провозглашено следующее: они могут служить моделью для национального и международного законодательства. Модель может быть использована одновременно в двух сферах - международной и внутригосударственной. Подтверждение этому можно также найти в других документах. В Римском договоре даны пояснения природы модельного закона как правового документа, который рекомендуется государствам для принятия в качестве их национального закона.

Выделение указанных признаков модельного нормативного акта позволяет выработать следующую дефиницию этого понятия.

Это разрабатываемый, как правило, на договорной основе уполномоченными субъектами нормативный акт рекомендательного характера, который выполняет консолидирующую функцию в законодательстве, имеет целью обеспечение единства правового регулирования или служит правовым стандартом для регулирования отношений между создающими его субъектами, предусматривает возможность законодательным органам самостоятельно определять степень восприятия положений модельных законов в своей нормотворческой деятельности.


Журавська Зоряна

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПОКАРАНЬ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ

Злочинність неповнолітніх та молоді залишається непоборною протягом декількох століть, а наприкінці минулого XX століття відмічено її зростання. Основна причина такого явища полягає в тому, що розвиток значної частини неповнолітніх часто відбувається у дуже несприятливих економічних, соціальних та побутових умовах.

95% підлітків ніде подітися у вільний час. І сьогодні ситуація ніяк не покращується, а навпаки погіршується, оскільки багато гуртків, секцій стали платними, а тому недоступними багатьом дітям. Серед неповнолітніх зростають такі злочини, як навмисні вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, розбійні напади, пограбування, зґвалтування.

Актуальність даної теми є очевидною, оскільки за останні роки вдвічі зріс рівень дитячої злочинності.

Кримінальний Кодекс України в розділах Х, ХІ, ХV закріпив основні положення визначення поняття покарання, його призначення та особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Як відомо, однією з обставин, що пом’якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (ст.66 КК України). Статтею 98 КК передбачений перелік покарань для осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння у неповнолітньому віці, а саме: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк.

Розмір штрафу не повинен дорівнювати вартості всього майна неповнолітнього, оскільки в цьому разі практично може мати місце повна конфіскація, а у КК 2001 р. не передбачено застосування до неповнолітніх такого виду покарання. Особливістю цього покарання щодо неповнолітніх могла б бути вказівка в законі щодо обов’язку неповнолітнього, який сплатив штраф, прозвітуватись перед судом про джерело отриманих грошей. Такою вказівкою буде виключена можливість сплати штрафу за неповнолітнього іншим особам [1, с.99].

Що стосується громадських робіт, Державний департамент України з питань виконання покарань визначає, що суспільно корисні роботи – це роботи, що виконуються на користь певної громади (суспільства), якій було злочином завдано певну шкоду. Наприклад, коли особу було засуджено за хуліганські дії, то йому можуть бути призначені громадські роботи по прибиранню вулиць і парків, висадці дерев, фарбуванню парканів, наданню допомоги людям похилого віку тощо.

Засудженим до громадських робіт надається робота, не пов’язана зі шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров’я, така, що не потребує спеціальної підготовки чи певної кваліфікації [2, с.120-121].

На нашу думку, слід передбачити наступну систему обмежень щоденної тривалості громадських робіт для різних вікових категорій неповнолітніх злочинців:

1. Для неповнолітніх осіб віком від 11 до 14 років щоденна тривалість цих робіт не може перевищувати однієї години.

2. Для осіб віком від 14 до 16 років - двох годин, віком від 16 до 18 років - трьох годин.

Ефективність виправних робіт (як і інших видів покарань) залежить не тільки від правильного призначення даного покарання судом, а й від суворого дотримання законності при його виконанні, від своєчасного виконання вироку. Несвоєчасне, із запізненням, виконання вироку значно знижує його ефективність.

На сьогодні перспективи подальшого існування цього покарання неоднозначно оцінюються вченими. Висловлюються думки про його незначну ефективність в ринкових умовах та проблематичність реального виконання. За умов господарської діяльності, заснованої переважно на приватній власності, виключається можливість нав’язати засудженого суб’єкту господарювання для «трудового перевиховання» [3, с.59; 4, с.29-30].

Арешт є новим видом покарання, раніше не відомим кримінальному праву України. Недоліком КК 2001р. є те, що в переліку покарань арешт вважається більш м’яким видом покарання, ніж обмеження волі (ст.51). Таке положення є нелогічним, оскільки відповідно до ст. 61 КК обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства, арешт же є видом позбавлення волі. Те, що арешт є більш суворим покаранням, випливає і з правил складання покарань, передбачених ст. 72 КК. Встановлено, що одному дню позбавлення волі відповідає один день арешту і два дні обмеження волі.

До неповнолітніх, починаючи з 14-річного віку, окремими вченими пропонується введення так званого молодіжного арешту. Пропонується відбування цього покарання здійснювати у вихідні або святкові дні [3, с.56].

Позбавлення волі на певний строк є найтяжчим покаранням з тих, які можуть застосовуватись до неповнолітніх. Як відомо, в місцях позбавлення волі засуджені володіють мінімальним набором прав та свобод, які необхідні для задоволення їх життєво важливих потреб, не кажучи вже про практично істотну обмежену можливість для саморозвитку. При цьому варто підкреслити, що наявність у неповнолітніх якомога ширших прав та свобод є необхідною умовою для їх нормального розвитку, а тому їх позбавлення може суттєво вплинути на нормальний розвиток особи. Саме тому необхідно погодитись з висновком вчених, що успішна соціалізація неможлива в умовах ізоляції від суспільства, навпаки, це гальмує соціальний розвиток [5, с.103; 6, с.72].

Таким чином, наяву склалась парадоксальна ситуація. З одного боку визнається, що виправлення вад та нормальний соціальний розвиток особи неможливий в умовах соціальної ізоляції, а з іншого боку, саме з цією метою суспільство ізолює особу. Враховуючи низку негативних факторів цього виду покарання, особливо негативний вплив його на неповнолітніх, постає питання: якщо неможливо на даному етапі повністю відмовитися від його застосування, то як можна зменшити негативні наслідки, які воно спричиняє?

У Пекінських правилах зазначено, що поміщення неповнолітнього у будь-яку виправну установу завжди повинно бути винятковим заходом, який застосовується протягом мінімально необхідного строку [7, с.298].

Досі невирішеним є питання, як бути у тій ситуації, коли щодо неповнолітнього судом буде встановлено брак покарань, які можуть бути ефективним засобом впливу. Так, санкції ч.1 ст.185, ч.1 ст.186 КК України передбачають штраф, виправні роботи, позбавлення волі. Але як бути, коли у неповнолітнього, який не досяг 16-річного віку, немає ні самостійного доходу чи власних коштів, ні майна? Єдиним покаранням знову ж таки залишається позбавлення волі. Проте у кожному окремо взятому випадку суд може дійти висновку, що його застосування буде занадто суворим. У такому разі суд повинен шукати підстави для застосування ст.69 КК, яка дозволяє призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Проте не завжди у справі є обставини, що пом’якшують покарання.

На нашу думку, вказані проблеми ще раз доводять доцільність доповнення КК новими покараннями, які були б розраховані тільки на неповнолітніх злочинців.

З урахуванням викладеного можна