«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Контракт як особлива форма трудового договору Деякі аспекти правового регулювання інтелектуальної власності в законодавстві україни Правовідносини в командитних товариствах при створенні

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Романюк Ольга

КОНТРАКТ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

Вже досить довгий період часу пройшов з моменту, коли в березні 1991 року Верховна Рада законодавчо закріпила в Україні існування особливої форми трудового договору - контракту. Проте досі не вщухають суперечки між працівниками і роботодавцями, дискусії між правниками щодо правомірності укладання трудового договору саме в такий спосіб та особливостей регулювання праці через посередництво трудового контракту.

Використання контрактної форми передбачає можливість у договірному порядку поліпшити правовий статус працівника порівняно із законодавством та колективним договором. Як не прикро, але нерідко саме контракт перетворюється у черговий засіб обмеження трудових прав працівників[1, с. 48-51].

На сучасному етапі розвитку держави досить важливого значення набувають ряд питань які тим чи іншим чином пов’язані, або можуть бути врегульовані в тому числі і з допомогою застосування контракту.

В першу чергу, однозначно можна погодитись із соціальною значимістю контракту, як угоди, домовленості сторін про значимі для кожної із сторін умови, при якій контракт є документом, в якому ці умови чітко зафіксовані.

Також тісно пов’язане з контрактом питання приховування реального розміру заробітної плати, що в свою чергу впливає на наповнення бюджету, і майбутні соціальні гарантії працівника при виході на пенсію. Застосування контракту, в якому можливо конкретно визначити і розмір заробітної плати, премій та надбавок дозволяє зафіксувати розмір заробітної плати, а отже і відрахувань із заробітної плати. Також в даному аспекті потрібно зазначити, що конкретне визначення заробітної плати і різного роду надбавок та гарантій з допомогою контракту, впритул торкається питання достойної винагороди працівнику за виконання трудових обов’язків[2, Ст. 172].

Також актуальне питання в сучасних умовах господарювання, це специфічне розуміння власником, керівником підприємства своїх повноважень стосовно нав’язування тих чи інших умов праці не передбачених законодавством. Таких як, понад нормований робочий день, робота у вихідні, вимога виконувати роботу не обумовлену трудовим договором і так далі. Контракт дає змогу деталізувати і трудову функцію, і істотні умови праці. Тому дане питання, з точки зору покращення становища працівника, забезпечення достойної винагороди за працю, надання додаткових гарантій є досить актуальним[3, с.42-48].

Стаття 43 Конституція України гарантує кожній людині право на працю. Відповідно, до даної статті: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом»[4, Ст. 141].

Вказане право найчастіше реалізується шляхом укладення трудового договору - угоди між працівником та роботодавцем, за якою працівник зобов’язується виконувати певну роботу, та дотримуватись внутрішнього розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату та забезпечити умови праці необхідні для виконання роботи, що передбачаються законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Відповідно до ч.3 ст. 21 КЗпП контракт являється особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України [5, с. 177-184].

В умовах переходу до економіки розвинутого типу основою правового регулювання праці стає індивідуально-договірний та колективно-договірний методи, які найбільш відповідають сутності сучасних трудових відносин. Індивідуально-правовий метод реалізуються на практиці через укладення контрактної форми трудового договору. Запровадження контрактної форми трудових правовідносин викликано бажанням роботодавців залучити до роботи найбільш кваліфікованих та творчих працівників. Ця форма трудового договору дає можливість найбільш раціонально регулювати чисельність та якісний склад персоналу, покращити структуру зайнятості, при необхідності залучати кваліфікованих працівників зі сторони, підвищувати рівень відповідальності і творчого відношення робітників до виконуваної роботи [6, с. 65-72]. Як передбачає законодавець, перевага контракту перед звичайним трудовим договором проявляється у тому, що контракт дозволяє максимально індивідуалізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом. Основною, характерною рисою контракту, що відрізняє його від звичайного трудового договору, є те, що в контракті розширене коло умов, які встановлюються за згодою сторін. Це певні пільги, гарантії, компенсації, не передбачені чинним законодавством, які встановлюються за рахунок коштів роботодавця. Контракт на даному етапі є досить позитивним та потрібним правовим інститутом.

Література:

1. Соціально-трудові відносини та вирішення трудових спорів. – К.: Основа, 2002. – 712 с.
   
2. Про впорядкування контрактної форми трудового договору. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.03.94 №170 //Збірник постанов України.-1994-№7.-Ст. 172
   
3. Сапсай І. Контрактна форма трудового договору. // Економіка України. – 2002. - №4. –с.42-48
   
4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України //Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141
   
5. Хусточкіна Т. Контракт у трудовому праві України (законодавство і практика його застосування) // Ерліховський збірник: (Наук. ст. та повідомл. виклад., аспірантів та спів роб. юрид. фак. Чернівецького і Київського ун-тів) – Чернівці, - 1995. – Вид. 2. – с.177-184
   
6. Анжеліка Домрогбутова. Строковий трудовий договір – контракт. // Предприниматальство, хазяйство и право. 2003. - №3. 65-72
   

Рязанцева Наталія

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Питання захисту права інтелектуальної власності набувають все більшої актуальності. Проблема ефективного та дієвого законодавства в сфері захисту інтелектуальної власності зростає пропорційно появі нових об’єктів права інтелектуальної власності. Обумовлено це перш за все тим, що успішний розвиток науково-технічних досягнень, промисловості, торгівлі та інших сфер діяльності пов’язаний не тільки із законодавчим закріпленням прав на об’єкти інтелектуальної власності, але і забезпеченням надійного захисту цих прав.

Статтею 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності [1]. Водночас однією із найважливіших умов економічного зростання нашої держави, успішного розвитку науково-технічних досягнень, промисловості, торгівлі і інших сфер діяльності є не тільки наявність за власниками об’єктів інтелектуальної власності і особами, які дістали права на ці об’єкти, певних цивільних прав, але і забезпечення надійного захисту цих прав.

На фоні різного роду негативних явищ, у сфері інтелектуальної власності, питання, що виникають при захисті прав на об’єкти інтелектуальної власності стають все більш актуальними серед інших правових питань, що виникають перед Україною. Можна із впевненістю стверджувати, що Книга четверта Цивільного кодексу України «Право інтелектуальної власності» є вищим досягненням правової науки у сфері інтелектуальної власності, законодавчої практики і правозастосування [2, ст.356].

Питання дослідження захисту права інтелектуальної власності розглядались у наукових працях І.І.Дахно, В.С.Дроб’язко, Р.В.Дроб’язко, О.А.Підопригори, О.О.Підопригори, О.Д.Святоцького та ін.

Право інтелектуальної власності являє собою систему правових норм, що регулюють відносини в суспільстві у зв’язку із створенням і використанням об’єктів інтелектуальної власності [3, с.5]. Розглянувши основні положення чинного законодавства України щодо захисту права інтелектуальної власності та його оцінку, проаналізуємо цю систему в цілому. На наш погляд, найбільш ефективною є система захисту авторського права, викладена в Законі України «Про авторське право і суміжні права» [4, ст.64]. За цим Законом визначаються дії, що визнаються порушенням авторського права і суміжних прав, способи цивільно-правового захисту цих прав. Але основною особливістю даної системи є те, що вона певною мірою має штрафний характер.

Встановлена чинним законодавством України система захисту прав інтелектуальної власності має бути настільки жорсткою, щоб могла усунути будь-яке бажання скористатися чужою працею. Якщо ж таке сталося, то відповідальність за це має бути такою, щоб аналогічне бажання зникло і більше не виникало. Може саме неефективністю системи захисту права інтелектуальної власності пояснюється її розкрадання в нашій країні? Система правового захисту прав інтелектуальної власності, викладена у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, не забезпечує надійного й ефективного захисту цієї власності. Вона вимагає радикального перегляду, в тому числі й подальшої демократизації - вона має бути більш простою, доступною і зрозумілою для всіх осіб.

Система захисту авторського і патентного права за радянських часів була складовою частиною цивільно-правової відповідальності. Проте, основною функцією системи захисту цивільних прав було відновлення порушених прав. Однак, відновлення порушених прав ще не є цивільно-правовою відповідальністю, це - лише санкція. Цивільно-правова відповідальність - це санкція за правопорушення, що викликає для порушника негативні майнові наслідки у вигляді позбавлення суб’єктивних цивільних прав або покладання нових чи додаткових цивільно-правових зобов’язань [5, с.8].

Позбавлення цивільного права штрафної функції істотно обмежує його можливості. Порушник має, крім відшкодування заподіяних збитків чи доходів, нести додаткове майнове обмеження, яке і являє собою безпосередньо «покарання». Він має нести додаткові невигідні та негативні наслідки саме за здійснення ним порушення, а не тільки виправити те, що вчинив через свою необачність (вину) [6, с.97].

У світовій практиці захист права інтелектуальної власності, прийнято поділяти на два види - юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційний захист права інтелектуальної власності здійснюється в судовому порядку та певними уповноваженими на це державними органами. Сутність цього захисту полягає в тому, що суб’єкт права інтелектуальної власності, право якого порушено, звертається до належного державного органу за захистом, останній же у разі необхідності і надає такий захист.

Юрисдикційна форма захисту права поділяється на загальну і спеціальну форми реалізації передбачених законом заходів захисту. Відповідно до загальної форми захист прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється в судовому порядку. Спеціальною формою захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності є адміністративний порядок захисту цих прав, вживаний лише у випадках, прямо вказаних в законодавстві. Юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності здійснюється судами та іншими уповноваженими на це органами. Переважна більшість спорів вирішується судами загальної компетенції з приводу авторських і суміжних прав та патентних прав. Спеціалізованих судів України поки що не має.

Неюрисдикційна форма захисту права інтелектуальної власності характеризується тим, що це позасудовий захист, який здійснюється особою, право якої порушено, самостійно, але в межах закону. Такі способи захисту застосовуються досить рідко. Дана форма захисту прав включає дії юридичних та/або фізичних осіб по захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, які здійснюються ними без звертання за допомогою до державних органів або інших компетентних органів. Це лише законні способи захисту, такі, наприклад, як відмова здійснювати певні дії, передбачені укладеним договором про передачу прав на об’єкт інтелектуальної власності або ліцензійним договором, відмова від виконання недійсного договору тощо [7, с.376].

Питання про застосування тих або інших способів і порядок їх застосування вирішується передусім в залежності від характеру порушених прав, а саме: шляхом визнання цих прав; відновлення положення, що існувало до порушення права і припинення дій, що порушує право; присудження до виконання обов’язків в натурі; стягнення з осіб, що порушило право, заподіяних збитків шляхом припинення або зміни правовідношення.

Незважаючи на окремі недоліки системи охорони прав на інтелектуальну власність, що склалася в Україні, в цілому можна стверджувати, що зазначена система відповідає міжнародним стандартам і може забезпечити належну охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності. Більше того, є всі підстави стверджувати, що захист прав інтелектуальної власності не відповідає сучасним вимогам. Він не забезпечує надійного і ефективного захисту інтелектуальної власності. Засоби масової інформації буквально переповнені повідомленнями про порушення патентних чи авторських прав. Масштаби порушення прав інтелектуальної власності в Україні настільки зросли, до нашої держави починають застосовувати економічні санкції.

У чинному законодавстві України про інтелектуальну власність більш вдалою склалася система авторських і суміжних прав. Щодо захисту прав промислової власності, то її не можна визнати задовільною. Виходячи з реального стану речей, система захисту прав інтелектуальної власності, що склалася в Україні, потребує радикального і невідкладного перегляду в удосконалення. Не можна стверджувати, що наша держава в цій сфері нічого не робить. Але існуючі правові засоби захисту інтелектуальної власності не досягають мети, не забезпечують надійного і ефективного захисту права інтелектуальної власності. Ці проблеми потребують спеціального дослідження.

На основі діючої практики в галузі захисту права інтелектуальної власності, слід зауважити, що не дивлячись на те, що діюче українське законодавство має різні види, форми, способи і засоби захисту права інтелектуальної власності, далеко не всі можливості, які містяться в нормативно-правових актах реалізуються.

Тому, на нашу думку з метою забезпечення як найголовнішого захисту права інтелектуальної власності, необхідно підкріпити систему охорони права інтелектуальної власності ефективною системою реального захисту прав, що має відповідну нормативно-правову базу і інфраструктуру, укомплектовану необхідною кількістю фахівців з відповідною підготовкою і досвідом, створити правові передумови для існування громадських організацій, завданням яких був би захист права інтелектуальної власності. Також удосконалення потребує і нормативно-правова база, що регулює захист права інтелектуальної власності.

І, насамперед, - гостра, нагальна потреба створення універсального законодавчого акта (зведеного, кодифікованого) про право інтелектуальної власності України.

Отже, проблема ефективного та дієвого законодавства в сфері захисту інтелектуальної власності, зростає пропорційно появі нових об’єктів права інтелектуальної власності. Тож, як бачимо, проблем достатньо, так як законодавство України у сфері захисту інтелектуальної власності надзвичайно молоде і потребує подальшого удосконалення.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, № 30, ст. 141 (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV (2222-15) від 08.12.2004)

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради, 2003, № 40-44, ст. 356.

3. Дахно І.І. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К., 2006. – 278 с.

4. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993р. № 3792-ХІІ // Відомості Верховної Ради, 1994, № 13, ст. 64.

5. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М., 1970. – 378с.

6. Жаров В. Проблеми охорони інтелектуальної власності в Україні // Українське комерційне право. – 2001. - №5. – С.97.

7. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України. – К., 2005. – 776с.


Симонян Юлія

ПРАВОВІДНОСИНИ В КОМАНДИТНИХ ТОВАРИСТВАХ ПРИ СТВОРЕННІ

Створення командитного товариства, як й іншого господарського товариства, підкорене загальним правилам про заснування юридичних осіб та спеціальним, що обумовлені корпоративною формою такого підприємницького утворення. Як правове поняття, створення включає ряд послідовних дій, які мають юридичне вираження та породжують правові наслідки.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичної особи: розпорядчий, дозвільний і нормативно - явочний [1, С.114-116]. У законодавстві зарубіжних країн використовується всі три способи, але перевага віддається нормативно-явочному [2, С.108].

Як зазначає В.І. Борисова, створення будь-якої юридичної особи приватного права – це багатостадійний процес, який охоплює як фактичні дії засновників (розробка установчих документів, створення статутного капіталу тощо) і держави в особі певних органів (перевірка дій засновників тощо), так і юридичні дії зазначених осіб [3, С.86-87].

В літературі, на наш погляд, висловлена плідна ідея про виділення не тільки порядку створення юридичних осіб (розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний та договірний), але й стадії створення. Так, В.М. Кравчук пропонує виділяти чотири стадії у процесі створення юридичної особи:1) ініціативну; 2) організаційну; 3) легалізаційну; 4) постлегалізаційну [4,С.224-225]. Це дає змогу виділити види відносин на різних стадіях та їх правове значення. Але, що стосується створення командитних товариств, такий аналіз українські вчені не здійснювали, на наш погляд тому, що в Україні не забезпечується достатній розвиток організаційно-правової форми командитного товариства.

Як вже зазначалося, при створенні господарських товариств, в тому числі і командитних, виникають певні правовідносини між засновниками та учасниками товариства. Характерною особливістю командитних товариств є присутність таких учасників як вкладники, що суттєво відрізняє процес створення і правові відносини між всіма учасниками процесу створення командитного товариства від створення інших видів господарcьких товариств. Нас цікавлять ті самі правовідносини у командитному товаристві, які виникають на стадії створення товариства між засновниками, вкладниками.

Погоджуюсь в цілому з класифікацією, наведеною В.М. Кравчуком, крім останньої стадії – постлегалізаційної, яку можна віднести до легалізаційної, проаналізуємо всі стадії створення юридичної особи на прикладі командитного товариства та правовідносини, які складаються між засновниками та учасниками та вкладниками командитного товариства. На нашу думку, на стадії створення господарського товариства між особами, які вступають в об’єднання і створюють тим самим новий суб’єкт права, формуються певні правовідносини, що поєднують у собі ознаки як зобов’язальних, організаційних, так і майнових відносин щодо формування статутного капіталу товариства.

На ініціативній стадії, перш за все, формується воля та впевненість у особи, що зможе займатись підприємництвом та досягти успіху у такій діяльності.

На ініціативній стадії, як підготовчому етапі до підприємництва, правових зв’язків не виникає, але ігнорувати її не варто. Чим продуманіше буде підхід до реалізації права на підприємництво, тим більша вірогідність досягнення успіху. Тому, розглядаючи цю стадію створення командитного товариства, можна згадати, що правових зв’язків ще не виникає, але виникає воля засновника чи засновників створити командитне товариство у певній сфері підприємницької діяльності.

Друга стадія - організаційна і залежить від обраного виду та організаційно-правової форми підприємництва.

Оскільки мова йде про корпоративне утворення, то для утворення командитного товариства важливо перш за все об’єднати зусилля майбутніх учасників для досягнення мети. Шляхи об’єднання учасників залежать від наявних правових та інших зв’язків між майбутніми учасниками командити. Необхідно звернути увагу на те, що мова йде не тільки про засновників та учасників, які бажають створити командитне товариство, а й про ще одних учасників – вкладників. Тому у командитному товаристві на цій стадії складаються відносини між учасниками, які в даному випадку виступають засновниками товариства, а також і вкладниками товариства.

Правове становище засновників дещо відрізняється від правового становища інших учасників (вкладників). Вони несуть додаткові обов’язки (при чому один перед одним, а не перед товариством) на етапі його створення. Можна навіть стверджувати, що вони найбільш зацікавлені особи, оскільки саме їх стараннями досягнуто результат – створено товариство, їх дії мають бути усвідомленими, виваженими, а значить – вольовими. [5, С.66-67]. Свою волю засновники закріплюють у засновницькому договорі.

Важливим у процесі створення підприємницьких товариств є питання щодо формування фінансово-майнової бази цих товариств і виникнення майнових та інших прав і обов’язків їх учасників [6, С.68].

На думку І.В. Спасибо - Фатєєвої, без організаційних зусиль засновників по створенню товариства не буде прокладений шлях до внесення майнових вкладів; без внесення майнових вкладів не може існувати товариство і не визначатимуться права учасників на участь в управлінні товариством; від ефективності участі в управлінні товариством залежить і розмір часток учасників, їх прирощення (розмір дивідендів) [7, С.27].

Що стосується командитних товариств (далі – КТ), то можна сказати, що однією з неврегульованих і малодосліджених проблем організаційної стадії створення командитного товариства є формування коштів для послідуючої легалізаційної стадії. Справа у тому, що в принципі для командитного товариства створення статутного фонду не вимагається. Хоча загальна норма ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» й вказує на необхідність передбачати порядок створення та розмір статутного фонду [8]. Командитне товариство теоретично може діяти на майновій основі його учасників. Але, в більшості, на практиці такий фонд створюється. Для повного і командитного товариств мінімальний розмір статутного капіталу законодавчо не встановлено.

Найбільш розповсюджена схема формування майна командитного товариства практикується за рахунок внесків вкладників, які ще йменуються командитистами. Тому безпосередньо самим законом передбачається, що на момент реєстрації командитного товариства кожен з командитистів повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Власне вони для цього й залучаються учасниками з повною відповідальністю в тому разі, коли їх власних матеріальних чи інтелектуальних вкладень для здійснення підприємницької діяльності недостатньо.

Але, в більшій мірі, на практиці зустрічаються спільні засади формування майна командитного товариства учасниками з повною відповідальністю та вкладниками, що є запорукою довірчих відносин між учасниками з повною відповідальністю та вкладниками.

Тому на організаційній стадії створення командитного товариства виникає така ступень, як формування складеного капіталу, що приводе, на нашу думку, до виникнення корпоративних майнових відносин як у повних товаришів, так і у вкладників (командитистів).

Так, згідно ч. 1 статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права це права особи, частка якої визначається в статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів в разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [9].

Виходячи з цього, засновники, які внесли свої вклади у статутний фонд командитного товариства набули корпоративні права та вступили в корпоративні відносини як майнові, так і немайнові один з одним. Але і вкладники вносять свої вклади у складений капітал командитного товариства, тому вони мають певні права та обов’язки, наприклад, отримання певної частки прибутку (дивідендів) КТ, першочергового повернення вкладів у разі ліквідації товариства, відчуження своєї частки у складеному капіталі товариства іншому вкладнику чи третьої особі та отримання активів в разі ліквідації товариства відповідно до закону. Ці права є теж корпоративними і носять чітко виражений майновий характер. Також вкладники мають деякі права, які мають немайновий зміст: право діяти від особи товариства у випадку отримання довіреності, право ознайомитися з річними звітами та балансами товариства. Але вкладники КТ не мають права брати участь в управлінні товариства. Тому можна сказати, що вкладники командитного товариства при внесенні своїх внесків у складений капітал товариства набувають справжні майнові корпоративні права, а набуття вкладниками немайнових корпоративних прав є частковими.

Але тут важливо сказати, що вкладники вступають у відносини ні з засновниками, а з самим командитним товариством, тобто юридичною особою. Тут наступає цікавий момент. На даної ступені, коли ще не створена юридична особа, вкладники знаходяться у відносинах з повними товаришами (засновниками) і діють на основі знайомства та довіри. При формуванні своїх внесків до складеного капіталу вони довіряють засновникам, які придбали чи внесли в даний період діяльності з організації юридичної особи майно і у яких існує спільна часткова власність на таке майно в цей період часу, бо самого товариства як юридичної особи до моменту його державної реєстрації ще не існує. З цього приводу слідкує, що відношення по внесенню вкладів вкладники мають будувати з самим командитним товариством, а ні з повними учасниками, таким чином, к моменту внесення вкладів командита має існувати як юридична особа.