«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Перспективи юридичної служби в світлі сучасних управлінських тенденцій Причини та умови латентності злочинів проти порядку виконання бюджету Організація процесу кредитування міжнародними кредитними організаціями

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Література:

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – С.141.
   
2. Кодекс законів про працю України// Відомості Верховної Ради України. – 1971. - №50. – С.375.
   
3. Загальна декларація прав людини// Міжнародний захист прав людини. Документи та коментарі. – Х.: «Синтекс,ЛТД», 1998. – С.300.
   
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права: Прийнятий резолюцією 2200А (XXI) Генеральної асамблеї ООН від 16.12.1966 р. // Права людини: Зб.док./Укл. В.С.Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х., 1997. – С.58-76.
   
5. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод: прийнята Радою Європи від 04.11.1950. // Права людини: Зб.док./Укл. В.С.Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х., 1997. – С.58-76.
   

Войнарівський Микола

ПЕРСПЕКТИВИ ЮРИДИЧНОЇ СЛУЖБИ В СВІТЛІ СУЧАСНИХ УПРАВЛІНСЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ

За результатами перевірки Міністерства юстиції в кінці 2006 року майже половина всіх підприємств, установ, організацій в Україні (незалежно від форм власності) не мають власної юридичної служби. Більшість керівників підприємств вважають, що вигідніше звернутися до зовнішніх юридичних фірм за допомогою в момент, коли виникає гостра правова ситуація. Та й не завжди на підприємстві, особливо малому, існує необхідність постійно тримати юриста. Тим паче, за Загальним положенням про юридичні служби міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій № 690 від 27.08.1995 року надана можливість створювати власний юридичний відділ (управління) або користуватися послугами зовнішніх юридичних фірм.

Так може взагалі необхідно відмовитися від створення юридичної служби на підприємстві та перейти на абонентське обслуговування зовнішніми юридичними фірмами?

Чи може все ж таки юридична служба на підприємстві потрібна, але в новій ролі?

На наш погляд, однією з причин відмови керівництва від створення власної юридичної служби є зростання кількості недостатньо кваліфікованих юрисконсультів. Таку тенденцію дуже просто пояснити. По-перше, вона пов’язана, насамперед, з неякісною підготовкою спеціалістів у вузах, а, по-друге, з низькою заробітною платою юрисконсульта, за яку згодні працювати тільки випускники вищих навчальних закладів заради набрання правового досвіду. Звичайно, в такій ситуації не можна говорити про професіоналізм та досвідченість юристів.

Якщо якісна підготовка юристів-спеціалістів - справа вищої школи, то підвищення заробітної плати залежить, як правило, від керівництва. Проте навіщо підвищувати оплату праці працівникам такого, інколи, невигідного відділу. Адже на сьогоднішній день основним завданням юридичної служби є функція «пожежної команди»: виникла правова ситуація – згадали про юридичну службу, яка повинна вжити необхідних заходів (подати претензію чи позов до суду тощо) - забули про юридичну службу.

Ми вважаємо, що подальше існування юридичних служб залежить, насамперед, від зміни в уявленні керівництва про місце і роль юридичної служби на підприємстві. Адже сучасний корпоративний розвиток вимагає, щоб роль юридичної служби полягала не лише у вирішенні правових ситуацій, а, насамперед, в їх в попередженні. Саме прогнозування негативних правових наслідків на підприємстві в ході його діяльності і повинно бути основним завданням юридичної служби. І керівник, який зрозуміє цю просту істину, завжди буде задоволений тим, що його юридична служба ефективно працює на благо всього підприємства та буде гідно оплачувати роботу працівників такого потрібного відділу.

Дійсно, оплата зовнішнім юристам обходиться набагато дешевше, ніж власним, адже їм потрібно постійно платити зарплату, здійснювати відрахування в Пенсійний фонд, оплачувати чергову відпустку, лікарняні тощо.

До того ж, у випадку неналежного виконання юридичною фірмою своїх обов’язків по договору про надання юридичних послуг, підприємство має мати право вимагати матеріального відшкодування нанесеної шкоди у вигляді прямих збитків у повному обсязі. Юрисконсульта ж власної юридичної служби за таку провину можна притягнути лише до дисциплінарної відповідальності, а до матеріальної - у випадках, коли шкода нанесена через дії працівника, які містять ознаки діяння, передбачених в кримінальному законі та встановлені вироком суду.

Проте, дедалі частіше виникають ситуації, коли дійсно неможливо обійтися без послуг зовнішніх юридичних фірм, а саме зі специфічних галузей та інститутів права – податкового, корпоративного, бюджетного, інвестиційного тощо. Адже власні юрисконсульти, як правило, не володіють достатніми знаннями для кваліфікованого вирішення такої правової ситуації, як, наприклад, оцінити правильність аудиторської перевірки чи провести реструктуризацію підприємства. В таких випадках послуги зовнішньої спеціалізованої юридичної фірми дійсно можуть зберегти час і гроші підприємства, бо поки власні юристи будуть розбиратися в новій для них правовій сфері, може пройти досить багато часу, що іноді буває згубним для подальшої діяльності підприємства.

Проте, при всіх позитивних сторонах роботи з зовнішніми юридичними фірмами недоліком такої співпраці є, насамперед, їхня необізнаність зі специфікою діяльності та внутрішньою структурою підприємства, субординацією відділів і управлінь, через що марнується зайвий час. Штатний же юрист знає зсередини про стан справ на підприємстві, може розбиратися в особливостях діяльності останнього.

До того ж, можлива відмова зовнішньої юридичної фірми від виконання завдання при конфлікті інтересів чи наявності у підприємства принципіально протилежної позиції є також однією з негативних рис такої співпраці. Діяльність же юрисконсульта повністю контролюється керівником підприємства, тому виконання доручень і побажань останнього є обов’язком штатного юриста (звичайно, в межах своїх посадових обов’язків).

Виходячи з вищевикладеного, ми пропонуємо, все ж таки, надати перевагу створенню юридичної служби на підприємстві, насамперед, в ролі юридичного радника керівника, поєднуючи її діяльність з зовнішніми юридичними фірмами щодо специфічних правових питань.

При цьому, штатного юриста краще використовувати для вирішення правових завдань, які є поточними для підприємства, наприклад, складання і контроль за виконанням договорів, що укладаються, ведення внутрішньої документації, супровід правочинів, отримання ліцензій, ведення типових судових процесів.

До послуг спеціалістів юридичної фірми потрібно звертатися лише при виникненні якісно нової правової задачі, вирішенням якої штатні юристи не зможуть зайнятися через брак досвіду. При цьому основним завданням останніх повинно бути рівноправна співпраця та всебічна допомога колегам-юристам в ході їхньої роботи на підприємстві.

На наш погляд лише такий спосіб користування юридичними послугами і штатних юристів і зовнішніх юридичних фірм призведе до процвітання підприємства та уникнення правових негараздів на ньому.

Література:

1. Бігун С. Тези до теми: юрисконсульт // Юридична газета. – № 5(89). – 01 лютого 2007 року.
   
2. Герасимова Е. Кто выбирает юриста? Что выбирает юрист? // pro-zakon.com.– 5 ноября 2007 года.
   
3. Олефир К. Семь принципов построения успешного юридического департамента // Корпоративный юрист. – № 10. – 2006.
   
4. Підлісний Є. Велика риба // Український юрист. – № 2 (38). – 2006.
   
5. Кодекс законів про працю від 10.12.1971 року (з наступними змінами і доповненнями).
   
6. Загальне положення про юридичні служби міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій № 690 від 27.08.1995 року (з наступними змінами та доповненнями).
   

Гладун Олександр

ПРИЧИНИ ТА УМОВИ ЛАТЕНТНОСТІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПОРЯДКУ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ

Суспільна небезпека латентної злочинності знаходить свій вияв у спотворенні уявлення про фактичний рівень злочинності, кількість осіб, права яких були порушені злочинними діяннями, та неможливості визначити реальні розміри шкоди, що ними заподіяна. Вказане негативне явище також ускладнює діяльність кримінологів щодо визначення динаміки розвитку злочинності та факторів, що її детермінують.

Питанням латентності злочинів присвячені роботи багатьох українських вчених, зокрема, О.О. Бандурки, Л.М. Давиденка, О.М. Джужи, І.М. Даньшина, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, О.Г. Кальмана, О.О. Ковалкіна, О.М. Литвака, Г.А. Матусовського, В.Ф. Оболенцева, В.І. Поклада, В.М. Поповича та ін. Проблеми латентності злочинів в наш час закономірно стали предметом чи не кожного дисертаційного дослідження, присвяченого кримінологічній характеристиці певного виду злочинів. Адже, неможливо провести повний та об’єктивний аналіз злочинності у якійсь сфері, здійснити прогнозування її розвитку та запропонувати заходи запобігання, не враховуючи її фактичні показники і детермінанти латентності. Таким чином, вкрай актуальними є наукові дослідження, спрямовані на вивчення як загальних проблем латентної злочинності, так і латентності певних видів злочинів.

Під латентною злочинністю у кримінології розуміють сукупність фактично вчинених, однак не виявлених або таких, що внаслідок інших певних обставин не стали відомими правоохоронним і судовим органам злочинів, відомості про які у зв’язку з цим не знаходять відображення в офіційній кримінально-правовій статистичній звітності.[1, 8] Простіше кажучи, це та частина злочинності, яка не стала предметом офіційного статистичного обліку.

Багатьма авторами як синонім латентної злочинності вживається термін «прихована» злочинність. На нашу думку, такий підхід є невиправданим, оскільки слово «приховувати» означає «тримати що-небудь у таємниці, не розголошувати чогось; таїти, затаювати, маскувати, прикривати щось чим-небудь».[2, 956] Прихована злочинність має місце в разі свідомого та умисного невиконання працівниками контролюючих та правоохоронних органів своїх службових обов’язків щодо виявлення та належної реєстрації злочинів. Поряд з цим існує й інша категорія латентної злочинності – невиявлена. Мова йде про випадки, коли вказані працівники не виявляють певних злочинів внаслідок своєї низької професійної кваліфікації чи бездіяльності, несумлінного ставлення до своїх обов’язків, неповідомлення про них свідками або потерпілими від злочинів. Видається, що в такій ситуації немає підстав говорити про їх свідоме бажання приховати злочин. Такі злочини взагалі не виявляються.

Різні автори пропонують свою класифікацію латентності злочинів. Так, наприклад, у фаховій науковій юридичній періодиці можна зустріти розподіл латентності злочинів на природну та штучну.[3, 63] Однак, видається, що такий підхід не відображає особливостей впливу низки різних за своїм змістом причин та умов латентності, що, власне, і зумовлюють доцільність поділу латентної злочинності на підвиди. Вважаємо, що латентну злочинність залежно від механізму її утворення, слід розподілити на два підвиди: невиявлену та приховану. Відповідно, більш виправданим, з нашої точки зору, аналогом поняття латентної злочинності є необлікована злочинність. Це твердження грунтується на тому, що в Україні нормативно закріплена система обліку кожного виявленого злочину.[4] Крім того, слід погодитись із думкою С. Шестакова, за якою облік та реєстрація є різними за змістом поняттями. Реєстрація завжди передує обліку, а він є вже кінцевим результатом реєстраційної роботи – матеріальним носієм інформації.[5, 103] Тому всі злочини, що не відображені в офіційній системі обліку слід вважати латентними (необлікованими).

Згідно вимог законодавства, ведення обліку злочинів покладено на органи внутрішніх справ України. Що стосується злочинів проти порядку виконання бюджету, то за офіційними статистичними даними в 2004 році було зареєстровано 140 злочинів у виді порушення законодавства про бюджетну систему України, в 2005 р. – 145, в 2006 р. – 97, в 2007 р. – 61, за вісім місяців 2008 р. – 53 злочини.[6] Враховуючи значний рівень латентності економічних злочинів, можна припустити, що фактичні показники злочинності у сфері виконання бюджету є вищими в декілька разів. В той же час, слід відмітити, що левова частка латентності злочинів проти порядку виконання бюджету припадає на так звану «невиявлену» злочинність. В даній сфері рідко зустрічається умисне порушення працівниками правоохоронних органів встановленого порядку обліку таких злочинів. Це зумовлене пріоритетністю протидії злочинам, що посягають на бюджетні кошти у великих розмірах, тому практично всі злочини, що були виявлені беруться на облік. Виключення складають лише випадки підкупу або тиску на службових осіб, уповноважених здійснювати фінансовий контроль за виконання бюджету або вирішувати питання про прийняття рішення в порядку ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу України. Мають місце також випадки безпідставного зняття з обліку таких злочинів, внаслідок незаконного закриття кримінальних справ чи перекваліфікації злочинів проти порядку виконання бюджету на інші статті Кримінального кодексу України.

Зважаючи на те, що провідні вітчизняні вчені-кримінологи[7, 17] схиляються до думки про фактичну неможливість абсолютно точно визначити кількісний рівень латентності економічних злочинів, метою даного дослідження є аналіз причин та умов латентності злочинів проти порядку виконання бюджету в їх діалектичному взаємозв’язку. Враховуючи особливу небезпечність латентної злочинності, що характеризується, насамперед, безкарністю, особлива увага як теоретиків, так і практиків у протидії злочинності, має бути спрямована передусім на усунення причин, які їй сприяють.[8, 181] Це в однаковій мірі стосується і латентності злочинів проти порядку виконання бюджету.

В.Ф. Оболенцев вважає, що причинами латентності злочинів є сукупність обставин соціального, історичного, організаційного, кадрового, матеріального, правового, соціально-психологічного, технічного та іншого характеру, що заважають виявленню (встановленню), реєстрації та обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі забезпеченню повноти і всебічності розкриття.[9, 11] Взявши за основу наведене твердження спробуємо детальніше охарактеризувати причини латентності злочинів проти порядку виконання бюджету. На наш погляд, ними є наступні:

- відсутність потерпілого та інших осіб, зацікавлених у виявленні злочину, оскільки шкода від злочину спричиняється безпосередньо бюджетно-фінансовій системі державі;

- неповідомлення про злочин з боку працівників бюджетних установ внаслідок ряду обставин (співучасті у вчиненні злочину, страху, небажання псувати відносини з керівництвом або впливовими людьми);

- приховування від реєстрації даних злочинів у встановленому законом порядку з корисливих мотивів;

- бажання злочинця всіма способами приховати факт вчинення злочину та уникнути відповідальності за його вчинення, включаючи і надання злочинному діянню вигляду правомірних операції з бюджетними коштами, і значну протидію проведенню контрольних заходів та наглядових перевірок щодо законності використання коштів бюджету;

- спеціалізація і високий рівень професіоналізму суб’єкта злочину;

- невірна кримінально-правова кваліфікація вчиненого злочину, маскування злочину під адміністративне правопорушення чи дисциплінарний проступок;

- низька кваліфікація деяких працівників контролюючих та правоохоронних органів, недобросовісне виконання своїх службових обов’язків та випадки протиправного зловживання ними;

- тісний зв’язок розпорядників бюджетних коштів із комерційними суб’єктами господарювання, що дозволяє останнім незаконно отримувати переваги під час формування бюджетних зобов’язань та отримання бюджетних асигнувань.

Звичайно, цей перелік не можна вважати вичерпним, адже, якщо б були відомі всі причини латентної злочинності, то вона, за нормальної роботи правоохоронної системи, не довго могла би залишатись латентною.

Слід відмітити, що окрім причин на показник латентної злочинності також впливають й інші фактори. Це умови латентної злочинності, під якими розуміють явища, що сприяють чи полегшують вчинення злочинів. Вони безпосередньо не викликають злочини, але є необхідними для їх вчинення. Так, до основних умов латентності злочинів проти порядку виконання бюджету, на нашу думку, слід віднести недосконалість бюджетного законодавства, відсутність системи державно-правових заходів, спрямованих на скорочення латентної злочинності, відсутність ефективного контролю та нагляду за процесом виконанням бюджету з боку фінансових та правоохоронних органів, їх неналежна взаємодія та координація діяльності, особливе службове становище злочинця та наявність впливових зв’язків у владі в силу займаної посади, адже суб’єктами цих злочинів, як правило, є керівники бюджетних установ.

Як висновок, слід зазначити, що зниження рівня латентної злочинності, насамперед, через усунення причин та умов латентності злочинів, дозволяє з більшою ефективністю розробляти і вживати заходи запобігання злочинним проявами, послабити суспільну небезпеку цього негативного явища.

Література:

1. Оболенцев В.Ф. Актуальні проблеми латентної злочинності: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Х., 2001. – 19 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь ВЕФ «Перун», 2003. – 1440 с.

3. Литвак О.М. Латентна злочинність: деякі аспекти // Право України. – 2003. - № 12. – С. 63-63.

4. Інструкція про єдиний облік злочинів від 26.03. 2002 р. // ссылка скрыта

5. Шестаков С. Обліково-реєстраційна робота в ОВС України щодо заяв і повідомлень про злочини // Право України. – 2006. - № 2. – С. 102-105.

6. ov.ua/ua/statistics_dir.phpl

7. Кальман О. Г. Злочинність у сфері економіки України: теоретичні та прикладні проблеми попередження: Автореферат дис. … д. ю. н.: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. - Харків, 2004. - 40 с.

8. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: Теорія і практика: У 3 кн.: Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. - 424 с.

9. Оболенцев В.Ф. Актуальні проблеми латентної злочинності: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. - Х., 2001. - 19 с.


Голей Володимир

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ КРЕДИТУВАННЯ МІЖНАРОДНИМИ КРЕДИТНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

Основною умовою співпраці з міжнародними кредиторами, як і в українських банків, є повна довіра до позичальника. Найчастіше, обов’язковими умовами надання кредиту є стабільний фінансовий стан позичальника; виконання вимог стосовно співвідношення власних і позичкових коштів у розмірі не менше 30: 70, тобто обов’язкова участь у проекті власними коштами не менше, ніж на 30 %. Велика увага приділяється «по перше, оцінці позичальників, що користуються кредитом. Це повинні бути компанії, які мають: гарні фінансові результати, перспективи отримання не менш гарних результатів у майбутньому, експортний потенціал. По-друге, ефективності використання позики». Проте, на відміну від практики кредитування українськими банками організація процесу довгострокового кредитування міжнародними кредитними організаціями має свої особливості.

Під час узгодження питання про кредитування фірма-позичальник і банк-кредитор проходять такі етапи:

• комплексна перевірка діяльності клієнта;
  
• висновок про фінансову діяльність позичальника;
  
• висновок про ефективність та окупність майбутнього проекту шляхом аналізу бізнес-плану або інвестиційної програми проекту;
  
• підготовка та затвердження документації англійською мовою в Національному банку України;
  
• проведення тендерів серед постачальників обладнання;
  
• проведення екологічної експертизи;
  
• надання та розгляд маркетингових досліджень;
  
• надання документів у НБУ.
  

Усі ці етапи мають свою специфіку і, на нашу думку, багато в чому відрізняються від загальноукраїнської практики кредитування. Однією з головних особливостей можна назвати те, що якщо при кредитуванні українськими банками висновок про кредитування робить кредитний комітет на основі досліджень одного працівника кредитного відділу, то за умови кредитування міжнародними фінансовими організаціями до дослідження майбутнього проекту залучаються майже всі відділи банку, а також спеціальні консалтингові фірми. Ще більш специфічним є кредитування під гарантії Уряду України. Під час міжнародного кредитування вивченню загального стану клієнта приділяється більша увага, оскільки до загальноекономічних ризиків долучається ще й політичний.

Здебільшого, розроблення нового проекту починається з його презентації в банку комерційним відділом усім іншим підрозділам та управлінням. Кожен відділ представляє своє бачення майбутнього проекту, на основі чого кредитний відділ приймає рішення про кредитування. При потенційній можливості кредитування майбутнього проекту дослідження банку починаються з ретельнішої комплексної інформації про клієнта (Du diligence). Як правило, комплексну перевірку клієнта робить одна або кілька консалтингових компаній, які спеціалізуються на економічному, юридичному та маркетинговому аналізу. Для визначення загальної інформації про потенційного позичальника клієнтом надається в банк необхідний комплект документації: загальні, установчі, фінансові документи за кілька останніх років, спеціальні, а також підтвердження щодо забезпечення повернення кредиту.

На наш погляд, при кредитуванні міжнародними банками вимагається занадто багато документів, що значно затримує процес отримання позики. Дослідження становища клієнта на ринку можуть містити інформацію про корпоративний статус клієнта, його ділову активність на ринку, головні види діяльності, висновки за установчими документами, склад і стабільність засновників, аналіз управління компанією, суму статутного фонду, дані про акції та акціонерів, лізингові, дебіторські та кредиторські угоди, філії та дочірні компанії, структуру оподаткування, різноманітні ліцензії на ведення діяльності від імені клієнта і т.ін. Позитивним результатом цього дослідження, можна назвати різноманітні рекомендації щодо майбутнього проекту: по програмі проекту, системі контролю витрат, схемі управління проектом, контрактах на купівлю обладнання, підвищенню якості продукції або послуг клієнта.

У міжнародній практиці кредитування, як правило, фінансовий стан фірми – потенційного позичальника при великій сумі позики вивчається відомою аудиторською чи консалтинговою компанією, що, на нашу думку, дає більш кваліфікаційну і досконалу оцінку його кредитоспроможності. Аналіз практики міжнародних банків в Україні показав, що складність фінансової оцінки українських позичальників донедавна полягала у принципових відмінностях міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (МСБО) від практики бухгалтерського обліку в пострадянських країнах. Фінансові розрахунки для банку базувалися на показниках національного бухобліку, проте представлялися у вигляді звітів за міжнародними стандартами. Цей підхід зосереджувався на декількох основних корекціях до українського обліку, основними з яких є приведення основних засобів до їхньої історичної вартості в доларах, введення вартості безнадійних боргів (bad debts), індексація вартості матеріалів і витрат на продаж до історичної вартості в доларах, калькуляція курсової різниці тощо.

Після ретельної перевірки фінансовим консультантом у банк надаються спеціальні документи, які засвідчують високу кредитоспроможність клієнта. Ці висновки можуть подаватися як у вигляді спеціальних фінансових розрахунків і коефіцієнтів, так і у вигляді спеціального фінансового документу. Деякі банки мають свої розроблені та затверджені методики оцінення фінансового стану позичальників з метою визначення їхньої плато- та кредитоспроможності. Наприклад, під час надання кредитів під гарантії КМУ Укрексімбанком використовується спеціальна методика визначення кредитоспроможності клієнтів.

Основою методики визначення кредитоспроможності клієнта українськими банками є система коефіцієнтів, що розраховуються на основі фінансової інформації, наданої позичальником. Для цих розрахунків статті балансу згруповуються за термінами можливості перетворення їх на готівку, а зобов’язання – за строками їх сплати. Основний метод перевірки фінансового стану клієнта базується на розрахунку системи основних і додаткових фінансових коефіцієнтів, основними з яких є коефіцієнт співвідношення залучених коштів позичальника до власних коштів, коефіцієнти ліквідності, коефіцієнт забезпеченості власними обіговими коштами, коефіцієнт рентабельності продукції тощо. Для всіх показників встановлюються оптимальні значення, що визначають результат оцінки.

Після обчислення всіх основних і додаткових коефіцієнтів відповідальний працівник банку робить висновок, який згодом виноситься на кредитну раду. В практиці Укрексімбанка за кожним із коефіцієнтів визначається оцінка показника за п’ятибальною системою, яка потім множиться на оптимальний показник цього коефіцієнта. Залежно від отриманої суми всіх зважених показників позичальникові присвоюється відповідний клас від класу «А» (понад 451 бал) – фінансовий стан позичальника стабільний і до класу «Д» (менше ніж 270) – фінансовий стан незадовільний. В практиці банка «Ажіо» використовується п’ять класів надійності клієнта – від найвищого класу «А» (загальна сума балів за оптимальними значеннями коефіцієнтів складає не менше 70 одиниць) і до незадовільного класу «Д», коли фінансова діяльність позичальника повністю не відповідає вимогам банку. Відповідно до класу позичальника кредитною радою приймається рішення про кредитування клієнта.

На наш погляд, головним недоліком даної методики (до речі, найбільш поширеної донедавна серед українських банків) є складність і велика трудоємкість. Крім того, порівняння отриманих показників з оптимальними, які визначені в методиці, не може застосовуватися для всіх позичальників, оскільки робота будь-якого підприємства є специфічною.

Іншим, більш результативнішим на нашу думку, методом оцінювання кредитоспроможності клієнта, що застосовується в практиці МФКО, а також в практиці вже багатьох банків України є аналіз руху коштів. Цей аналіз грунтується на зіставленні припливу і відпливу коштів за певний період, що аналізується. Відповідно перевищення суми припливу коштів над їх відпливом свідчить про добрий фінансовий стан позичальника й означає можливість погашення боргових зобов’язань.

Підсумовуючи вищенаведені міркування, можна дійти висновку, що в існуючий практиці рішення про кредитування клієнта, як правило, МФКО приймають на основі звітності відомих аудиторських компаній і висновків спеціальних фінансових консультантів, що значно зменшує ризик неповернення кредиту, оскільки оцінка фінансового стану підприємства дається більш кваліфікованими і досвідченими фахівцями. Методики визначення кредитоспроможності позичальника підбираються диференційно щодо кожного клієнта, що також збільшує ефективність такого дослідження.