Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Правове регулювання роботи за сумісництвом працівників міліції
До історії виникнення канонічного права та співвідношення його з класичним римським правом
Порівняльно - правовий аналіз окремих процедур закупівлі товарів для державних потреб за законодавством україни та республіки мо
Подобный материал:
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   86
Гончарук Валентина

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОТИ ЗА СУМІСНИЦТВОМ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

Сумісництво – один із різновидів форм організації праці, один із способів заповнення вакантних місць. Використання сумісництва, тобто іншої оплачуваної, крім основної, роботи було започатковано в перші роки радянської влади. Починаючи з того часу й до сьогодні відношення до сумісництва загалом і до сумісників зокрема ніколи не було однозначним. На певних етапах розвитку суспільства сумісництво заохочувалось, на інших – навпаки заборонялось.

Зміни, які відбуваються останнім часом у суспільстві, об’єктивно потребують удосконалення правового регулювання трудових відносин, які виникають за умов сумісництва. Насьогодні дана форма організації праці має важливе значення для української економіки та суспільства, оскільки дозволяє поліпшити громадянам життєвий рівень шляхом розширення джерел матеріального доходу, сприяє подоланню вузькопрофесійного поділу праці і створює умови для найбільш повного розвитку професійних та інтелектуальних здібностей працівника, дозволяє більш якісно (кваліфіковано) виконувати трудові функції та економити трудові ресурси. Проте, нормативно-правова база, яка існує в сфері регулювання сумісництва в основному формувалася до часів перебудови і реформ в українському суспільстві. У зв’язку з цим чимало питань, що висуває перед нею життя, залишається без відповіді, що є реальною перешкодою у справі ефективної реалізації трудовим правом своєї захисної функції. Тому природно потребують дослідження відносини по застосуванню праці за сумісництвом взагалі й працівників міліції зокрема, перегляду їх сутності та захисту, а також по вдосконаленню їх правового регулювання в умовах ринкової економіки.

Вищезазначене дозволяє стверджувати, що дослідження особливостей правового регулювання праці за сумісництвом працівників міліції на сучасному етапі розвитку українського суспільства набуває особливого значення та актуальності.

Сьогодні законодавець трактує сумісництво як виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або на іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом [1, ст.1].

Відповідно до положень ст. 21 КЗпП України [2] працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Стосовно працівників міліції, означені можливості законодавцем звужені до того, що дозволяється працювати за сумісництвом безпосередньо в органах внутрішніх справ відповідно до порядку та умов, передбачених законодавством про сумісництво для робітників і службовців. В окремих випадках з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника управління внутрішніх справ АР Крим, області, м. Києва, начальника управління внутрішніх справ на транспорті, їм рівних і вище, допускається робота за сумісництвом на підприємствах, в установах і організаціях інших міністерств і відомств згідно з законодавством [3, п.15]. Також Положенням передбачено, що перелік підрозділів органів внутрішніх справ, працівникам яких забороняється сумісництво за окремими видами трудової діяльності, визначається міністром внутрішніх справ.

Відповідно до ст.48 Конституції України [4] кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, яке, на нашу думку, повинно реалізовуватись через приписи ст.43 Основного Закону, в якій закріплено право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

За загальним правилом для роботи за сумісництвом згоди власника за основним місцем роботи не потрібно. Чому ж на сьогоднішній день, в умовах ринкової економіки, для працівника міліції є актуальним формулювання реалізації конституційно закріпленого права на працю як «за згодою» та «в окремих випадках»?

Так, ми не заперечуємо того, що в інтересах держави дещо звузити права працівників міліції щодо сумісництва. Але, на нашу думку, є не досить об’єктивним надання права вирішувати доцільність роботи за сумісництвом конкретно визначеного працівника міліції Міністром внутрішніх справ України, начальником управління внутрішніх справ Автономної Республіки Крим, області, м.Києва, начальником управління внутрішніх справ на транспорті, їм рівних і вище, мотивуючи своє рішення «окремим випадком». Тому пропонуємо закріпити в нормах спеціального законодавства всі конкретно визначені «окремі випадки».

Слід відзначити відсутність будь-яких прямих обмежень щодо норм тривалості робочого часу при роботі працівників міліції за сумісництвом. Донедавна в законодавстві не було обмежень щодо норм робочого часу при роботі за сумісництвом, включаючи працівників міліції. Але, Постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 31 серпня 1996 року № 1033 «Про заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування соціальних виплат населенню» [5] п.2 Постанови Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» [6] було викладено в наступній редакції: тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 години на день і повний робочий день у вихідний день. Загальна ж тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половину місячної норми робочого часу.

Нововведення щодо обмежень на роботу за сумісництвом не мають однозначного трактування та конкретно визначеної оцінки. Так, наприклад, на думку Н.Б. Болотіної, вони не відповідають ринковим принципам, спрямованим на розширення господарської самостійності суб’єктів трудових відносин. Всі економічні реформи, які проводилися за часів СРСР, розпочиналися з розширення прав підприємств, а через невеликий проміжок часу неодмінно встановлювались обмеження, і це було кінцем реформ. Очевидно питання використання робочого часу повинні повністю належати до компетенції роботодавця, і саме ринкові умови врешті мають довести, що головним у роботі є не кількість відпрацьованих годин, а якість виконаної роботи та її результати [6, с.253-254]. Ми цілком згодні з наведеною точкою зору з означеного питання.

З метою повного всебічного поглибленого вивчення питання, для можливості практичного погляду на проблему, що розглядається, було проведено соціологічне опитування шляхом анонімного анкетування атестованих працівників одного з міських відділів органів внутрішніх справ Черкаської області. В анкетуванні прийняли участь 127 респондентів – практичних працівників міліції. З них 89,7% – особи чоловічої статі. Середній вік опитуваних – 28 років. Переважна більшість з них (75,6%) – перебувають у шлюбі або проживають сім’єю. 67,7% респондентів мають вищу освіту.

Респондентам були задані наступні питання: 1) чи працюєте Ви за сумісництвом в органах внутрішніх справ? 2) чи працюєте Ви за сумісництвом по за органами внутрішніх справ? 3) чи маєте Ви вільний час для роботи за сумісництвом? 4) Чи маєте Ви бажання працювати за сумісництвом? 5) Чи влаштовує Вас рівень Вашої оплати праці у Вашому підрозділі?

Після опрацювання відповідей було отримано наступні дані: безпосередньо в органах внутрішніх справ працюють за сумісництвом лише 2,4% опитуваних; по за органами внутрішніх справ за сумісництвом не працює жоден із опитуваних респондентів; для роботи за сумісництвом вільний час мають 23,6% опитуваних; виявили бажання працювати за сумісництвом 39,4% респондентів; рівень оплати праці влаштовує 21,2% опитаних.

На нашу думку, результати проведеного анонімного соціологічного опитування ще раз свідчать про необхідність спрощення процедури отримання дозволу на роботу за сумісництвом для працівників міліції.

Література:

1. Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій: Затверджено наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993року № 43 // Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. – 1993. - № 8

2. Ротань В.Г. та ін. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / В.Г. Ротань, І.В. Зуб, Б.С. Стичинський, - 6-те вид., доп. і переробл. – К.: А.С.К., 2005. – 976с.

3. a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.egi?nreg=114-91-%EF

4. Конституція України з порівняльним викладом статей, змінених конституційною реформою / Упорядник Ковальчук Є.О. – Харків: Бурун Книга, 2006. – 72с.

5. a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.egi?nreg=1033-96-%EF

6. .com.ua/document/kodeks/0000245-93-CHCF.phpl

7. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – 3-тє вид., стер. - К.: Вікар, 2005. – 725с. – (Вища освіта 21 століття).


Гулій Андрій

ДО ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ КАНОНІЧНОГО ПРАВА ТА СПІВВІДНОШЕННЯ ЙОГО З КЛАСИЧНИМ РИМСЬКИМ ПРАВОМ

Право Церкви стало систематизованим протягом півтора століть між 1050 і 1200 рр., але ми зовсім не заперечуємо існування правового порядку в Церкві з її зародження. Сам Новий Заповіт, особливо в Посланнях апостола Павла і Діяннях апостолів, свідчить, що усередині християнської общини існували юридично конституйовані органи влади, які проголошували і застосовували норми, що стосувалися вчення Церкви, богослужіння, моралі, дисципліни і структури церквої організації.

Впродовж століть число канонів, виданих синодами, а також окремими єпископами, множилося і їх час від часу зводили в неофіційні збірки. Ці збірки містили також норми, викладені в Писанні і працях служителів церкви, декретальні листи і рішення патріархів, пап і єпископів, разом з рескриптами і постановленими римських імператорів і іншими нормами, що стосувалися Церкви. Жоден з цих збірок не дозволяв говорити про наявність усвідомленої правової системи. Жоден з них не претендував на повноту або універсальність. У раніших компіляціях зміст був організований по хронологічному принципу, пізніше деякі збірки будувалися по наочних рубриках, і окремі з них носили юридичний характер. Всі ці збірки сполучали правові норми з етичними розпорядженнями, теологічними доктринами і літургічними формулами. Проте були багато норм, і включених, і не включених в юридичні рубрики, які стосувалися правових питань:

1) Церковні фінанси і власність, наприклад десятина; добродійність; право володіння, користування і розпорядження церковними землями і будівлями;

2) церковна влада (особливості призначачання на церковні посади, процедури залагоджування суперечок між священиками, дисциплінарні санкціїпо відношеню до слуг Божих);

3) відносини між церковними і світськими властями, наприклад виключення духівництва з підсудності світським судам в певних випадках;

4) злочини, наприклад перелік покаянь, що накладаються за різну провину, включаючи вбивства;

5) шлюбний-сімейні відносини, наприклад законнонародженість дітей, розірвання шлюбних відносин, діяльність церковних трибуналів і т.д. [1, c.122].

Ці церковні закони як на Заході, так і на Сході зазнали сильний вплив римського права. Були запозичені різні норми класичного і пізнього класичного римського права, особливо у питаннях власності, спадкоємства і договорів. На додаток до цього компіляції Юстініана і його наступників на Сході містили велику кількість імператорських розпоряджень щодо літургії і теології. На Заході церковні розпорядження частенько видавалися королями і імператорами. Франкські імператори навіть заявляли, що успадкувала владу над Церквою разом з мантією римського імператора. Більш того, в роздробленій на клани Західній Європі вважалося, що Церква - носій римського права і Кодекс франків VIII ст. (Lex Ribuaria) прямо заявляв: «Eccelesia vivit jure Romano» (з латинської «Церква живе за римським законом»). Це означало, що як кожна людина несла з собою закон свого клану і повинен бути судимий по ньому, де б він не опинився, так Церква повинна була нести з собою римське право.

Звичайно, правові поняття і норми, що панували в Церкві на Заході з V по X ст.-ст. випробовували вплив не тільки римського і біблейського права, але особливо народного права німецьких племен, в центрі, якого стояли такі поняття, як честь, клятва, відплата, примирення і колективна відповідальність.

«Переплетення» церковного права з літургією і теологією було таким міцним, що нікому явно не приходило в голову виділяти правові аспекти і перетворювати їх на якусь систему. Насправді, в збірках церковних законів, складених до XI ст., правові норми були повністю змішані з нормами і висловами ненормативного характеру, що стосуються богослужіння і віри. Термін «канонічне право» (jus canonicum) не застосовувався регулярно аж до XII сторіччя, а вираз «jus ecclesiasticum» відносилося до тієї частини імператорського, королівського або феодального права, яке регулювало церковні відносини. Існували церковні закони, правовий порядок усередині Церкви, але не було системи церковного права, тобто не було незалежного, єдиного, такого, що розвивається зведення церковних правових принципів і процедур, які були відмінні від літургії і теології [3, c.84].

Іноді говорять, що нова система канонічного права була «нащадком» римського права Юстініана і що «великі кодифікування, складові «Corpus Juris Canonici», складені за зразком кодифікувань «Juris Civilis». Подібні твердження щонайменше вимагають уточнення. Походження канонічного права слід зводити не до римського права Візантії VI cт., а до відродженого і зміненого «романістського» права християнського світу XI і XІІ ст. Проте навіть з цим уточненням думка про те, що канонічне право якимсь чином створювалося за зразком римського права, заснована на серйозних помилках. Каноністи удосталь використовували римське право (як його розуміли у той час), біблейське право і німецьке. Таким чином, можна говорити про «романо-канонічну» правову систему. Каноністи також розділяли з своїми сучасниками -знавцями римського права одні і ті ж основні теорії природи походження права і функцій, ті ж основні методи аналізу і синтезу протилежностей. Ці теорії фахівці римського права в тій же мірі запозичували у них, і навпаки. На практиці не тільки теорії і методи, але і багато конкретних правових понять і інститутів були перенесені в тодішню науку римского права з нової науки канонічного права [1, c.132].

Порівняння римського права і канонічного права в кінці XI століття, в XII і XIII сторіччях дає можливість стверджувати, що канонічне право було правом Церкви, що діяло, а римське право не було таким ні в одній політичній сфері на Заході. Звичайно, римське право діяло в Східній Римській імперії, Візантії, проте це зовсім не було римське право «corpus juris Romani», як його розуміли західні учені. На Заході римське право Юстініана вважалося ідеальним правом, писаним звтіленням розуму (ratio scripta), принципи, яким повинні керуватися всюди, і в Церкві, і в світських державах. Юристи зверталися до кодифікування Юстініана, як і до закону Мойсея, до Арістотеля, вважаючи їх філософію джерелами права. Відомо, що з часів Карла Великого імператори Заходу претендували на звання наступників влади імператорів Стародавнього Риму, з відкриттям текстів Юстініана західні імператори стали спиратися на них. Але Римська імперія німецької нації управлялася законами, встановленими західними імператорами, та ще накладеними на племінні (кланові), місцеві, феодальні, міські, торгові, церковні та інші конкретні закони. Норми, поняття і інститути римського права тільки тоді ставали правом Західної імперії, що діяло, так само як і в західній Церкві, коли їх чітко вводили в це право, що діяло через законодавство або за допомогою юридичного тлумачення. Римське право називали «служницею канонічного права». З тим же успіхом його можна було назвати «служницею імператорського і служницею права виникаючих світських королівств і міст-держав», що діяли [2, c.231].

Мабуть, найважливіша відмінність між римським і канонічним правом на Заході полягала в тому, що римське право, за рідкісними виключеннями, сприймалося як статична система. Навпаки, канонічне право, хоч і прийшло теж з минулого, було динамічне, воно постійно перероблялося, мало якості органічного розвитку, свідомого зростання впродовж поколінь і століть. Від цього воно було декілька неврегульованим, що, можливо, робило його як інтелектуальна вправа менш привабливим, чим римське право, проте напевно набагато цікавішим як з моральних якостей, та і з політичної точок зору.

Література:
  1. Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.) / Ин-т. Европы. – М.: Наука, 1994. - 397 с.
  2. Джероза, Ліберо. Церковне право / Пер. З нім. Н. Щиглевської. – Львів: Свічадо, 2001. – 336 с.
  3. Ерде Петер. Церковне конституційне право / Пер. З угор. П. Гергелі. – Львів: Свічадо, 1998. – 156 с.



Гуцу Олександр

ПОРІВНЯЛЬНО - ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОЦЕДУР ЗАКУПІВЛІ ТОВАРІВ ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ ПОТРЕБ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА

З урахуванням ситуації, що склалася на арені світової економіки, особливе значення для будь-якої держави, що розвивається, має отримання максимального прибутку від витрачених коштів. Відомо, що кожна держава щорічно здійснює закупівлі товарів, робіт і послуг для державних потреб. Найбільш прийнятний спосіб здійснення вищезгаданих закупівель є торги.

Торги, будучи способом укладення цивільно-правового договору в умовах сучасних ринкових відносин, несуть у своєму змісті положення про конкуренцію і вибір найбільш прийнятних умов вступу до договірних зобов’язань.

Поява торгів в цивільному обороті таких країн, як Республіка Молдова і Україна, пов’язана з переходом до нових економічних способів господарювання, формуванням ринкової економіки, ініціативності й заповзятливості.

Сфера застосування торгів вельми широка. За допомогою торгів здійснюється реалізація арештованого майна в межах виконавчого провадження, продаж державного майна в процесі приватизації, реалізація антикваріату, проведення конкурсів, пов’язаних з укладенням державних контрактів на постачання товарів, надання послуг і виконання підрядних робіт для державних потреб, реалізація закладеного майна з публічних торгів в порядку звернення стягнення, реалізація майна в процесі процедури банкрутства. Наведений перелік не є вичерпним. Природно, що як при проведенні торгів, так і при їх науковому вивченні, зацікавлені особи звертають увагу, в першу чергу, до чинного законодавства.

Перейдемо безпосередньо до розгляду видів торгів, які проводяться при здійсненні державних закупівель. Варто відразу ж відзначити, що види торгів, які проводяться при здійсненні державних закупівель, регламентовані досить добре, і майже в рівній мірі як в законодавстві Республіки Молдова, так і в законодавстві України.

У ст. 18 Закону Республіки Молдова «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб» № 1166 – XIII від 30.04.1997 р., молдавським законодавцем запропоновані наступні методи закупівель [2, ст. 18]:
  • відкриті торги;
  • двохетапні торги;
  • торги з обмеженою участю;
  • спеціальні торги з обмеженою участю;
  • запит цінових оферт;
  • закупівлі з одного джерела.
  • закупівлі через Універсальну товарну біржу.

Український же законодавець у ст. 19 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» № 921 від 17 жовтня 2008 р., у свою чергу, пропонуються такі процедури як [1, ст. 19]:
    • відкриті торги із зменшенням ціни;
    • торги з обмеженою участю;
    • двоступеневі торги;
    • запит цінових пропозицій (котирувань);
    • закупівля в одного учасника;
    • редукціон.

Звертаючи увагу на вищенаведені переліки, можна дійти висновку, що частина видів торгів присутня як в одній, так і в іншій країні, але такі види, як спеціальні торги з обмеженою участю і закупівля через Універсальну товарну біржу властиві законодавству Республіки Молдова і відсутні в законодавстві України. І навпаки, такий вид як редукціон відсутній в законодавстві Республіки Молдова, і є в законодавстві України. Розглянемо ці види детальніше.

Спеціальні торги з обмеженою участю, відповідно до ст. 22 Закону Республіки Молдова «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб» можуть проводитися, якщо предметом закупівель є озброєння або товари, роботи, послуги, пов’язані із забезпеченням оборони країни і національної безпеки або вимагаючі збереження секретності чи конфіденційності. [2, ст. 22] При проведенні спеціальних торгів з обмеженою участю, застосовуються положення щодо торгів з обмеженою участю, тобто при проведенні спеціальних торгів з обмеженою участю притягуються оферти заздалегідь відібраних постачальників (підрядчиків), які відповідають вимогам і мають у наявності необхідні товари, роботи або послуги.

Закупівля через Універсальну товарну біржу деяких видів товарів, відповідно до ст. 24.1 Закону Республіки Молдова «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб», здійснюється в порядку, встановленому Урядом Республіки Молдова [2, ст. 24.1]. Зокрема за допомогою Універсальної товарної біржі реалізується арештоване майно, з метою погашення податкових зобов’язань, конфісковане майно, арештована продукція з обмеженим терміном зберігання, речові докази, майно, що перейшло до держави за спадковим правом (виморочне).

Що стосується процедури редукціону, то вона застосовується у разі, коли предметом закупівлі є товари чи послуги, для яких існує постійно діючий ринок і які виробляються чи виконуються не за окремо розробленими специфікаціями, за умови, що очікувана вартість предмета закупівлі таких товарів та послуг перевищує 50 тисяч гривень.

Процедура редукціону здійснюється у два етапи.

На першому етапі всім учасникам пропонується подавати попередні тендерні пропозиції, без зазначення ціни. Тендерна документація при цьому повинна лише передбачати пропозиції щодо технічних, якісних та інших характеристик предмета закупівлі, умови поставки, кваліфікаційні вимоги. Строк подання учасниками попередніх пропозицій становить не менше 15 календарних днів від дати опублікування оголошення про здійснення процедури редукціону.

На другому етапі замовник пропонує учасникам, попередні тендерні пропозиції яких не було відхилено на першому етапі, надати остаточні тендерні пропозиції із зазначенням ціни. Строк подання тендерних пропозицій на другому етапі становить не менше семи календарних днів з дня повідомлення учасників про результати першого етапу. Під час розкриття тендерних пропозицій на другому етапі замовником оголошуються найменування та адреса кожного учасника і ціна кожної тендерної пропозиції. Після цього замовник пропонує присутнім представникам учасників зменшувати ціну тендерної пропозиції на крок редукціону, який зазначається в тендерній документації. Початковою ціною для редукціону вважається мінімальна ціна тендерної пропозиції. Згоду на зменшення ціни тендерної пропозиції присутні представники учасників підтверджують підняттям карток, на яких зазначене найменування учасника. Якщо після трикратного оголошення початкової або наступної ціни жоден з учасників не запропонував нової ціни, редукціон припиняється і переможцем оголошується учасник, який був названий останнім та запропонував найнижчу ціну.

Враховуючи переваги та недоліки правового регулювання видів торгів, які застосовуються при здійсненні закупівель для державних потреб в Республіці Молдова і Україні, законодавцям даних країн, доцільно вивчити досвід сусідів і використовувати позитивне, запозичуючи лише те, що відповідає національному грунту. Спираючись на власну практику, необхідно заповнити існуючі прогалини й вирішити колізії нормативно-правової бази про закупівлі для державних потреб.