«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Київ, 2000. – С. 20-32.
- Тертишник О. Проблеми удосконалення статусу та діяльності омбудсмана щодо забезпечення захисту прав і свобод людини // Юридичний журнал. – 2004. - №11- С.37-38
- Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.
Дердюк Богдан
ПрОЦЕСУАЛЬНЕ Значення висновку судово-психіатричної експертизи ДЛЯ СУДОВОго провадження у справах неосудних та обмежено осудних осіб
Примусові заходи медичного характеру судами мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про неосудність особи і потреби її в цих заходах. В свою чергу суди повинні більш вимогливо ставитись до висновку судово-психіатричних експертів, з тим щоб він був науково обґрунтованим, конкретним, повним і мотивованим [4, 146]. Експерти повинні дати відповідь на питання про ступінь і характер психічного захворювання особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння і на період розслідування справи [2, 931]. Отримавши висновок експертів-психіатрів, слідчий повинен ретельно ознайомитись з ним та дати йому відповідну оцінку.
Подальша спрямованість і хід розслідування багато в чому залежить від рішення, прийнятого слідчим після оцінки висновку експертів. Якщо слідчий на основі всіх матеріалів справи і висновків експертів-психіатрів визнає, що обвинувачений у момент вчинення злочину був здоровий і його потрібно визнати осудним, то розслідування у справі продовжується і закінчується в загальному порядку складанням обвинувального висновку [3, 635].
Участь особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності чи обмеженої осудності, у провадженні слідчих дій вирішується слідчим на підставі судово-медичного освідування або висновку судово-психіатричної експертизи про можливість особи правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати щодо них показання [4, 502].
Висновок судово-психіатричної експертизи, з одного боку, є медичним документом, який повинен відображати психічний стан особи та процес експертного дослідження на підставі клініко-психопатологічного та експертного методів, а з другого − є джерелом доказів у суді і підлягає оцінці судом [5, 105].
Підставою для застосування судом примусового лікування, передбаченого ст. 96 Кримінального кодексу України, є сукупність юридичного і медичного критеріїв − встановлення у діянні обвинуваченого складу злочину та наявність у нього хвороби, що становить небезпеку для оточуючих осіб, а умовою – висновок судово-медичної експертизи про наявність у суб’єкта злочину такої хвороби [2, 938].
Висновок судово-психіатричної експертизи оформляється письмово, він є процесуальним документом і джерелом судових доказів. Висновок оцінюється слідством і судом разом з іншими доказами. В ньому містяться факти, що мають значення для правильного вирішення справи і здобуті експертом за допомогою спеціальних знань на підставі дослідження наданих йому матеріалів [6, 25].
Кримінально-процесуальним кодексом України встановлено, що акт судової експертизи є джерелом доказів, а експертні висновки – сутність доказу, то логічно стверджувати, що процес експертизи і складання висновку судово-психіатричної експертизи − це процес доказування [7, 37].
Основним завданням судово-психіатричної експертизи є визначення психічного стану і надання висновку про осудність підозрюваних, обвинувачених, чи підсудних, стосовно яких в органів попереднього слідства і суду виник сумнів щодо їх психічного стану, а також з’ясування необхідності застосування медичних заходів стосовно осіб, визнаних неосудними [2, 930].
Аналізуючи момент (період) скоєння дій, в яких обвинувачується підекспертний, експерт, як правило, має справу з версією слідства стосовно причетності підекспертного до цих дій. Ця версія повинна ще пройти перевірку у суді, де вона може не знайти свого підтвердження, або зазнати певних змін. У зв’язку з цим експерту слід уникати формулювань і стверджень від свого імені про скоєння підекспертним діяння, що йому інкримінується. Інакше подібні ствердження повинні бути сприйняті як перевищення експертом своєї компетенції, або як спроба вплинути на рішення суду, або, щонайгірше, як додатковий доказ вини підекспертного.
Висновки експерта повинні базуватися виключно на результатах дослідження експертизи і мати відповідне обґрунтування. Цим досягається мета судово-психіатричного дослідження: встановлення характеристик медичного і психологічного критеріїв осудності чи неосудності на той час, який становить інтерес для слідства і суду, і їх відношення до певного часу, коли відбувалися події, що мають юридичне значення [6, 25].
Слід зазначити, що висновки експерта, як і будь-яке інше джерело доказів, не мають заздалегідь встановленої сили і підлягають оцінці слідством і судом на підставі всебічного, повного, і об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. У зв’язку з цим за формою висновок судово-психіатричної експертизи повинен відповідати вимогам процесуального законодавства, а за змістом бути ясним, повним і зрозумілим як психіатрам, так і особам, що не є фахівцями у галузі психіатрії.
Проведений аналіз законодавства, наукової літератури і експертної практики дає змогу визначити значення висновку судово-психіатричної експертизи при провадженні у справах неосудних та обмежено осудних осіб. Примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватися до особи лише за наявності у справі обґрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи, який є джерелом доказів у суді і підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами. На підставі висновку судово-психіатричної експертизи слідчим вирішується можливість участі особи у провадженні слідчих дій. Саме у висновку судово-психіатричної експертизи містяться медичний і психологічний критерій осудності чи неосудності особи на час вчинення злочину чи розгляду справи в суді, який становить інтерес для слідства і суду, що дає змогу запобігти помилкам, усунути протиріччя в умовах дефіциту об’єктивної інформації та встановити об’єктивну істину.
Література:
1. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру», від 19 березня 1982 р. №2, Бюлетень законодавства і юридичної практики України №1, К.: Юрінком, 1995. – 218 с.
2.Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юридична книга, 2008. – 991 с.
3. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 827 с.
4. Король В.В. Кримінальний процес України. – Івано-Франківськ.: 2007. – 595 с.
5. Ілейко В.Р., Первомайський В.Б. Обґрунтування експертних висновків в акті судово-психіатричної експертизи., Український медичний часопис. – 2003. – № 4. – 108 с.
6. Первомайський В.Б., Ілейко В.Р., Цубера А.І., Кригіна Л.О., Шурдук В.І. Складання акту судово-психіатричної експертизи: Методичні рекомендації. – Київ, 1995. – 25 с.
7. Первомайский В.Б., Илейко В.Р. Доказательство судебно-психиатрических выводов (первое сообщение). Архів психіатрії, – 2005. – Т. 11, № 2. – 40 с.
Джолос Сергій
ПРИРОДА ЛЮДИНИ ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗА ВЧЕННЯМИ КЛАСИКІВ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ
Актуальність даного дослідження обумовлена тим фактом, що пізнання політико-правового буття видається немислимим без врахування єства людини – головної фігури на шаховій дошці, що зветься життям.
Варто згадати слова відомого античного філософа – Протагора Абдерського (бл. 486-410 рр. до Р.Х.) – «Людина – міра всіх речей» [1, 693]. Тому, практично все суще, навіть фундаментальні категорії добра і зла, набуває сутнісного забарвлення завдяки оцінці крізь призму людської душі. Таким чином, при пізнанні сутності соціально-правових явищ завжди варто відштовхуватися, в першу чергу, від природи людини. Тож, в цій статті ми плануємо окреслити останню, її вплив на суспільно-політичне буття, його належні загальні риси тощо.
Слід сказати, що християнська парадигма досить обґрунтовано оцінює людську природу як негативну. Так, відома історія гріхопадіння, пов’язаного з посяганням Єви та Адама на Едемський Плід, свідчить про той факт, що за умови набуття свобідної волі людина далеко не завжди схильна обирати шлях належної поведінки, і навіть вдається до акцій, спрямованих проти свого благодійника.
Якщо ж вникнути у біблейський міф, можна сказати, що перші люди замахнулися ні на що інше, як на владу Творця, адже змій спокушав їх перспективою стати «немов Боги, знаючи добро й зло» [2, 11], а наслідком спроби залучення людей до влади стала втрата ними Раю – ідеальної держави.
Слід відзначити, що чимало прихильників секулярного світогляду також досить критично сприймають природу людини. Так видатний італійський мислитель Епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469-1527) вельми резонно стверджував, що люди рідко роблять що-небудь добре, якщо їх до того не змушують обставини. Резюмуючи такі риси людського характеру як ненависть, злість, егоїзм, жадоба до влади і т.ін., він вважав природу людини «підлою» [3].
Схожих думок додержувався і визначний англійський мислитель Т. Гоббс (1588-1679), який вважав людину надто пристрасною й егоїстичною істотою, якій притаманні страх, жадібність, бажання безмежної влади, бажання шкодити іншим людям, що за додержавного («природного») стану, коли панують абсолютні свобода і рівність, спричиняє «війну всіх проти всіх» [4]. Однак, на думку Т. Гоббса, природа передбачила «можливість виходу з цього» стану, яка полягає частково у «пристрастях» людини («страх смерті»), частково в її «розумі», який диктує «придатні статті миру», якими є «закони природи». Останні (трактовані як «припис», «загальне правило», «закон Розуму») відрізняються від природного права (свобода, яку має людина у використанні своїх можливостей відповідно до власних бажань задля збереження своєї природи) приблизно так, як зобов’язання від свободи. Мислитель виводить три основні природні закони: по-перше, кожна людина зобов’язана прагнути миру і дотримуватися його; по-друге, для досягнення миру люди мають зректися права «всіх на все», що є взаємним переданням права, що «люди називають угодою»; по-третє, «люди зобов’язані виконувати договори, які вони уклали», що є «дотриманням довіри» і необхідною засадою досягнення миру. Для цього необхідним є існування примусової сили, якою є держава [5, 176-181].
Відповідно, держава виникає в результаті необхідності здолання негативних проявів людської природи за допомогою політичної влади. Разом із тим, як історичний досвід, так і події сьогодення свідчать, що остання може бути більш-менш ефективною лише за умови притаманності їй політичної волі і мудрості, якими, в принципі, не наділений народ як такий.
Останнє судження підтверджує та проста істина, що за додержавного стану абсолютних свободи і рівності народ не виявися спроможним самостійно організувати власне життя, для чого, власне, і знадобилася влада, яка була би здатна провадити належну регулятивну й охоронну діяльність.
Слід згадати слова знаного китайського мудреця – Конфуція (бл. 551-479 рр. до Р.Х.): «Мораль шляхетного мужа подібна вітру, мораль низької людини подібна траві. Трава нахиляється туди, куди дме вітер» [6, 23].
Інакше кажучи, еліті належить надзвичайно важлива роль у житті суспільства, адже саме їй належать такі функції, як здійснення влади, підтримання традиційних цінностей, забезпечення наступності влади і цінностей, формування і демонстрація певних еталонів поведінки в суспільстві і т.п. [1, 996].
Відповідно, для забезпечення загального благоденства в суспільно-політичному житті необхідною є гегемонія аристократії, яка, за висловом М. Бердяєва (1874-1948) є «владою кращих і шляхетніших, сильніших за обдаруваннями, вона є не право, а обов’язок, не претензії, а служіння» [7, 28-29]. Щоправда, гідна аристократія («влада найкращих») – це радше ідеал, тоді як дійсна політична еліта далеко не завжди відповідає йому.
В цьому контексті цікавість викликає постать герцога Франсуа VI де Ларошфуко, принца де Марсійак (1613-1680), який надзвичайно песимістично оцінював людську сутність в цілому і знаті зокрема. Герцог стверджував, що навіть «наші чесноти – це найчастіше вміло переряджені пороки». А в основі всіх людських вчинків він бачив самолюбство, марнославство й егоїзм [8].
Проте, хоча барон Ш.Л. де Монтеск’є (1689-1755) і вважає, що честолюбство з філософської точки зору є хибним почуттям честі, тим не менше, він наголошує, що воно є вельми корисним, бо спонукає людей вершити величні діяння [9].
Загалом же, слід відзначити, що сама по собі, не скута сильною волею державця, аристократія, схильна до численних заколотів і неприпустимих вольностей, що переконливо підтверджує досвід Речі Посполитої і міст-держав Італії доби Середньовіччя і Нового часу, що, в решті решт, у поєднанні з елементами демократії, призвело до занепаду цих державних утворень.
І тут слід навести думку англійського журналіста Р. Стиля (1672-1729 рр.): «Добре відомо, що монархія, коли її підкупають, вироджується в тиранію, аристократія – в олігархію, а демократія схильна до заворушень і безпорядків. І тому, аби усунути небезпеку, до якої може призвести кожна з них окремо, винайшли змішану форму правління, що означає правління короля, лордів, громад» [10, 114].
Відповідно, враховуючи особливості людської природи, слід сказати, що оптимальною формою політико-правової організації суспільства слід вважати державу зі змішаним правлінням, прикладами котрого можна назвати Римську державу доби республіки (ідеал Н. Макіавеллі), Лакедемон часів Лікурга, Карфаген до Пунічних війн (за поглядами Полібія [6, 52]), численні конституційні монархії наступних епох. При цьому, негативні прояви єства людини не ведуть до фатальних наслідків, бо мають місце обмеження надмірної свободи і рівності народу, аристократія не здатна до заколотів, а влада не узурпована державцем.
Іншою фундаментальною категорією, що потребує погляду крізь призму людської природи, є право. На нашу думку, воно ніяк не може розцінюватися, як дещо близьке до свободи чи рівності, оскільки тоді, з врахуванням негідної людської природи, воно стало би основою безчестя, сваволі й хаосу.
Виходячи з судження, що саме держава створюється задля врегулювання суспільних суперечностей, спричинених негідною людською природою, право слід розуміти як плід держави, за допомогою якого вона має провадити свою діяльність, спрямовану на досягнення суспільної гармонії і загального благоденства. Це означає, що якраз право і має обмежити надмірні свободу і рівність на засадах справедливості, забезпечити доступ до влади виключно гідних людей, спроможних належно втілити завдання і функції держави, чим і гарантуватимуться справедливі інтереси суспільства і кожної окремої особи.
Тож, якщо право і співвідноситься зі свободою, то такий зв’язок, радше за все, має відповідати тезі відомого німецького мислителя Х. Вольфа (1679-1754), де стверджується, що право являє собою своєрідну міру свободи, необхідну для виконання обов’язків [11, 362-363]. Слід сказати, що викладене вище судження якнайкраще відбиває саму ідею державного буття, коли наявність взаємних обов’язків в усіх членів суспільства (зречення права «всіх на все», «угода» – за термінологією Т. Гоббса) забезпечує реалізацію їхніх прав.
Однак, слід уточнити, що задля існування належного права потрібні три речі: по-перше, його природність, тобто відповідність суті речей, явищ, Природі як такій; по-друге, гідний законодавець, який би своїми честю і мудрістю стояв вище решти суспільства, і завдяки авторитету результати його правотворчості були би загальнообов’язковими з моральної точки зору; по-третє, наявність у законодавця достатньої влади задля примусового забезпечення втілення своєї волі.
Таким чином, в результаті проведеного дослідження нами було зроблено такі висновки: а) людська природа носить негативний характер; б) це спричиняє необхідність появи надлюдської сили, спроможної обмежити надмірні рівність і свободу, скорегувати буття суспільства у бік належного; в) цією силою є держава, правління в якій повинно бути «змішаним», тобто включати елементи монархії, аристократії, демократії, аби унеможливити настання тиранії, олігархії чи охлократії; г) в суспільстві гегемонія має належати аристократії, тобто найкращим, які виділяються з натовпу честю, мудрістю і волею; ґ) право є мірою свободи, що необхідна для виконання обов’язків, чим забезпечується втілення справедливих прав усіх членів суспільства; д) право має відповідати Природі, створюватися найбільш гідними особами, що мають достатню владу тощо.
Література:
1. Философский словарь / [Авторы-составители: И.В. Андрущенко, О.А. Вусатюк, С.В. Линецкий, А.В. Шуба]. – К.: А.С.К., 2006. – 1056 с.
2. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. – Київ-Мінськ: Українське Біблійне Товариство, 2003. – 1168 с.
3. Макиавелли Н. Государь. / Пер. с итальянского. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2007. – 976 с.
4. Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – М., 1989-1991.
5. Головатий С. Верховенство права: Монографія: У 3-х кн. – К.: Фенікс, 2006. – LXIV; 1747 c. – Книга 1. Верховенство права: від ідеї – до доктрини. – xxxiii-xlii; c. 61-624.
6. Крестовская Н.Н. История учений о государстве и праве: курс лекций / Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. – Харьков: Одиссей, 2007. – 376 с.
7. Кухта Б. Аристократія / Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни [за ред. Б. Кухти]. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
8. Франсуа VI де Ларошфуко [електронний ресурс]. – dia.org/wiki/Ларошфуко
9. Montesquieu Ch.L. De l’esprit des lois. – Paris, 1936.
10. Steele R. The Englishman. – London, 1955. – Р. 114.
11. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2006. – 944 с.
Дмитрук Михайло
Проблеми визначення поняття правової та кримінально-правової доктрини України
У випадках дослідження певного об’єкту або предмету (наприклад, проступку в кримінальному праві) правниками, які не позначені спеціальним легальним терміном, не включені в курси навчальних дисциплін юриспруденції, об’єкт або предмет дослідження розглядаються в сфері знань, яку іменують доктриною. Поняття правової доктрини займає центральне місце в юриспруденції, але комплексного осмислення методологічного, теоретичного та законодавчого розуміння цього поняття, тим більше в кримінальному праві України відсутнє, що обумовлює актуальність обраної теми.
Поняття правової доктрини досліджувалось в теорії права такими вченими як В.С.Нерсесянцев [1, 532], С.С.Алексєєв [2, 336] та іншими, в історії політичних та правових вчень Г.Ф.Шершеневич, Н.М.Коркунов [3, 235] та іншими, на проблеми становлення кримінально-правової доктрини акцентував увагу О.М.Костенко [4,43-48] та інші.
В теорії права доктрина розглядається як сукупність юридично-наукових трактовок та суджень про позитивне право, що становлять основи догми права [1, 384]. З іншого аспекту правову доктрину розуміють як джерело права та ототожнюють із наукою [2, 189]. Доктрина права розробляє та обґрунтовує певні юридично-пізнавальні форми (принципи, поняття, терміни, конструкції, способи, засоби, прийоми і т. і.), трактовки позитивного права (його джерела, систему та структуру, дії та застосування, порушення та відновлення і т. і.). За допомогою цих форм доктрина права логічно упорядковує позитивне право у цілісну та внутрішньо-узгоджену систему, створює його юридично-логічну модель дії, фактичного встановлення. У зв’язку із цим, доктрина має прескриптивний (предписувальний) характер, а не дескриптивний (описовий) [1, 383].
В Сучасному тлумачному словнику (doctrina з лат. «вчення») розуміється як вчення, наукова або філософська теорія, система, керуючий та політичний принцип [5, 1361]. Поняття «військова доктрина» розкривається як система поглядів та положень, що встановлюють напрямок військового будівництва, готування країни та збройних сил до можливої війни, способів її ведення, розробляється політичним керівництвом [5, 836]. В Тлумачному словнику російської мови С.І.Ожегова доктрина розуміється як систематизоване політичне, ідеологічне або філософське вчення, концепція, сукупність принципів [6, 182].
Тобто в тлумачних та філософських словниках під доктриною розуміється вчення, теорія, концепція, система принципів, положень, що визначають напрямки розвитку певного явища, але, нажаль, не включаються елементи, що забезпечували б установлення та реалізацію цих концепцій, вчень, теорій.
В окремих нормативно-правових актах доктрина визначається по-різному, наприклад, «національна доктрина розвитку освіти» визначається як система концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI ст. [7, 860]. «Воєнна доктрина України» визначається як сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави [8, 2005]. «Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту» розглядається як система концептуальних ідей і поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні на період до 2016 року з урахуванням стратегії розвитку держави та світового досвіду [9, 2584]. У вказаних визначеннях помилковим є використання в назві слова «розвиток», оскільки сама доктрина має прескрептивний характер, що призводить до тавтології. Не акцентуючи увагу на недоліках вказаних визначень доктрини, зауважимо, що зміст деяких нормативних актів, розкриваючи поняття доктрини, включає в зміст досліджуваного поняття мету, завдання тощо, а змістовний елемент «Очікувані результати» присутній у змісті більшості нормативних актів, хоча у саме поняття доктрини у вказаних нормативних актах зазначені елементи відсутні. Ці елементи також, на нашу думку, необхідно включати в поняття правової доктрини.
Сукупність термінів та понять, що використовуються для розуміння позитивного права іменують доктринальною мовою права, а подібне тлумачення іменують доктринальним тлумаченням (поряд із компетентним, офіційним, побутовим) [2, 258]. Будь-яка правова доктрина (позитивістська або ле-гістська) [1, 386] виражає певне праворозуміння, але чи дійсно це праворозуміння як ми вже з’ясували ґрунтується лише на певній термінології? Так Г. Гуго, розглядав «юридичну догматику» (в це поняття він включав доктрину та догму) як одну із складових юриспруденції (поряд із філософією позитивного права та історією права) [1, 386]. Вказані погляди Г.Гуго в певній модифікації були покладені в сучасне уявлення про трьохчленну структуру політико-правової доктрини із таких частин: логіко-теоретичної (релігійна для Давньої Греції, Риму; філософська, соціологічно-політологічна для сучасних часів раціоналізму); змістовно-категоріальної (поняття, принципи, інститути тощо); програмної (мета, завдання, концепція розвитку тощо) [1, 386].
Отже, правову доктрину, на нашу думку, необхідно визначати як вчення, концепція, ідея, що ґрунтується на системі принципів, які визначають мету розвитку певного явища, завдання, стратегії, способи досягнення мети та завдань, а також очікувані результати впровадження правової доктрини. Певним кроком щодо формування кримінально-правової доктрини було затвердження Концепції реформування кримінальної юстиції [10, 386], але як і раніше залишаються невизначеними способи досягнення мети зазначеної у Концепції та очікуванні результати.
В сучасних умовах розвиток правової доктрини пов’язаний із закріпленням природних (природжених та невідчужуваних) прав та свобод людини. Проблема полягає не у законодавчому закріпленні цих прав, а в необхідності приведення законодавства у відповідність природнім правам та свободам [1, 386]. Подальший розвиток кримінально-правова доктрина, на нашу думку, необхідно пов’язувати з впровадженням принципу соціального натуралізму [4, 44], та проступку в кримінальне законодавство.
Література:
1. Нерсесянц В.С.общая теория права и государства – М.: ИНФРА. – 1999. – 433с.
2. Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: НОРМА. – 1999. – 398с.
3. История политических и правовых учений: Курс лекций. – М. Изд-во. МГЭПИ. – 2003. – 235 с.
4. Костенко О. Кримінальний кодекс і доктрина //Право України. – 2004. – № 7. – С.43-47.
5. Современный толковый словарь. – М.: – Изд.Большая Советская Энциклопедия. OCR Палек. – 1997. – 1896 с.
6. Ожегов С.И. Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка: 80 00 слов и фразеологических выражений Российская академия наук. Институт русского языка им. В.В. Виноградова. – 4-е изд., дополненное. – М.: – ИТИ Технологии. – 2003. – 598 с.
7. Про Національну доктрину розвитку освіти: Указ Президента України від 17.04.2002, № 347/2002// Офіційний вісник України. – 2002. – N 16. – Ст. 860.
8. Про Воєнну доктрину України: Указ Президента України, від 15.06.2004, № 648/2004//Офіційний вісник України. – 2004. – N 30. – Ст. 2005.
9. Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту: Указ Президента України, від 28.09.2004, № 1148/2004// Офіційний вісник України. – 2004. – N 39. – Ст. 2584.
10. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів: Указ Президента України від 8.04.2008 року №311/2008// Офіційний вісник України. – 2008. – № 27 – Ст. 486.
Докука Тетяна
РЕФОРМУВАННЯ НОТАРІАТУ ШЛЯХОМ ЗАПРОВАДЖЕННЯ АНОНІМНОГО ТЕСТУВАННЯ
Однією з найважливіших умов інтеграції України до світового співтовариства є приведення її законодавства до рівня світових стандартів. Ця умова поширюється і на форми та правові засади функціонування ряду державних інституцій.
Серед таких інституцій важливе місце займає нотаріат, що нині з маловажливої інституції, якою він був за часів існування радянської соціально-економічної та правової системи, перетворився на впливовий інститут держави.
З метою поступового реформуваня нотаріату в Україні запроваджується нова форма іспитів для претендентів на посаду нотаріуса. Як повідомив Міністр юстиції Микола Оніщук, кваліфікаційні іспити проводитимуться за допомогою системи анонімних тестів, яка розроблена згідно стандартів, що запроваджені в європейських країнах, та практично унеможливлює корупційний та протекціоністський вплив на членів кваліфікаційних комісій.
Міністр юстиції наголосив, що анонімна система складання кваліфікаційного іспиту має забезпечити об’єктивність, неупередженість членів кваліфікаційної комісії при оцінюванні відповідей осіб, які складають кваліфікаційний іспит, та запобігати суб’єктивному підходу та корупційним ризикам.
За словами Міністра, тести, письмові задачі та завдання, що входять до білетів, розроблятимуться Департаментом нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України окремо до кожного кваліфікаційного іспиту. Білети для іспитів кодуються, заклеюються у конверт та скріплюються печаткою.
Після оцінювання відповідей членами кваліфікаційної комісії нотаріату, білети розкодовуються членом кваліфікаційної комісії – представником Мін’юсту, після чого ідентифікуються особи, які складали іспит, та оголошуються результати оцінювання відповідей.
Міністр юстиції запросив представників засобів масової інформації та громадських організацій ознайомитися з проведенням кваліфікаційних іспитів за новою системою.
Зокрема, Головному управлінню юстиції у м. Києві дане доручення забезпечити доступ на іспити представників ЗМІ та громадськості.
Міністерство юстиції запроваджує систему, яка б дозволила реально забезпечити конкурсну, професійну систему оцінки знань тих кандидатів на посаду нотаріуса, які пройшли стажування.
Ця ідея реалізована в Наказі Міністерства юстиції від 10 липня 2008 року №1168/5 «Порядок проведення кваліфікаційного іспиту для осіб, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою».
Раніше кандидат на посаду нотаріуса при здачі іспитів безпосередньо вступав в контакт із екзаменаційною комісією внаслідок чого почали утворюватися негативні корупційні явища.
Кандидат на посаду нотаріуса отримує 50 формалізованих текстових питань, а також одне практичне завдання та одну задачу.Але особливість заключається у тому, що задача та завдання, як і питання сформульовані таким чином, щоб виключити двозначні відповіді, а відповісти «так чи ні», «вкажіть на помилку», «виберіть правильну відповідь».
Таким чином, оцінка результатів екзамну виключає суб’єктивізм. Відповідно за резільтатами такого тестування кандидат повинен набрати певну суму балів вірних відповідей.
Перевіряють кількість правильних відповідей члени комісії,які створюються головним управлінням юстиції. Їх головним завданям є технічно перевірити та підрахувати кількість правильних відповідей і це у той час, коли вони ще не знают, хто саме писав ці відповіді, в зв’язку із тим, що кожна анкета анонімна.(на момент перевірки автор невідомий).
Після підрахування правильних відповідей проводиться персоніфікація анкет та виявляються кандидати, які набрали необхідну кількість балів.
Дане тестування вже було проведено у Криму – у результаті 6 кандидатів із 30 отримали доступ до професії.Все це сприяє підвищенню рівня професйної підготовки.
До цього часу упорядкування доступу до нотаріальної діяльності мало свій розвиток дещо у іншому напрямку. Раніше мова йшла про запровадження квот – механічне обмеження кількості нотаріусов, які мали змогу практикувати в тому чи іншому нотаріальному окрузі.
Кількість квот запроваджувалася наказом міністра. Цілком зрозуміло, що в даному випадку міністр знаходиться під тиском зацікавлених осіб із усіх ешелонів влади, які хотіли б, щоб у тому чи іншому регіоні було збільшено кількість квот.
Потім квотні обмеження були відмінені і зараз реалізується другий етап – фільтри у доступі до професії нотаріуса.
З однієї сторони, це підвищення вимог до самих нотаріальних контор, де працюють нотаріуси. А з іншої сторони, відбудеться підвищення вимог до кваліфікації нотаріусів.
Згідно статистичних даних, на сьогоднішній день Україна досягла середньостатистичного європейського рівня забезпечення нотаріусами – з точки зору кількості населення, яке припадає на одного нотаріуса.
Наприклад, для Франції цей показник складає 8082 нотаріуса (населення майже 62 млн.), для Німеччини – 10589 (населення більш ніж 82 млн.), для Італії – 4800 (населення 60 млн.) У нашій країні кількість нотаріусів складає 5330 (населення близько 46 – 47 млн.).
Слід відмітити, що український нотаріат – ще не став римським – він не виконує функцію консультування. І кількість нотаріальних дій по видачі суттєво відходить від показників у західних країнах. Але не зважаючи на це, нестачі нотаріусів не спостерігається.
Виключення становлять лише сільська місцевість, де дохідна частина та престиж роботи нотаріуса ще суттєво вирізняються від міста.
Найближчим часом планується проведення тестуваня у всіх областях України. Згідно із графіком 8 вересня – Житомирська область, 9 вересня – Львівська область, 11 вересня – Полтавська область, 16 вересня – Закарпатська область і т. д.
Екзамени проходять цілком відкрито – представники ЗМІ можуть прийти та подивитися,як все відбувається.Отже, на сьогоднішній день головним критерієть нотріуса виступає – професіоналізм.
Найближчим часом аналогічна система буде запропанована для введення її у дію і у судовій гільці влади.
Усі вищевикладені обставини переконливо свідчать про запровадження основних завдань держави – ведення єдиного нотаріату, який би поступово передбачав демонтаж системи державного нотаріату, з тим, щоб ця послуга забезпечувалась незалежними нотаріусами, при збереженні певних гарантій їх діяльності із боку держави.
Діяльність нотаріату відчутно впливає на різні аспекти суспільного життя країни. Від якості його роботи залежать нормальне функціонування цивільного обороту країни, ефективність охорони й захисту майнових прав та законних інтересів громадян і організацій.
Формування ринкової економіки, основу якої складає приватна власність, потребує посилення правового регулювання господарських відносин, а значить, і підвищення ролі нотаріату як регулятора цих відносин. Це, в свою чергу, визначає і завдання нотаріальних органів на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства.
Завданням нотаріату є забезпечення захисту та охорони власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, сприяння у зміцненні законності та правопорядку, попередження правопорушень.
Нотаріус – це не просто професія, а стиль життя людини, причетної до цієї системи. Сприяти заходам підвищення юридичної грамотності населення з питань діяльності нотаріату та надання інформації відносно способів урегулювання правовідносин, що є предметом нотаріального провадження, - це обов’язок нотаріуса перед суспільством.
Обов’язки перед клієнтом - найсуттєвіші обов’язки нотаріуса. Нотаріус у більшості випадків спілкується з громадянами тоді, коли останні вирішують свої питання майнового характеру, як-то: укладають угоди щодо розпорядження майном, оформляють спадкові права тощо. І завданням нотаріуса є допомогти громадянинові, відповідно до чинного законодавства та дійсних намірів, вчинити на його прохання ту чи іншу нотаріальну дію.
Аналізуючи діяльність органів нотаріату в Україні, можна сказати, що обов’язки перед особами, які звертаються для вчинення нотаріальних дій, є найбільш урегульованими в нормативних актах.
Той шлях, яким іде нотаріат України у своєму розвитку, є нелегким. Але до нас цим самим шляхом ішли нотаріати різних країн. І їхній досвід у побудові нотаріальної системи треба прийняти до уваги.
Усе те, що служить становленню нотаріату України як органу незалежного, об’єктивного, де працюють і мають працювати люди високої професійної та людської гідності, нам треба сприймати, берегти й застосовувати.
Отже, реформування нотаріату шляхом запровадження анонімного тестування - це перший крок на шляху підвищення професіоналізму та престижу професії нотаріуса в Україні.
Донін Сергій
РЕФОРМУВАННЯ ПРОЦЕДУР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУДНОПЛАВСТВА ІНСПЕКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ПОРТОВОГО НАГЛЯДУ МОРСЬКОГО ТОРГІВЕЛЬНОГО ПОРТУ УКРАЇНИ (ІДПН МТПУ)
Актуальність теми. Як зазначає Соколов В.Т., навігаційні аварійні пригоди, які трапляються на водних шляхах, не набувають широкої міжнародного розголосу тільки тому, що ми по – перше, не маємо крупнотонажного флоту, а катастрофа «якої не будь» баржі або малотоннажного вантажного судна не викликає суспільного резонансу; по – друге, судопротоки у наших водах на сьогодні, досить незначні [8, 15]. Однак «потенційні можливості» крупних за обсягом катастроф у нас є в наявності. Основні передумови к цьому – цілеспрямовані намагання «під напругою економічного пресингу» заштовхувати крупнотонажні судна до стіснені акваторії портів України, яки не пристосовані до їх безпечного маневрування; наявність в морському регіоні портів, із досить обмеженою у експлуатаційному відношенні зовнішнім рейдом, де приймаються судна – хімвози та нафтові танкери водомісткістю більше 100000 тон. [8, 15].
Стан дослідження теми. В теорії морського права, цю проблему розглядали та вирішували такі науковці як: Соколов В.Т., Шарапов В.В., Шемякін А.М., Попов О.В. Ними не раз відмічалось, що тенденції аварійних подій в портах України збільшуються із кожним роком, тому вирішення цієї проблеми має важливий та невідкладний характер.
Загальна постановка проблеми. Згідно із Наказом Міністерства Транспорту та зв’язку України від 2.11.2000 р. № 775/4996 «Про затвердження положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту України», у абз. 1 п. 1.2. говориться про те, що: Інспекція державного портового нагляду (надалі – ІДПН МТПУ) є структурним підрозділом служби капітана порту і здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства в порту» [7, п. 1.2]. Але, в цьому положені не передбачено більш детальний порядок проведення державного нагляду за безпекою судноплавства в портах України. ІДПН МТПУ поряд із Капітаном морського торгівельного порту України, Головною державною інспекцією України з безпеки судноплавства, Департаментом морського та річкового транспорту України, Держфлотінспекцією України та іншими органами так чи інакше повинні забезпечувати безпеку судноплавства, адже види морських пригод та їх відсоткові показники примушують замислитися: катастрофи (загибель суден) – 3 %; навали – 50 %; посадки на мілину – 30 %; технічні причини – 13 %; інші – 4% (це як правило – пожежі, травматизми особистого складу екіпажу різного характеру, форс – мажорні обставини та ін. Якщо за даними світової статистики на 1500 аварій прилягає приблизно 40 пригод, тобто десь 2,7 %, то українські 3 % вміщюють в себе практично щорічну загибель 1 – 2 плавучих одиниць, і знаходяться вище середньо-світової величини [8, 15].
За останні 6 років серед різновиду найбільш розповсюдженої кількості аварійних пригод в Україні можна побачити наступну картину [8, 15]:
2002 р.: - навали - 40%, посадки на мілину - 46,7 %;
2003 р.: - навали - 21,5%, посадки на мілину - 35,7 %;
2004 р.: - навали - 50%, посадки на мілину - 28,6 %;
2005 р.: - навали - 50%, посадки на мілину - 25,7 %;
2006 р.: - навали - 55%, посадки на мілину - 22,5 %;
2007 р.: - навали - 53,7 %, посадки на мілину - 21%.
Як бачимо, ІДПН МТПУ є чим зайнятися, але для цього потрібно визначити основні напрямки здійснення ІДПН МТПУ своєї діяльності в сфері нагляду за дотриманням безпеки судноплавства в портах України.
Зміст роботи. На мій погляд, дуже доцільним, задля забезпечення ефективності та зручності в процесі здійснення діяльності інспекторів ІДПН МТПУ, було б запозичення з деяких положень Додатку № 1 до Резолюції А. 787 (19) Міжнародної морської організації (ІМО) «Керівництво щодо застосування процедур контролю держави порту» від 1.11.1999 р. [6]. Положення цього додатку, містять в собі методичні вказівки відносно затримання суден, котрі мають порушення міжнародних норм з безпеки судноплавства, охорони людського життя на морі, охорони навколишнього середовища та ін.
Згідно із п. 1.1. Додатку №1, при прийняті рішення, про визначення того, чи серійозні виявлені на судні недолікі, з метою, щоб його потім затримати, інспектор повинен визначити: чи є на судні відповідні доументи, чи є на судні екіпаж, який визначено в документі про мінімальний склад екіпажу [6, п. 1.1.].
У ході проведення перевірки інспектор повинен, окрім того, оцінити, чи здатні або судно/або екіпаж у продовж усього рейсу, який передує, відповідати наступним вимогам [6, п. 1.2.]:
- здійснювати безпечне плавання;
- безпечно обробляти, перевозити вантаж й контролювати його стан;
- безпечно експлуатувати машинне відділення;
- забезпечувати належний рух і керування кермом;
- якщо необхідно, швидко та ефективно боротися із пожежами в будь-якій частині судна;
- якщо необхідно, швидко й безпечно залишати судно і здійснювати рятувальні операції;
- запобігати забруднення навколишнього середовища;
- підтримувати належну остійність;
- підтримувати належну водонепроникність;
- якщо необхідно, забезпечувати зв’язок із при настання лиха і забезпечувати безпечні й сприятливі для здоров’я умови на борті судна.
Якщо ж під час проведення перевірки інспектором, буде віявлено відсутність дійсних посвідчень, необхідних відповідними документами, то це може бути основою для затримки суден [6, п. 1.3.]. Однак суднам, які плавають під прапором держав, що не є Стороною якої-небудь конвенції, або які не здійснюють іншого відповідного документа, не мають права мати посвідчення, передбачені конвенцією або іншим відповідним документом. Отже, відсутність необхідних посвідчень не повинне саме по собі бути причиною затриманням цих суден; але при застосуванні положення про те, щоб «судам не створювалися більше сприятливі умови», до виходу судна в море повинне вимагатися його значна відповідність положенням і критеріям, які встановлені в діючому Додатку № 1 до Резолюції А. 787 (19) Міжнародної морської організації (ІМО) «Керівництво щодо застосування процедур контролю держави порту» від 1.11.1999 р. [6, п. 2].
Додаток № 1 також пропонує перелік серйозних недоліків, котрі можуть бути причиною для затримання судна із боку інспекторів. Ці недоліки згруповані таким чином, що вони стосуються порушень відповідних міжнародних конвенцій та кодексів з питань безпеки судноплавства, наприклад таких як: Конвенція SOLAS 74 «Про охорону людського життя на морі» від 1.11.1974 р.[4]; Конвенція «Про вантажну марку» від 5.04.1966 р. [1]; Додаток № 1 до Конвенції МАРПОЛ 73 «Про запобіганню забруднення з суден» від 2.11.1973 р. [2]; Додаток № 2 до Конвенції МАРПОЛ 73 «Про запобігання забруднення з суден» від 2.11.1973 р. [3]; Конвенція ПДНВ 78 «Про підготовку та дипломування моряків та несення вахти» від 7.07.1978 р. [5], та ін. Що ж стосується інших випадків, які не передбачені в Додатку № 1 Конвенції, то розробниками Додатку № 1 було передбачено те, що можуть бути підставою для затримання судна й інші випадки, але вони повинні бути призупинені (наприклад: вантажні операції. До того ж, неправильна експлуатація (або технічне обслуговування) системи інертного газу, вантажних пристроїв або механізмів будуть вважатися достатньою підставою для припинення вантажної операції) [6, п. 3].
Висновок. Таким чином, вищенаведені положення Додатку № 1 до Резолюції А. 787 (19) Міжнародної морської організації (ІМО) «Керівництво щодо застосування процедур контролю держави порту» від 1.11.1999 р., на мій погляд, відповідають за своїм юридичним смислом пунктам 2 і 3 Наказу Міністерства Транспорту та зв’язку України від 2.11.2000 р. № 775/4996 «Про затвердження положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту України». Тому, варто було б застосувати ці положення для забезпечення ІДПН МТПУ своєї наглядової діяльності.
Література:
1. Міжнародна Конвенція «Про вантажну марку» від 5.04.1966 р.
2. Додаток № 1 до Міжнародної Конвенції «Про запобіганню забруднення з суден» від 2.11.1973 р. (МАРПОЛ 73)
3. Додаток № 2 до Міжнародної Конвенції «Про запобігання забруднення з суден» від 2.11.1973 р. (МАРПОЛ 73)
4. Міжнародна Конвенція «Про охорону людського життя на морі» від 1.11.1974 р. (SOLAS 74)
5. Міжнародна Конвенція «Про підготовку та дипломування моряків та несення вахти» від 7.07.1978 р. (ПДНВ 78)
6. Додаток № 1 до Резолюції А. 787 (19) «Керівництво щодо застосування процедур контролю держави порту» від 1.11.1999 р.
7. Наказ Міністерства Транспорту та зв’язку України «Про затвердження положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту України» від 2.11.2000 р. № 775/4996.
8. Соколов В.Т. Проблемы навигационной безопасности и создание системы обеспечения безопасности плавания судов в припортовых водах: Учебно – методическое пособие для вузов. - Одесса. – «Друк», 2007. - 30 с.
Допилка Владислав
ПРОБЛЕМЫ ПРАКТИКИ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КОНТРАБАНДЕ И НАРУШЕНИЯМ ТАМОЖЕННЫХ ПРАВИЛ
Нормы уголовного и административного права реализуют запретительную, таможенную правовую политику в области борьбы с контрабандой и нарушениями таможенных правил. Таможенная политика – это система таможенных мероприятий государства применительно к ввозу иностранных товаров и вывоза отечественных заграницу.[2,7]
Таможенная политика отражает интересы государства, защищает их направлена на обеспечение активного торгового баланса путем ограничения импорта и увеличения экспорта. Поэтому вопросы борьбы с контрабандой имеют общегосударственные измерения, ими активно занимаются Президент, Правительство, правоохранительные органы.[1] Эти вопросы прямо соотносятся с обеспечением экономической, национальной безопасности Украины, поскольку контрабанда причиняет серьезный вред экономике государства, отечественным товаропроизводителям, является одной из разновидностей «теневой экономики».
В борьбе с незаконным перемещением товаров через границу особое значение приобретает разграничение контрабанды и нарушения таможенных правил и правовых последствий в виде уголовной или административной ответственности.
Анализируя факт незаконного перемещения товара через таможенную границу, возникает вопрос об оценке единичного факта. Научную основу для правильной оценки содеянного должны составлять философские категории: единичного и общего, конкретного и абстрактного. Общее и единичное представляют категории, отражающие реальную действительность.
Категория «единичного» выражает качественную определенность явления, его индивидуальность, своеобразие, пространственную и временную определенность. С единичными явлениями – конкретными фактами в области права – приходиться сталкиваться постоянно. Такие факты могут быть конкретными правонарушениями.
Единичное явление обладает множеством разнообразных свойств, которые относятся к лицу, совершившему деяние (например, его биографические данные, внешность, черты характера и др.), а также к самому деянию (место, время, способ, обстановка и др.).
При разрешении дела правоохранителя избирательно интересуют признаки, имеющие юридическое значение: материально-правовое, процессуальное и криминологическое.
Применительно к конкретному правонарушению в плане применения правовых норм необходимо выделить признаки, свидетельствующие:
- о правонарушении,
- о преступлении,
- об административном проступке.
Оценка правонарушения возникает в результате установленного факта нарушения таможенных правил. Поводами для возбуждении дела о нарушении таможенных правил в соответствии со ст. 360 Таможенного кодекса Украины являются:
- Непосредственное выявление должностным лицом таможенного органа нарушения таможенных правил.
- Сообщения о совершении лицом нарушения таможенных правил, полученных от иных органов (в том числе и таможенных).
- Сообщения о совершении нарушения таможенных правил от таможенных и правоохранительных органов иностранных государств, а также международных организаций.
Дела о нарушениях таможенных правил признаются начатыми с момента составления Протокола о нарушении таможенных правил в соответствии со ст. 358 Таможенного кодекса Украины. Возникает вопрос об оценке вида правонарушения: признание его контрабандой – преступлением, либо административным деликтом – нарушением таможенных правил. [3,405]
Разграничение контрабанды и нарушения таможенных правил, на первый взгляд, не должно вызывать особых затруднений вследствие описания конкретных признаков преступления в уголовном Законе (ст.ст. 201, 305 Уголовного кодекса Украины). Однако указание в Законе на вид предмета контрабанды (исторические и культурные ценности, оружие и др.), наряду с крупным размером предметов избирательно не перечисляемых в ст.ст. 201, 305 Уголовного кодекса Украины, приводит к тому, что для криминализации правонарушения и в этих предметах практически усматривают значительный размер.
В целях четкой ориентации в практическом применении Закона целесообразно его сформулировать таким образом, чтобы криминализация правонарушения обусловливалась значительными размерами указанных в Законе отдельных видов предметов как-то: стратегически важные сырьевые товары, исторические, художественные ценности.
Практическое применение Закона характеризуется тем, что даже при наличии признаков контрабанды должностные лица таможенных органов пытаются ограничиться административной ответственностью виновных за нарушение таможенных правил.[4,24] Объясняется такая практика спецификой незаконного вывоза и ввоза товаров связанного с нарушением административно-правовых предписаний и механизмом юридической ответственности, который состоит в том, что первоначальная фиксация признаков правонарушения и принятие решения возлагается на таможенные органы.
Для должностных лиц этих органов предпочтительнее оформить материалы о нарушении таможенных правил, чем фиксировать факт совершения контрабанды. Фиксация преступления обусловливает необходимость более основательного сбора доказательственной информации, в определенной мере, делает проблематичной судьбу дела.
При направлении дела для производства дознания, предварительного следствия повышаются требования к объему, качеству собранного материала, появляется возможность прекращения уголовного дела за недоказанностью. Не исключено, что первоначальные действия таможенных органов по задержанию нарушителя, оформлению материалов не будут иметь перспективы. Определенный негатив в таком случае имеет и возможность отрицательной оценки деятельности должностного лица таможенного органа.
Быстрота применения мер административного воздействия, практическое отсутствие жалоб на их применение, предпочтительное отношение к выплате административного штрафа нежели к перспективе наказания за контрабанду, характеризует более частое применение на практике мер административного воздействия за нарушение таможенных правил.
Таким образом, оперативность, быстрота юридической реакции на нарушение таможенных правил, «экономный» порядок разбирательства делает административное воздействие более выигрышным в конкуренции со сложным механизмом уголовно-правового воздействия.
Однако такая практика ослабляет охрану общественных отношений, которые должны регулироваться нормами уголовного права: во-первых, избегают заслуженную ответственность лица, виновные в совершении контрабанды; во-вторых, возникает опасность привлечения к административной ответственности лиц не виновных в нарушении таможенных правил, поскольку, не желая быть подвергнутыми уголовной ответственности, при малозначительных нарушениях таможенных правил, такие лица воспринимают административное воздействие, как необходимую и заслуженную меру.[5]
Такая практика снижает эффективность взаимодействия норм уголовного и административного права. Устранение такого положения должно способствовать совершенствованию механизма соблюдения законности работниками таможенных органов.