Geum.ru

«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Свобода пересування працівників за законодавством європейського союзу
Адміністративні послуги: проблемні питання
Подобный материал:
1   ...   70   71   72   73   74   75   76   77   ...   86
Література:
  1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року // Руденко Г. М. Україна дипломатична / Г. М. Руденко. – К.: Генеральна дирекція по обслуговуванню іноземних представництв, 1999. – С. 123–140.
  2. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: навч. посіб. / А. І. Дмитрієв, В. І. Муравйов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.
  3. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: // da.gov.ua
  4. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (1991– 2003) / відп. Ред. С. В. Віднянський. – К.: Ґенеза, 2004. – 616 с.
  5. Нота МЗС Республіки Вірменія про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Республікою Вірменія від 25 грудня 1991 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  6. Обмін нотами між Урядом України та Урядом Республіки Польща: нота Спеціального посланника Уряду Республіки Польща від 2 грудня 1991 року і № 15/78-9607 (3 грудня 1991 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  7. Парижская хартия для новой Европы от 21 ноября 1990 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: // da.gov.ua
  8. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Латвійською Республікою від 12 лютого 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  9. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Литовською Республікою від 21 листопада 1991 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  10. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Республікою Молдова від 10 березня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  11. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією від 14 лютого 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  12. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Республікою Узбекистан від 25 серпня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  13. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Туркменістаном від 10 жовтня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  14. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Угорською Республікою від 3 грудня 1991 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  15. Спільне комюніке Міністрів закордонних справ України і Румунії про встановлення дипломатичних відносин від 1 лютого 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  16. Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин між Україною і ЧСФР від 30 січня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  17. Угода між Україною і Естонською Республікою про встановлення дипломатичних відносин (у формі обміну нотами) № 611-1 (3 січня 1992 року) і № 5/61 (4 січня 1992 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  18. Угода між Україною та Азербайджанською Республікою про встановлення дипломатичних відносин (у формі обміну нотами) 5/42-1027 (24 січня 1992 року) і № 104/огп (6 лютого 1992 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  19. Угода про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі між Україною і Республікою Казахстан (у формі обміну нотами) № 5/42-135 (4 січня 1992 року) і нота МЗС Республіки Казахстан від 23 липня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // da.gov.ua
  20. Устав Организации Объединённых Наций от 26 июня 1945 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: // da.gov.ua



Дарморіс Оксана

СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Європейський Союз уособлює одне із найбільш динамічних суспільних явищ сучасного світу. Із міжнародної регіональної економічної організації він перетворився у масштабне та найбільш розвинуте міжнародне інтеграційне наднаціональне державоподібне утворення. Воно володіє єдиним кордоном, єдиним внутрішнім ринком, єдиним громадянством, всім комплексом органів виконавчої, законодавчої, судової та контрольної влади, має власну Конституцію, детально розроблене законодавство, обов’язкове для держав-членів.

На сьогоднішній день змінилася роль Європейського Союзу в глобальній розстановці сил. Він перетворився у визнану «наддержаву», з якою не можна не рахуватися.

Кількість членів Союзу постійно зростає, прагне вступити в нього і Україна. Намір встановити тісні зв’язки між Україною та Європейським Союзом був проголошений в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та його державами-членами в 1994 р. (набула чинності в 1998 р.) [1].

Однак, щоб стати повноправним членом ЄС кожна держава повинна провести клопітку роботу з приведення власного національного законодавства у відповідність з нормами права ЄС. У рамках Союзу відбувається не лише економічна, а й правова інтеграція.

Так, з метою приведення у відповідність норм українського законодавства до законодавства ЄС, був прийнятий Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 21 листопада 2002 р. [2]. А саму Програму було затверджено Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. [3].

Необхідно зазначити, що історично першу частину в системі трудового права ЄС утворюють норми, спрямовані на правове регулювання трудової міграції в межах Європейського Союзу в цілому, скорочено – міграційне трудове право.

Структура цієї частини в даний час включає два правових інститути, які володіють схожим предметом, але мають різну дію за колом осіб, і діють на підставі різних положень Договору про ЄС (мається на увазі Договір про ЄЕС 1957 р.).

Більш ранній, який виник разом із становленням Європейського Співтовариства інститут, включає норми, які забезпечують вільне пересування працівників. За загальним правилом норми цього інституту поширюються на громадян ЄС, а також на найближчих членів їх сімей (в тому числі на вихідців із країн, які не входять в ЄС).

Що стосується решти іноземців, то їх діяльність на єдиному ринку праці утворює предмет окремого інституту міграційного трудового права, який склався набагато пізніше і отримав менший розвиток, ніж розглянутий вище – норми, які регулюють трудову діяльність громадян-вихідців із третіх країн [4, с. 64-65].

Свободу пересування в ЄС розуміють у двох значеннях – у широкому та вузькому. У широкому значенні свобода пересування осіб включає: свободу пересування працівників; свободу пересування непрацюючих осіб (студенти та пенсіонери); безвізове пересування осіб у Шенгенській зоні; свободу створення юридичних осіб. Свого роду «наріжним каменем» вільного пересування осіб у ЄС є свобода пересування працівників. Тому свобода пересування осіб у вузькому значенні охоплює саме свободу пересування працівників.

Свобода пересування працівників в однаковій мірі поширюється на працівників-мігрантів і членів їх сімей.

Ст.39 Договору про ЄС вказує, що така свобода включає відміну будь-якої дискримінації за ознакою наявності громадянства тієї чи іншої держави-члена в трудових відносинах. Ця ж стаття перелічує ключові права працівника-мігранта:

  1. право приймати реальні пропозиції стосовно працевлаштування;
  2. право вільно пересуватися на території Співтовариства з метою працевлаштування;
  3. право залишатися на території держави-члена з метою працевлаштування;
  4. право залишатися на території цієї держави-члена після закінчення трудової діяльності.

Конкретизують правове становище працівника-мігранта і членів його сім’ї акти вторинного права. Найважливішими серед них є: Регламент Ради (ЄЕС) №1612/68 від 15 жовтня 1968 р. про вільне пересування працівників в межах Співтовариства [5]; Регламент Ради (ЄЕС) №1251/70 від 29 червня 1970 р. про право працівників залишатись на території держави-члена після здійснення там трудової діяльності [6]; Директива 2004/38/ЄС від 29 квітня 2004 р. про право громадян ЄС і членів їх сімей вільно пересуватися і проживати на території держав-членів [7].

Поняття «працівник-мігрант» розкривається у ст.1 Регламенту 1612/68 і доповнюється в прецедентному праві. Працівник-мігрант – це особа, яка працює за наймом і володіє громадянством іншої держави-члена. Крім цього, такий працівник повинен протягом тривалого періоду виконувати роботу, за яку передбачається пряма або непряма винагорода (Справа С-66/85 «Lawrie-Blum» (1986 р.)) [8]; він повинен здійснювати реальну і ефективну діяльність, незалежно від умов заробітної плати і робочого часу (Справа С-53/81 «Levin» (1982 р.)) [9]; поняття працівник-мігрант поширюється також на осіб, які припинили трудову діяльність і залишились на території держави-члена з метою пошуку нової роботи, тобто отримали статус безробітного (Справа С-75/63 «Hoekstra» (1964)) [10].

Регламент 1612/68 визначає умови доступу працівника-мігранта до роботи за наймом, включаючи рівну можливість в одержанні пропозицій про працевлаштування в іншій державі-члені, відміну квот на залучення робочої сили із інших держав-членів, а також вільний допуск до одержання допомоги в службі зайнятості держави-члена, що приймає.

Принциповим є положення Регламенту 1612/68 про рівне ставлення при здійсненні роботи за наймом щодо працівників-мігрантів у порівнянні з робітниками – громадянами країни-члена, що приймає. Працівники-мігранти не можуть зазнавати дискримінації щодо їх прав на винагороду, участь в управлінні підприємством, процесах виробничої демократії, просуванні по службі, доступі до отримання професійної освіти та інших соціальних пільг, а також прав при звільненні з організації.

Регламент Комісії №1251/70 від 29 червня 1970 р. про право працівників залишатись на території держави-члена після припинення там трудової діяльності називає три випадки, при яких працівник може залишитись на території держави-члена: вихід на пенсію, настання непрацездатності, отримання роботи в іншій країні-члені.

Договір про ЄС містить два виключення із принципу вільного пересування: по-перше, згідно з §4 ст.39 Договору свобода пересування не поширюється на публічну державну службу; по-друге, згідно з §3 ст.39 із мотивів громадського порядку, суспільної безпеки, суспільної охорони здоров’я можуть впроваджуватись обмеження на право вільного пересування.

Щодо другого інституту міграційного трудового права, то довгий час статус працівників-мігрантів, вихідців із третіх країн (країн, які не є членами ЄС) регулювався на підставі міжнародних угод між ЄС та третіми країнами. В останні роки Союзом були прийняті заходи щодо гармонізації вільного пересування та проживання громадян третіх країн на території країн-членів. Результатом стали Директива Ради 2003/109/ЄС від 25 листопада 2003 р. про статус громадян третіх країн, які проживають на довготривалій основі [11], Директива Ради 2003/86/ЄС від 22 вересня 2003 р. про право на сімейне возз’єднання [12], Директива 2004/114/ЄС від 13 грудня 2004 р. про умови допуску громадян третіх країн з метою освіти, обміну тими, хто навчається, неоплачуваної професійної підготовки або волонтерської діяльності [13].

Необхідно сказати, що для виконання положень ЄС стосовно забезпечення вільного пересування працівників у 2007 р. було видано Указ Президента України «Про заходи щодо активізації євроінтеграційного прикордонного співробітництва» [14], у 2008 р. ратифіковано Угоду між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз [15].

Література:

  1. Офіційний вісник України. – 2006. – № 24. – Ст. 203.
  2. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 3. – Ст. 12.
  3. Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.
  4. Четвериков А. О. Европейское социальное пространство и гармонизация трудового права России и Европейского Союза // Право и государство: теория и практика. – 2006. – № 2. – С. 61-68.
  5. OJ, Special Edition, 1968 (II).
  6. OJ, Special Edition, 1970 (II).
  7. OJ 2004 L 229.
  8. [1986] ECR 2121.
  9. [1982] ECR 1035.
  10. [1964] ECR 117.
  11. OJ 2004 L 16/44.
  12. OJ 2003 L 251/12.
  13. OJ 2004 L 375.
  14. Офіційний вісник Президента України. – 2007. – № 38. – Ст. 77.
  15. Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 10. – Ст. 97.



Денисюк Денис

АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

За роки становлення Української держави можливо побачити, що без побудови раціональної та ефективної системи надання адміністративних послуг марно сподіватися на якісний прогрес і у економічній та соціально-гуманітарних сферах. Тому питання адміністративної реформи було і залишається одним із найактуальніших для української влади. Кроки адміністративної реформи в Україні втілюються непослідовно, що призводить до плутанини та відкритості питання.

Демократизоване суспільство стає все більш вимогливим до влади, що змушує останню, орієнтувати всю діяльність на людину, на задоволення її потреб і інтересів через надання якісних послуг. Запровадження інституту державних послуг є основним способом реалізації державними службовцями завдань і функцій держави у межах своєї компетенції.

Термін «державні послуги» (дії державних органів стосовно реалізації функцій і завдань держави, визначених Конституцією України, іншими законодавчими актами) розглядається як консолідуючий, що об’єднує поняття управлінська і адміністративна послуга.

Управлінська послуга – похідна від змісту функціональної діяльності державного органу стосовно вироблення й реалізації державної політики з регулювання певного сектора економіки чи соціального життя.

Адміністративна послуга – результат здійснення владних повноважень адміністративним органом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо) [1].

У контексті даного дослідження проблеми адміністративна послуга розглядається як публічна послуга, яка надається населенню органами виконавчої влади (органами публічної влади), іншими уповноваженими особами і надання якої пов’язане з реалізацією владних повноважень.

Основним проблемним питанням системного впровадження інституту адміністративних послуг є відсутність законодавчих основ для створення і запровадження стандартів щодо їх надання. Правовою підставою для надання адміністративних послуг, вимог щодо їх надання, якості та доступності з боку користувачів має бути відповідний закон, встановлені відповідно до нього стандарти та Реєстр (перелік) відповідних послуг.

Слід зупинитися на проблемах щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина, які є зараз у сфері надання адміністративних послуг:
  • існування необґрунтованих видів адміністративних послуг;
  • перекладання обов’язків адміністративних органів щодо збирання довідок, візування, погоджень та інше на фізичних осіб;
  • необґрунтовано високі розміри плати за окремі види послуг та фактичне зобов’язання фізичних осіб отримувати супутні платні послуги, сплачувати «добровільні» внески;
  • обмеженість днів і годин приймання громадян та необґрунтовано великі терміни надання окремих послуг;
  • неповна доступність інформації, необхідної для отримання адміністративних послуг;
  • суперечливе правове регулювання та неналежне регулювання процедурних питань [3].

Все це є порушенням прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз проблеми неефективної діяльності влади з надання адміністративних послуг суспільству дає можливість виділити основні питання, які потрібно вирішити:
  • довести до населення їх права з отримання якісних адміністративних послуг;
  • забезпечувати мінімізацію витрат часу та інших ресурсів одержувача;
  • передбачати можливість звернення із запитом до адміністративного органу у письмовій або усній формі, а також з використанням інформаційно-комунікаційних технологій;
  • забезпечувати мінімізацію дій одержувача та кількості документів, що ним надаються;
  • закріплювати вимірювані вимоги до якості і доступності адміністративної послуги;
  • враховувати думку та інтереси одержувача;
  • провести перевірку готовності вітчизняного службовця надавати послуги якісно;
  • провести модернізацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації службовців, а також дати можливість пройти їм стажування за кордоном або відповідні спеціалізовані семінари в Україні;
  • створити систему суворої звітності та оцінки діяльності службовця. Існуючі методики оцінки успішності діяльності службовців дуже слабко враховують якість надання послуг населенню або політичному керівництву й не ув’язують цей фактор ні з кар’єрним просуванням, ні з матеріальним стимулюванням [2]. Створити інституційні, навчальні передумови, зворотний зв’язок з результатами та стимули якісної професійної діяльності, що значно підвищить професійну готовність службовців до якісного надання послуг.

Дотриманню прав і свобод людини і громадянина при наданні адміністративних послуг буде сприяти належне нормативне забезпечення цієї діяльності та відповідальне ставлення державних службовців до виконання своїх функціональних обов’язків.

Література:
  1. Наказ Міністерства економіки України від 12.07.2007 року № 219 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розроблення стандартів надання адміністративних послуг».
  2. Матеріали роботи групи щодо обґрунтування політики /стратегії дій з реалізації пріоритетного напряму «Запровадження демократичних інституційних стандартів професійної діяльності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування». Склад групи: Шаров Ю.П. – керівник, Штика Л.Г. – координатор, Коник С.М., Гогіна Л.М.
  3. Оцінка якості адміністративних послуг // Тимощук В.П., Кірмач А.В. – К.: Факт, 2005. – 88 с.



Ілларіонов Олександр

Виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу як напрямок модернізації господарського законодавства у вугільній галузі України

Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» 18 березня 2004 р. № 1629-IV [1] була затверджена відповідна програма, метою якої є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Невід’ємною частиною цієї Програми є Перелік актів законодавства України та acquis Європейського Союзу в пріоритетних сферах адаптації, в тому числі і в окремих галузях економіки. Перелік актів вугільного законодавства вміщено в п. 13.4.

Проблемам адаптації вугільного законодавства до відповідного законодавства Європейського Союзу частково присвячені роботи Амоші О.І., Кабанова А.І. та Стариченко Л.Л. [2] та Родіної О.Г. [3]. Однак цілісного дослідження цього питання не дивлячись на його актуальність так і не було.

Перш за все, для України важливим у контексті адаптації законодавства є повніша реалізація положень Договору до Енергетичної Хартії, яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів» 6 лютого 1998 р. № 89/98-ВР [4]. Окремо варто відзначити необхідність впровадження положень Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату, ратифікованого Законом України «Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату» від 4 лютого 2004 р. № 1430-IV [5]. Відповідний механізм реалізації протоколу було затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану заходів з реалізації положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату» від 18 серпня 2005 р. № 346-р [6].

Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2007 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 7 березня 2007 р. № 90-р [7] було затверджено відповідний План заходів. На виконання цього розпорядження та у відповідності до абз. 15 п. 4 Положення про Міністерство вугільної промисловості України, затвердженого Указом Президента України «Питання Міністерства вугільної промисловості України» 5 жовтня 2005 р. № 1417/2005 [8], Міністерством вугільної промисловості України було прийнято розпорядження «Про виконання плану заходів щодо виконання у 2007 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 25 травня 2007 р. № 62-р [9]. У вказаному розпорядженні Міністерства вугільної промисловості України було прозвітовано про підготовку проектів законів України «Про особливості державної підтримки вугільної промисловості» та «Про особливості приватизації підприємств вугільної галузі», адаптованих до Постанови Ради ЄС від 23 липня 2002 р. № 1407/2002/ЄС про надання державної допомоги вугільній промисловості та Рішення вищого органу Європейського співтовариства вугілля та сталі від 16 листопада 1966 р. № 22/66 про інформацію, що має надаватися підприємствами про їх інвестиції.

На 2008 р. План заходів було затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2008 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 11 червня 2008 р. № 821-р [10], на підставі якого Міністерством вугільної промисловості України відповідного плану затверджено не було.

Окремі законопроекти, спрямовані на врегулювання господарських відносин у вугільній галузі, було заплановано розробити також з урахуванням Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу відповідно до Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік» від 26 березня 2008 р. № 534-р [11].

Рішенням Ради національної безпеки і оборони України «Про стан і перспективи розвитку вугільної промисловості та невідкладні заходи щодо підвищення безпеки праці в цій галузі» від 30 травня 2008 р., введеним у дію Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 травня 2008 року «Про стан і перспективи розвитку вугільної промисловості та невідкладні заходи щодо підвищення безпеки праці в цій галузі» від 5 серпня 2008 р. № 685/2008 [12] окреслені лише певні аспекти адаптації вугільного законодавства та звернуто увагу на окремі проблеми, пов’язані з цим.

Якщо у Концепції розвитку вугільної промисловості, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку вугільної промисловості» від 7 липня 2005 р. № 236-р [13] немає жодної згадки про адаптацію вугільного законодавства до норма ЄС, то у Концепції реформування вугільної галузі, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції реформування вугільної галузі» від 14 травня 2008 р. N 737-р [14], окремо виділено пункт «Удосконалення законодавчої бази», основним положенням якого є законодавче врегулювання процедури фінансової санації та вдосконалення механізму державного субсидування вугледобувних підприємств державного сектору з урахуванням норм і вимог СОТ та ЄС.

Наказом Міністерства вугільної промисловості України «Про створення робочої комісії з розробки Правил безпеки у вугільних шахтах з урахуванням європейських норм» від 26 жовтня 2007 р. № 472 [15] було затверджено склад відповідної комісії та чітке завдання розробити нові Правила безпеки у вугільних шахтах, гармонізовані з відповідними європейськими правилами. Термін виконання поставленої задачі – 25 грудня 2007 р, але робота комісії триває і досі.

Не дивлячись на таке величезне за обсягами нормативно-правове забезпечення адаптації вугільного законодавства України до відповідного законодавства ЄС, роботу відповідальних за це державних органів варто визначити як неефективну, та таку, що не принесла бажаного результату. Діяльність Міністерства вугільної промисловості України поки що спрямована лише на розробку окремих нормативно-правових актів щодо врегулювання окремої сукупності господарських відносин з метою заповнення правових прогалин та покращення окремих механізмів правового регулювання. І навіть такі законопроекти дещо не відповідають вимогам Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що можу у майбутньому призвести до необхідності суттєвого перегляду вже прийнятих нормативно-правових актів, а це – додаткові витрати ресурсів, яких і так бракує.