Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Забезпечення процесуальної рівності захисника як учасника судового розгляду кримінальної справи
Подобный материал:
1   ...   59   60   61   62   63   64   65   66   ...   86
Литература:
  1. Международно-правовые основы борьбы с коррупцией и отмыванием преступных доходов: Сб. документов / Сост. В.С. Овчинский. – М.: ИНФРА-М, 2004. С. 46, 297.
  2. Российская газета. 1 октября. 2008.
  3. Пенсионное законодательство. Официальные тексты. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005.
  4. В. Борков Уголовное право. №2, 2007. С. 31.
  5. Ст. 31 Конвенции ООН против коррупции // Международно-правовые основы борьбы с коррупцией и отмыванием преступных доходов: Сб. документов / Сост. В.С. Овчинский. – М.: ИНФРА-М, 2004. С. 67-68.
  6. Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, профессора Ю.В. Голика; перевод с норвежского А.В. Жмени. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. С. 49.
  7. Энцо Ло Дато Итальянское антимафиозное законодательство: новшества и результаты / Современные разновидности российской и мировой преступности: состояние, тенденции, возможности и перспективы противодействия / Сборник научных трудов. – Саратов, Саратовский центр по исследованию проблем организованной преступности и коррупции: Сателлит, 2005. C. 88.
  8. Уголовный кодекс Франции / Науч. редактирование канд. юрид. наук, доц. Л.В. Головко, канд. юрид. наук, доц. Н.Е. Крыловой; перевод с французского и предисловие канд. юрид. наук, доц. Н.Е. Крыловой. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2002. С. 408.



Майдебура Андрій

питання нормативно-правового врегулювання функціонування державних нагород Української РСР та Союзу РСР в сучасних умовах

Серед спадщини яка залишилася незалежній Україні після розпаду Союзу РСР були і державні нагороди Української РСР, Союзу РСР та республік, що входили до його складу, якими були відзначені підприємства, об’єднання, установи, організації, військові частини (з’єднання, частини, установи, військові навчальні заклади).

Слід вказати, що практика яка існувала в Радянському Союзі щодо відзначення заводів, колективів людей, населення області або навіть республіки, військових частин і з’єднань була непритаманна нагородній світовій традиції і являла собою явище виняткове й унікальне [1].

З набуттям Україною у 1991 році державної незалежності, яка зумовила зміну суспільно-політичного ладу і форми держави, в Україні розпочалися необоротні процеси формування державних інституцій на нових демократичних засадах. Серед заходів по розбудові незалежної української державності реформування нагородного законодавства, яке б ґрунтувалося на загальновизнаних гуманістичних цінностях, врахувало історичні та культурні традиції українського народу та сучасну світову нагородну практику, розглядалося як одне з першочергових.

Серед змін які відбулися у сфері державних нагород за часів незалежності стало припинення відзначення державними нагородами підприємств, об’єднань, установ, організацій, військових частин, колективів людей, населених пунктів тощо. З прийняттям у 2000 році Закону України «Про державні нагороди України» [2] (далі – Закон) така позиція набула законодавчого закріплення. Законом було передбачено, що державними нагородами України можуть бути нагороджені громадяни України, іноземці та особи без громадянства, тобто виключно фізичні особи.

Крім того, прикінцевими положеннями Закону визначалося, що його дія поширюється на правовідносини, пов’язані з нагородженням: громадян України, удостоєних державних нагород СРСР або республік, що входили до його складу; громадян України, іноземців та осіб без громадянства, нагороджених державними нагородами Української РСР, а також нагороджених державними преміями Української РСР; осіб, нагороджених відзнаками Президента України, до набрання чинності цього Закону.

Варто зауважити, що держава задекларувала таку позицію ще у 1992 році, коли постановою Президії Верховної Ради України «Про громадян України, відзначених державними нагородами СРСР» [3] було передбачено зберегти за громадянами України, нагородженими орденами і медалями СРСР, удостоєними почесних звань СРСР, права і обов’язки, передбачені нагородним законодавством колишнього Союзу РСР, забезпечити їх захист і повагу з боку державних органів України.

В цілому, прийняття даного Закону є значним кроком вперед у врегулюванні відносин, пов’язаних з функціонуванням державних нагород України. Водночас, ряд питань залишилося поза регулюванням даного Закону. Зокрема, залишилося невирішеним питання щодо долі державних нагород Української РСР, Союзу РСР або республік, що входили до його складу, якими були відзначені підприємства, об’єднання, установи, організації, військові частини (з’єднання, частини, установи, військові навчальні заклади) у разі припинення їх діяльності.

Складний процес ринкових перетворень який наразі відбувається в Україні призводить і до ряду негативних явищ, зокрема певна частина підприємств, установ, організацій, які, свого часу, були відзначені державними нагородами Української РСР або Союзу РСР, з різних причин, припинили своє існування, а військові частини (з’єднання, частини, установи, військові навчальні заклади) розформовані. За таких обставин постало питання щодо запобігання втраті та збереження цих державних нагород, адже вони є частиною нашої історії. Шанобливе ставлення до цієї нагородної спадщини є запорукою та необхідним чинником відповідного відношення і до сучасних державних нагород.

Саме на усунення даної прогалини спрямований прийнятий у січні 2007 року Закон України «Про державні нагороди, якими відзначені трудові колективи, навчальні заклади, об’єднання громадян, військові частини і з’єднання» [4].

Названим Законом передбачено, що державні нагороди Української РСР, Союзу РСР або республік, що входили до його складу, якими відзначені підприємства, об’єднання, установи, організації, військові частини (з’єднання, частини, установи, військові навчальні заклади), у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, розформування військової частини шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) передаються їх правонаступнику, який набуває прав і обов’язків нагородженого.

У разі припинення діяльності підприємства, об’єднання, установи, організації, розформування військової частини (з’єднання, частини, установи, військового навчального закладу) шляхом ліквідації державні нагороди, якими вони були відзначені, та відповідні документи про нагородження передаються на постійне зберігання музеям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України затвердивши відповідний порядок [5] передбачив, що у разі ліквідації зазначених підприємств, об’єднань, установ, організацій, що відзначені нагородою, ліквідаційна комісія або ліквідатор подає до МКТ інформацію про нагороду із зазначенням її виду, а також найменування та місцезнаходження організації, що ліквідується.

МКТ у місячний строк з дня надходження зазначеної інформації визначає музей, до якого передаються нагорода та документи про нагородження на постійне зберігання, та інформує про прийняте рішення ліквідаційну комісію або ліквідатора.

У разі розформування військової частини або ліквідації військового навчального закладу нагороди, якими їх було відзначено, передаються на постійне зберігання до Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» відповідно до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.

З метою забезпечення духовного і культурного розвитку військовослужбовців і членів їх сімей, військово-патріотичного виховання молоді та сприяння ветеранському рухові Збройних Сил нагороди та документи про нагородження за клопотанням Міноборони можуть передаватися Меморіальним комплексом «Національний музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 років» на постійне зберігання до Центрального музею Збройних Сил України в установленому законодавством порядку.

Нагороди та документи про нагородження передаються на постійне зберігання з уключенням їх до державної частини Музейного фонду України та реєстрацією у фондово-обліковій документації музею, до якого вони передаються.

Передача на постійне зберігання до музею нагород та документів про нагородження здійснюється на підставі акта приймання-передачі, що складається у двох примірниках і підписується головою ліквідаційної комісії або ліквідатором та уповноваженою особою музею, скріплюється печатками обох сторін.

Отже, з прийняттям Закону України «Про державні нагороди, якими відзначені трудові колективи, навчальні заклади, об’єднання громадян, військові частини і з’єднання» була ліквідована суттєва нормативно-правова прогалина у сфері функціонування державних нагород Української РСР та Союзу РСР в сучасних умовах.

Література:

1. Нагороди України: історія, факти, документи / Д. Табачник (керівник авторського колективу), І.Безгін, В.Бузало, М.Дмитренко, І.Курас і інші. - У 3 т. - К.: «Українознавство», фірма «ARC-Ukraine», 1996. - Т.2. - с. 56.

2. Про державні нагороди України: Закон України від 16.03.2000 № 1549-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 21. - ст. 162.

3. Про громадян України, відзначених державними нагородами СРСР: Постанова Президії Верховної Ради України від 02.03.92 № 2159-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 322.

4. Про державні нагороди, якими відзначені трудові колективи, навчальні заклади, об’єднання громадян, військові частини і з’єднання: Закон України від 11.01.2007 № 574-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. - № 12. - ст. 109.

5. Про затвердження Порядку передачі на постійне зберігання до музеїв державних нагород, якими відзначені підприємства, об’єднання, установи, організації, військові частини: постанова Кабінету Міністрів України від 01.08.2007 № 982 // Офіційний вісник України. – 2007. - № 57. - ст. 2283.


Мединська Леся

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РІВНОСТІ ЗАХИСНИКА ЯК УЧАСНИКА СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Відповідно до діючого Кримінально-процесуального кодексу учасниками судового засідання при розгляді кримінальної справи є сторона обвинувачення і сторона захисту, які відповідно до закону користуються рівними правами. Однак, як випливає із змісту кримінально-процесуальних норм, судовий розгляд кримінальної справи далекий від закріпленої рівності процесуальних прав та можливостей учасників сторін процесу – прокурора та захисника.

Участі прокурора, який підтримує державне обвинувачення в судовому розгляді повинна відповідати обов’язкова участь захисника підсудного. Відсутність такого положення в чинному КПК України не відповідає рівності сторін в судовому розгляді.

Розкриваючи права та обов’язки прокурора та захисника як учасників судового розгляду, чинний КПК України відходить від вимоги рівності їх прав. В ч.2 ст.264 КПК України визначено права прокурора в судовому засіданні: подає докази, бере участь в дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Тоді ж як захисник відповідно до ч.1 ст.266 КПК сприяє підсудному в здійсненні його прав і захисті його законних інтересів, має право на побачення з підсудним, бере участь у дослідженні доказів, порушує перед судом клопотання про витребування і приєднання до справи нових доказів, що виправдовують підсудного або пом’якшують відповідальність, заявляє інші клопотання, викладає суду свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду. Як випливає із змісту вказаних положень закону має місце невідповідність прав прокурора та захисника в судовому розгляді. Перш за все це стосується права на подання доказів: прокурор має право подавати докази, а захисник лише право на клопотання про витребування і приєднання до справи нових доказів. Слід відзначити, що такий вид діяльності захисника як подання доказів передбачений кримінально-процесуальним законом у п.8 ч.2 ст.48, причому право на це захисник має не у конкретній стадії судочинства, а з моменту допуску його до участі у справі. Тому, переконані, що право на подання доказів у відповідності з правом прокурора має й захисник і у судовому розгляді справи, а тому воно повинне бути закріплене в ст.266 КПК України.

Розглядаючи проблему процесуальної рівноправності суб’єктів, що здійснюють обвинувачення і захист при наданні ними доказів, на думку М.А. Маркуш, особливу увагу слід приділити питанню вирішення клопотань захисту про витребування нових доказів. Захист знаходиться в менш вигідному становищі, тому що немає процесуальних засобів збирання доказів, бо захисник не наділений правом процесуального оформлення виявленої інформації. Отримані захисником відомості залишаються «матеріалами» аж до винесення судом рішення про визнання їх доказами. Викликаючи для допиту у судове засідання свідка, захисник повинен обгрунтувати відносність показань цієї особи, їх доказову цінність для вирішення кримінальної справи. Однак і при наявності таких аргументів клопотання захисника не є для суду обов’язковим, якщо головуючий інакше оцінить доказове значення показань цього свідка [6, с.146].

Очевидним є той факт, що основним «каменем спотикання» сторони захисту в процесі збирання і перевірки доказів є відсутність у захисника владних повноважень, а також процесуальна форма, тобто правила закріплення і фіксації доказів. Процесуально оформити доказовий матеріал вправі тільки орган, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа. Таким чином, виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, необхідно надати рівні права на збирання і подання доказів захиснику і прокурору, так як відповідно до вітчизняного кримінально-процесуального законодавства прокурор подає докази, які вже процесуально закріплені, а захисник позбавлений такої можливості. Зрівняти права в доказуванні прокурора та захисника в майбутньому можна за допомогою слідчого судді, який би сприяв захиснику отримати документи та речові докази, які мають значення у справі.

В науковій літературі висловлюється думка про введення в кримінально-процесуальне законодавство, яке стосується діяльності адвокатури, такої процесуальної фігури як адвоката-солісітора, який би спеціалізувався на проведенні паралельного адвокатського розслідування. Тільки тоді захист може ефективно протистояти обвинуваченню в суді [6, с.148]. Захисник, який проводить паралельне розслідування, наприклад допит особи, має право фіксувати дану дію, закріплюючи інформацію протоколом [3, с.45]. Натомість колектив російських вчених на чолі з М.А. Громовим вважають, що паралельне розслідування адвокатом за допомогою детективних служб не може бути гарантією прав обвинуваченого. Це прямий шлях до найбільш серйозних зловживань і фальсифікацій. Недопустимим є проведення приватними особами, та ще й зацікавленими в кінцевому результаті справи, таких процесуальних дій як обшук, виїмка, пред’явлення для впізнання, слідчий експеримент, навіть в присутності працівника органу досудового розслідування. Вказані слідчі дії повинні проводитись спеціально уповноваженими на те державними органами при наявності належних процесуальних гарантій достовірності отриманих доказів, оскільки проведення цих слідчих дій пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян і вимагає дотримання встановленої законом процедури [7, с.92].

Таким чином, захисник в судовому розгляді не має рівної можливості представляти докази, так як діючим законодавством він не наділений правом процесуального закріплення виявленої ним для свого підзахисного інформації.

Сторона обвинувачення і сторона захисту користуються рівними правами на заявлення клопотань. Заявлення клопотань є ефективним засобом захисту, тому захисник повинен подумати коли і які клопотання доцільніше заявляти, а також формулювати їх чітко, коротко і аргументовано [7,с.89]. Заявляючи будь-яке клопотання, захисник мусить вирішити для себе: 1) що заявлене клопотання не пошкодить підзахисному; 2) що воно найбільше принесе користі саме тоді, коли воно заявляється; 3) що клопотання добре підготовлене і достатньо аргументоване [2, с.192]. При заявленні клопотання суд вислуховує думку всіх учасників судового розгляду. Відхилення клопотань не позбавляє права заявляти ті ж клопотання протягом усього судового слідства (ст.296 КПК України). Однак вибір моменту заявлення клопотання впливає істотним чином на подальший перебіг захисної діяльнотсі адвоката. Тому визначення такого моменту має випливати із самої тактики захисту: адже заявлене клопотання – це тактичний прийом захисту. Він взаємопов’язаний з іншими прийомами в цілісній системі тактики. Тому важливо навіть визначити черговість заявлення клопотань, якщо їх є декілька [2,с.194]. Захисник має право підтримувати клопотання, які надані іншими учасниками. Предметом особливої уваги для нього є підтримання клопотання підсудного, яке зазвичай безпосередньо узгоджувалось з захисником. Однак навіть якщо підсудний не зацікавлений, щоб заявити певне клопотання, захисник може не рахуватися з думкою свого підзахисного, якщо він переконаний що заявлене клопотання не призведе до негативних наслідків, а навпаки.

Право на завлення клопотань може бути основним інструментом забезпечення справедливості суду в умовах монополії держави на кримінальне обвинувачення. Як вважає О. Костенко необхідно реформувати права захисника щодо заявлення клопотань і кореспондуючі їм обов’язки суду. Як зауважує вчений біля 90% цих клопотань органи досудового розслідування і суди не задовільняють і більшість із них абсолютно безпідставно, а захисник немає адекватних правових засобів протистояти необгрунтованим відмовам в задоволенні своїх клопотань, що призводить до порушення балансу між захистом та обвинуваченням і призводить до судових помилок. Виходом з ситуації науковець вбачає в реалізації в кримінально-процесуальному законодавстві презумпції обов’язковості задоволення клопотань обвинуваченого і захисника, а так само потерпілого, якщо не встановлено у передбаченому порядку достатніх підстав вважати, що вони зловживають своїми правами. Завдяки реалізації у кримінально-процесуальному законодавстві цієї презумпції можна забезпечити симетрію між можливостями обвинувачення і можливостями захисту у кримінальній юстиції в умовах монополії органів досудового розслідування на проведення певних дій, спрямованих на збирання доказів для суду над обвинуваченою особою [4].

На переконання Л.В. Кречетової зміна порядку вручення копії обвинувального висновку, тобто вручення його прокурором ще до передачі справи в суд, а не судом, дозволить зменшити кількість клопотань зі сторони захисту безпосередньо в судовому засіданні, що в більшості випадків призводить лише до затягування процедури розгляду справи. Надання такої можливості являється логічним завершенням права обвинуваченого знати в чому він обвинувачується і на основі яких матеріалів, що впливає на ефективність реалізації права на захист [5, с.88]. Така позиція є логічною та сприяє рівності прав у судочинстві.

Тому, вважаємо за необхідне надати права на збирання і подання доказів захиснику в майбутньому за допомогою слідчого судді, який би сприяв захиснику отримати документи та речові докази, які мають значення у справі, а також визначити правові засоби забезпечення клопотань захисту, що сприятиме реалізації процесуальної рівності прав у судочинстві.

Література:
  1. Кримінально-процесуальний кодекс України від вiд 28.12.1960р.
  2. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. – 352с.
  3. Корчева Т.В. Проблеми діяльності захисника у досудовому провадженні та в суді першої інстанції. – Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. – 200с.
  4. Костенко Олександр Як захиститися від української Феміди // Українська правда 03.01.2007 // http: www. Pravda. Com. Ua/ news/ 2007/1/3/52986.php
  5. Кречетова Л.В. Защитник в уголовном процессе. (Учебное пособие)/ Под ред. А.П. Гуськовой. – Оренбург. Издательский Центр Оренбургского государственного аграрного ун-та, 2000. – 104с.
  6. Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: Монографія. – Харків: Видавець СПДФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 208с.
  7. Состязательность и равноправие сторон в уголовном судопроизводстве: Учебное пособие. – М.: «Приор-издат», 2003. – 112с.



Мельниченко Наталія

Конституційно-правові засади регулювання охорони та збереження культурної спадщини в Україні та досвід країн ЄС

Культурна спадщина України є невід’ємною частиною світового культурного надбання. Її збереження та примноження є пріоритетним напрямом політики держави у сфері культури [1].

В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток [2].

Прийняття у 1996 р. Конституції України створило правовий фундамент для розвитку спеціального законодавства у цій сфері. Стаття 11 Конституції вказує, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традиціям і культурі. Культурна спадщина охороняється законом (ст.54). Основи правової охорони культурної спадщини закріплені в Конституції шляхом встановлення обов’язку громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).

Конституції інших країн Європи також передбачають збереження та охорону об’єктів культурної спадщини.

Наприклад, Конституція Іспанії передбачає, що державна влада гарантує збереження та збагачення історичної, культурної та художньої спадщини народів Іспанії, а також цінностей, незалежно від їх юридичного статусу та майнового положення (стаття 46). Також державна влада заохочує та опікується здійсненням права кожного на доступ до культури [3].

В Україні створена належна законодавча та нормативно-правова база, що врегульовує роль держави, спеціальних органів охорони культурної спадщини, владних органів регіонального рівня, міст, сільських поселень, землекористувачів, юридичних та фізичних осіб незалежно від форм власності, в якій перебувають об’єкти та пам’ятки культурної спадщини. Зокрема, діють Закони України «Про охорону культурної спадщини», «Про загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», «Про основи містобудування», «Про планування територій», «Про архітектурну діяльність». Законом України затверджено Генеральну схему планування території України. Ратифіковані Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута), Європейська ландшафтна конвенція, Конвенція ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини, Конвенція про охорону архітектурної спадщини.

Якщо проаналізувати законодавство країн Європи, то ми можемо зробити висновок, що країни ЄС мають аналогічні акти про охорону культурної спадщини.

Наприклад, до законодавства про охорону культурної спадщини Великобританії відносяться Акт про національну спадщину, Акт про музеї, Консультаційний лист про захист історичного середовища та інші. Особливістю законодавства Великобританії у цій сфері є в створення охоронних зон. Охоронні зони – райони, які представляють особливий архітектурно-історичний інтерес, зовнішній вигляд яких бажано зберегти. Зовнішній вигляд історичних регіонів залежить не тільки від стану окремих будов, але і від їх оточення – сучасних будівель, рекламних щитів, вітрин. В таких зонах контролюється знесення будівель, які навіть не відносяться до категорії пам`яток та суворо регламентується нове будівництво. У 2005 році було зареєстровано 9374 охоронних зон у Англії, віднесених Англійською Спадщиною [4].

Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів цієї спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь [5]. Закон містить ряд новел порівняно з попереднім законодавством. Насамперед, це стосується зміни об’єкта правового регулювання. Відповідно до міжнародно-правових традицій замість терміна «пам’ятки історії та культури», який традиційно вживався у радянському законодавстві, застосовано – «культурна спадщина», який за змістом значно ширший від попереднього [6].

Під культурною спадщиною розуміють сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини, до яких належать місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні чи створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність [7].

Таке визначення культурної спадщини дещо відрізняється від визначень, закріплених у законодавчих актах інших країн Європи.

Наприклад, згідно Закону Іспанії «Про іспанську історичну спадщину» (Law on the Spanish Historical Heritage) іспанська спадщина складається з рухомих та нерухомих об’єктів художнього, історичного, палеонтологічного, археологічного, етнографічного, наукового та технічного інтересу. Вона також вміщає документальну, бібліографічну спадщину, археологічні місця, а також території природних місць, парків, садів, які мають художню, історичну цінність [8].

Серед нових нормативних актів особливої уваги заслуговує Загальнодержавна програма збереження та охорони культурної спадщини на 2004-2010 роки. Ця Програма спрямована на вдосконалення правових, організаційних та матеріально-технічних засад у сфері охорони культурної спадщини і розрахована на період до 2010 року. Метою програми є створення більш сприятливих умов для розвитку сфери охорони культурної спадщини, забезпечення належного рівня збереження та використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті.

За для забезпечення виконання завдань Програми передбачається внести зміни до деяких законів («Про охорону культурної спадщини», Кримінального кодексу Україну, Кодексу про адміністративні порушення.), а також розробити та затвердити нові нормативні акти [9].

Був запропонований законопроект «Про збереження об’єктів культурної та природної спадщини, включених і запропонованих до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО». Цим законопроектом передбачається врегулювати правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони об’єктів культурної та природної спадщини, включених і запропонованих для включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з метою їх збереження, використання у суспільному житті в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь [10].

Вирішення проблем розбудови сфери охорони культурної спадщини можливо за допомогою напрацювання та реалізації міських програм відповідно до законодавства України у сфері охорони культурної спадщини. Наприклад Одеська міська рада прийняла рішення «Про затвердження концепції збереження історичної забудови міста Одеси на 2007-2010 роки» [11].

Головною метою концепції охорони культурної спадщини є створення умов для організаційно-правового, фінансово-економічного та науково-виробничого забезпечення охорони культурної спадщини в інтересах динамічного соціально-економічного, культурного та духовного розвитку міста. На основі мети були визначені завдання концепції, а також визначені необхідні заходи для реалізації концепції.

Однак незважаючи на кількість прийнятих нормативних актів, питання охорони та збереження культурної та природної спадщини стоїть досить гостро. Серед причин такого положення вчені виділяють:
  • Відсутність достатніх коштів;
  • Нераціональний розподіл наявних у бюджеті коштів;
  • Брак системності та та координації у діяльності органів; державної влади зі збереження культурної спадщини;
  • Недостатній правовий механізм охорони об’єктів культурної спадщини;
  • Недостатній контроль за виконанням чинних законів;
  • Поширення чорної археології та інші [12, с. 83-88].

За цих умов культурній спадщині України надалі загрожуватиме руйнування. Це потребує негайних практичних дій з боку державних органів, громадських організацій в плані посилення організаційно-правових гарантій охорони і збереження культурної спадщини.