«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Міжнародно-правовий аспект глобалізаційного значення полярних регіонів Деякі правові питання участі засобів масової інформації у виборчому процесі в україні Роль омбудсмана в формуванні національного механізму попередження катувань

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Література:

1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» № 921 від 17.10.2008 // Офіційний Вісник Україны № 80 від 31.10.2008.
   
2. Закон Республики Молдова «О закупке товаров, работ и услуг для государственных нужд» № 1166-XIII от 30.04.1997 // Официальный Монитор РМ № 67-68 от 16.10.1997.
   

Данканич Олександр

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОГО ЗНАЧЕННЯ ПОЛЯРНИХ РЕГІОНІВ

Значення Арктичних і Антарктичних просторів за останні 10 років динамічно зросло і буде зростати під впливом нових геополітичних змін та перегрупування політичних сил на планеті. Глобальні зміни органічно поєднуються з регіональними; економічні з політичними, а просторові з темпоральними. При цьому основні геополітичні причини, через які полярні простори набувають глобального економічного, політичного та екологічного значення, знаходяться за межами самих полярних регіонів. Суть глобальних змін, що замикаються в першу чергу на Арктичний регіон, та їх можливі наслідки на сьогодні інтенсивно вивчаються [1,61].

В першу чергу загострюється проблема неконтрольованого утворення зон, так званої «мляво протікаючої» деградації природного середовища, що концентруються в районах розміщення промислових підприємств, військових угрупувань, транспортних сухопутних та морських маршрутів та вузлів, потужних трубопроводів. В цих зонах не враховується ємкість занятого антропогенними інфраструктурами простору і характерна допустима межа антропогенних навантажень в процесі природокористування. Вирішення екологічних проблем, пов’язаних із деградацією оточуючого середовища потребує політичних, економічних і соціальних заходів, що в свою чергу можуть викликати відповідні наслідки [2,62-63].

Широкомасштабні міжнародні дослідження Антарктичного регіону були вперше розгорнуті під час Міжнародного геофізичного року у 1957-1958 рр. [3,23]. Налагоджена міжнародна співпраця сприяла підготовці ґрунту для розробки і укладення договору, що нині регулює міжнародно-правовий режим даного регіону. Активна співпраця в рамках такого стверджує фундаментальне значення науки як рушійного елементу досягнених міжнародних домовленостей здійснених на основі міжнародних наукових досліджень та співпраці.

Проте, не дивлячись на значні позитивні досягнення і напрацювання, в проблемах врегулювання правового статусу Антарктики, на сьогоднішній день не просто вирішувати важливі питання матеріальної відповідальності за забруднення антарктичного довкілля, обміну інформацією щодо здійснюваної науково-дослідної діяльності, біологічної розвідки, картографування місцевості, розвитку національних антарктичних програм, напрацювань в напрямку законодавчого врегулювання на національному рівні, розвитку туристичної діяльності. Необхідність врегулювання цих питань закріплена у відповідних міжнародних актах Консультативних Нарад Договору про Антарктику (КНДА), починаючи з 1961 року [4,ст.3] і закінчуючи Рішенням №1 XXVIII КНДА 2005 року[5,1-2]. Доводиться констатувати, що за відсутності суттєвих змін та нововведень до процедури розробки і ратифікації міжнародних актів у Системі Антарктичного Договору, ситуація із забрудненням тільки погіршуватиметься, а відшкодування і відновлення глобального екобалансу так і залишатимуться перспективами, планами, не ратифікованими документами. Потрібно переорієнтовувати економічну направленість сучасної глобальної політики на екологічно збалансовану та продуктивну політику антарктичної діяльності.

В геопросторовому відношенні Арктика і Антарктика є останніми резервами вільного простору на планеті. Але географічні відмінності розташування цих двох регіонів задають основи і характер формування та практичного застосування положень та норм міжнародного полярного права. Близькість Арктики до промислово розвинених держав арктична багатопрофільна діяльність яких залучає Арктичний регіон до загальних процесів глобалізаційної інтеграції. Намагання приарктичних держав (Росія, Норвегія, Канада, США, Данія) обмежити і навіть унеможливити вплив світової спільноти на врегулювання статусу Арктики переводить міжнародне арктичне право в нове динамічне русло. Економічна та стратегічна зацікавленість цих країн у подібному розвитку подій чітко простежується через здійснювану ними політику.

Ряд держав відстоюють положення про абсолютний екологічний захист полярних регіонів від освоєння - вони можуть бути корисними людству тільки якщо їх залишити недоторканими для промислової та військової діяльності [6,48]. Таке положення заслуговує уваги, але враховуючи наявні тенденції економічної, технологічної та промислової експансії в Арктиці, її транспортне використання, стрімкий розвиток полярних наук, техніки і особливо полярних технологій для освоєння ресурсів, що втягують полярні регіони в регіональну та глобальну антропогенну сферу екологічного навантаження, ідеї про впровадження концепції екологічної консервації Арктики і Антарктики залишається перспективними планами. Натомість досягнення науки сприяють поступовому усвідомленню необхідності закріплення у полярних просторах усіх досягнутих міжнародних домовленостей та їх подальшого розвитку. Але в Арктиці, на основі сучасних геополітичних тенденцій провідних держав світу, та у відповідності із положеннями міжнародної Конвенції з морського права 1982 року пропонується сформувати новий полярний арктичний регіон як загальнолюдське надбання і спадок [7,ст.136], що тягне за собою складні проблеми вирішення нового правового статусу арктичних територій.

Розвиток нових геополітичних процесів, та створення і реалізація нових національних та міжнародних програм багатосторонньої діяльності держав в полярних регіонах в тому числі і їх наукової діяльності, суть якої витікає з їх офіційної геополітичної стратегії в полярних регіонах, спонукає їх по новому формувати свою наукову полярну політику. Як наслідок необхідно розробити нову стратегічну концепцію міжнародної діяльності України в полярних регіонах планети. Для цього необхідно розвивати адекватну національну законодавчу базу, для оптимального забезпечення регламентації полярних відносин і діяльності. В процесі розробки такої нової концепції можна використовувати досвід держав, які використовували для міжнародно-правового обґрунтування своїх інтересів різні підходи і концепції щодо тлумачення норм і положень міжнародного полярного права, прагнучи ствердити свій суверенітет над відповідними полярними територіями та пов’язаних з ними відповідних геополітичних процесів. Мова, в даному випадку, йде не про полярні територіальні посягання України, а про досвід її державного залучення до вирішення важливих питань, що стосуються не тільки Антарктики а і арктичного регіону і юридичного закріплення за собою права на вплив у прийнятті міжнародних рішень. Така можливість може реалізовуватись тільки шляхом досконалого вивчення норм міжнародного права, національного законодавства країн, що найбільш активно захищають свої інтереси в полярних регіонах, та у використанні ефективних можливих політичних важелів залучення України до такого процесу.

Аналіз всіх можливих та відкритих для підписання міжнародних договорів, що стосуються статусу міжнародної діяльності на арктичних територіях, як двосторонніх так і багатосторонніх, та прийняття зважених рішень відносно перспектив полярної діяльності України, сприятиме конкретизації її офіційної геопросторової визначеності. При цьому, вагомого значення набирає оперативне реагування на запрошення до підписання нових міжнародних договорів і доповнень до вже існуючих договорів, учасником яких Україна вже є. Офіційна, юридично обґрунтована ініціатива повинна проявлятись у всіх аспектах міжнародної полярної діяльності. Така активність повинна бути закріплена чітко визначеною політикою держави і відповідною довгостроковою програмою дій та програмою на найближчі 10-15 років і законодавчими актами які сприятимуть легітимному залученню України до всіх процесів полярних міжнародних відношень і відповідної діяльності та наукових досліджень.

Без використання новітніх технологій наукових досліджень, нових підходів до переосмислення значення полярних регіонів для глобального екологічного збереження планети, продуктивна діяльність та результативність присутності України в Арктиці і Антарктиці є неможливою. Досягнення у будь-якій науковій сфері, що матимуть міжнародний попит і міжнародну зацікавленість до співпраці сприятимуть визнанню суб’єктом права на авторитетну присутність України у полярних регіонах. За відсутності відповідних напрацювань у Арктичному регіоні потрібно застосовувати досвід набутий Україною в Антарктиці і залучатись до важливих напрямів міжнародної наукової діяльності в Арктиці, передусім на архіпелазі Шпіцберген, де є всі необхідні умови для початку дослідження Арктики Україною і для міжнародної співпраці з науковими установами держав, що активно досліджують Арктику, з залученням українських дослідників на архіпелазі Шпіцберген. Таким чином можна вирішити ряд проблем - від розширення просторових рамок для вчених до економії коштів та мінімізації кумулятивного екологічного впливу наукових дослідницьких засобів та обладнання на досліджувану територію. Але для початку такої діяльності і співпраці Україна повинна стати учасником міжнародного Паризького договору 1920 року [8,202-204].

Література:

1. Арктика: интересы России и международные условия их реализации / РАН; Институт мировой экономики и международных отношений /Могилевкин Илья Моисеевич (отв.ред.).– М.: Наука, 2002.
   
2. Doc. UN UNEP/GC. 8/3. 19 February 1980.
   
3. Международное научное сотрудничество в Арктике. Институт археологии РАН; Государственный трест «Арктикуголь» / Е.Н. Бузни (отв.ред.). – М.,2001.
   
4. Договір про Антарктику 1961 року. Закони та підзаконні акти України т.14, Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998.
   
5. Решение 1, 2005 - КСДА XXVIII, Стокгольм.
   
6. Маллвиц Иоахим. Арктика и Антарктика / А.В. Волков (пер. с нем.). – М.: Слово, 1998.
   
7. Doc. UN №31363 United Nations Convention on the Law of the Sea. Vol.1834, I- 31363. 10 December 1982.
   
8. Действующее международное право. Т. 1./ Московский независимый институт международного права. - М.,1996.
   

Дашковська Анна

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПИТАННЯ УЧАСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ В УКРАЇНІ

Правові проблеми, пов’язані з використанням засобів масової інформації, які виникли ще під час виборів Президента України у 2004 році, поставили багато запитань українському законодавцю, які необхідно було розв’язати перш за все шляхом прийняття низки нормативно-правових актів. Внесені зміни та доповнення пройшли певні випробування на виборах народних депутатів у 2006 року, але й досі залишаються не розв’язаними правові проблеми ведення передвиборної агітації з використанням засобів масової інформації, у тому числі реалізації принципу рівних умов при використанні засобів масової інформації, правової захищеності суб’єктів інформаційних відносин під час виборчого процесу. Певної уваги потребує також проблема юридичної відповідальності за порушення порядку ведення передвиборної агітації з використанням засобів масової інформації.

Серед основних засад виборчого процесу, закріплених Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року було встановлено рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб’єктів виборчого процесу брати участь у виборчому процесі, яка забезпечується у тому числі рівним та неупередженим ставленням засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб’єктів виборчого процесу [1]. Крім того, відповідно до п. 4 ст. 13 цього Закону, засоби масової інформації зобов’язані об’єктивно висвітлювати хід підготовки і проведення виборів. Таким чином, інформаційна функція ЗМІ щодо висвітлення різноманітних політичних позицій повинна реалізовуватись у чіткій законній вимозі об’єктивності.

17 листопада 2005 року було прийнято Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу [2]. Відповідно до цього нормативно-правового акту були внесені істотні зміни до Закону Про вибори народних депутатів України, які регулювали в тому числі питання пов’язані з використанням засобів масової інформації під час виборчого процесу.

17 листопада 2005 року була прийнята Постанова Верховної Ради України, згідно з якою, для забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, створення належних умов для творчої діяльності журналістів, забезпечення плюралізму думок у матеріалах друкованих та електронних засобів масової інформації, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у висвітленні кампанії по виборах народних депутатів України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних і міських голів у 2006 році, а також недопущення припинення діяльності засобів масової інформації інакше як за рішенням їх засновника (співзасновників) або суду, було запропоновано Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо припинення перевірок відповідними службами виконавчої влади і державних установ засобів масової інформації з 1 грудня 2005 року на час проведення передвиборної кампанії і рекомендовано Державній податковій адміністрації України відмінити графіки перевірок засобів масової інформації на період передвиборної кампанії [3].

23 січня 2006 року було прийнято Указ Президента України Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року [4]. Згідно з цим Указом, було постановлено Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо недопущення під час підготовки та проведення виборів будь-яких проявів адміністративного тиску, втручання у процес здійснення виборцями вільного волевиявлення, їх підкупу, обману, застосування засобів економічної чи іншої дискримінації щодо засобів масової інформації, їх власників, посадових осіб та творчих працівників, зокрема у сфері доступу до поліграфічних послуг, каналів зв’язку, частот, відповідного обладнання. Також було постановлено вжити заходів щодо створення рівних умов для роботи засобів масової інформації, незалежно від джерел їх фінансування, з висвітлення в установленому порядку процесу підготовки та проведення виборів, поширення повної та об’єктивної інформації про політичні партії, їх виборчі блоки, кандидатів, неупередженого висвітлення їх політичної позиції та діяльності, а також поглядів громадян.

Вимога щодо висвітлення виборчого процесу за принципами об’єктивності, неупередженості та збалансованості має дуже оціночний характер і не має чіткого правового тлумачення. Так, як свідчить практика використання ЗМІ під час виборчого процесу 2006 року, використовувалась система пропорційного розподілу інформаційної маси відповідно до місць політичних партій – суб’єктів виборчого процесу у рейтингах соціального опитування. В той же час право коментувати та давати оцінку фактам, аналізувати ті чи інші події політичного характеру, під час виборчого процесу у тому числі, вільно виражати свої погляди та переконання є невід’ємним конституційним правом кожної людини. Тому виникає питання, на скільки відповідає ця вимога взагалі конституційно-правовим основам. Тому слід пам’ятати ч. 3 ст. 22 Конституції України, яка встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. В той же час необхідно навести ст. 34 Конституції України, де поряд з гарантуванням права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань, встановлено обмеження щодо здійснення цих прав в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Безумовно, автори Закону Про вибори народних депутатів України, а саме п. 12 ст. 68, повинні були мати на увазі, що окрім інформаційної функції, яку виконують ЗМІ, існує не менш важлива функція соціального контролю, реалізацію якої забезпечують саме засоби масової інформації. Ця функція полягає в утриманні діяльності суб’єктів виборчого процесу – політичних партій у відносно об’єктивному інформаційному просторі, який забезпечується саме коментуванням дійсної і фактичної діяльності цих суб’єктів.

Виборчий процес у Україні, особливо стадія передвиборної агітації іноді пов’язаний з чисельними порушенням законодавчих вимог, щодо ведення передвиборної агітації та встановленого загального порядку використання засобів масової інформації. Тому, актуальними залишаються питання забезпечення неухильного дотримання вимог законодавчих актів щодо проведення передвиборної агітації під час виборів, здійснення належного контролю за виконанням суб’єктами і учасниками виборчого процесу вимог законодавчих актів та вживання необхідних заходів щодо виявлених порушень. Практика показала що нові вимоги щодо проведення виборів закріплені в законодавстві виявились більш ефективними та демократичними, але все ще потребують вдосконалення та приведення у відповідність до європейських стандартів.

Література:

1. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 25 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради, - 2004. - N 27-28. Ст.366

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу: Закон України від 17 листопада 2005 року // Відомості Верховної Ради України, - 2005. - N 52. Ст.566.

3. Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2006 року: Постанова Верховної Ради України від 17 листопада 2005 року // Відомості Верховної Ради України, - 2006. - № 1. Ст.24.

4. Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року: Указ Президента України від 23 січня 2006 року // Офіційний вісник України вiд 08.02.2006, - 2006 р. - № 4. - Стор. 40. - Стаття 153.


Денисова Оксана

РОЛЬ ОМБУДСМАНА В ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ ПОПЕРЕДЖЕННЯ КАТУВАНЬ

Неухильне дотримання прав людини, зокрема права на свободу від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання, є ознакою цивілізованої країни. Важливу роль в цьому відіграє інститут Омбудсмана. На думку міжнародної асоціації юристів, термін «омбудсман» (з шведської мови «umbud» – перекладач, представник) необхідно тлумачити як «службу, що передбачена Конституцією чи актами законодавчої влади, очолювана незалежною публічною особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів чи діє за власним розсудом і вповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригуючи дії і подавати доповіді». Тобто це незалежна особа, яку призначено або обрано спеціально для контролю за дотриманням прав та свобод людини адміністративними органами – а у деяких випадках – приватними особами та об’єднаннями. В Україні це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (надалі - Уповноважений).

У відповідності до законодавства України, важливим невід’ємним правом омбудсмана, направленим на забезпечення попередження катувань, є право провадити розслідування, в тому числі за власною ініціативою, і на підставі цього, вносити рекомендації щодо способів відновлення порушених прав і пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної практики органів державної влади [1, 21].

Між тим, для відновлення порушених прав і свобод людини Уповноважений Верховної Ради України з прав людини практично не може здійснювати фактичні дії, а вимушений звертатись з проханнями та клопотаннями до відповідних компетентних органів. Зауважимо, що до компетентних органів може звертатись і пересічний громадянин. Вочевидь, ця норма є концептуальним недоліком Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Для більш активної протидії застосуванню тортур працівниками правоохоронних органів та ігнорування ними прав і свобод людини, на наш погляд, доцільно зміцнити статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а саме, йому можуть бути надані деякі повноваження органу дізнання або слідчого, по аналогії з статусом омбудсмана в Швеції. Що до повноважень омбудсмана в кримінальному судочинстві, то він, на думку О.Тертишника, має виконувати, перш за все, функцію розгляду заяв і скарг громадян та процесуального контролю за діяльністю слідчого і органів дізнання. В процесі виконання цих функцій Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може стикатись з різними фактами. В залежності від обставин йому слід надати право самому або через своїх уповноважених представників виконувати або функцію захисту, або функції представника інтересів потерпілого чи цивільного позивача. В разі ж встановлення ознак зловживань владою чи інших посадових злочинів Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини доцільно буде надати можливість виконувати усі повноваження надзвичайного прокурора та здійснювати самому чи через своїх представників функції слідчого – порушувати і розслідувати кримінальну справу відповідно до чинного законодавства та спрямовувати її для подальшого розгляду органами прокуратури та судової влади [2, 38].

У відповідності до ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (далі - Закон) український омбудсман має широкі повноваження, що мають забезпечити попередження застосування катувань, а саме він має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні; опитувати осіб, які там перебувають та отримувати інформацію щодо умов їх тримання; перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність [3, ст. 13].

Проте, закріплених законодавством повноважень недостатньо без працюючого механізму їх впровадження. Основа і запорука високопродуктивної, ефективної та безперебійної роботи Уповноваженого – наявність механізму реалізації законодавчо закріплених інституцій та гарантій забезпечення діяльності омбудсмана. З нашої точки зору, це означатиме що в структурі Уповноваженого має створюватися відповідний робочий орган (відділ, робоча група, сектор), який братиме на себе такі зобов’язання, а в Секретаріаті Уповноваженого призначатися спеціальний представник, який займатиметься лише цим питанням. Це передбачено статтею 11 Закону: Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, затверджується Уповноваженим [3, ст. 11]. З огляду на персоніфікованість інституції передбачається незалежність Уповноваженого у здійсненні кадрової та організаційної політики. Так, український правозахисник самостійно призначає та звільняє з посад працівників секретаріату, має право в межах виділених йому коштів призначати своїх представників. З цього приводу в Україні протягом останнього часу точаться наукові дискусії. Ніхто не оспорює необхідність запровадження посади представника Уповноваженого, але не існує єдиного погляду на правовий статус і характер цього посадовця: чи це буде представник в окремих адміністративно-територіальних округах (як, наприклад, в Росії або Іспанії), чи з окремих питань в певних галузях права (Швеція). Пропонується навіть поєднати ці два підходи. Ми вважаємо за найбільш раціональне піти другим шляхом і притримуватися шведської моделі, адже саме відповідний інститут даної держави найбільш споріднений з українським. Значно полегшили і зробили б більш ефективною роботу Уповноваженого представники в цивільних, кримінальних, міжнародних справах тощо. Створювати ж окремих посадовців в областях, на наш погляд, немає потреби, позаяк, на відміну від Росії, Україна є унітарною державою, крім того, на місцевому рівні у нас вистачає й інших правозахисних інституцій механізму захисту прав людини (суди, нотаріат, прокуратура, адвокатські об’єднання, відділи соціального захисту населення, відповідні комітети при державних адміністраціях тощо), тому дублювання повноважень було б недоцільним.

Слід також зазначити, що законодавством України передбачено наявність у омбудстмана достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень. Кошторис витрат розробляє сам Уповноважений, а затверджує його Верховна Рада; фінансування ж діяльності провадиться за рахунок державного бюджету, де щорічно передбачається окремим рядком. На практиці впродовж останніх років фінансування цієї сфери було недосконалим та значно заниженим щодо реальних потреб, а малу частку бюджетних коштів, виділених на Уповноваженого, законодавець мотивує тим, що неможливо точно визначити всі майбутні потреби. Цікавою вбачається позиція Фінляндії, де парламент на кожний наступний рік виділяє Омбудсману ту ж суму, яку він реально використав за минулий рік плюс 7% від цієї суми.

З огляду на відсутність в українського омбудсмана імперативно-владних повноважень, одним із головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення та гарантією його незалежності є гласність і поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, насамперед, шляхом оприлюднення щорічних та позачергових доповідей у Верховній Раді. Вільний доступ до засобів масової інформації, звичайно ж, підсилює його роль і значення, але пересічні громадяни не мають змоги вільно знайомитися з повсякденною роботою Уповноваженого. Вважаю за необхідне звернути особливу увагу на афішування діяльності, можливо, слід заснувати спеціальне щомісячне друковане видання, і якщо навіть і не безпосередньо у галузі механізму попередження катувань, то хоча б в сфері захисту прав і свобод людини і громадянина в цілому (в Іспанії, наприклад, залежно від накопиченої інформації видається бюлетень, в якому висвітлюється діяльність омбудсмана, а найбільш резонансні справи та питання виносяться на обговорення громадськості).

Підсумовуючи викладене, доцільно зазначити, що відсутність достатнього досвіду, недосконале законодавство, прогалини в праві, суперечності різних за юридичною силою нормативно-правових актів, неврегульованість важливих теоретико-практичних питань дають підстави говорити про недосконалість цього правового інституту в механізмі захисту прав людини в цілому та в формуванні національного механізму попередження катувань, зокрема, а також наводять на роздуми про необхідність реформування інституту українського омбудсмана та вдосконалення норм чинного законодавства.