«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
Досудове слідство, здійснюване в прокуратурі, являє собою процесуальну діяльність слідчого прокуратури по розкриттю і розслідуванню злочинів, виявленню винних осіб і притягнення їх до відповідальності, встановленої законом. Як бачимо, провадження досудового слідства здійснюється слідчим прокуратури. Призначати державного обвинувача, тобто прокурора, який наперед знає, що буде підтримувати державне обвинувачення в суді стосовно особи щодо якої винесена постанова про притягнення її у справі як обвинуваченого є неправомірним. Виходить, що на досудовому слідстві з’являються два обвинувача: слідчий і прокурор. В даному випадку не зрозуміла роль прокурора як обвинувача. Небезвідомо, що прокуратура реалізує функцію державного обвинувачення на стадії судового розгляду справи. На стадії досудового розслідування підтримання державного обвинувачення, на нашу думку, є недоречним. Перед ким прокурор буде доказувати здійснення злочину даною особою і винуватість особи у вчиненні злочину? Існуюче формулювання положення відомчого наказу є дещо незрозумілим. В.М.Савицький стверджує, що «державне обвинувачення – це здійснювана в установлених законом процесуальних формах діяльність на стадії судового розгляду справи»[2, c.229]. Навіть у ст. 264 КПК України зазначено, що «прокурор керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення...»[1, c.124]. Суд – це єдиний орган в державі, що наділений повноваженнями здійснювати правосуддя. Саме він розглядає і вирішує справу по суті. Закон України «Про прокуратуру» в п.1 ст.5 передбачає одну із функцій прокуратури - підтримання державного обвинувачення в суді. Тому можна з впевненістю сказати, що державного обвинувача на стадії досудового слідства не було і бути не може.
На досудовому слідстві слідчий прокуратури має право порушувати кримінальні справи; призначати експертизи; проводити допити, огляди, обшуки та інші слідчі дії; закривати кримінальні справи. Щодо прокурора - на даній стадії він має широкі повноваження, які визначені в ст. 227 КПК України, однак, вони не стосуються обвинувачення особи стосовно якої винесена постанова про притягнення її в якості обвинуваченого. Вони спрямовані на здійснення нагляду за виконанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство. Іншими словами прокурор забезпечує належне виконання роботи правоохоронних органів. А саме: він може вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи та інші матеріали про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства; скасовує незаконні та необґрунтовані постанови слідчих тощо.
Як бачимо, прокурор здійснюючи нагляд за органами дізнання та досудового слідства спрямовує свою діяльність не на обвинувачення особи, що передбачає пошук доказів, які підтверджують її винуватість, а навпаки, щоб нікого не було піддано незаконному та необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності. Основна мета його діяльності – забезпечити в межах своєї компетенції умови для того, щоб кожен злочин не залишався не розкритим і кожна особа, що його вчинила була притягнута до кримінальної відповідальності.
На стадії досудового слідства, слідчий і прокурор виступають основними суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. Їх взаємовідносини при розслідуванні злочинів носять процесуальний характер і засновані на нормах кримінально-процесуального законодавства. Стаття 114 КПК України передбачає, що слідчий при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій приймає самостійно, крім випадків необхідності одержати згоду від суду (судді) чи прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення [1, С.67]. Прокурор у відповідності до чинного законодавства має право давати вказівки по кримінальній справі для слідчого, які для нього є обов’язковими, але у разі незгоди слідчого з ними він може оскаржити такі вказівки. Їх повноваження спрямовані на те, щоб встановити всі обставини кримінальної справи у точній відповідності із дійсністю і виявити обставини, що свідчать як проти, так і на користь обвинуваченого.
Стосовно моменту вступу державного обвинувача у справу, то можна погодитися з думкою С.А.Альперта, який сказав «прокурор стає суб’єктом обвинувачення з того моменту, коли він утвердив обвинувальний висновок, і тим самим виразив власне переконання у вині обвинуваченого» [3, С.73]. Якщо відповідно до Наказу Генерального прокурора України №5 призначити державного обвинувача з моменту пред’явлення обвинувачення, то виходить хочеш – не хочеш, а підтримувати державне обвинувачення прийдеться. Тоді державний обвинувач на досудовому слідстві повинен буде разом із слідчим шукати докази, що підтверджують винуватість особи. Йому треба ж підготуватися до судового розгляду справи, як то кажуть щось «нарити» на особу. Цим самим порушується один із принципів кримінального процесу – встановлення істини у справі.
Слідчий закінчує досудове слідство кримінальної справи складанням обвинувального висновку тоді, коли він дослідив всі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають провадження у справі. Досудове слідство можна вважати закінченим лише тоді, коли його завдання виконано. Стаття.225 КПК України передбачає, що після складання обвинувального висновку, слідчий направляє справу прокурору [1, С.110].
Прокурор одержавши справу з обвинувальним висновком забов’язаний її перевірити, а вже потім прийняти одне з таких рішень:
1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу слідчому для провадження додаткового розслідування; 3) закриває справу.
Слід зазначити, що саме після закінчення досудового слідства, складання обвинувального висновку прокурор вирішує питання: підтримувати йому, чи іншому прокурорському працівнику державне обвинувачення в суді щодо певної особи?
В.С. Зеленецький вказує на те, що «державне звинувачення виникає у тому процесі, в якому прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи. Власне тут, утвердивши вказаний акт, він формує свої переконання у вині чи невинності обвинуваченого. Якщо прокурор переконаний у винуватості конкретної особи, він приймає рішення про затвердження обвинувального висновку, і відповідно до порушення державного обвинувачення» [4, С.16]. Тобто, державний обвинувач призначається не з моменту пред’явлення обвинувачення, а саме після затвердження обвинувального висновку. Саме з моменту коли до прокурора надійшла кримінальна справа – він починає її вивчати: чи мала місце подія злочину, чи є у діянні особи склад злочину, чи немає обставин, які тягнуть за собою закриття справи, чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону тощо.
Вищезгаданий наказ Генерального прокурора України передбачає необхідність здійснення зазначеної перевірки ще на стадії досудового слідства, що, на нашу думку, є недоречним. Адже завдання прокуратури не лише сприяти покаранню, але й здійснювати захист прав та законних інтересів громадян. Якщо слідчий допустить помилки в роботі, чи будуть порушення законодавства, що обмежують права обвинувачених – прокурор зможе виявити і сприяти їх усуненню на початкових стадіях, щоб уникнути в майбутньому несприятливих наслідків: повернення судом справи на додаткове розслідування, закриття кримінальної справи тощо.
Загальновідомо, що підзаконний нормативно-правовий акт є актом, що видається на основі закону, відповідно до закону і спрямований на його виконання шляхом конкретизації норм закону. Тож, вважаємо, що даний наказ дещо суперечить вимогам чинного кримінально-процесуального законодавства - в частині призначення державного обвинувача на досудовому слідстві. Оскільки закон в Україні має вищу юридичну силу, то при вирішенні питання підтримання державного обвинувачення слід керуватися статтями 225, 228, 264 КПК України, які закріплюють обов’язок прокурора брати участь, саме у судовому засіданні, на стороні обвинувачення.
Література:
- Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційн. текст. – К.:Атіка, 2006.
- Савицький В.М. Государственное обвинение в суде.- Москва, 1971.
- Альперт С.А. Государственное обвинение и проблемы повышения его качества// Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. – Харьков, 1998.
- Зеленецький В. С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. - Харьков, 1979.
Лівінський Ігор
ОКРЕМІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПІДСТАВ ДЛЯ ДОВЕДЕНОСТІ НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ
Правильне вирішення справ про визнання угод недійсними має важливе значення у забезпеченні законності у сфері майнових відносин, охорони інтересів суспільства, прав громадян і організацій, у запобіганні цивільним правопорушенням [2, 41].
Для досягнення такого завдання важливе значення має, зокрема, правильно визначати наслідки недодержання форми угоди та розмежувати підстави і наслідки визнання угоди недійсною.
В даній статті будуть розглянуті окремі аспекти відмежування підстав визнання правочину недійсним від розірвання договору та визнання його неукладеним, а також проблемні питання, які виникають в судах при вирішенні спорів про визнання декількох правочинів недійсними.
Так, підставою для визнання правочину недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину – неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір у момент його укладення не містить порушень закону. Вказані засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними у цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу у пп. б п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (із відповідними змінами) зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною, і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом, а не визнання угоди недійсною.
Не чітке розмежування цих понять призводить до помилок під час розгляду справ даної категорії.
Так, у справі за позовом ВАТ «Укртелеком» до Б.З.І. про визнання недійсним договору постачання теплової енергії Центральний районний суд м. Миколаєва дійшов правильного висновку, що вказаний договір можливо лише розірвати в зв’язку з його не виконанням, оскільки позивач не має ліцензії на постачання теплової енергії.
Разом з тим, суд не уточнюючи вимоги позовної заяви, вийшов за її межі та заочним рішенням від 13 грудня 2007 року частково задовольнив позов та розірвав спірний договір на підставі ст.ст. 607, 907 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК).
Окрім з’ясування питання про додержання загальних умов дійсності правочинів, обов’язковим буде для кожного правочину встановлення чи взагалі він був укладеним сторонами. Особливо це стосується дво- та багато сторонніх правочинів.
Слід зазначити, що визнання договору укладеним та визнання його чинності хоч і зумовлюють єдиний правовий наслідок – набрання договором юридичної сили, однак ці поняття є різними за змістом. Так, якщо договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, такий договір є неукладеним, іншими словами, договір взагалі не існує. Якщо є укладений договір не відповідає вимогам, дотримання яких є необхідними для його чинності, такий договір визнається недійсним в силу прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним судом.
Неукладеним має визнаватися договір, про вчинення якого сторони у належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК). Тобто, у даному разі мається на увазі відсутність між ними бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Проте учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212 – 1215 ЦК). Однак і при вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 Закону України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі» (з наступними змінами) відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Враховуючи викладене, слід брати до уваги, що вирішуючи спори стосовно договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК про неукладеність договору [2, 372].
Крім того, по суті вимоги про визнання недійсності правочинів (або застосування наслідків їх недійсності) є способом захисту права. Тоді звичайним буде з’ясування того, яке право порушене та яким чином, після чого вже можна говорити про відповідний спосіб його захисту [3, 29].
Разом з тим, позивачі не завжди правильно визначають спосіб захисту своїх порушених прав, а суди не уточнюють їх позовні вимоги.
Так, рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 5 жовтня 2007 року задоволено позов К.Л.С. до ТОВ СП «Агрофірма «Степове» про визнання недійсним договору оренди землі та акту прийому передачі земельної ділянки.
Позивачка зазначала, що вона не підписувала спірний договір та з нею не було погоджено всі істотні умови цього договору. Водночас, вона не посилаючись на норму ЦК, якою передбачено недійсність правочинів, просила задовольнити її вимоги.
Задовольняючи позов суд в мотивувальній частині рішення вказав на те, що спірний правочин є не укладеним, оскільки його не підписувала позивачка. Однак, пославшись на ч. 3 ст. 203 та ч. 3 ст. 215 ЦК щодо волевиявлення учасника правочину, помилково визнав спірний договір та акт недійсними та зобов’язав відповідача повернути належну позивачу земельну ділянку.
По іншій справі, у районного суду виникла складність при вирішенні позову про визнання декількох договорів недійсними.
Так, Ф.Ю.М. звернувся до суду з позовом до Б.С.Д., Я.Л.А., Ф.А.В., універсальної товарної біржі «Миколаївська нерухомість 2000» (далі – Біржа) про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними. Позивач вказував, що під час шлюбу з Ф.А.В. вони придбали квартиру № 6. Крім того, йому одному на праві власності належала приватизована квартира № 5. В наступному, вони з дружиною перепланували обидві квартири шляхом їх об’єднання в одну, але не встигли належним чином оформити таке об’єднання, оскільки позивач був засуджений та відбував покарання в місцях позбавлення волі. Після повернення йому стало відомо, що 30 вересня 2003р. Ф.А.В. на Біржі продала вказані вище квартири відповідачу Б.С.Д., не маючи на це ні достатніх повноважень, ні його письмової згоди. В подальшому, Б.С.Д. оформив об’єднання цих двох квартир в одну трикімнатну квартиру з присвоєнням їй № 5 та зареєстрував у БТІ своє право власності на вказану об’єднану квартиру. А вже 10 березня 2004 р., за договором купівлі-продажу посвідченим приватним нотаріусом, продав спірну квартиру відповідачці Я.Л.А. за 46086 грн. (36 тис. доларів США).
Позивач просив суд визнати договори купівлі-продажу від 30 вересня 2003 р. і 10 березня 2004 р. недійсними та повернути спірну квартиру № 5 йому у власність.
Рішенням Центрального районного суду Миколаївської області від 28 лютого 2008 р. позов задоволено частково. Суд визнав недійсним договір купівлі продажу квартири № 5 та стягнув з Ф.А.В. на користь позивача 90900 грн., як ½ частину вартості обох квартир. При цьому, суд вважав, що законних підстав для витребування від відповідача Я.Л.А. спірного майна немає, оскільки вона є добросовісним набувачем.
Між тим, ухвалою колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2008 р. вказане рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд. Такого висновку колегія суддів дійшла виходячи з наступного.
Зокрема, вирішуючи позов місцевий суд звузив вимоги позивача лише до визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири № 5 від 30 вересня 2003 р. і 10 березня 2004 р., лишивши по за своєю увагою пояснення та уточнення вимог позивача щодо законності договору від 30 вересня 2003 р., за яким його колишня дружина Ф.А.В., без його письмової згоди, продала Б.С.Д. через Біржу їхню спільну квартиру № 6. Внаслідок чого, суд не вирішив всі вимоги позивача.
Усунути такий недолік шляхом ухвалення додаткового рішення неможливо, оскільки під час розгляду справи вказані вимоги судом не досліджувались і не розглядалися. Така обставина є безумовною підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий розгляд.
Крім того, колегія суддів зазначила про необхідність районному суду при новому розгляді справи звернути увагу на наступні обставини:
– право власника на витребування майна від добросовісного набувача регулюється ст. 388 ЦК, згідно якої, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом;
– належним чином встановити яка ж частка у праві власності на переплановану спірну квартиру може належати позивачу;
– перевірити та дати оцінку обставинам передачі Б.С.Д. грошових коштів Ф.А.В., отриманих ним від продажу квартири № 5.
На підставі наведених прикладів можна дійти висновку, що справи про визнання правочинів недійсними є досить складними та викликають певні утруднення у суддів при вирішенні таких спорів. В зв’язку з чим, вказані справи потребують більш ретельної підготовки до розгляду, що дозволить суду всебічно і повно з’ясувати суть угоди, дійсне волевиявлення її учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Література:
1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. І.
2. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України (1972-2007). – Х.: ФО-П Вапнярчук Н.М., 2006.
3. Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів // Підприємництво, господарство і право – 2002. - № 7.
Макійчук Тетяна
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, ЩО МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ
Створення необхідних умов для гармонійного та повноцінного розвитку дітей є одним з важливих завдань цивілізованого суспільства. Лакмусовим папірцем розвитку та стану справ в державі є становище дітей, які мають особливі потреби, насамперед, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з функціональними обмеженнями, ВІЛ-інфікованих дітей та інших. Тому створення необхідних умов для повноцінного існування дітей з функціональними обмеженнями є важливим завданням соціальної політики нашої держави.
Набагато складнішою стає ситуація, коли дитина є одночасно і дитиною-сиротою чи дитиною, позбавленою батьківського піклування, і дитиною, яка має стійкі розлади функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності (тобто має інвалідність). Такі діти потребують підвищеної уваги з боку держави, посилених заходів соціального спрямованості, які забезпечували б їх гідні умови, рівні з іншими громадянами можливості для повноцінного життя та розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей і можливостей.
Дослідження питання соціального захисту дітей з інвалідністю, переважна більшість яких проживають і виховуються в сім’ях і лише невелика частина – перебувають в інтернатних закладах, свого часу здійснювалося Тарасенко В.С. [1]. Водночас, питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають вади фізичного чи розумового характеру, ґрунтовно не досліджувалися Тому метою запропонованої публікації є аналіз заходів соціальної підтримки, передбачених чинним законодавством України, стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з обмеженими можливостями, та надання пропозицій щодо удосконалення законодавства у сфері соціального захисту таких дітей та державної підтримки сімейного влаштування дітей з інвалідністю.
Правові засади врахування особливих потреб дітей з обмеженими можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності визначено у загальному і спеціальному законодавстві України. Перелік захворювань дітей, відповідно до наявності яких встановлюється державна соціальна допомога на дитину з інвалідністю, визначений наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України від 8 листопада 2001 р. «Про затвердження Переліку медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років». Основним же законом, що визначає правові, організаційні, соціальні засади і гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», що в той же час є складовою частиною законодавства України про охорону дитинства.
Зазначеним законом передбачається право дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на щорічне безоплатне оздоровлення. Крім того, статтею 34 цього ж закону визначено проведення обов’язкових медичних оглядів цих дітей, що мають здійснюватися двічі на рік. Якщо за результатами таких оглядів встановлено хворобу дитини, то здійснюється взяття на диспансерний облік, постійний медичний огляд та своєчасне лікування. Навчально-виховним закладам забезпечується пріоритетне постачання необхідних медикаментів, медичної апаратури та обладнання, засобів корекції фізичного розвитку. В той же час, Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» не передбачає особливостей як медичного обслуговування, так і посилених заходів соціальної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають інвалідність. Зазначений закон також не містить зобов’язань відповідних органів у разі виявлення хвороб чи станів, що можуть кваліфікуватися як вади розумового чи фізичного розвитку, здійснити процедуру встановлення інвалідності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та отримання посвідчення дитини-інваліда. Встановлення такій дитині інвалідності надасть їй право на отримання права на додаткові заходи соціальної захищеності з боку держави щодо осіб з інвалідністю. Зокрема, діти, що мають підтверджений діагноз туберкульозу, ВІЛ-інфекції чи інших захворювань відповідно до вищезазначеного Переліку медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років, мають право на отримання державної соціальної допомоги на 2, 5 років.
Враховуючи, що переважна більшість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мають іноді значні проблеми зі здоров’ям, інтернатним закладам не завжди вигідно засвідчувати реальний стан захворюваності цих дітей, щоб не зменшувати шанси дітей на усиновлення. Як громадяни України, так і іноземці, бажають прийняти у свої сім’ї здорових, чи з незначними проблемами зі здоров’ям, дітей. Тому приховування дійсного стану зі здоров’ям дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, наражає таких дітей на можливість повернення їх назад до інтернатних закладів, оскільки усиновителі мають право знати про здоров’я дітей, яких вони усиновляють. У зв’язку з цим, зазначеним законом слід зобов’язати заклади, де перебувають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, на забезпечення своєчасного та повного діагностування стану здоров’я переданих їм дітей.
Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує дітям з інвалідністю дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям, професійну підготовка або перепідготовка з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності, соціальний захист. В той же час, зазначений закон чи не єдиний визначає таку категорію дітей, як діти-інваліди, що не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав. Однак, статтею 33 закону встановлено, що такі діти, які проживають у державних або інших соціальних установах, після досягнення ними повноліття передбачено право на позачергове одержання житла і матеріальну допомогу на його благоустрій, якщо за висновком медико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя. Інших відмінностей у соціальній захищеності для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають інвалідність, закон не передбачає.
Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» передбачає отримання сім’ями, які виховують дітей з функціональними обмеженнями матеріального забезпечення та соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Зазначеним законом встановлено, що державна соціальна допомога на дітей-інвалідів до 18 років призначається у розмірі 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Однак, для дітей з інвалідністю не можна застосуватися прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, оскільки вони її ніколи і мали. На думку автора, для таких дітей слід встановити державну соціальну допомогу на рівні встановленого законом прожиткового мінімуму в залежності від вікової категорії. Крім того, зазначеним законом передбачається встановлення надбавки на догляд за дитиною-інвалідом. Дітям-інвалідам із числа сиріт за період перебування на повному державному утриманні державна соціальна допомога виплачується в повному розмірі та перераховується на їх особисті рахунки у банку. В той же час, державна соціальна допомога на дитину-інваліда та надбавка на догляд призначаються за заявами одного з батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників. Тобто, якщо дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування, передано до інших форм сімейного влаштування як то прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу, прийомні батьки чи батьки-вихователі позбавлені можливості на отримання такої допомоги та надбавки на догляд за такою дитиною, що має інвалідність. Закон також чітко не врегульовує питання порядку звернення за призначенням державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають інвалідність, у разі їх перебування в закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тому, зазначені проблеми необхідно врегулювати шляхом внесення змін як до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», так і до Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Зокрема, статтею 8 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» серед осіб, які можуть звернутися із заявою про призначення державної соціальної допомоги на дитину-інваліда доцільно передбачити прийомних батьків та батьків-вихователів, а також керівника закладу (згідно Порядку надання державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства фінансів України від 30 квітня 2002 р.), в якому перебуває на утриманні та вихованні дитина-сирота чи дитина, позбавлена батьківського піклування, що має інвалідність. Проблемним вважається питання надання надбавки на догляд за дитино-інвалідом. Така надбавка відповідно до чинного законодавства надається за умови, що один з батьків, усиновителів, опікун, піклувальник не працюють і фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, а одинокій матері (батьку) – незалежно від факту роботи. З таким порядком її надання не можна погодитися, оскільки інвалідність дитини часто має важкі форми, через які вона потребує постійного стороннього догляду. Тому надбавка на догляд за дитиною-інвалідом, що потребує постійного стороннього догляду має надаватися незалежно від того, хто доглядає за такою дитиною - один з батьків, усиновителів, опікун, піклувальник, що перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею відповідного віку, інший родич чи стороння особа, запрошена з цією метою за обумовлену плату. Такий догляд потребує достатніх фізичних, моральних сил та неабияких матеріальних затрат. Тому всі виплати, які надаються у зв’язку з вихованням дитини з особливими потребами, мають відповідати реальним потребам сімей з дітьми-інвалідами. Надбавку на догляд за дітьми-інвалідами з числа сиріт та позбавлених батьківського піклування у такому разі доцільно встановити і для прийомних батьків та батьків-вихователів.
Погіршення стану здоров’я дітей, збільшення захворюваності, поширеності захворювань, інвалідності, є проблемою у галузі охорони здоров’я. На тлі загального погіршення стану здоров’я дітей стан здоров’я дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, залишається незадовільним. З огляду на викладене, доцільно питання, що стосуються особливостей соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають інвалідність, врегулювати окремою нормою в Законі України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Крім того, законами, що регулюють питання захисту прав осіб та дітей з інвалідністю доцільно встановити підвищені гарантії для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що мають функціональні обмеження. Вирішення зазначеного питання буде сприяти як покращанню стану здоров’я цих дітей, так і стимулюванню до влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з інвалідністю до сімейних форм утримання та виховання дітей.