«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
СЛУЖБОВА ІЄРАРХІЧНІСТЬ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ, ЯК ВИЩИХ ДЕРЖАВНИХ ПОСАДОВЦІВ ГЕТЬМАНЩИНИ В ХVІ-XVII ст.
Генеральна старшина походить від військової старшини запорозьких та реєстрових козаків.
У другій половині ХVІ ст. у Запорозькій Січі сформувався інститут військових старшин - суддя, осавул і писар. Вони обиралися січовою козацькою радою разом із кошовим отаманом терміном на один рік [2.-C.108; 7.-С.112-113].
У реєстровому козацькому війську 1578 року польський уряд впровадив посаду військового писаря [5.-C.64]. Ординація 1601 року встановила посади військового обозного і восьми осавулів [3.-C.282]. Сеймова постанова 1625 року передбачала посади двох військових осавулів і впровадила посаду військового судді [3.-C.282]. За допомогою військової старшини польський уряд прагнув удосконалити управління реєстровим козацьким військом.
Відповідно польського законодавства військових старшин мав призначати та звільняти коронний гетьман. Але козаки за звичаєм намагались обирати старшину на загальній військовій раді.
Польські правові акти та козацький звичай закріпили за військовою старшиною військово-адміністративні та судові повноваження.
З утворенням Української держави військові старшини розпочинають виконувати функції вищих державних урядовців. Офіційні акти Української держави одночасно стали називати військових старшин генеральними - «енеральными» [3.-C.17], запозичивши таку назву із польської урядової лексики. До кінця XVII ст. за ними зберігаються обидві назви.
Влада генеральних старшин врегульовувалася козацькими звичаями, україно-російськими договорами, постановами гетьмана і ради старшин.
За звичаєм, генеральний обозний займав перше місце у війську після гетьмана, осавул - друге, суддя - трете і писар - четверте. У такій послідовності генеральну старшину занесено до реєстру 1649 року [3.-C.25]. Реєстр не називає генерального суддю,можливо, з тієї причини, що на цей час його посада була вакантною.
Але зусиллями І.Виговського генеральний писар стає другою особою в державі. Так, свої підписи під Білоцерківською угодою 1651 року поставили гетьман і генеральний писар [5.-С.65]. Переяславсько-Московська угода 1654 року встановила генеральному обозному і писареві оплату в розмірі тисячу польських золотих [5.-С.66]. Всі наступні україно-російські угоди передбачають таку ж оплату писареві і обозному, вони стоять першими в списку козацької старшини.
Після спроби І.Виговського розірвати союз з Росією статус генерального писаря помітно понизився. Під Переяславськими статтями 1659 року писар поставив свій підпис після гетьмана, обозного, суддів і осавулів [5.-C.66].
Авторитет та активна політична діяльність П.Забіли сприяли зростанню ролі генерального обозного. Він організував проведення Глухівської ради та розробив проект нової угоди з Росією: «Глуховские де статьи становил он, обозной Петро Забела» [3.-C.89], очолив генеральний уряд в період міжгетьманування 1672 року. Конотопські статті підписали «обозной Петр Забела, вся старшина и козаки» [3.-C.91]. Після усунення від влади І.Самойловича в 1687 році до виборів гетьмана «увесь порядок войсковой доручено обозному... Василю Борковскому» [3.-C.92].
Статус генерального писаря підвищився в період гетьманування І.Мазепи. Перше місце після гетьмана в генеральному уряді свого часу належало генеральним писарям С.Прокоповичу, В.Кочубею, П. Орлику.
Наступна позиція в старшинській ієрархії належала генеральним суддям і осавулам. Україно-російські договори встановили суддям оплату в розмірі по 300 польських золотих щорічно, осавулам - по 400 золотих [3.-C.95; 7.-C.174]. Проте, іноді судді посідали третє і навіть друге місце в генеральному уряді. Позбавивши влади Д.Многогрішного в 1672 році, генеральний уряд очолив обозний разом із суддями І.Самойловичем та І.Домонтовичем.
За гетьманування Ю.Хмельницького по суті другою особою в державі був генеральний осавул І.Ковалевський, якого «батьком, дорадником, поводирем молодому гетьманові» призначив у 1657 році Б.Хмельницький [3.-C.149].
Значно нижче положення козацький звичай відводив військовому хорунжому і гетьманському бунчужному. Реєстр 1649 року включив їх до складу полкової старшини Чигиринського полку [3.-C.165]. Переяславсько-Московська угода встановила оплату хорунжому і бунчужному по 50 золотих щорічно, що вдвічі менше, ніж сотникам [3.-C.167]. Переяславські статті 1659 року та наступні україно-російські угоди передбачали плату бунчужному нарівні з сотниками - 100 польських золотих [3.-C.169; 7.-C.211]. Військового хорунжого україно-російські договори не згадують.
Під час Глухівської ради 1669 року хорунжий і бунчужний, як і сотники, отримали від царського уряду по парі соболів [3.-C.170]. А в 1677 році при роздачі царського жалування бунчужний Л.Полуботок і хорунжий Г.Карпов нарівні з іншими генеральними старшинами отримали по 40 соболів [3.-C.171]. У 1676 році Л.Полуботок називав себе «генеральным бунчужным» [3.-C.172]. Саме завдяки йому бунчужний ввійшов до складу генерального уряду.
Очевидно, в другій половині 70-х років XVІІ cт., одночасно з бунчужним до генеральної старшини було зараховано і хорунжого. Становище генерального хорунжого зміцнюється в 90-ті роки за І.Ломиковського.
Таким чином, у другій половииі ХVІІ ст. чітко визначеної ієрархії генеральних старшин не існувало. Місце кожного із генеральних старшин у генеральному уряді здебільшого залежало від його особистих здібностей, підтримки гетьмана і царського уряду.
Література:
1. Слабченко М.Е. Центральные учреждения Украины XVII-XVIII ст.: Конспект лекций, читанных с 10 июня по 14 июля. - Одесса: Б.и., 1918. - 96 с.
2. Василенко М. З історії устрою Гетьманщини: Критич. замітки. [Б.м., б.в. і б.р.] - С. 102-116. - (Відбиток ст.).
3. Окіншевич Л. Генеральна старшина на Україні -Гетьманщині XVII-XVIII ст. // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права / Під ред. М.П.Василенка. - К., 1926. - Вип.2. - С.84-171.
4. Окіншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. - Ч.2: Рада старшин // Праці Комісії для виучування західньо-руського та українського права. - К., 1930. - Вип.8. - 349 с.
5. Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина.- 1993. - № 4. - С. 62-66.
6. Мироненко О. Ради генеральної старшини у самоврядуванні українського козацтва // Вісник Акад. правових наук України. - Харків, 1999. -№ 1(16). - С. 118-134.
7. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. -К.: Основи, 1996. -222 с.
Заворотна Олена
ЗАРОДЖЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ ВЗАЄМНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ
До набуття Україною статусу незалежної держави взаємне страхування тут здійснювалося згідно з економічними, соціальними та правовими умовами, що існували у відповідний період у Київській Русі, царській Росії, а згодом – в колишньому СРСР. Відповідно й історію страхування як правового інституту на території України можна поділити на чотири великі періоди: «доісторичний (попередній)» період; період зародження і становлення страхування як організаційного, економічного й правового інституту (друга половина XVIII - початок XX століття.); становлення інституту страхування в радянський період (1917 - 1991 роки); сучасний період – після набуття Україною незалежності [1, 169].
Своєрідними правилами страхування є норми Руської правди, вважає Л. І. Рейтман [2, 26], з чим не погоджуються інші автори, зокрема В. К. Райхер [3, 77]. С. Рибников, наприклад, вважає, що відносини, подібні до страхових, існували в Русі, де розвивалася і процвітала торгівля з іншими країнами. Саме ризикований характер життєдіяльності людей (випадковість надзвичайних подій та нерівномірність заподіяння збитків) міг сприяти виникненню відносин з розкладки ризику настання шкоди між певним колективом осіб, які, наприклад, займалися торгівлею [4, 111-112].
Більш упевнено можна стверджувати про існування витоків страхування в Руській правді, яка дає цікаві відомості про законодавство Х - ХІ століть. Доказ застосування розподілу дикої віри між членами громади, що має ознаки страхування відповідальності, можна знайти у Пространній редакції Руської правди за Троїцьким списком стосовно випадку, коли вбитий знайдений на землі громади, а громада не видала вбивцю. Цілком імовірним є припущення дослідників про те, що такий звичай виник набагато раніше та був згодом закріплений Ярославом Мудрим в Руській правді [3, 64]. Зокрема, нормами статей 3 - 6 Руської правди встановлювалася матеріальна відповідальність у вигляді відшкодування збитків общиною за вбивство. «Якщо хто вб’є княжого мужа, здійснивши на нього напад, і вбивцю не буде спіймано, то платить за нього 80 гривень та округа, де знайдений вбитий. Якщо ж вбитий – проста людина, то округа платить 40 гривень» – стаття 3. «Якщо вбивство здійснене навмисне, в спорі або при людях, то вбивця сплачує віру також з допомогою округу» – стаття 6. «Якщо ж відмовиться від участі в сплаті дикої віри, тому округа не допомагає у сплаті за нього самого, і він сам за себе тоді платить» – стаття 8 [5, 112]. В літературі висловлений погляд, що ці правовідносини уособлюють правила страхування [2, 26]. Водночас посилання на практику воєнно-торгових походів і трактування колективної відповідальності селянської общини як договірно-страхової, на думку В. К. Райхера, не є переконливим [3, 40-41].
Таким чином, можна стверджувати, що страхові основи в «доісторичний (попередній)» період були не випадковим явищем, а звичним інститутом у сфері господарювання. У цих випадках можна побачити одну мету – забезпечення відшкодування збитків від стихійних лих та інших небезпечностей кожному з учасників торгового обороту.
Найдавнішим способом страхового захисту в Україні, як й в усьому світі, було взаємне страхування. Відомо, що починаючи з XIII століття та до появи залізниці на теренах сучасної України велику роль у перевезенні вантажів на далекі відстані відігравало чумацтво. Чумаки гуртом подорожували на возах, запряжених волами. Якщо в дорозі у якогось чумака гинув віл чи ламався дерев’яний віз, то зусиллями всього гурту купували потерпілому потрібні засоби пересування, аби він міг подорожувати далі. Тут ще не завжди вдавалися до попередньої сплати регулярних внесків на створення і поповнення резервного фонду. І це мало сенс. Адже перевозити гроші було безпечніше, коли вони були розосереджені в багатьох індивідуальних гаманцях. Це не заважало виконанню зобов’язань щодо відшкодування збитків.
На території сучасної України взаємне страхування одержало значний розвиток наприкінці ХІХ - початку XX століть. В той період взаємним страхуванням займалися сотні міських та десятки галузевих товариств, а також організації земського страхування. На цей вид страхування доводилася третина ринку захисту від вогню. До 1917 р. муніципальні товариства взаємного страхування працювали в 300 з тисячі міст Російської імперії [6, 89].
Серйозний крок у розвитку взаємного страхування зробив реформатор Олександр П. У грудні 1861 р. він видав указ, що поклав початок міським взаємним страховим товариствам. Найвищий документ говорив: «Разъяснив домовладельцам городов, посадов и местечек пользу взаимного страхования имуществ от огня и различные системы этого страхования, предложить им, не пожелают ли они учредить общества взаимного страхования» [6, 89].
Страховики з ентузіазмом відгукнулися на царський заклик. У північній столиці в 1862 р. починає операції Санкт-Петербурзьке взаємне товариство страхування від вогню. Через рік ініціативу підхопила Москва. В 1864 р. взаємні товариства страхування від вогню виникли в Тулі та Полтаві.
Товариства існували в більшості міст, а до кінця сторіччя ареною їхньої діяльності стала фактично вся країна. Якщо спочатку взаємне страхування від вогню займалося тільки житловими спорудами, то через кілька десятиліть взаємне страхування поширилося на різні сфери економіки. В 1872 р. у Києві було засноване Товариство взаємного страхування від вогню цукробурякових та рафінадних заводів. В 1909 р. засновується взаємне страхове товариство – Товариство взаємного страхування від вогню майна гірських та гірничозаводських підприємств Півдня Росії. Цими ж роками створюються товариства взаємного морського та річкового страхування. Так, в Баку нафтопромисловці та торговці створили товариство взаємного страхування «Каспійське море». Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників проводило страхування пароплавів, суден, вантажів, фрахту, рухомого складу залізниць і всякого роду майна від можливого збитку під час перевезення, як у межах Росії, так і за кордоном.
У дореволюційні роки одним із важливих центрів страхування була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також контори філій провідних страхових компаній Петербурга та Москви, іноземних страховиків.
Досить поширеним було й самострахування. Так, створене 1857 року Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) мало своєю головною базою Одесу. У 1865 році статут РТПіТ було змінено. Розмір страхового капіталу збільшено до 1 млн руб. і передбачено, що при розподілі прибутку з нього завжди має виділятися сума, необхідна для поповнення страхового капіталу до визначеної величини. Цей фонд застосовувався при страхуванні суден.
Що ж до вантажів, то вони тривалий час майже не страхувалися. Це зумовлювалося, зокрема, високим довір’ям до перевізників. Цікаво, що з 232 тис. вантажних місць, перевезених пароплавами РТПіТ в 1857 році, було несвоєчасно доставлено, зіпсовано або втрачено лише 15. Проте за бажання власник міг застрахувати вантаж у місцевій конторі Російського товариства морського, річкового і сухопутного транспортування і страхування вантажу. Прибуток від страхування вантажів був значним. І це не дивно, адже страхові премії перевищували виплати в середньому в 5 разів [7, 5].
Привабливою стороною міських товариств взаємного страхування було наступне положення в їхніх статутах: за умови достатнього нагромадження запасного капіталу передбачалося поступове зниження страхової премії на застраховані протягом багатьох років будови, а після закінчення певного строку - їхнє безкоштовне страхування. В цьому випадку видавався так званий золотий або даровий поліс. В Полтавському міському товаристві взаємного страхування в 1901 р. по безкоштовних полісах значилося 59% всіх страхувань [6, 89].
У радянські часи, незважаючи на введення з 1921 р. державної монополії на страхування та створення єдиної організації «Держстрах», у системі споживкооперації взаємне страхування діяло до середини 50-х років.
Виходячи з вищесказаного, можна прийти до наступних висновків. ОВС, що здійснюють страхування своїх членів на некомерційній (безприбуткової) основі, історично виникли набагато раніше комерційних страхових організацій. Дана форма страхування була широко розвинена в Росії й на початку XX ст., а сьогодні ефективно використовується в багатьох країнах [8, 11-15].
Отже, у дореволюційній Росії (до складу якої входила й Україна) існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків. Провідна роль належала акціонерним товариствам. На них 1913 року припадало 63 % застрахованого майна, 15 % належало земським та 8% - міським взаємним страховим товариствам. Решта страховиків охоплювали 14 % зобов’язань з цього виду страхування.
Події 1917 року внесли багато змін і у страхову справу. Уже через рік вона була оголошена державною монополією. Всі страхові операції здійснювались органами Головного управління державного страхування при Міністерстві фінансів. У країні застосовувались єдині правила і тарифи з кожного виду страхування.
З набуттям незалежності Україною положення змінилося. Проте це майже не зачепило взаємного страхування. Правове регулювання є досить обмеженим, а товариства взаємного страхування ще не створені. Для України такий вид страхування є достатньо новим та поки що недостатньо підкріпленим відповідним нормативним регулюванням.
Література:
- Юрах В.М. Історико-правовий аналіз становлення страхування // Актуальні проблеми держави і права. – Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. за вип. Л.Р.Біла – Одеса: «Юридична література», 2005. – Вип. 26. – С. 165-172.
- Рейтман Л.И. Личное страхование в СССР. – М.: «Финансы», 1969. – 142 с.
3. Райхер В. К. Общественно-исторические типы страхования / Отв. ред. М.М.Агарков; Академия наук СССР. Институт права. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1947. – 282 с.
- Рыбников С.О. Очерки из истории страхования в России // Вестник государственного страхования. – 1927. – № 19. – С. 110-112.
- Страховой портфель: Кн. предпринимателя. Кн. страховщика. Кн. страхов. менеджера / Отв. ред.: Ю.Б.Рубин, В.И.Солдаткин. – М.: СОМИНТЭК, 1994. – 640 с.
- Ибадова Л.Т. Взаимное страхование: история и современность // Государство и право. – 2007. – № 12. – С. 85-91.
- Щеглов З. Морское страхование в Одессе в ХІХ веке // Украинские деловые новости. – 1993. – № 43. – С. 5.
- Страховое дело: Учебник / Рейтман Л.И., Коломин Е.В., Плешков А.П. и др.; Под ред. Рейтмана Л.И. – М.: Банк. и биржевой науч.-кон-сульт. центр, 1992. – 524 с.
Иванив Сергей
ПРАВОВЫЕ ДЕФИНИЦИИ В СИСТЕМЕ ПРАВА
Под системой позитивного права обычно понимается «совокупность норм, институтов и отраслей права в их взаимосвязи».
Под отраслью права понимается крупная упорядоченная совокупность правовых норм, регулирующих определенную, качественно однородную сферу. Критерии деления системы права на отрасли в юриспруденции посредством выделения предмета и метода правового регулирования достаточно разработаны, чтобы не останавливаться на их дальнейшем исследовании, а презюмировать невозможность определения места правовых дефиниций в системе права через отрасли права.
Однако до сих пор неизвестно, почему одну совокупность норм регулирующих определенный вид общественных отношений признают институтом права, а другую не признают, так как неизвестно, какое явление является критерием для деления совокупности норм на институты права.
С учетом высшеизложенного, обоснованно начинать исследование роли и места правовой дефиниции в системе права опосредованно через институт права.
Очевидно, что правовой институт не может регулировать не правоотношения, иначе говоря, правовой институт формируется в процессе юридизации.
Юридизация - придание каким-либо фактам, отношениям правового характера; выделение юридической стороны какого-либо вопроса, явления.
При этом в научной и учебной литературе под юридическими фактами понимаются конкретные жизненные обстоятельства, вызывающие в соответствии с нормами права наступление тех или иных правовых последствий - возникновение, изменение или прекращение правового отношения. [1]
«Жизненные факты, - справедливо отмечал Н.Г.Александров, - сами по себе не обладают каким-то имманентным свойством быть или не быть юридическими фактами. Они становятся юридическими фактами только тогда, когда им такое значение придается нормами права». [2]
То есть, 1) правовой институт, является группой норм, регулирующих определенный вид общественных отношений. 2) Данные отношения связаны с возникновением, изменением, либо прекращением какого-то юридического факта. 3) В то же время, факту придается значение юридического нормами права. 4) пункты 1-3 в своем единстве образуют замкнутый круг.
Выход за пределы данного круга можно найти в общефилософском понимании категории факта. Так Г.И.Садовский, в частности, отмечает, что фактом называют фрагмент (дискретный кусок) действительности. Это - первая ступень формирования данного понятия. Вторая ступень связана с пониманием того, что факт - такой элемент действительности, который дан человеку в восприятии, чувственном опыте. На третьей ступени логического развития формируется понятие «эмпирический факт». Это уже не просто воспринятое, а определенным образом запечатленное, оформленное и осмысленное явление действительности. Наконец, завершающая ступень логического развития - понятие теоретического факта. Это - факт, вовлеченный в орбиту определенной теоретической системы, осмысленный посредством ее категориального аппарата. В теоретическом факте мышление возвращается к явлениям действительности, но не через чувственный опыт, а через внутреннюю связь явлений, раскрытую в теории. [3]
Таким образом, факт - явление объективной реальности, отраженное в определенной идеальной системе.
С учетом общефилософского понимания факта, аксеологического подхода к праву, согласно которому значимость является определяющим признаком правового понятия, относительно «правила поведения» и «правила понимания», становится очевидно, что Н.Г. Александров в указанном высказывании под нормой права имел ввиду именно языковое выражение правового понятия - правовую дефиницию.
То есть, 1) правовой институт, является группой норм, регулирующих определенный вид общественных отношений. 2) Данные отношения связаны с возникновением, изменением, либо прекращением какого-то юридического факта. 3) В то же время, факту придается значение юридического «дефинитивными нормами» права.
Тогда юридизация каждого явления бытия в первую очередь осуществляется через определение данного явления в качестве правового, и лишь в последующем, через установление общеобязательных правил поведения (то есть норм права) в отношении него.
Определение того или иного явления (факта) в качестве правового, осуществляется посредством разработки и закрепления в позитивном праве (идеальной системе) соответствующего «правового определения», иначе говоря, правовой дефиниции.
Значит, каждой правовой дефиниции должна корреспондировать определенная правовая норма/группа норм.
При этом в соответствии с правилом равенства, независимо от того, где выражены признаки, составляющие Dfn №-го правового определения (отдельной статье, примечании, и т.п.), определение присутствует в «теле» каждой корреспондирующей ему нормы, путем закрепления в тексте правовой нормы термина, являющегося Dfn №-ого правового определения.
Как следствие, любое изменение правовой дефиниции приводит к изменениям содержания всей корреспондирующей ей совокупности норм.
Правовой институт по своей структуре представляет собой обособленную группу логических норм, состоящую из одной правовой дефиниции (назовем ее базовой), и правовых норм, регулирующих отношения, возникающие в связи с данной дефиницией. То есть именно наличие базовой правовой дефиниции упорядочивает совокупность норм в институт права.
Совокупность институтов права, имеющих единый предмет и метод правового регулирования, признается отраслью права, а это значит, что базовая дефиниция одновременно является дефиницией определенной отрасли права. Тогда любое изменение базовой правовой дефиниции приводит к изменениям всего правового института, а значит, может привести к изменению содержания отрасли права.
Указанное позволяет прийти к выводу, что правовая дефиниция в системе права наряду с принципами и нормами права, занимает место отдельного системного элемента. Совокупность норм права может быть приведена в систему посредством деления на институты права по критерию наличия либо отсутствия базовой правовой дефиниции.