Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Звернення стягнення на предмет іпотеки
Проблемы определения понятия «лицензия» на осуществление хозяйственной деятельности
Формування болгарської громади на півдні російської імперії
Подобный материал:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   86
Література:

  1. Баранник Н.М. Наследство. Наследники. Наследование. Х.: Эспада, 2004, 192 С.
  2. Барон Ю. Система римского гражданского права. Вып. 4. Кн. V: Семейственное право. Кн. VI: Наследственное право. СПб., 1908. С.189
  3. Васильченко В.В. Коментар Книги шостої Цивільного кодексу України «Спадкове право» // Довідник нотаріуса. – 2006. - №1 С.4 -96.
  4. Заіка Ю.О. Спадкове право України: Навч. Посіб. – К.: Істина, 2006. – 216 с.
  5. Йоффе О.С. Советское гражданское право: Курс лекций. Ч. III. Л., 1965. С.319.
  6. Харитонов Є.О., Дрішлюк А.І. Цивільне право України. Елементарний курс: Навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 352 с
  7. Хвостов В.М. Система римского права: Учебник. М.: Спарк, 1996.С.501
  8. ШевчукЛ.В. Поняття заповідального відказу// Науковий вісник Чернівецького університету.Правознавство.-1999.-48.



Чанишева Аліна

ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ

Поняття звернення стягнення на майно, зокрема – на предмет іпотеки ніколи не досліджувалось. Відповідний термін вживається в актах законодавства, в науковій та навчальній літературі як такий, зміст якого є само собою зрозумілим. Такий підхід має свої наслідки в законодавстві та практиці його застосування. Звернемось до законодавства. Цілком правильно використовується термін «звернення стягнення» в ст. 590 ЦК, ст. 20 Закону «Про заставу», в ст. 33-36 Закону «Про іпотеку», ст. 24-28 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Мається на увазі, що тут звернення стягнення розуміється як матеріально-правовий спосіб захисту речового права заставодержателя, іпотекодержателя, обтяжувача.

Зовсім інше значення має термін «звернення стягнення» в ст. 366 ЦК, де йдеться про звернення стягнення на частину у майні, що є в спільній частковій власності. У цьому разі звернення стягнення не є матеріально-правовим способом захисту права, а є способом дій у процесі виконавчого провадження. «Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації» (ч.1 ст. 50 Закону «Про виконавче провадження»). Матеріально-правові способи захисту цивільного права відповідно до ст. 366 ЦК є вимоги про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, про продаж боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу, про продаж частки з публічних торгів, про переведення на кредитора прав та обов’язків співвласника боржника з проведенням відповідного перерахунку. У такий же спосіб термін «звернення стягнення» слід розуміти при тлумаченні ст. 371 ЦК, що регулює відносини щодо звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності.

Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов’язаннями (ч. 5 ст. 166 ЦК) на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі за його особистим боргом (ст..149 ЦК), на частину майна повного товариства, пропорційну частці учасника у складеному капіталі (ст. 131 ЦК) також означає не матеріально-правовий спосіб захисту права кредитора, а відповідні дії у процесі виконавчого провадження.

Закон «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» не вживає термін «звернення стягнення» (на майно платника податків з метою погашення його податкових зобов’язань перед бюджетом та державними цільовими фондами). Одночасно судова практика дійшла висновку про те, що положення ст. 10 названого закону про порядок продажу активів, що перебувають у податковій заставі, порушує право власності платників податків, суперечать ст.. 41 Конституції, а тому не можуть застосовуватись. За таких умов податкові органи пред’являють позови не про звернення стягнення на майно, що перебуває у податковій заставі, а позови про стягнення податкового боргу чи фінансових санкцій, які не належать до податкового боргу.

Це наштовхує на думку про те, чим же відрізняється позов про стягнення боргу за основним зобов’язанням, забезпеченим іпотекою, від звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність іпотечних правовідносин не перешкоджає пред’явлення позову про стягнення боргу за основним зобов’язанням і пред’явлення такого позову не впливає на названі правовідносини. Тож пред’явлення такого позову більшою мірою гарантує інтереси кредитора (іпотекодержателя). Лише ч.1 ст. 7 Закону «Про іпотеку», що чітко визначає перелік вимог, які забезпечуються іпотекою, та час, на який визначається розмір цих вимог, стимулює кредитора (іпотекодавця) до захисту свого права через позов про звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо ж пред’явити позов про стягнення боргу за основним зобов’язанням, то стягнення відповідних сум на час виконання вимоги або взагалі є неможливим, або є неможливим на стадії виконавчого провадження, бо потребує відповідного рішення суду. Це враховано і в Інструкції про проведення виконавчих дій. П. 5.3 цієї Інструкції, що встановлює порядок звернення стягнення на заставлене майно, повторює положення ст. 19 Закону «Про заставу» відповідно до якої за рахунок предмета застави задовольняються всі відповідні вимоги, розмір яких визначається на день їх задоволення. Причому, із контексту цього пункту випливає, що в частині, не визначеній судом (в силу того, що розмір таких вимог, які полягають у процентах, пені, збитках, за період від дня прийняття судового рішення до дня його фактичного виконання може істотно збільшитися), визначається державним виконавцем. Такого правила щодо виконання судових рішень про примушення боржника до виконання в натурі зобов’язання названа Інструкція не встановлює.

У решті звернення стягнення на предмет іпотеки як спосіб захисту права відрізняється від вимоги про примушення до виконання зобов’язання в натурі тільки перспективою реального захисту права, тобто перспективою виконання судового рішення. Ця перспектива в одному та іншому випадку відрізняється тільки тоді, коли у боржника (іпотекодавця) виявляється недостатнім його майно для задоволення вимог кредиторів. У такому випадку іпотекодавець, за логікою речей, і повинен би скористатись своїм переважним правом на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Але законодавець встановив: «Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом»(ч. 3 ст. 110 ЦК). Що стосується Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» то, як уже зазначалося вище, він не гарантує реалізації переважного пава іпотекодержателя.

Відсутність теоретичного обґрунтування правової природи звернення стягнення на майно, зокрема на індивідуально-визначені речі приводить до використання такого способу захисту права. Так, відоме судове рішення, що не було скасоване в апеляційній інстанції, коли кредитор у зв’язку із загрозою неплатоспроможності боржника пред’явив позов не про стягнення суми заборгованості, а про звернення стягнення на індивідуально визначене майно (нерухоме), хоч у кредитора не було переважного права на задоволення його вимог за рахунок названого майна, тобто не було речового права на це майно, оскільки це майно не було предметом іпотеки.


Шевченко Наталья

ПРОБЛЕМЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ПОНЯТИЯ «ЛИЦЕНЗИЯ» НА ОСУЩЕСТВЛЕНИЕ ХОЗЯЙСТВЕННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

Проведение экономической реформы в Украине, направленной на формирование экономики основанной на принципах свободы хозяйственной (предпринимательской) деятельности, свободного движения товаров и капиталов, приватизации значительной части государственной собственности, требует эффективного правового регулирования определенных видов хозяйственной деятельности, в том числе лицензирования. Процедуру лицензирования регулирует Закон Украины «О лицензировании определенных видов хозяйственной деятельности» от 01.06.2000 г., а также множество других нормативно-правовых актов. В данном Законе дается определение понятие «лицензия», однако необходимо заметить что вопрос о сущности лицензирования является дискуссионным, что является преградой для обеспечения надежного и стабильного правового регулирования лицензирования хозяйственной деятельности, непосредственно в торговой сфере. Поэтому заслуживает внимания всесторонний научный анализ понятия «лицензия» в разрезе производства торговой деятельности. [4c.117]

Близкой к понятию лицензирования как элемента легитимации предпринимательства является позиция, согласно которой приобретение лицензии является одним из условий осуществления предпринимательства. [2c.546]

Так, по мнению многих авторов (В.Попондупало,Н.Саниахметовой) лицензирование осуществляется добровольно, исключительно по воле субъекта предпринимательства.

Поэтому для предпринимателей лицензирование можно рассматривать и как соглашение, направленное на получение необходимого элемента предпринимательской дееспособности. С этим нельзя согласиться, поскольку лицензирование не является соглашением, не представляет собой добровольное согласованное волеизъявление субъекта хозяйствования и органа лицензирования, а является обязательным для осуществления субъектом хозяйствования определенных видов деятельности.

Закон Украины «О лицензировании определенных видов хозяйственной деятельности» от 01.06.2000 г. Устанавливает, что лицензия-это документ государственного образца, который свидетельствует о праве лицензиата на производство определенного в нем вида хозяйственной деятельности на протяжении определенного срока и условия исполнения лицензионных условий.

Непосредственно, аналогичное определение понятия «лицензия», которое определенно в Законе, закреплено также в Хозяйственном кодексе Украины от 16.01.2003 г. [1c.302]

Заслуживает внимания также особенность применения понятия «лицензия» во внешнеэкономической деятельности. Лицензирование во внешнеэкономической деятельности рассматривается как нетарифное регулирование внешней торговли и имеет другую правовую природу и другую цель правового регулирования. Поэтому иногда в литературе указывают о наличии внутренней лицензии и лицензии на осуществление внешнеэкономической деятельности. В соответствии с Законом Украины «О внешнеэкономической деятельности» от 16.04.1991г., непосредственно ст.16,режим лицензирования внешнеэкономических операций определяется как комплекс действий органа исполнительной власти с предоставлением разрешения на осуществление субъектом внешнеэкономической деятельности экспорта (импорта) товаров. Непосредственно, в сфере внешнеэкономической деятельности лицензии могут быть таких видов: генеральная (индивидуальная), разовая (индивидуальная), открытая (индивидуальная), антидемпинговая, компенсационная, специальная. [5c.84]

На основании изложенного можно сделать вывод, что лицензия в сфере внешнеэкономической деятельности по своей сути не отвечает определению «лицензия», которое предоставляет право на совершение хозяйственной деятельности.

В данном случае мы выходим из того, что лицензирование в сфере внешнеэкономической деятельности рассматривается как нетарифное регулирование торговой деятельности.

Дефиниция «лицензия» употребляется и в нормативных актах, которые только в определенной части регулирует хозяйственные отношения. Закон Украины «О охотничьем хозяйстве и охоте» от 22.02.2000г., согласно с которым необходимо получить лицензию на право охоты, что предусматривает, как правило, осуществление одноразового действия, который определяет лицензию на добычу охотничьих животных – это документ строгой отчетности, который свидетельствует о праве охотников на добычу одной особи того вида, стати или возраста, что обусловлено в лицензии. [6c.7]

Лицензия в сфере интеллектуальной собственности рассматривается как разрешение на использование объекта интеллектуальной собственности между субъектами гражданского права, что предусматривает заключение лицензионного договора (статьи 1107,1108 Гражданского кодекса Украины от 16.01.2003г.) [3c.119]

Выше изложенное свидетельствует о том, что в действующем законодательстве термин «лицензия» употребляется в различных значениях. Непосредственно, отличается лицензия на право совершения деятельности в сфере оборота алкогольной продукции, лекарств и лицензия, которая выдается на отстрел животных. Первый вид лицензии выдается на совершение хозяйственной деятельности в определенной сфере на протяжении установленного законодательством срока при условии исполнения лицензионных условий. Второй вид лицензии является разрешением на совершение одноразового действия, как правило, в не сферы хозяйственных отношений. Отсюда следует несколько определений лицензии:

1)под лицензией понимают разрешения уполномоченного государственного органа на совершение определенного вида хозяйственной деятельности;

2)лицензия определяется как инструмент регулирования в сфере внешнеэкономической деятельности и регламентируется Законом Украины «О внешнеэкономической деятельности»;

3)под лицензией понимают разрешение на использование изобретений, других объектов права интеллектуальной собственности.

На наш взгляд, понятие «лицензия» должно быть законодательно закреплено только в одном определении(нормативно-правовом акте), в отношении одного круга действий в сфере хозяйствования, которые имеют систематический характер на протяжении действия лицензии.

Исходя из всего вышеизложенного, можно дать единое определение термину «лицензия».

Лицензия – это документ государственного образца, который выдается уполномоченным государством органом и свидетельствует о праве субъекта хозяйствования на производство определенного в нем вида хозяйственной деятельности на протяжении определенного срока при условии исполнения лицензионных условий.

Литература:

1. Административное право Украины / Под ред. С.В. Кивалова/.-О.,2003.-896С.

2. Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины. – Х.,2004.-800С.

3. Попондупало В.Ф. Правовой режим предпринимательства. – СПб.,1994.-208С.

4. Бекирова Э.Понятие и сущность лицензирования определенных видов хозяйственной деятельности. – Хозяйственное право, №11, 2004. – С.117-120

5. Пальчук П. Проблемы определения понятия «лицензия» на осуществление хозяйственной деятельности. – Хозяйственное право, №1, 2005. – С.83-86

6. Савостин А.А. Лицензирование и аккредитация: антагонизм или сотрудничество? – «Современное право», №11, 2005. – С.7-8


Шевчук-Бела Яна

ФОРМУВАННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ГРОМАДИ НА ПІВДНІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Перше офіційне поселення болгар у Новоросійському краї, за даними А.О. Скальковського, з’явилося біля 1752 - 1754 рр. у місті Новомиргороді на річці Висі. Друга, невеличка за обсягом, болгарська громада прибула до Південної України між 1764 та 1769 рр. її поява була спричинена маніфестами 1762 та 1763 рр. про запрошення до Росії закордонних поселенців. Частково болгари оселилися також у Київській та Чернігівській губерніях [1].

Основна хвиля переселення болгар на територію Російської імперії припадає на початок XIX ст., на 1801 - 1812 рр. У 1801 р. видається наказ «О водворении прибывших в Одессу Болгар и Греков» [2], де уряд наказує: 1) прийняти переселенців на підставі Маніфесту 1763 р.; 2) Експедиції державного господарства, піклування іноземних та сільського домоводства – скласти положення про кількість пільгових років, «о сроках к уплате ссужаемой суммы и о податях и повинностях, которыми сии выходцы...по миновении льготы, подтверждены быть должны, и таковое положение взнести в Правительствующий Сенат для представлення к Нашему утверждению». Наказ 1802 р. «О преимуществах водворяющихся в Новороссийской Губернии вышедших из Турции Греков и Болгар» [3] регламентує умови переселення й надання пільг на десятилітній термін, а наказ «О принятии выходящих из Турции Болгар и Греков» затверджує та уточнює ці умови [4].

Таким чином, на початок XIX ст. на південних землях Російської імперії перебувала вже певна кількість болгарського населення. А.О. Скальковський зазначає, що прибулі у різний час болгари утворили садиби (колонії): 1) Малий (Кючюк) Бояли у 22 верстах від Одеси на річці Великий Аджалик, що впадає до лиману з такою ж назвою; 2) Великий (Буюк) Боялик - на річці Кошечьїй або Фонтанах, в Одеському повіті; 3) Терновку біля Миколаєва.

У 1804 р. до Одещини прибувають болгари з територій, що належали Туреччині. Вони утворили с. Кубанка біля Куяльницького лиману, у 25 верстах від Одеси, а у 1806 р. утворили колонію Катаржина на р. Куяльник.

Таким чином, склався Бояликський Болгарський колоністський округ [5].

Протягом наступних років болгари окремими родинами або великими громадами оселялись біля Ізмаїлу, Кілії, Рені, Аккерману, де займались переважно садівництвом та городництвом. їхнім головним осередком стало місто Болград [6].

Болгари з колоній активно займалися торговельною справою, у зв’язку з чим часто приїздили до Одеси. Деякі з них залишалися тут у торговельних справах на досить тривалий час а іноді й назавжди.

Крім цього, вже з початку XIX ст. Одеса стає одним із великих осередків болгарської еміграції. Одеські болгари підтримували постійні зв’язки з Болгарією, опікувалися питаннями болгарської освіти, зокрема для священиків. Так, з 1810 р. в Одесі перебував В. Априлов, відомий діяч болгарського відродження. Разом із купцем-болгарином М.С. Палаузовим, він займався підготовкою вчителів для болгарських шкіл, виданням пам’яток болгарської медієвістики. З 1840-х рр. в Одесі друкувалися книги болгарською мовою [7].

Частина болгарської людності у середині XIX ст., внаслідок Кримської війни, коли відповідно до Паризького мирного трактату 40 болгарських колоній повинні були перейти у відання Молдавського уряду, переселилася до Таврійської губернії та на землі навколо Одеси. Саме в цей час розпочинається активна діяльність «Настоятельства одесских болгар, собирающих пожертвование по империи для бедньїх болгарских православних церквей и училищ».

Загалом можна стверджувати, що уряд Російської імперії ставився до болгар не тільки лояльно, але, у зв’язку з політичною необхідністю закріплення своєї присутності на Балканах, надто прихильно.

Література:

1. Скальковский А. А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. - Одесса: Типогр. Т. Неймана и К°, 1848. - 156 с.

2. Высочайше утвержденная всеподданнейшая докладная записка Министра Государственньїх Имуществ: О мерах к устройству участи Греков, Болгар и других Славян, служивших волонтерами в армиях наших // ПСЗРИ. - СПб., 1858. - Собр. II. - Т. XXXII. - Отд. II. - № 30376-а от 9 апреля 1857 г.-С. 4-5.

3. Высочайше утвержденный доклад Сената: О преимуществах водворяющихся в Новороссииской Губернии вышедших из Турции Греков и Болгар // ПСЗРИ. - СПб., 1830. - Собр. І. - Т. XXVII. - № 20103 от 5 января 1802 г.-С. 5-7.

4. Именной, данный Зкспедиции Государственного Хозяйства, Опекунства Иностранный и Сельского Домоводства.: О принятии выходящих из Турции Болгар и Греков // ПСЗРИ. - СПб., 1830. - Собр. І. - Т. XXVII. -№ 20343 от 24 июля 1802 г. - С. 200 - 202.

5. Скальковский А.А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. - Одесса: Типогр. Т. Неймана и К°, 1848. - 156 с.

6. Загоруйко В. По страницам истории Одессы и Одесщины. - Вьш. 1. - Одесса: Одесск. обл. изд., 1957. – 154 с.

7. Дизанова А.В. Помощь одесской общественности болгарскому национальному возрождению // Одесі - 200: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 6-8 вересня 1994 р.). - Ч. 1. - Одеса: б.и., 1994. -С. 119- 120. -

8. Иванов Я.С. Заметки о переселений болгар из Молдавии в Новороссийский край. - Одеса: Типография П. Францова, 1862. - 21 с.


Юрій Ігор

ГРАДОНАЧАЛЬНИЦТВО І ОРГАНІЗАЦІЯ СТАТИСТИЧНОЇ СПРАВИ НА ПІВДНІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ХІХ ст.

У розвитку градоначальництва як інституту державної влади на півдні Російської імперії відповідно до основних характеристик організаційно-правових засад, форм, змісту, формування функцій та повноважень градоначальника хронологічно виразно виділяються три періоди: 1803-1821 рр. – започаткування та розвиток градоначальництва як інституту державної влади на півдні Російської імперії; 1822-1874 рр. – градоначальництво в умовах безпосереднього підпорядкування новоросійському і бессарабському генерал-губернатору; 1874-1917 рр. – реорганізація та ліквідація градоначальництва в умовах реформаційних процесів, поглиблення кризи і в кінцевому результаті краху російського самодержавства. Градоначальник, як представник вищої державної влади на території градоначальства співпрацював з ряду питань з органами місцевого самоврядування. У зв’язку з занедбаністю муніципальної справи у дореформений період градоначальники докладали чимало зусиль у пошуках різних засобів для залучення громадськості до вирішення проблем регіону, ввіреного йому в управління. Суттєву допомогу надавали статистичні комітети, започаткування і удосконалення діяльності яких відбулося протягом другого періоду градоначальництва. Метою даної статті є з’ясування правових основ функціонування статистичних комітетів у градоначальствах; на прикладі історії Одеського статистичного комітету розкриття ролі градоначальника в організації статистичної справи на півдні Російської імперії.

За затвердженим імператором Миколою І Положенням Комітету міністрів 1835 р. статистичні комітети були засновані в Ізмаїльському, Керч-Єнікальському, Одеському і Таганрозькому градоначальствах, які очолювали тамтешні градоначальники. За Положенням новостворені комітети могли спілкуватися безпосередньо із статистичним відділом при Раді МВС, що був створений у грудні 1834 р. У документі вказувалось на необхідність залучення до діяльності статистичних комітетів непересічних громадян, які мали б певні знання, досвід з питань «внутрішнього управління». У відповідності до Положення до складу комітетів входили начальники карантинів, митниць, старші медики, (в Одесі – інспектор лікарської управи), міські голови та інші особи за визначенням єпархіального архієрея. Крім того, в Одесі до комітету входив повітовий предводитель, представник від Ришельєвського ліцею за призначенням попечителя Одеського округу. У Керч-Єнікальському і Ізмаїльському градоначальствах – начальники училищ. У Таганрозькому – повітовий голова Ростовського повіту, міський голова, два чиновники, або міські мешканці за вибором градоначальника, директор гімназії, лікар і духовна особа за вибором архієрея [1]. Залучення компетентних представників громадськості до комітетів сприяло зростанню їх популярності. Теоретичні напрацювання статистів цього періоду послужили надійною основою для конкретних досліджень, що позитивно вплинули на подальший розвиток державної статистики.

Особливо слід відмітити діяльність Одеського статистичного комітету. За висновком А.О. Скальковського, видатного історика і статиста, який стояв біля витоків розвитку цих наук в Одесі, започаткування статистичної справи відбулося завдяки градоначальнику Олексію Іраклійовичу Левшину. Він заснував у 1827 р. газету «Одесский вестник», а згодом – календар, де регулярно друкувалися статистичні дані. За висновком А.О. Скальковського, це була «повна статистика Одеси» [2, арк. 5]. Публікації цих видань сприяли зростанню суспільного інтересу до статистико-економічних досліджень та їх результатів, що мали суттєвий вплив на удосконалення урядової статистики та розвитку південного краю.

Слід відмітити особливу популярність газети «Одесский вестник», яка виходила з дозволу і під опікою одеського градоначальника. З 1831 р. «Одесский вестник» друкувався у двох виданнях: російською і французькою мовами. Газета висвітлювала важливі події Росії, особливо Новоросійського краю; метеорологічні спостереження; новини з хліборобства, садівництва, скотарства; наукові матеріали з географії, історії Новоросійського краю, в тому числі і відомих археологів того часу І.П. Бламберга та І.А. Стремпковського [3, арк. 2]. Газета друкувалася в одеській типографії. Редактор газети М. Розберг у клопотанні до градоначальника О.І. Левшина у 1831 р. писав: «Я обязуюсь издавать «Одесский вестник» по доставленной мною вашому превосходительству программе при оставлении цензуры оного на прежнем основании». Він зобов’язувався платити типографії за друкування газети по 10 крб. з кожного підписчика [3, арк. 18].

Заснування в Одесі статистичного комітету за вище приведеним Положенням 1835 р. відбулося також з ініціативи О.І. Левшина. До його думки прислухався новоросійський і бессарабський генерал-губернатор М.С. Воронцов. Це підтверджують спогади їхнього сучасника керч-єнікальського градоначальника П.П. Вігеля [4, с. 560]. М.С. Воронцов представив до Міністерства внутрішніх справ подання про необхідність заснування статистичних комітетів в Ізмаїльському, Таганрозькому, Одеському і Керч-Єнікальському градоначальствах, а також у стратегічно важливих Миколаєві та Севастополі. Документ ліг в основу схваленого імператором Положення про функціонування статистичних комітетів з залученням представників громадськості градоначальств [1].

Плідна діяльність Одеського статистичного комітету у значній мірі завдячує організаторським і управлінським діям градоначальника О.І. Левшина, який зумів залучити до участі в його роботі талановитих непересічних людей, відданих своїй справі. Особливо слід відмітити участь у діяльності Одеського статистичного комітету О.Г. Тройницького та А.О. Скальковського. За свідченням останнього, О.Г. Тройницький був «на той час єдиним, діячем, який досконало знав справу». Він протягом більше двох десятків років друкував свої статті та «самі детальні й точні свідчення про торгівлю, господарство, успіхи Новоросії» на сторінках «Одесского вестника» [2, арк. 5]. Пізніше О.Г. Тройницький займав високі державні посади, у 1864-1866 рр. був головою Статистичної ради при Міністерстві внутрішніх справ. Олександр Григорович Тройницький – відомий статист ХІХ ст., відіграв значну роль в організації державної статистики Російської імперії та підготовці плеяди видатних вчених, завдяки яким статистична думка отримала можливість впливати на практику господарської діяльності. Саме О.Г. Тройницький у середині 30-х років заохотив А.О. Скальковського написати «окрему історію і статистику міста Одеси», узагальнюючи роботу статистичного комітету. Результати діяльності А.О. Скальковського були викладені у працях, «Первое тридцатилетие города Одессы: 1793 – 1823.» яка вийшла друком у 1837 р., «Торговая статистика» (1838 р.), «О торговых и промышленных силах Одессы», «Статистическое описание Одесского градоначальства» (1846 г.) [2, арк. 5 зв.; 5; 6, с. 213–250].

Завдяки вдалій організації статистичної роботи в Одесі, ентузіазму таких непересічних постатей як градоначальник О.І. Левшин, науковців О.Г. Тройницького, А.О. Скальковського, діяльність статистичного комітету вийшла за межі градоначальства. У 1843 р. на його основі було створено Головний статистичний комітет Новоросійського краю, діяльність якого по збиранню статистичних відомостей вийшла за межі градоначальства, поширювалась на губернії Херсонську, Таврійську, Катеринославську і Бессарабську область [7].

Відновлено діяльність Одеського статистичного комітету було у 1863 р. під головуванням градоначальника П.О. Антоновича, який добився дозволу на його відкриття. Про урочисте засідання, присвячене відкриттю статистичного комітету свідчить протокол № 1 від 1 червня 1863 р., який вів секретар А.О. Скальковський – на той час керуючий головним статистичним комітетом Новоросійського краю. Майже через тридцять років він з теплотою і вдячністю написав у протоколі про градоначальника О.І. Левшина, і О.Г. Тройницького, завдяки яким діяльність комітету у 30-ті роки принесла значну користь [2, арк. 4 – 5 зв.].

За свідченням протоколів засідань, що проходили під головуванням градоначальника, Одеський статистичний комітет у 60-70-і роки продовжив традиції свого попередника. Діяльність статистичного комітету проводилась за заздалегідь затвердженою на одному з засідань програмою. Наприклад, під головуванням градоначальника П.О. Антоновича у 1863 р. на засіданнях комітету обговорювались питання топографії міста, характеристики місцевості, клімату, ґрунтів; адміністративний устрій і забудова міської території; етнографія і населення; громадське і приватне господарство; промисли; торгівля, судноплавство і пароплавство; фабрична і заводська промисловість, торговельні установи; головне і місцеве управління, міський бюджет; податки і повинності; духовні потреби і освіта; громадська доброчинність, охорона здоров’я, забезпечення суспільної безпеки [2, арк. 6 – 14 зв.]. На одному з засідань статистичного комітету під головуванням градоначальника І.Й. Веліо обговорювалась праця К.М. Смольянінова «История Одессы», якій присутні дали досить високу оцінку доробку дослідника (протокол № 5 від 4 червня 1864 р.). На засіданні комітету 26 березня 1870 р. під головуванням М.І. Бухаріна обговорювалась «Памятная книжка одеського градоначальника» і були зроблені деякі зауваження [, арк. 98].

Виходячи з аналізу протоколів засідань Одеського статистичного комітету, можна зробити висновок про його ефективну роботу, яка стосувалася всіх сфер життєдіяльності градоначальства, була суттєвою допомогою для градоначальника в управлінні краєм. Особливо слід відмітити діяльність Одеського статистичного комітету під головуванням градоначальників П.О. Антоновича (1863 р.), І.Й. Веліо (1863 – 1865 рр., М.М. Шидловського (1865 – 1868 рр.), М.І. Бухаріна (1868 – 1876 рр.) [, арк. 4, 14, 23, 35,47, 56, 74].