«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Герасіна Л.М. Проблеми онтології державної влади в політичному і соціологічному аспекті// Український соціум. - 2004. - № 2 (4). - C.21-28.
- Лісничий В.В. Концептуальні засади політичних наук: теорія та історія. Метод та дидактичні матеріали до модуля 1 / Укл. В.В. Лісничий. – Х.: УАДУ ХФ, 2001. – 36 с.
- Селіванов А. Публічна влада і громадянин в умовах застосування судової адміністративної юрисдикції (проблеми теорії і практики) // Право України. – 2006. – № 9. – С. 28 – 33.
- Сушинський О.І. Контроль у сфері публічної влади: теоретико-методологічні та організаційно-правові аспекти: монографія – Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – 468 с.
- Концептуальні засади взаємодії політики та управління: метод. та дидакт. матеріали до частини модуля «Політична теорія та історія» / укл. В.П. Солових. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2007. – 40 с.
- Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: навч. посіб.; за заг.ред. Ю.М. Тодики. – Х.: Вид-во Нац.ун-ту внутр. справ, 10 2002. – 672 с
- Авер’янов В. Не «керувати» людиною – служити їй // Віче. – 2005. – № 4. – С. 10-15.
- Саханенко С.Є. Територіальні основи організації публічної влади в Україні: конспект лекцій. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2003. – 194 с.
Онищенко Світлана
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОТЕНЦІЙНИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО КОНКУРЕНТНОГО КОНТРОЛЮ ЗА НАДАННЯМ ТА ВИКОРИСТАННЯМ ДЕРЖАВНОЇ ДОПОМОГИ СУБ’ЄКТАМ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції (надалі – конкурентний контроль) є одним з основних завдань Антимонопольного комітету України (надалі – АМКУ) відповідно до статті 3 Закону України «Про Антимонопольний комітет України». Однак, державна допомога суб’єктам господарювання (надалі – ДД) є новим і дуже специфічним об’єктом контролю. Цей фактор, а також необхідність обрання відповідного органу контролю в рамках розробки Концепції створення системи контролю з наданням державної допомоги суб’єктам господарювання, яка передбачена дорученням Кабінету Міністрів України №36658/1/1-08 від 23.07.2008р., вимагають порівняльного аналізу потенційних центральних органів виконавчої влади, на які держава могла б покласти відповідну функцію.
Двома основними факторами, які визначають статус органа управління є об’єкт управління та ціль управління. Об’єктом управління (в даному випадку у формі контролю) є надання та використання ДД, а метою управління, яка безпосередньо розглядається автором, – захист економічної конкуренції при здійсненні такої діяльності.
Особливостями ДД як об’єкту контролю є те, що, по-перше, вона надається органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а, по-друге, надається для сприяння реалізації доволі важливих економічних та/або соціальних цілей.
Досвід Європейського Союзу та окремих країн, що запроваджували відповідну систему контролю вказує, що такий контроль має бути заснований на економічному аналізі високого рівня [1, 6-7] та здійснюватися органом, який має високо кваліфікований персонал, здатний проводити хороший, грамотний аналіз ДД [2, 8]. Це означає, що державні службовці відповідного органу мають володіти значним обсягом економічних знань та глибоким знанням предмету спеціального контролю. Забезпечити таку стабільну кваліфікацію кадрів може лише функціонально спеціалізований орган влади.
З цієї точки зору, логічним видається покладення конкурентного контролю за наданням та використанням ДД на центральний орган виконавчої влади, предметом відання якого є захист економічної конкуренції. Таким органом, відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» є Антимонопольний комітет України.
Однак державна допомога становить інтерес і для інших органів, зокрема, органів фінансового контролю як не зовсім прозора форма бюджетних витрат (Мінфін здійснював цю функцію у Латвії, Естонії, Угорщині); для органу, що здійснює економічну політику, як засіб сприяння розвитку економіки (наприклад, у Великобританії). Саме тому необхідно розглянути альтернативні варіанти надання повноважень з конкурентного контролю у цій сфері та можливість поєднання цих повноважень з наявними.
Відповідно до частини другої пункту 1 Положення про Міністерство фінансів України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №1837 від 27 грудня 2006р. Мінфін є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової, митної політики, політики у сфері державного внутрішнього фінансового контролю. Таким чином, ні реалізація державної конкурентної політики, ні економічної політики загалом не складають предмет відання Мінфін, що свідчить про неможливість цього органу запровадити належний професійний рівень конкурентного контролю за наданням та використанням ДД.
Крім цього, Мінфіну відповідно до пункту 4 вказаного положення надано значну кількість повноважень, прямо пов’язаних з наданням ДД, зокрема, участь у розробленні програм економічного і соціального розвитку України та у розробленні та виконанні державних цільових програм, підготовку та подання на розгляд Кабінету Міністрів України проекту Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та пропозицій щодо внесення змін до Державного бюджету України, а також надання окремого виду державної допомоги, а саме надання за поданням органів стягнення відстрочки у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів).
Поєднання одним органом функцій управління в певній сфері та функцій контролю за цією сферою є, на нашу думку, неприпустимим, бо може призвести до необ’єктивності такого контролю та відсутності сенсу його впроваджувати.
Міністерство економіки України (надалі – Мінекономіки) відповідно до частини другої пункту 1 Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №777 від 26 травня 2007 р. є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС.
Конкурентна політика є складовою частиною економічної політики держави[3, 11], тому одним із завдань Мінекономіки згідно пункту 3 вказаного положення є сприяння розвитку конкурентного середовища. Тим не менш, цей орган не здійснює функцію конкурентного контролю, він має більш загальний предмет відання та більш загальні цілі функціонування. Мінекономіки братиме до уваги, в першу чергу, загальний ефект ДД для економіки, чим порушуватиме баланс інтересів надавачів допомоги та їх конкурентних «контролерів».
Крім цього, Мінекономіки бере активну участь у розробці програм державного та регіонального економічного розвитку, в рамках яких надається ДД, а також здійснює інші повноваження в цій сфері, а тому не може бути неупередженим контролером ДД.
Надання Мінфіну або Мінекономіки відповідних функцій, призвело б до дублювання функцій органів влади та змішування компетенції. Ще одна загроза такої ситуації полягає у можливості створення управлінського «монстра», який має такі широкі та важливі повноваження, які в змозі спотворити систему стримувань та противаг, яка покладена в основу системи органів державної влади.
Припустимим є також варіант створення окремого органу виконавчої влади, який обрала, наприклад, республіка Кіпр.
На думку автора, за існування окремого центрального органу виконавчої влади, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції, створення ще одного органу, що переслідуватиме ту саму ціль, але виключно в окремій сфері, є нераціональним. Такий новий орган дублюватиме функції АМКУ, що призведе до нераціонального використання бюджетних коштів, до «розпилення» діяльності спеціалістів з конкуренції та конкурентного права та конфлікту компетенцій.
Ще одним варіантом контролюючого органу, який автор вважає за необхідне розглянути, є міжвідомчий орган. Перевагою такого варіанту є можливість узгодження протилежних позицій галузевих (регіональних) та конкурентних органів та вироблення єдиних підходів до дотримання балансу інтересів при наданні ДД. Однак, у такого варіанта існують і недоліки.
Контроль є основним і найбільш ефективним способом захисту економічної конкуренції в сфері ДД. Контроль є формою субординаційних відносин як відносин, заснованих на підпорядкуванні.[4,57]
Органи влади, що надають ДД, можуть виступати в ролі реальних або потенційних порушників принципу вільної конкуренції, саме тому на них має бути направлена реакція уповноваженого органу у формі контролю та у випадку необхідності застосування заходів примусу. Така система побудована на принципі функціональної підлеглості і обов’язковості виконання приписів контрольного органу підконтрольними, які є ознаками суто субординаційних відносин. Система конкурентного контролю покликана припинити певний вид порушення або запобігти йому, а не виробити найбільш оптимальне рішення для всіх суб’єктів, заінтересованих в наданні ДД. Саме тому у конкурентному контролі немає місця координації.
Практика українського державного управління, зокрема, в частині функціонування Міжвідомчої комісії України з питань державних закупівель свідчить про неефективність таких органів при здійсненні оперативного управління. Аналіз існуючих міжвідомчих комісій (як основного виду координаційних органів) доводить, що вони функціонують не для узгодження конфлікту інтересів, а для вирішення спільних задач, які потребують їх співпраці в межах компетенції. При цьому, такі задачі носять не оперативний і не масовий характер.
Слід також зауважити, що ДД надається величезною кількістю органів влади, більшістю з яких є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Розгляд кожного випадку надання допомоги органом, що складається з представників кількох органів різних рівнів та предметів відання, є мало реальним та дуже ресурсозатратним.
Здійснений автором аналіз варіантів потенційного органу державного конкурентного контролю за наданням та використанням ДД показав, що найоптимальнішим рішенням є обрання АМКУ.
Література:
1. State aid action plan. Less and better targeted state aid: a road map for state aid reform 2005-2009. (Consultation document)//Competition policy Newsletter. #2, summer 2005. p.6-7
2.Romania’s experience in building a State aid control regime/Taiex Seminar. Kyiv, 4-5 March 2008, p.8
3. Борисенко З.М. Конкурентна політика держави як фактор розвитку економіки України: Автореф. дис... докт.екон. наук: 08.01.01 / Національна академія державного управління при Президентові України. – К., 2004. – с.11
4. Дерець В.А. Органи виконавчої влади України та управлінські відносини:Монографія. К.: Юрид.думка, 2007. – с.57
Остапенко Тимур
ВИДИ ДОГОВОРІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст.
Договори були основною правовою формою, за допомогою якої здійснювались широкий товарообіг і господарське життя феодальної Гетьманщини. Договором вважалася угода двох або кількох осіб під час здійснення будь-якої правової дії або утримання від її здійснення. Норми зобов’язального права пройняті ідеєю, що договір - це вольовий акт кожного повноправного суб’єкта правовідносин, тобто він міг виникнути тільки з волі сторін і породжував певні права й обов’язки. Це дає підстави стверджувати, що договір вважався однією з причин виникнення зобов’язань. Матеріали судової практики досліджуваного періоду засвідчують, що більшість договорів, які укладалися в Гетьманщині, були двосторонніми. Але передбачалися і багатосторонні договори, проте на практиці вони укладалися рідко.
У Гетьманщині докладно регламентувались договори кулівлі-продажу, дарування, позички, міни, майнового найму, поруки та ін.
Договір купівлі-продажу. У Гетьманщині - це договір, згідно з яким одна сторона – продавець - бере зобов’язання передати іншій особі - покупцеві - певний товар у власність, а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну. Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, що вироблялися не для власного споживання, а для продажу. Головні елементи договору - товар і ціна. Для договору купівлі-продажу нерухомості було встановлено таку письмову форму та його запис в урядові книги. Наприклад, продавець передусім повинен сам написати і підписати купчу, яку потім слід засвідчити підписами «запрошених на то людей добрих, двох або трьох, віри достойної, жильців тутешніх’’, причому вони мають бути присутні під час продажу. Якщо продавець і свідки, неписьменні, то вони повинні знайти таких осіб, котрі могли б за них розписатися. Після підписання купчої продавець оголошував лист про продаж майна у присутності представників місцевої адміністрації, а вони, переконавшись утому, що продане майно було власністю продавця і не є предметом спору, вписують купчу («лист») у міські книги «слово в слово» і дають витяг, скріплений печаткою та підписами представників місцевої адміністрації.
Важливого значення у Гетьманщині надавалось фактові передання речі продавцем у володіння покупця: якщо покупець, одержавши куплене майно, проволодіє ним один рік і шість місяців, то договір вважався виконаним і покупець не міг його анулювати. За випадкове пошкодження купленого предмета відповідальність несла особа, в котрої на той час перебувала куплена річ. У Гетьманщині діяли правила, за якими продавець був зобов’язаний захищати покупця від претензій сторонніх осіб щодо проданої речі. Мали чинність такі правила про порядок та умови укладання договору про рухоме майно: договори купівлі-продажу рухомих речей, укладені на ярмарку чи торзі, повинні були відповідати законним вимогам. Продаж рухомих речей не потрібно було реєструвати у місцевій адміністрації – достатньо було підписів продавця і двох або трьох гідних довіри свідків.
Договори дарування та міни. У Гетьманщині договором дарування вважався договір, за яким одна сторона передавала іншій майно у власність безоплатно. Предметом договору дарування могли бути речі, індивідуально визначені, і речі, визначені родовими ознаками, якщо вони не вилучені з цивільного обігу. Істотна ознака дарування - це безоплатна передача речі. Дарування здійснювалось з доброї волі дарувальника. Примус не допускався. Дарування майна, вартість якого не перевищувала 100 руб., не зобов’язувало реєструвати договір у відповідній місцевій адміністрації. Проте вимагалось, щоб під час дарування були присутні не тільки дарувальник і обдарований, а й достойні свідки. Річ, яка була предметом договору дарування, обов’язково мала бути власністю дарувальника. Якщо особа дарувала чужу річ. то такий договір вважався недійсним, а річ поверталась її власникові. Дарування майна, вартість якого перевищувала 100 руб., повинно було оформлятися у письмовій формі та реєструватися у відповідній місцевій адміністрації в присутності і дарувальника й обдарованого. Дарування жартома, в п’яному стані чи в усній формі не визнавалось дійсним. У випадку невдячності обдарованого, зокрема застосування насильницьких дій, заподіяння збитків, замаху на життя і честь дарувальника, обдарований міг бути позбавлений дарування. Якщо повернути дароване було неможливо в натурі, то його вартість відшкодовувалась грошима. Коли хтось у письмовій формі обіцяв комусь подарувати майно чи якусь річ або значну кількість грошей, які можна було б одержати після його смерті, а тим часом сам дарувальник, заборгувавши якесь майно, помирав, тоді кредитор, маючи розписку чи інші докази заборгованості, міг з майна боржника отримати належну йому плату, і лише після цього отримували майно ті особи, котрих обдарували.
Щодо договору міни, то, аналізуючи архівні матеріали, можна стверджувати, що в господарському житті Гетьманщини цей договір укладався рідко. За цим договором одна сторона зобов’язувалася надати іншій право власності на яке-небудь майно, не користуючись грошима. Ця остання умова відрізняла договір міни від договору купівлі-продажу. Міна не допускала застосування грошей. Цінність обмінюваної речі вимірювалась не грошима, а вартістю іншої речі. Предметом договору міни було будь-яке майно, не вилучене з цивільного обігу в Гетьманщині. Міна рухомого майна не мала обмежень. Договір міни нерухомого майна слід було укладати в письмовій формі і в присутності представників місцевої адміністрації.
Договір майнового найму. У Гетьманщині за договором найму нерухомого майна особа (наймодавець) зобов’язувалася за відповідну плату надати нерухоме майно іншій особі (наймачеві) у користування на певний строк. У договорі вимагалося називати суму найманої плані. термін її сплати, строк дії договору тощо. Розмір найманої плати визначався волею договірних сторін. Договір найму міг укладатися як у письмовій, так і в усній формах (за наявності свідків). Якщо в договорі найму не зазначалась наймана плаза, то наймач був зобов’язаний сплачувати звичайну для даної місцевості (тобто у місцевості, де знаходиться будинок чи маєток) найману плату Наймач продовжував сплачувати власникові домовлену в договорі суму і в тому випадку, коли після закінчення строку найму майна він продовжував ним користуватися, а власник не перечив цьому. Власник мав право захищати наймача від претензій третіх осіб та відшкодовувати збитки, які внаслідок цього могли виникнути у наймача. У випадку продажу власником майна або будівлі договір найму виконувався до закінчення строку його дії. Детально зазначалося на власника чи наймача покладався обов’язок відшкодовувати збитки при виникненні тих чи інших обставин. Збитки. заподіяні внаслідок бурі чи пожежі (не з вини наймача), покладалися на власника. Якщо збитки виникали через недогляд чи недбалість наймача, то він їх відшкодовував власникові.
Було три умови, за яких наймодавець мав право розірвати договір найму до визначеного строку: у випадку псування і спустошення найманого майна; у випадку «безчинного» життя наймача, зокрема спілкування його зі злодіями, блудницями, а також якщо у власника виникла потреба самому поселитися в маєтку чи будинку, зданому ним у найом. Передбачались обставини, за яких наймач також міг достроково розірвати договір:
- якщо наймодавець під час дії договору будь-яким способом перешкоджав збирати урожай;
- якщо наймодавець раніше визначеного строку конче вимагав грошей;
- якщо наймодавець побив чи обезчестив наймача у найманому маєтку (будинку);
- якщо наймане майно зазнало збитків від нещасного випадку, а наймодавець, незважаючи на це, вимагав часткової найманої плати за договором.
Отже, у Гетьманщині захищались інтереси наймача, що свідчить про удосконалення договору найму майна.
У першій половині XVIII ст. у Гетьманщині набули розвитку правовідносини, пов’язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися різні поняття договору майнового найму, зокрема орендні контракти, орендні договори. Це засвідчувало зародження прогресивних тенденцій у розвитку договірного права Гетьманщини. Водночас не відомо, чи існував у Гетьманщині договір особистого найму. Причиною цього було використання праці невільників-кріпаків, яка значною мірою перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили. Проте такий договір укладався на практиці.
Укладення договорів особистого найму засвідчувало зародження прогресивних капіталістичних відносин.
Отже, договірне право Гетьманщини було ефективним засобом врегулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин. Договори були основною формою, за якою здійснювалися величезні товарний і господарський обіг. Вони забезпечували надійну правову основу для подальшого розвитку ділових відносин. Багато договорів були вдосконалені у наступні періоди розвитку цивільного права України і пристосовані до нових умов, збереглися в сучасному цивільному праві.
Література:
- Бойко І.Й. Зобов’язальне право Гетьманщини за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. – Львів: Світ, 1998.
- Бойко І.Й. Правове становище населення Гетьманщини за кодексом 1743 року. – Львів: Світ, 1997.
- Василенко М.П. Матеріали до історії українського права. – К., 1929. – Т.І. – С.У. (ВУАН. Зб. Соц.-екон. Відділу, № 11).
- Гуржій О.І. Право в українській козацькій державі (друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). – Київ, 1994.
Оцяця Анастасія
РЕАЛІЗАЦІЯ ОХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
Питання про реалізацію функцій права на сьогоднішній день залишається відкритим. Тому, досліджуючи реалізацію охоронної функції кримінального права, ми вимушені створювати власні підходи до цього явища, яке, без сумнівів, має відчутні особливості.
Поняття «реалізація права» розуміється різними науковцями по-різному.
Так, А.С. Піголкін зазначає, що реалізація правових норм – це поведінка суб’єктів права, яка поєднується з вимогами правових норм, походить від них (правомірна поведінка) [1]. Погоджуючись з цією точкою зору, П.М. Рабінович підкреслює, що даний підхід є одним із перспективних напрямків вивчення правореалізації [2]. В.С. Нерсесянц під реалізацією норм права розуміє «здійснення їх вимог за допомогою відповідних форм поведінки суб’єктів права» [3]. Як дві основні форми реалізації він називає: дотримання заборон і виконання приписів. Інші науковці реалізацію права розуміють як зовнішній прояв правового регулювання і як його кінцевий результат [4].
На нашу думку, реалізація права – це впровадження в правове життя офіційно закріплених правових норм.
Реалізація охоронної функції – є багатоплановим, складним процесом, який проявляється у взаємодії всіх елементів сутності охоронної функції та впровадження їх в життя: фактичні і формальні підстави, об’єкт впливу, юридичні і соціально значимі наслідки.
Розробка питання реалізації охоронної функції передбачає уточнення питання сутності даної функції. З приводу цього, справедливо відмічає С.Л. Федоров, що сутність і зміст охоронної функції кримінального права визначається фактичними і формальними підставами, об’єктом впливу, юридичними і соціально значимими наслідками. Формальні підстави тої чи іншої функції розкриваються в нормах права, тобто законодавчо закріплених і забезпечених примусовою силою держави правил поведінки. Вступ у силу цих норм і забезпечує функціонування права в цілому [5]. Адже охоронна функція кримінального права має єдину формальну підставу – це норми кримінального закону, але було б правильно розуміти те, що відмінність в формальній підставі для охоронної функції кримінального права полягає саме в структурі кримінально-правових приписів.
Фактичною підставою охоронної функції кримінального права є акт людської поведінки. Тобто, можна говорити про збіг підстав виникнення охоронної функції, охоронного кримінально-правового відносина і ретроспективної кримінальної відповідальності. Їх єдиною підставою є факт вчинення діяння, який містить в собі всі ознаки складу злочину, яке передбачається Кримінальним кодексом. І в цьому немає нічого суперечливого, так як всі вищезгадані категорії взаємозв’язані і виступають як єдиний процес дії права, тому цілком обґрунтовано, що в їх підставі лежить один юридичний факт – вчинення злочину.
Об’єкт охоронної функції – це охоронювані кримінально-правові відносини, правовідносини кримінальної відповідальності і покарання, а також інші правовідносини, які складаються в процесі реалізації приписів норм санкційного комплексу кримінального права.
В теорії права загальновизнаним є положення, відповідно до якого об’єкт права, правового регулювання, правової охорони – це суспільні відносини, які урегульовані або охоронювані нормами права. При аналізі об’єкта охоронної функції кримінального права потрібно вияснити такі питання: як співвідносяться між собою категорії об’єкт кримінального права і об’єкт охоронної функції даної галузі; які суспільні відносини по своєму змісту утворюють об’єкт охоронної функції кримінального права.
Наслідки охоронного впливу можуть носити як правовий, так і соціальний характер. Наприклад, раніше, в період існування СРСР, самим радикальним наслідком впливу охоронної функції можна було вважати фізичну ліквідацію суб’єкта злочину (смертна кара). Найбільш типовим сучасним наслідком дії охоронної функції кримінального права виступають обмеження, які зв’язані з реалізацією політичних, майнових особистих та інших прав і свобод злочинця. Засуджений втрачає можливість влаштуватися на роботу в правоохоронні органи або працювати на певних посадах по певній професії. Він (злочинець) може бути позбавлений пільг або соціального забезпечення у випадку застосування до нього покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, на нього може бути накладено обов’язок відшкодувати матеріальну або моральну шкоду, що істотно обмежує матеріальні можливості винного.
Також наслідки впливу охоронної функції кримінального права розповсюджуються не тільки на особу, яка вчинила злочин, але і на інших осіб, які зв’язані з винним в силу закону, споріднення, інших обставин. У зв’язку з тим, що злочинець, як і будь-яка людина, знаходиться в різних соціальних зв’язках з іншими людьми: є одруженим, знаходиться в договірних відносинах, є батьком, матір’ю, єдиним «годувальником», є співмешканцем, ті чи інші наслідки впливу охоронної функції відображаються і на майнових, і на немайнових інтересах, правах, свободах членів сім’ї, рідних злочинцю людей та інших осіб. Особливо явно такі наслідки функціонального впливу кримінального права проявляються при призначення конкретних покарань
Впровадження в життя всіх елементів сутності охоронної функції кримінального права здійснюється за допомогою спеціальних засобів реалізації охоронної функції – це примус і заохочення. Слід зазначити, що примус застосовується до осіб, які вже скоїли злочин, і виражається в позбавленні тих чи інших благ. А заохочення – до тих, хто розкаюються в скоєному суспільно небезпечному діянні і прагнуть всіма своїми силами виправити його.
Втім, для реалізації охоронної функції кримінального права потрібне все законодавство України, і власне кажучи в ч. 2 ст. 1 КК України саме воно і мається на увазі. Але це тема окремого дослідження.