«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. Гошовський М.І, Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі – К. – 1998. -202с.
2. Понарін В.А. Захист майнових прав особи у кримінальному процесі Росії. – Вороніж. -1994.- 144с.
3.Коментарій к угловно-процесуальному кодексу Российской Федерации (постатейный) / Л.Н.Балкотов, Б.Т.Безлипкин и др., 3-е узд., перераб. и доп.-М.: ТК Велби, Изд-во. Проспект, 2004. – 1032с.
4.Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Видавництво А.С.К., 2003.- 1056с.
5. www.rada.gov.ua.
Кравцов Антон
ПРИНЦИПИ СУЧАСНОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ: ДЕЯКІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ
Важливим питанням в теорії адміністративного права є поняття та система його загальних принципів. У вітчизняній правовій літературі це питання залишається недостатньо розробленим та має певною мірою фрагментарний характер. Це й обумовлює актуальність дослідження поняття та системи принципів адміністративного права України.
Слід зазначити, що дослідженням галузевих принципів права займалися такі вчені, як В.Б. Авер’янов, О.П. Альохін, К.К. Афанасьєв, Ю.П. Битяк, Д. Галліган, А.М. Головістікова, І.П. Голосніченко, С.Д. Князєв, Ю.М. Козлов, А.М. Колодій, О.П. Коренєв, В.Я. Настюк, Ю.М. Старилов, Ю.О. Тихомиров, Г.Й. Ткач, В.А. Юсупов та інші. Водночас, погляди вчених щодо поняття та системи принципів мають суттєві відмінності, що ускладнює їх розуміння та практичне застосування.
При вивченні принципів радянського адміністративного права, на нашу думку, мали місце певні недоліки. Оскільки розглядалися не принципи галузі адміністративного права, а принципи радянського державного управління або взагалі вони ототожнювались між собою. Переконані, що державне управління і адміністративне право – явища різнопланові, а тому не можна ототожнювати принципи управління та принципи адміністративного права.
На сучасному етапі розвитку науки адміністративного права поняття принципів галузі визначається наступним чином:
- основоположні ідеї, настанови, що виражають об’єктивні закономірності організації та формування державної влади в цілому (а також виконавчої влади зокрема), які визначають науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державних управлінських органів (повноважень державних службовців), що діють у системі державної влади, із здійснення управлінських функцій (в тому числі й контрольно-наглядових повноважень) [1];
- засадничі (основні) ідеї, положення, вимоги, що характеризують зміст адміністративного права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями і механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин [2];
- вихідні, об’єктивно зумовлені основоположні засади, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права [3];
- закріплені в праві керівні ідеї, які визначають характер, основу і обсяг правового регулювання суспільних відносин [4] тощо.
Що стосується системи принципів адміністративного права, то вчені найчастіше пропонують їх поділ на загальні й спеціальні. Наприклад, в академічному курсі адміністративного права України виділяються загальні й спеціальні принципи. У свою чергу, загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі, виявляються та деталізуються в принципах спеціальних, характерних для окремих інститутів адміністративного права: принципах державної служби, принципах адміністративної відповідальності, принципах адміністративного процесу тощо. Загальні принципи українського адміністративного права закріплені в Конституції України, конкретизуються і розвиваються в законодавчих та інших нормативно-правових актах. До цих принципів можна віднести: принцип законності; принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина; принцип рівності громадян перед законом; принцип демократизму, нормотворчості й реалізації права; принцип взаємної відповідальності держави і людини; принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною [5].
Г.Й. Ткач серед сучасних принципів адміністративного права виділяє конституційні та організаційно-функціональні. Конституційні принципи адміністративного права закріплені в Конституції України, конкретизуються в законодавчих та інших нормативно-правових актах. До них належать такі принципи: законності; пріоритету прав та свобод людини і громадянина; рівності громадян перед законом; демократизму нормотворчості й реалізації права; взаємної відповідальності між державою і людиною. До організаційно-функціональних принципів відносяться: підзвітність і підконтрольність державних органів; відкритість і прозорість; ефективність, неупередженість; професіоналізм і компетентність державних службовців [6]. Але в такому випадку можна зробити висновок про недосконалість запропонованої системи принципів галузі адміністративного права, адже вони визначаються як сукупність принципів галузевих інститутів і принципів державного управління, що є недосить вдалим. На наш погляд, така фундаментальна галузь, як адміністративне право, безперечно, повинна мати власні галузеві принципи.
Цікавішими є погляди В.Я. Настюка на систему принципів адміністративного права. Вчений пропонує поділяти принципи на внутрішні та зовнішні, а останні – на загально-соціальні та спеціально-галузеві. До внутрішніх відносяться: відповідність адміністративного права положенням Конституції України; верховенство адміністративно-правового закону в системі нормативних актів, які містять адміністративно-правові норми; наявність власного підгрунтя формування й розвитку; спеціалізація; відповідність адміністративно-правових законів певним положенням міжнародно-правових актів. Разом із тим, спеціально-галузеві принципи адміністративного права поділяються на основні принципи та принципи формування й функціонування його відповідних частин (інститутів). До основних принципів галузі адміністративного права відносяться: служіння органів виконавчої влади та їх апарату суспільству й людині; обмеженість втручання органів виконавчої влади в громадянське й особисте життя людини; повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері; взаємна відповідальність; визначення мінімально необхідних повноважень органів виконавчої влади; оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів самоврядування. На думку автора, такий диференціований підхід до аналізу видів і змісту принципів адміністративного права, незважаючи на його умовність, дозволить повніше й адекватніше їх дослідити та проаналізувати [7].
Отже, пропонуємо при визначенні поняття принципів адміністративного права України розглядати їх в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні принципи адміністративного права України – це основоположні ідеї, які є першоосновою для формування системи галузі, що існують об’єктивно в правосвідомості і повинні стати переконаннями для всіх суб’єктів (учасників) суспільних відносин у сфері публічного управліня та які є за своїм змістом ідеями природнього права. У вузькому розумінні принципи адміністративного права України – це керівні положення, закріплені в Конституції України, законах та підзаконних нормативно-правових актах, що перестали бути правовими ідеями та стали незаперечними вимогами для всіх суб’єктів (учасників) суспільних відносин у сфері публічного управління, які є за своїм змістом нормами позитивного права. На нашу думку, зазначений підхід найкращим чином показує генезу правових ідей, їх вплив на законодавця та закріплення в законодавстві держави. Також, він дозволить найкраще поєднати всі аспекти такого багатогранного феномену, як принципи адміністративного права й в комплексі підійти до його вивчення.
Отже, підсумовуючи аналіз наукових поглядів на систему принципів адміністративного права, пропонуємо поділяти їх на на підставі його поділу на загальну і особливу частину, підгалузі, інститути та субінститути, тобто відповідно до системи галузі. Таким чином, на нашу думку, слід виділяти загальні (загальногалузеві), спеціальні (особливі), підгалузеві та приватні (інституціональні) принципи адміністративного права України. Загальними принципами сучасного адміністративного права України є: пріоритет прав і свобод людини та громадянина; повнота й реальність прав і свобод людини та громадянина в адміністративно-правовій сфері; соціальна орієнтація діяльності органів і посадових осіб публічної адміністрації; судовий контроль за діяльністю всіх суб’єктів виконавчої влади; відповідність норм галузі положенням Конституції України, законам України, а також ратифікованим Верховною Радою України міжнародним договорам; підконтрольність і підзвітність державних органів і державних службовців; служіння органів публічної влади людині та суспільству; взаємна відповідальність держави й людини тощо. Спеціальні (особливі), у свою чергу, поділяються на принципи управління економікою, промисловістю, агропромисловим комплексом; принципи управління в соціально-культурній сфері; принципи управління адміністративно-політичною діяльністю тощо. Підгалузеві поділяються на принципи будівельного права; принципи транспортного права; принципи енергетичного права; принципи міграційного права; принципи комунального (муніципального) права тощо. А інституціональні – на принципи державної служби; принципи служби в органах місцевого самоврядування; принципи адміністративної відповідальності, принципи адміністративного судочинства; принципи адміністративного процесу; принципи адміністративно-правового статусу фізичних або юридичних осіб; принципи надання адміністративних послуг тощо.
Література:
1. Галлиган Д., Полянский В.В., Старилов Ю.Н. Административное право: история развития и основные современные концепции. – М.: Юристъ, 2002. – С. 194.
2. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник у двох томах. Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – С. 80.
3. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. проф. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 29.
4. Алехин А.П., Кармолицкий А.А. Административное право России: Учебник. – М.: Издательство «Зерцало», 2007. – 2007. – С. 19.
5. Адміністративне право України. Академічний курс. – С. 82.
6. Ткач Г. Сучасні принципи адміністративного права та їх концептуальне значення для оновлення змісту українського адміністративного права // Законодавство України. Наук.-практ. коментар. – 2006. – № 8. – С. 36-37.
7. Адміністративне право України. – С. 30-37.
Кравченко Петро
РОЛЬ МИТНОЇ СТАТИСТИКИ В РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
В умовах формування ринкових відносин та глобальної інформатизації діяльність органів, що займаються веденням митної статистики, залишається вельми значною та певною мірою змінюється відповідно до умов сьогодення. Враховуючи важливість статистичних даних необхідно приділити увагу достовірності таких даних та визначити міри відповідальності за несвоєчасність та недійсність їх. В цих умовах особливою стає роль системи митної статистики, оскільки вона дає аналіз митним процедурам та ефективності роботи митних органів, а також надає безліч додаткових відомостей, котрі безсумнівно можуть бути використані в економічних, соціальних, демографічних та інших статистичних досліджень, і як наслідок митна статистика може істотно вплинути на внутрішній та зовнішньодержавний політичний курс держави. Таким чином, митна статистика доповнює, а точніше виконує важливу роль у насищенні статистичними даними статистику в цілому.
Протягом 2007- 2008 року головні зусилля керівництва Держмитслужби зосереджувало на забезпеченні вчасного та якісного виконання митною службою її основних завдань, актів і доручень Президента України, Кабінету Міністрів України. Зокрема, щодо наповнення Держбюджету України; розроблення митного законодавства та його імплементації до міжнародних стандартів і стандартів Євросоюзу; забезпечення комплексного контролю за додержанням митного законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та громадянами; удосконалення механізму функціонування митної служби України; спрощення та модернізації митних процедур на кордоні й у середині держави; активізації участі Держмитслужби в роботі з оптимізації митно-тарифної та податкової політики держави.
Забезпеченню митного оформлення зовнішньоторговельних операцій сприяла робота з вдосконалення технологій митного контролю та оформлення, спрямована на прискорення та спрощення процедур митного оформлення товарів, що перетинають митний кордон України, при одночасному забезпеченні ефективного контролю за дотриманням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та громадянами чинного законодавства України.
Верховною Радою України прийнято Закон України, проект якого розроблено Держмитслужбою, щодо надання права митному органу самостійно вирішувати питання продовження строку зберігання товарів і транспортних засобів на складі тимчасового зберігання або на складі організації – отримувача гуманітарної допомоги. Запровадження цієї норми сприятиме скороченню терміну розгляду заяв суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності щодо продовження термінів зберігання товарів і транспортних засобів на складах тимчасового зберігання, а також децентралізації процедури прийняття відповідного рішення.
Спільним наказом Держмитслужби, МОЗ, Мінагрополітики та Мінприроди встановлено єдину форму обліку укомплектованості місць розташування підрозділів митних органів спеціалістами, які здійснюють контроль за принципом «єдиного офісу».
У серпні 2007 року на засіданні Уряду схвалено законопроект «Про внесення змін до Митного кодексу України», який розроблено Держмитслужбою з метою запровадження єдиного порядку анулювання вантажних митних декларацій. Законодавче встановлення єдиного порядку проведення процедури анулювання вантажних митних декларацій сприятиме посиленню прозорості діяльності митних органів, підвищенню особистої відповідальності кожної особи, задіяної у процедурі митного оформлення, забезпеченню контролю за діями посадових осіб митних органів та запобіганню можливим проявам корупції.
Наказом Держмитслужби та Держприкордонслужби внесено зміни до Технології прикордонного та митного контролю у пунктах пропуску через державний кордон. Запроваджено застосування спрощеного порядку контролю, який полягає у здійсненні обліку транспортних засобів, що тимчасово ввозяться громадянами-нерезидентами, шляхом внесення до відповідної бази даних відомостей про такі транспортні засоби та громадян, які їх ввозили, що дозволить у єдиному технологічному циклі здійснювати облік транспортних засобів і громадян тільки під час паспортного контролю без повторного обліку митними органами та значно скоротить строк здійснення контрольних операцій на кордоні, підвищить пропускну спроможність пунктів пропуску через державний кордон України. Також затверджено Порядок здійснення митного контролю й митного оформлення товарів, які декларуються з поданням вантажної митної декларації в електронній формі, затверджено Класифікатори з питань митної статистики, які використовуються в процесі оформлення митних декларацій, і порядки їх ведення.
Не зважаючи на велику кількість заходів, що були здійснені Держмитслужбою, останнім часом в Україні знову набуло актуальності питання вірогідності показників зовнішнього товарообігу України, що позначається у розбіжності статистичних показників в оцінці результатів в зовнішньоекономічної діяльності України. Статистичні показникі у теорії можуть неспівпадати у зв’язку з різним визначенням термінів експорту та імпорту країн де проводиться статистичне спостереження. Відповідно до статті 194 МКУ експортом є митний режим відповідно до якого товари вивозяться за межи митної території України, визначаючи що митна територія України співпадає з її географічною територією, тобто експортом вважається фізичний вивіз товарів за межи України.
Натомість, згідно з нормами ЄС, експортом вважається товар, який підпадає під митну процедуру експорту (дефінітивний або прямий експорт) або процедуру зовнішньої переробки або ремонту або наступної внутрішньої переробки. Оригінально - «after been placed under the custom procedure for exports (definitive export) or outward processing or repair or following inward processing». (У відповідності з статистичною методологією, затвердженої Комісією ЄС № 1736/75, № 1172/95, консолідована версія).
Отже для визнання факту експорту в Україні необхідно фізично вивезти товар за межі її території, то в ЄС факт експорту затверджується митною пломбою на вагоні, що стоїть в іншій державі.
Традиційно українська офіційна статистика оперує показниками зовнішньої торгівлі, вираженої в доларах США. Вибір цієї іноземної валюти для статистичних цілей пояснюється двома чинниками - політикою НБУ, який тримає обмінний курс гривні стабільним до долару США, що позбавляє орган статистики зайвого клопоту з урахування курсових різниць при визначенні митної вартості товару, а також історичною номінацією більшості зовнішньоекономічних контрактів (у першу чергу з країнами СНД) у доларах США. Натомість, митна статистика Євросоюзу ведеться в євро. Саме тому, виникає курсова різниця при обліку вартостей товарів.
Український бізнес широко практикує маніпуляцію з базисом поставки товарів з метою ухилення від сплати податків при їх імпорті чи для збільшення сум відшкодування ПДВ при їх експорті. Приклад – якщо Ви поставляєте товар з Бухаресту за правилами DAF (доставлений до кордону України), то до митної вартості товару включаються витрати на сплату їх доставки територією Румунії, їх страхування до такого моменту тощо, понесених продавцем або за його дорученням – іншою компанією. Якщо ж фактично домовлятися з продавцем про оплату додаткових витрат іноземною компанією (як правило – оффшорною, наприклад з Кіпру), то Україна не буде враховувати такі витрати при визначенні розміру митної вартості, але країна – експортер товару обов’язково врахує їх вартість у своїй експортній статистиці.
Оцінити розмір похибки статистичних органів України у зв’язку з рівнем корупції митних чи податкових органів не видається можливим. Але варто згадати статистику 2006 - 2007 роках, впродовж яких середня митна ставка зменшилася ~ 7,6% до 4,2%, а доходи від мита та ПДВ зросли приблизно на 70% від планованих бюджетом.
Співставлення з міжнародною статистикою показало, що експортні потоки України лише в окремих випадках відповідають відповідній кількості вартості та питомої вартості імпорту, зафіксованому країні призначення. Значна частина усіх потоків проходить митний контроль з порушеннями, статистика демонструє повсемісні відхилення від норми в ту або іншу сторону.
По суті багато чисельні випадки прогалин у митній статистиці України у більшій або меншій мірі, стосуються як правило найбільш важливих товарних позицій Українського експорту та імпорту.
Кузьмич Олег
ЗМІНА ТА РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ НА ВИМОГУ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ, НА КОРИСТЬ ЯКОЇ УКЛАДЕНИЙ ДОГОВІР
Потреби, пов’язані зі зміною чи розірванням договору, можуть виникати не тільки в сторін договору, а також і в третіх осіб, які не є сторонами договору, наприклад, за договорами, укладеними на користь третіх осіб. Необхідно зазначити, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ч.1 ст.636 ЦК України).
Положення ст.636 ЦК України, встановлюючи загальні правила зміни та розірвання договорів, укладених на користь третіх осіб, не передбачають право третім особам вимагати зміни або розірвання таких договорів. Проте згідно з п.1 ч.1 ст.755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у випадку невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини. Отже, на відміну від загальних положень ст.636 ЦК України, положення глави 57 ЦК України передбачають підстави, за наявності яких третя особа може вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду), укладеного на її користь.
У юридичній літературі неодноразово піднімалося питання щодо можливості зміни та розірвання договорів на вимогу третіх осіб. Так, А.Блащук дійшов висновку про юридичну неузгодженість загальних положень зобов’язального права, які не визнають за третіми особами права вимагати розірвання договору, зі спеціальними нормами, що регулюють окремі види договорів і передбачають за третіми особами таке право. На думку автора, така неузгодженість повинна бути усунута шляхом внесення відповідних коректив до ЦК України. Автор запропонував доповнити ст.651 ЦК України частиною 4 наступного змісту: «У випадках, передбачених законом, договір може бути розірваний у судовому порядку на вимогу третіх осіб, інтересів яких стосуються умови договору « [1, с.10]. Однак автор у цьому випадку не вказує на підстави за наявності яких треті особи матимуть право вимагати розірвання договорів з огляду на те, що крім договорів на користь третіх осіб треті особи можуть брати участь і в інших конструкціях зобов’язальних відносин, а саме виконання на користь третьої особи, покладення виконання на третю особу, виконання замість боржника третьою особою (порука) тощо. Н.Процьків також розглядає можливість розірвання договору на вимогу третіх осіб, якщо це передбачено законом [3, с.7-10].
О.Міхно, навпаки, дійшла висновку про неприйнятність позиції тих авторів, які пропонують передбачати в загальних положеннях про зобов’язання норми, які надавали б право на розірвання договору не лише сторонам, а й іншим особам, адже така новизна буде руйнувати стійкість договірних відносин та визначальні принципи розірвання договорів [2, с.14].
Звичайно, доповнення ст.651 ЦК України частиною 4, зміст якої запропонований А.Блащуком, насамперед спрямований на захист інтересів третіх осіб, які є суб’єктами договірних правовідносин, у тому числі й третіх осіб, на користь яких укладені договори. Однак, дбаючи про інтереси третіх осіб, необхідно не забувати про інтереси і самих сторін договору, оскільки підстави, за наявності яких треті особи матимуть право вимагати не тільки розірвання договору, а також і його зміну, можуть не тільки не враховувати, а взагалі суперечити інтересам сторін, які уклали договір. Аналізуючи юридичну конструкцію договорів на користь третіх осіб, привертає до себе увагу питання щодо правомірності закріплення підстав виходячи з яких, треті особи можуть вимагати зміни або розірвання договору, в укладенні якого вони не брали участі ні безпосередньо, ні опосередковано. Тобто таке втручання законодавця в договірні відносини призведе до того, що договір може бути розірваний всупереч волі сторін, які його уклали, що є допустимим, але у виняткових випадках. Так, у випадку порушення інтересів третіх осіб внаслідок невиконання чи неналежного виконання боржником зобов’язання факт неналежного виконання боржником договору не обов’язково має стати імперативною підставою для припинення цього договору на вимогу третьої особи, як це передбачено п.1 ч.1 ст.755 ЦК України, оскільки третя особа може в цьому випадку реалізувати санкції цивільно–правової відповідальності до несправного боржника або відмовитись від права, наданого їй на підставі договору, одночасно реалізовуючи санкції цивільно–правові відповідальності тощо. Такий стан правового регулювання розірвання договорів не сприятиме стабільності договірних відносин, у зв’язку з чим можна погодитись із позицією О.Міхно.
Проте, якщо сторони безпосередньо в договорі вкажуть підстави, з настанням яких треті особи можуть вимагати зміни чи розірвання договору, то це означає, що сторони, таким чином, ще при укладенні договору чи навіть і після його укладення шляхом внесення відповідних змін виражають свою волю на зміну та розірвання договору на вимогу третіх осіб у випадках, встановлених договором. Тому у випадку настання підстав, передбачених договором, третя особа може реалізувати своє право вимоги, внаслідок чого сторони зобов’язані змінити або розірвати договір. Вимагаючи зміни чи розірвання договору, третя особа реалізує своє зобов’язальне право вимоги, яке в неї виникло на підставі договору. В усіх інших випадках третя особа може тільки пропонувати сторонам змінити або розірвати договір, однак такі пропозиції не є обов’язковими для контрагентів.
Виходячи із зазначеного, можна схвально поставитись до того, що законодавець у ст.636 ЦК України на загальному рівні не встановив право третім особам вимагати зміни та розірвання договору, укладеного на їх користь. Однак це не означає, що законодавець, закріплюючи конструкцію окремих різновидів договорів на користь третьої особи, не може встановити в правовій нормі диспозитивного характеру право третім особам вимагати зміни чи розірвання такого договору, укладеного на їх користь.
Якщо третя особа володіє правом вимагати зміни або розірвання договору, укладеного на її користь, то виникає питання, в який спосіб і в якому порядку вона може реалізувати зміст свого права, оскільки реалізація такого права вимоги шляхом вчинення одностороннього правочину повинна призвести до зміни або розірвання договору.
Так, відповідно до п.1 ч.1ст.755 ЦК України третя особа, на користь якої укладений договір довічного утримання (догляду), може вимагати розірвання договору тільки в судовому порядку. У юридичній літературі також пропонується розірвання договору на вимогу третіх осіб, інтересів яких стосуються умови договору, у випадках, передбачених законом у судовому порядку [1, с.10]. Однак чи можна вести мову виключно про судовий порядок розірвання договору на вимогу третіх осіб, як це пропонується в літературі? Наприклад, за договором банківського вкладу на користь третьої особи остання вимагає повернення вкладу та процентів, нарахованих на вклад, безпосередньо шляхом звернення до банку, а не в судовому порядку. Крім того, умови цього договору можуть бути змінені з ініціативи інших осіб, тобто осіб, які не уклали договір і не є третіми особами, на користь яких укладений договір, шляхом внесення грошової суми на рахунок, відкритий на підставі такого договору. Тому у випадку відмови сторін за наявності підстав, передбачених договором або законом, від зміни та розірвання договору на вимогу третіх осіб такий договір може бути змінений або розірваний у судовому порядку.
Тому зміна та розірвання договору на вимогу третьої особи може здійснюватись як у судовому, так і позасудовому порядку, однак спосіб зміни та розірвання договору, на вимогу третіх осіб повинен залежати від виду договору, укладеного на користь третьої особи, а також від підстав зміни чи розірвання договору, у зв’язку з чим недоцільно за загальним правилом у ЦК України передбачати судовий порядок зміни чи розірвання договору на вимогу третьої особи навіть і в диспозитивному порядку.
Підсумовуючи, необхідно зауважити, що третя особа, на користь якої укладений договір, може володіти правом вимагати зміни чи розірвання договору у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання, а також і в інших випадках, передбачених спеціальними нормами диспозитивного характеру щодо окремих видів договорів на користь третіх осіб, а також у випадках, передбачених безпосередньо самим договором.