«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
1. ov.ua/punish/control/ Офіційний сайт Державного департаменту України з питань виконання покарань.
2. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 240 с.
3. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 № 63-ФЗ // «Собрание законодательства РФ». 1996. № 25. Ст. 2954.
3. Меркулова В. О. Жінка як суб’єкт кримінальної відповідальності: Дис... д-ра юрид. Наук/ 12.00.08 / – К., 2003. – 366 с.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 210 с.
5. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2004. № 3-4. Ст 21.
6. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник. – Львів: «Новий Світ - 2000», 2003. – 584 с.
7. Меркулова В. О. Жінка як суб’єкт кримінальної відповідальності: Дис... д-ра юрид. наук /12.00.08/ – К., 2003. – 366 с.
Шумило Михайло
СУБ’ЄКТНИЙ СКЛАД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
Проблема суб’єктного складу правовідносин завжди була і залишається актуальною та потребує постійного моніторингу та дослідження, адже суб’єкт - це один із невід’ємних складових частин правовідносин. Останні, у свою чергу, знаходяться у постійній динаміці, змінюються, розвиваються та удосконалюються. З цим і пов’язані зміни суб’єкта або надання йому певних особливостей, які зазначені у Законі України «Про державну службу»[1]. Суб’єктів пенсійного забезпечення можна розподілити на три групи. Перша група – це безпосередньо державний службовець. Друга група – ограни державної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Третя група – це органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії щодо захисту права державного службовця на пенсію.
До першої групи суб’єктів відносяться державні службовці, які досягли пенсійного або граничного віку та мають стаж державної служби не менше 10 років. Законодавець не визначає, яким законом керуватись державному службовцю, якщо той не має 10 річного стажу держслужби. Тобто, для того, щоб отримувати пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу» недостатньо буди державним службовцем, а необхідно мати стаж держслужби не менше 10 років. Державний ж службовець, який не має стажу держслужби 10 років, формально-юридично є державним службовцем, але не набуває права отримувати пенсію державного службовця.
До другої групи суб’єктів слід віднести органи держаної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Йдеться про органи, які виконують функції матеріального забезпечення пенсіонерів, вони наділені визначеною законодавством компетенцією щодо здійснення владних дій адміністративно-розпорядчого характеру. Тобто, ці органи здійснюють позитивну діяльність, яка спрямована на встановлення суб’єктивного права громадян. До кола діяльності органів матеріального забезпечення пенсіонерів входить: прийом заяв про призначення пенсії, підготовка документів для призначення пенсії її призначення, оформлення та зберігання пенсійних справ, видання пенсійних посвідчень, забезпечення виплати пенсій, контроль за своєчасністю і правильністю виплати пенсій та ін. В Україні основними такими органами є Пенсійний фонд України і Міністерство праці та соціальної політики України, їх представництва на місцях та інші державні органи у межах своєї компетенції. Крім цього, до таких органів, у окремих випадках, слід віднести і суд, який у порядку окремого провадження, тобто, непозовного цивільного судочинства, розглядає цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав, приймає правовстановчі рішення про визнання фізичної особи безвісті відсутньою або оголошує фізичну особу померлою [2]. Якщо бути більш конкретним, то суд при прийнятті рішення не використовує норми матеріального пенсійного права. Суд тільки враховує припис матеріальної норми, перевіряє можливість її здійснення конкретним суб’єктом і визначає, тим самим, доцільність встановлення даного факту [3].
До третьої групи суб’єктів відносяться органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії із захистом права на пенсію. Слід зазначити, що цей суб’єкт є факультативним і правовідносини за їх участі виникають тільки у тих випадках, коли законне право особи щодо призначення чи отримання нею пенсії порушене іншими особами чи органами державної влади. Для того, щоб відновити свої порушені права, особа повинна звернутися до правоохоронних органів (міліції, прокуратури) або до суду. У даному випадку, ці відносини уже лежать у площині цивільно-процесуального або адміністративно-процесуального, або кримінально-процесуального законодавств із застосуванням норм матеріального права при здійсненні, як правило, правоохоронної діяльності.
Окремого дослідження суб’єктного складу заслуговує пенсійне забезпечення у зв’язку із втратою годувальника, оскільки воно є найбільш цікавим та складним для вивчення. Цей особливий вид пенсійного забезпечення складніший як по колу осіб, які мають право на пенсію, так і по юридичному складу, що дає на неї право. Право на такий вид пенсії є похідним від права на пенсійне забезпечення самого годувальника. Пенсіонером у юридичному розумінні називається особа, яка є учасником пенсійних правовідносин і має право на отримання пенсії визначеного виду [4].
Суб’єктів пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державних службовців у зв’язку з втратою годувальника можна поділити на чотири групи. Перша група – це безпосередньо сам годувальник. Друга група – це особи, які мають право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника за Законом України «Про державну службу». Третя група – ограни державної влади, які здійснюють процедурні дії із реалізації права на пенсію. Четверта група – це органи державної влади, які здійснюють процесуальні дії із захистом права непрацездатних членів сім’ї.
Більш детального дослідження та висвітлення потребує друга група суб’єктів цього виду пенсійних правовідносин. Відповідно до Закону України «Про державну службу» до суб’єктів пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї державного службовця у зв’язку із втратою годувальника відносяться особи, передбачені ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне державне страхування» [5]. Таким чином, другу групу суб’єктів можна класифікувати за трьома ознаками: а) за станом здоров’я; б) за віком; в) та за іншими причинами соціального характеру. Таку ж класифікацію підтримують Є.Г.Азарова та О.Є. Козлов [6].
До осіб, які мають право на отримання пенсії у разі втрати годувальника за станом здоров’я відносяться: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами; діти, які досягли 18 річного віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.
До осіб, які мають право на даний вид пенсії із досягненням певного віку відносяться: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони згідно з чинним законодавством досягли пенсійного віку; діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років; діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років; діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; усиновлені діти, пасинок і падчерка мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків; неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення.
До осіб, які мають право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника з інших причин соціального характеру, слід віднести: чоловіка (дружину), а в разі їх відсутності - одного з батьків або брата чи сестру, дідуся чи бабусю померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.
Питання суб’єктного складу в пенсійних правовідносинах є ключовим, оскільки саме воля суб’єкта є рушійною силою активізації, при настанні передбачених чинним законодавством умов, пенсійних правовідносин. В Україні реформування пенсійного забезпечення державних службовців триває. Оскільки, основне завдання сучасної системи пенсійного забезпечення України полягає у збалансуванні та гармонізації інтересів державних службовців та громадян, які отримують пенсію відповідно Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне державне страхування», утвердження соціальної рівності та справедливості є беззаперечним. При реформуванні пенсійних правовідносин державних службовців необхідно чітко зазначити, яка категорія цих осіб має право на пільгове, спеціальне пенсійне забезпечення, а яка ні. Реформування також необхідно провести у питанні порядку призначення, умов та розмірів пенсії.
Література:
1. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №52. - Ст. 490.
2. Цивільно-процесуальний кодекс України від 06.07.2005 № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 35-36, № 37. – Ст. 446.
3. Субботенко В.К. Некоторые вопроси процедурных правоотношений в социальном обеспечении / В.К. Субботенко // ХХV съезд КПСС и развитие науки трудового права и социального обеспечения. – 1978. - С. 228-231.
4. Кузьмина Т.М. Советское право социального обеспечения / Тамара Михайловна Кузьмина. [под ред. проф. В.Н. Демьяненко]. – Саратов.: Изд-во Саратовского университета, – 1982.-С.107
5. Закон України «Про загальнообв’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV // Відомості Верховної Ради України – 2003. - № 49. - Ст. 376.
6. Азарова Е.Г. Личность и социальное обеспечение в СССР: правовое исследование / Азарова Е.Г. Козлов А.Е. – М.: Академия наук СССР Институт государства и права:»Наука»,1983.– С.71
Щербак Ніна
ЦЕНЗУРНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО ДРУКОВАНОГО СЛОВА НА ПОЧ. ХХ ст.
Після вбивства 15 червня 1904 р. есерами міністра внутрішніх справ В.Плеве, почалися зміни у бік лібералізму і в цензурному законодавстві. 12 грудня 1904 р. вийшов царський указ Сенату «О предначертаниях к усовершенствованию государственного порядка», пункт 8 якого зобов’язував Комітет Міністрів «усунути з нині діючих постанов про пресу зайві обмеження і поставити друковане слово у точно визначені законом межі, надавши тим вітчизняній пресі... можливість достойно виконувати високе покликання бути правдивим виразником розумних прагнень на користь Росії».
У січні 1905 р. Комітет міністрів створив «Особливу нараду для перегляду діючих про цензуру і пресу постанов і для вироблення нового з цього предмету статуту». Нарада згодом отримала назву «Комісії Кобеко», від прізвища її голови – директора імператорської Публічної бібліотеки, члена Державної ради Д.Кобеко.
На засіданнях Комітету міністрів питання про доцільність заборони українського друкованого слова піднімалось 28 і 31 грудня 1904 р. Відзначалось, що застосування указу 1876 р., «значно заважаючи поширенню серед малоросійського населення корисних знань шляхом видання книг на зрозумілому для селян наріччі, заважає підвищенню нинішнього його низького культурного рівня». 21 січня 1905 р. Комітет міністрів під головуванням С.Вітте доручив міністрам внутрішніх справ і народної освіти за попереднім узгодженням з київським генерал-губернатором, Академією наук, Київським і Харківським університетами переглянути укази 18 травня 1876 р. та 8 жовтня 1881 р. і свої міркування подати до Комітету міністрів. Для розгляду цього питання була створена комісія, яку очолив академік Ф.Корф. До її складу увійшли академіки О.Фамінцин, В.Заленський, Ф.Фортунатов, О.Лаппо-Данилевський, О.Шахматов і С.Ольденберг.
Академія наук, після ознайомлення з висновками комісії, прийшла до висновку, що заборона українського слова принесла шкоду, і що «малоросійське населення повинно мати таке саме право, як і великоруське: говорити публічно і друкувати рідною мовою. Вона рекомендувала ліквідувати обмеження щодо українського друкованого слова. Її позицію підтримали міністри, генерал-губернатор, університети. У середині лютого 1905 р., приймаючи у Петербурзі депутацію від українців, голова Комітету міністрів С.Вітте заявив, що всі обмеження з українського друкованого слова будуть скасовані після прийняття нового закону про свободу преси. Але, не дивлячись на обіцянки, царський уряд не поспішав ліквідовувати антиукраїнські укази. Комітет міністрів визнав їх відміну передчасною.
Ситуація в Росії загострювалась. У жовтні 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк, який змусив владу піти на поступки. 17 жовтня вийшов царський маніфест «Про вдосконалення державного порядку», де проголошувались недоторканість особи, свободи слова, віросповідань, зібрань і союзів. У зв’язку з цим Головне управління у справах преси розіслало 19 жовтня губернаторам і цензорам циркуляр №11723, в якому вказувало: «Приведені вище слова Височайшого маніфесту викличуть у найближчому майбутньому видання нового закону про зміни діючого статуту про цензуру. До видання цього закону всі законоположення, що визначають діяльність установ і осіб цензурного відомства залишаються в повній силі; саме ж ставлення цензури до друкованих творів повинно змінитися корінним чином, виконуючи ясно і конкретно виражену волю государя імператора».
У той же день, 19 жовтня 1905 р. у Петербурзі відбулося зібрання представників періодичних видань і книговидавництв, яке створило «Союз на захист свободи преси». Зібрання прийняло рішення друкувати безцензурно всі видання. Це рішення підтримала Петербурзька рада, яка заборонила типографіям друкувати видання, що пройшли цензуру. «Союз на захист свободи преси» запропонував внести у проект нового закону такі основні положення: «1) явочний порядок для виникнення видань; 2) відміну всіх видів цензури і 3) відповідальність за злочини, здійснені шляхом друку, виключно через суд з присяжними засідателями». Цензурні установи у той період хоч формально і продовжували існувати, але практично не втручалися у видавничий процес.
Необхідність створення нового цензурного законодавства змусила уряд активізувати роботу Комісії Кобеко. Їй було доручено терміново підготувати проект закону лише щодо періодичної преси. Підготовлений Комісією проект Тимчасових правил про періодичну пресу був демократичнішим, ніж проект Статуту, розроблений Комісією кілька місяців тому, і який передбачав, що надруковане видання перед виходом у світ мало подаватися цензору. З цього приводу Д.Кобеко заявив: «Це, безумовно, цензура в пом’якшеній формі, а свобода друку і цензура – поняття, що виключають одне одного». Після обговорення проекту Тимчасових правил і змін до кримінального законодавства, пов’язаних з періодичною пресою, Комісія закінчила свою роботу.
24 листопада 1905 р. вийшов царський указ, що містив такі основні положення:
«1. Попередню як загальну, так і духовну цензуру щодо періодичних видань, які виходять у містах імперії, а також щодо естампів, малюнків та інших зображень, вміщених у цих виданнях чи випущених окремими листами, – відмінити, зберігши діючі про періодичні видання постанови щодо видань, які виходять за межами міст.
ІІ. Постанови про адміністративні покарання, що накладаються на періодичні видання, – відмінити.
ІІІ. Правила про застави для періодичних видань – відмінити.
ІV.Відповідальність за злочинні дії, вчинені шляхом друкування у періодичних виданнях, визначати у судовому порядку.
У Статтю 140 Статуту про цензуру і пресу, що надає міністру внутрішніх справ право забороняти повідомлення чи обговорення в пресі будь-якого питання державної ваги, – відмінити».
У порівнянні з дореволюційним законодавством, Тимчасові правила від 24 листопада 1905 р. були кроком уперед на шляху до свободи друку. Вони ліквідували попередню цензуру, втручання адміністрації у видавничу справу та інші обмеження, значно розширили коло питань, які можна було обговорювати на сторінках газет та журналів, і якби ці Правила були видані раніше на кілька місяців, то отримали б схвальну оцінку громадськості. Але в умовах фактичної свободи друку, що настали після 17 жовтня 1905 р., вихід цього указу сприймався як крок назад. Союз закликав усіх редакторів та видавців і надалі ігнорувати цензуру. Таку ж позицію зайняв і Союз книговидавців. Але уряд уже контролював ситуацію. Почались масові штрафи, призупинення і закриття газет та журналів. 18 березня 1906 р. вийшов царський указ «Про зміни і доповнення до Тимчасових правил про періодичну пресу». Він збільшував розмір штрафу з 300 до 3000 крб., тобто в десять разів. Вводилася попередня цензура на малюнки, що вдарило по сатиричних журналах. Розширювалась 129-та стаття «Уголовного уложения» – добавлявся пункт 6 – «за розпалювання ворожнечі між класами». Кримінальні справи про порушення цензурного законодавства мали розглядати вже не окружні суди, яких на території України було 24, а судові палати – Київська, Одеська та Харківська.
Але Тимчасові правила від 24 листопада 1905 р. та зміни до них від 18 березня 1906 р. стосувалися лише періодичної преси. Законодавче регламентування стосунків між цензурою і неперіодичною пресою залишалось відкритим. 26 квітня 1906 р. імператор підписав указ Сенату «Про Тимчасові правила для неперіодичної преси», який відмінив попередню цензуру як загальну, так і духовну.
Ці Тимчасові правила стали останнім законодавчим актом цензурної реформи початку ХХ століття. Цензурний гніт був полегшений, але повністю звільнити пресу від цензури не вдалося. Збереглася цензура афіш, оголошень, іноземна та духовна цензура.
Влітку 1914 р. розпочалася Перша світова війна. Це не могло не вплинути на свободу друкованого слова. 20 липня 1914 р. вийшов царський указ, який затверджував Тимчасове положення про військову цензуру. Військова цензура отримала широкі повноваження.
Лютнева революція також внесла зміни у законодавство про пресу. 27 квітня 1917р. Тимчасовий уряд видав постанову «Про пресу», яка ліквідувала Головне управління по справах преси і його місцеві органи. Проголошувалась свобода друку і свобода слова. У правовому статусі преси відбулися кардинальні зміни: ліквідовувалось адміністративне регулювання цієї сфери, а вводилось конституційне, цивільне і кримінальне регулювання.
Таким чином, перша російська революція 1905-1907 рр. кардинально змінила цензурне законодавство в імперії. Маніфест 17 жовтня 1905 р. вперше в історії Російської імперії проголосив громадянські свободи і серед них – свободу слова. Це справило вплив на подальший хід подій ще й тому, що на кілька місяців була завойована реальна свобода слова. І хоч, придушивши революцію, царський уряд намагався встановити всебічний контроль за пресою і досяг у цьому певних успіхів впродовж 1908-1910 рр., часто порушуючи свої ж раніше видані закони, повернутися до попереднього всевладдя цензури йому не вдалося.
Ярошко Олеся
ДЕКЛАРУВАННЯ ОСНОВ ВЗАЄМИН УКРАЇНИ З ПОСТРАДЯНСЬКИМИ І СУСІДНІМИ ДЕРЖАВАМИ ПРИ ВСТАНОВЛЕННІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН
З моменту становлення постбіполярної системи міжнародних відносин і появи на геополітичній мапі світу незалежної України пройшло чимало часу: змінився світ, змінилась і Україна, утвердившись як суб’єкт міжнародних відносин і міжнародного права, диверсифікувавши свої міжнародні зв’язки. Однак, фундаментальні положення її зовнішньополітичної стратегії закладались ще в період проголошення державного суверенітету та незалежності, а також вступу в безпосередні відносини з іншими акторами світової політики.
Мета цієї наукової роботи – аналіз основ двостороннього співробітництва України з пострадянськими та сусідніми державами, закладеними ними при встановленні дипломатичних відносин. Предметом аналізу є двосторонні міждержавні угоди України з колишніми республіками СРСР та державами-сусідами, що започаткували постійний міждержавний діалог шляхом обміну дипломатичними представництвами. Беручи до уваги загальну кількість республік колишнього СРСР (без України) (14) і країн-сусідів (7), враховуючи той факт, що РФ, Білорусь і Молдова належать до обох цих груп, загалом мова йде про 18 держав. Проте такого роду дипломатичні акти неопубліковані (чи відсутні) з Білоруссю, Грузією, Киргистаном і Таджикистаном, тому розгляду підлягають 14 наявних міждержавних угод, а отже, й основи відносин України з 14 країнами.
Зазначимо для початку, що в науковому обігу такі документи майже не використовуються. Певною мірою, це пов’язано з їх типовістю, оскільки йдеться про документи дипломатичного характеру: вербальні ноти (угоди шляхом обміну нотами), протоколи та спільні комюніке за результатами переговорів, що вже накладає певні стандартні вимоги до їх форми. Так, в аналізованих вербальних нотах (складаються від 3-ої особи) на початку і наприкінці мають місце типові формули дипломатичної ввічливості, а посередині – текст [5-6; 17-19]. Характерна форма протоколу і спільного комюніке: наміри і цілі документу, текст (прийняті рішення за результатами переговорів), встановлення автентичності текстів, дата і підписи [8-9; 10-16]. Досліджувані нами документи охоплюють часовий відрізок 21 листопада 1991 року – 10 жовтня 1992 року. Проте у 2 із такого роду документів (з Польщею та Узбекистаном) спостерігаємо розбіжність у датах встановлення дипломатичних відносин [6; 12], що, з одного боку, випливає із моменту набуття чинності документу, а з іншого, не узгоджується із датами, на які є посилання в інших наукових роботах [2, 612; 4, 10-11].
Окрім суто формальних аспектів дипломатичних документів України із згаданими державами та спільних рішень про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі, у їхніх текстах містяться й засади двосторонньої співпраці, закладені в період її започаткування, які отримають в подальшому конкретизацію в інших двосторонніх договорах та угодах.
Враховуючи факт виходу України на міжнародну арену як нового суб’єкта міжнародного права, перш за все у згаданих нами документах має місце закріплення принципів (керівних і обмежуючих правил) двосторонніх відносин. В 11 із 14 документів є посилання на принципи Статуту ООН від 26 червня 1945 року [8-14; 16-19], у 10 – на Хельсинський заключний акт від 1 серпня 1975 року та Паризьку хартію для нової Європи від 21 листопада 1990 року [6; 8-15; 17], у 4 – на інші документи НБСЄ (поряд із згаданими Хельсинським заключними актом і Паризькою хартією) [10-13], у 6 – на Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року [8-9; 11-13; 19], у 3 – без посилання на назви міжнародних договорів – перелік принципів міждержавних відносин [5; 18-19]. У текстах ж Хельсинського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та Віденської конвенції про дипломатичні відносини є посилання на принципи Статуту ООН [1; 3; 7], тому майже у всіх аналізованих дипломатичних документах йдеться про 7 загальновизнаних принципів міжнародного права, закріплених у статті 2 Статуту ООН [20]. А отже, основними принципами міждержавних відносин України із згаданими країнами є загальновизнані принципи міжнародного права.
Сторони також закладають спільне бачення майбутнього двостороннього співробітництва: співпраця відповідає докорінним інтересам обох народів (положення міститься в дипломатичному документі України з Вірменією) [5]; відносини розвиватимуться в дусі взаємоповаги і співробітництва (з Естонією) [17]; розвиток плідного і взаємовигідного співробітництва (з Казахстаном) [19]; дружні відносини і зміцнення політичних, торговельних, економічних і культурних зв’язків та надання їм нової якості (з Литвою, Латвією, РФ, Туркменістаном, Узбекистаном, Угорщиною) [8-9; 11-14] і схоже положення – розвиток відносин партнерства і співробітництва в політичній, торговельній, економічній та інших галузях (з Молдовою та ЧСФР (з 1993 року – країною-сусідом України після розпаду ЧСФР є Словаччина)) [10; 16]; безпекові основи взаємин – двосторонні відносин сприятимуть загальному миру і міжнародній безпеці (з Молдовою, Туркменістаном, ЧСФР) [10; 13; 16], безпеці та стабільності в Європі (з Латвією, Литвою, РФ, Узбекистаном, Угорщиною) [8-9; 11-12; 14].
Більш конкретні положення щодо розвитку двосторонніх відносин містяться в українській та польській дипломатичних нотах щодо встановлення дипломатичних відносин, що підкреслює надання сторонами важливого значення розвитку двосторонніх взаємин: «відносини дружби і всебічного співробітництва з сусідньою Польщею – одна з найважливіших складових частин системи зовнішньополітичних пріоритетів незалежної України», «Польща передбачає самостійну Україну як свого головного партнера в близьких і різноманітних, добросусідських відносинах» [6].
Таким чином, поряд із суто формальними аспектами дипломатичних документів про встановлення дипломатичних відносин України з іншими пострадянськими республіками та сусідніми країнами (спільні комюніке, протоколи, вербальні ноти), в них містяться й фундаментальні положення двосторонніх відносин, які базуються на загальновизнаних принципах міжнародного права, зокрема тих, що закріплені в Статуті ООН (суверенна рівність держав, незастосування сили чи погрози силою, мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи, рівноправність, співробітництво між державами, сумлінне виконання зобов’язань по міжнародному праву), Хельсинському заключному акті (7 ООН-івських, а також непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, повага до прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, регалії та переконання), Паризькій хартії для нової Європи, інших документах НБСЄ (з 1994 року - ОБСЄ) та Віденській конвенції про дипломатичні зносини.
Майбутнє двостороннє співробітництво повинно відповідати інтересам народів, бути взаємовигідним, сторони виступають за становлення дружніх відносин та зміцнення політичних, торговельних, економічних і культурних зв’язків та надання їм нової якості, а також сприятимуть зміцненню загального миру, безпеки та стабільності на Європейському континенті. Важливість двосторонніх українсько-польських відносин обидві країни розуміли ще на початку 90-х років ХХ століття, нині – це відносини стратегічного партнерства.