«european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Степанюк Анастасія Еволюція видів позбавлення волі Проблематика визначення статусу третіх осіб у третейському спорі

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни, 12139.69kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.

Степанюк Анастасія

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ МИТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Найважливіша роль у справі забезпечення економічних інтересів держави належить митній справі – одному із базових інститутів економіки. Термін «митна справа» у його сучасному розумінні охоплює досить складний комплекс відносин, безпосередньо пов’язаний з зовнішньою та внутрішньою політикою та діяльністю держави. В рамках проводимої в країні державної політики митна справа носить багатоцільовий характер та служить задоволенню різноманітних інтересів і потреб сучасного суспільства. Митна справа тісно пов’язана з міжнародними відносинами. Загальна спрямованість митної справи – гармонізація та уніфікація з загальноприйнятими міжнародними нормами і практикою. Проведення даного дослідження обумовлено необхідністю аналізу накопиченого масиву міжнародних договорів, питань митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в країнах світу, у тому числі в Україні. Значення такого регулювання особливо зростає в сучасних умовах, оскільки активно змінюється структура товарообігу, зростає зацікавленість в уніфікації митного законодавства в різних країнах.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності може стати одним із діючих засобів, що застосовуються в цілях державної підтримки та стимулювання розвитку експортного потенціалу країни. Міжнародна торгівля є одним з найбільш значних аспектів для держав у взаємовідносинах між собою. Міжнародні відносини між державами постійно розвиваються, відповідно змінюються міжнародно-правові основи митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Лібералізація міжнародної торгівлі призводить до структурних змін у внутрішній економіці. Виникає необхідність у комплексі заходів по регулюванню зовнішньоекономічних зв’язків для сприяння зовнішньоторговому обігу та зменьшення митних бар’єрів. Все це потребує поглибленого аналізу, узагальнювання, розуміння міжнародно-правових засад митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Під впливом норм міжнародних договорів, що стосуються питань митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, видозмінюються функції митних органів у сфері регулювання зовнішньоекономічної діяльності, організації митних органів та всієї митної справи. Інституціональна складова механізму міжнародно-правового регулювання зовнішньоекономічної, митної діяльності – серйозна прогалина у науці міжнародного права. Питання міжнародної діяльності по удосконаленню митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності практично не дослідженні. Комплексний аналіз виникаючих проблем практично не здійснювався.

У сфері міжнародного митного права зі створенням СТО відбулося зміщення акцентів з примата внутрішнього права по питанням тарифного регулювання державами імпорту/експорту на примат міжнародно-правових норм.

Організація митної справи та митного законодавства – це сфера жорсткого зіткнення державних інтересів, для гармонізації яких міжнародне митне право повинне застосовуватися більш активно. Скрізь багато які норми та інститути міжнародне митне право торкається з міжнародним економічним правом, міжнародним адміністративним правом. Таким чином, міжнародне митне право – це міжгалузевий інститут міжнародного права.

Міжнародний договір виступає об’єктом міжнародно-правового впливу на внутрішній правовий режим у зовнішньоекономічної сфері.

Міжнародні договори створюють правову основу міждержавних відносин, виступають засобами підтримки миру та безпеки, розвитку міжнародної співпраці, захисту основних прав та свобод людини та забезпечення законних інтересів держави та інших суб’єктів міжнародного права. Стабільність міжнародного правопорядку чимало забезпечується договірною формою міжнародних відносин.

Міжнародні договори у сфері зовнішньоекономічної митної діяльності закликані грати позитивну роль у правовій організації товарообігу між країнами, що сприяють розвитку міжнародної торгівлі. Більшість договорів містять міжнародно-правові норми, які направлені на регулювання поведінки країн у міждержавному спілкуванні та націлені на внутрішні правові режими.

Норми міжнародного права діють відносно міждержавних відносин, які потребують такого регулювання; ці відносини створюють об’єкт міжнародно-правового впливу.

Об’єктна сфера міжнародно-правового впливу складається з двох груп міждержавних відносин:

відносин стосовно поведінки суб’єктів міжнародного права у міжнародній системі;

відносин між суб’єктами міжнародного права з приводу їх внутрішніх правових режимів.

Для того щоб провести окремі митні процедури у відповідних країнах повинна існувати певна сумісна внутрішня правова база або потрібно здійснити деякі внутрішні операції.

Активна взаємодія держав у сфері міжнародного співробітництва зумовлює необхідність розробки та прийняття нових міжнародно-правових норм.

Дуже часто держави укладають договори, метою яких виступають не дії, не їх поведінка, компетенція в міждержавній сфері, а саме внутрішні правові режими. Якщо договір передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння для осіб в митній сфері, державам – учасникам зовнішньоекономічної діяльності необхідно буде скорегувати своє законодавство або керувати його розвитком.

Під впливом норм міжнародних договорів, що стосуються питань зовнішньоекономічної діяльності та митного регулювання, видозмінюються функції державного апарату, у тому числі, у сфері регулювання зовнішньоекономічної діяльності, організації митних органів та всієї митної справи.

На сьогоднішній день необхідно вирішити основні завдання стосовно пошуку шляхів для проведення дослідження міжнародно-правової бази регулювання зовнішньоекономічної діяльності:

розробити пропозиції та рекомендації по удосконаленню міжнародно-правового інструментарію в частині митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

з’ясувати проблеми застосування зовнішньоторгового та митного законодавства у контексті міжнародних договорів та захисту економічного суверенітету держави;

проаналізувати механізми впливу міжнародно-правових норм на організацію та роль митної служби з урахуванням умов реалізації зовнішньоекономічної політики держави;

проаналізувати ефективність впливу міжнародних договорів на внутрішні правові режими зовнішньоекономічної діяльності;

оцінити міжнародно-правові засади співпраці держав – учасниць СНД у митній сфері.


Сторчак Ніна

ЕВОЛЮЦІЯ ВИДІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Позбавлення волі (ув’язнення) як покарання, спрямоване на свободу, відноситься до найдавніших, воно завжди визнавалося одним з основних засобів утримання злочинності в певних рамках і тому одним з найсуттєвіших аспектів його застосування є належне врахування еволюції форм його прояву. Проблемам розвитку та зміни видів цього покарання приділяли увагу чимало фахівців з кримінального та кримінально-виконавчого права, зокрема, І.С. Ной, М.І. Бажанов, А.Л. Дзигарь, О.М. Джужа, Л.О. Мостепанюк, О.Б.Пташинський, Ю.Соцький. М.Хавронюк. Дослідження в цій сфері, крім доповнення уявлення про історію позбавлення волі, дає змогу поглиблено вивчати сутність, зміст, об’єкт, строки даного покарання, його соціальну роль, тенденції карної політики і т.п., що вказує на доцільність роботи над поставленим питанням.

Сучасне законодавство України не виділяє видів позбавлення волі, хоча вони мали місце завжди і на сьогодні об’єктивно існують. Аналіз джерел свідчить, що в процесі розвитку держави, її репресивного апарату види (форми) даного покарання змінювалися від їх урізноманітнення та збільшення карального навантаження до залишення, з огляду на сьогодення, лише необхідних видів та мінімізації страждань засуджених.

Так, наприклад, для доби Руської Правди характерні три види ув’язнення: «в погреб», «поруб» - в земляну тюрму; «в железа» - в кайдани; «в дибу». Причому два останні види іноді використовувалися як засоби попередження втеч з-під варти через примітивний устрій земляних тюрем і відсутністю належним чином організованої охорони. На Січі, крім сидіння закутих в кайдани або колодки злочинців у ямі, практикувалися також такі види позбавлення волі, як прикуття до стовпа або гармати, але все закінчувалося побиттям киями [6, c.43, 48].

Згідно з Указом Петра І від 22 червня 1703 року до системи покарань увійшов новий вид позбавлення волі – каторжні роботи. Зміст цього покарання полягав у режимі відбування покарання в умовах суворої ізоляції, використанні праці засуджених на важких фізичних роботах – будівництві шляхів, морських портів, фортифікаційних укріплень. Закон «Установи для управління губерній» 1775 року до тюремного ув’язнення та каторжних робіт додав ув’язнення в робочому та смиренному домі.

Після реформи системи покарань та органів, які їх виконують, нормами «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» в редакції 1885 року передбачалося існування тюремного ув’язнення, арешту, каторжних робіт, направлення у виправно-арештантські роти та у виправно-виховні заклади для неповнолітніх. Установами виконання позбавлення волі, зокрема, були тюрми, арештантські відділення, покірні будинки, пересильні тюрми, військові тюрми, тюрми для неповнолітніх, інвалідні тюрми, політичні тюрми, окремі тюрми для неспроможних боржників і для військовополонених [13, с.18-119; 12, с.10]. За «Уголовным уложением» 1903 року передбачалося п’ять видів позбавлення волі – каторга, виправний будинок, фортеця, тюрма та арешт [11, c.68].

Кримінальний кодекс РСФСР 1922 року вказував на два види позбавлення волі – позбавлення волі із суворою ізоляцією та без такої. В 1922 році декретом ВЦВК запроваджене ув’язнення до табору для примусових робіт у місцях виселення, в 1929 році постановою ЦВК та РНК СРСР оформлене позбавлення волі у виправних таборах віддалених місць СРСР. В 1956 році визнане за недоцільне подальше існування виправно-трудових таборів, які відповідно були реорганізовані у виправно-трудові колонії [11, c.69; 12, с.14, 19; 6, с.68].

В подальшому радянська кримінально-правова теорія, базуючись на чинному законодавстві, зокрема «Основах уголовного законодательства» (в редакції 11.07.1969р.), досліджувала такі види позбавлення волі, як позбавлення волі з відбуванням у виправно-трудовій колонії, позбавлення волі з відбуванням у тюрмі, позбавлення волі з відбуванням у виховно-трудовій колонії. Виправно-трудові колонії поділялися на колонії загального режиму, посиленого режиму, суворого режиму, особливого режиму та колонії-поселення. В тюрмах встановлювалося два види режиму – загальний та суворий. Виховно-трудові колонії поділялися на колонії загального режиму та посиленого режиму [8, c.69; 4; 1, c.148-157].

Аналогічні положення були закріплені в ст.25 Кримінальному кодексі УРСР 1960 року. В 2000 році цей кодекс був доповнений статею 25-2, якою передбачалося довічне позбавлення волі, яке встановлювалося за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовувалося у спеціально передбачених випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк [4]. Таким чином, з’явилися два самостійні види покарання - позбавлення волі на певний строк (строкове) та довічне позбавлення волі (безстрокове). Це знайшло відображення і у Кримінальному кодексі України (далі КК УКраїни) 2001 року.

Отже, в буквальному розумінні змісту нашого законодавства такого виду покарання як «позбавлення волі» не існує, а є позбавлення волі на певний строк (за загальним правилом від 1 до 15 років, а для неповнолітніх – від 6 місяців до 10 років - ст.ст.63, 102 КК України) та довічне позбавлення волі, строк якого у вироку суду не вказується (ст.64), які за змістом ст.51 КК України відокремлені одне від одного (відповідно п.11 та п.12 ст.51) [5, с.16, 20, 34]. Виконуються ці покарання у виправно-трудових та виховних колоніях.

Питання співвідношення строкового та безстрокового позбавлення волі можна вирішити на користь визнання терміну «позбавлення волі» родовим, що сьогодні проявляється в існуванні двох різновидів відповідного покарання. Зіставлення їх основних ознак вказує, що за відмінності в їх тривалості та дещо більшому обсязі правообмежень при довічному позбавлені волі і, відповідно, його каральному потенціалі, все ж існує єдність змісту та об’єкту покарання. До речі, Л.О.Мостепанюк, яка досліджує довічне позбавлення волі, вважає його різновидом позбавлення волі [10, c.155]. Подібної думки й А.Л.Дзигарь, який вважає, що такі різновиди позбавлення волі як довічне позбавлення волі та арешт виділені в законодавстві в самостійні види [2, c.116].

Порівняльно-правовий аналіз свідчить, що є певні національні особливості видів позбавлення волі, в тому числі за строками, та практики їх застосування. Так, в деяких країнах, крім тюремного ув’язнення, передбачений також більш суворий вид позбавлення волі - каторжна тюрма, наприклад, в Швейцарії його призначення можливе строк від 1 до 20 років. Особливістю англійського кримінального законодавства є те, що конкретний строк тюремного ув’язнення не завжди точно вказаний у статуті. У Франції за кримінально карне діяння, що кваліфікується як злочин, мало місце ув’язнення (за вчинення загальнокримінального злочину) та запроторення (за скоєння політичного злочину) на строк від 10 до 30 років, а за скоєння кримінально карного проступку - тюремне ув’язнення від 6 місяців до 10 років. У Швеції скорочується застосування санкцій у вигляді позбавлення волі та знижується рівень карального впливу - більше 30 років там уже не призначається позбавлення волі на невизначений строк. В США позбавлення волі є одним із найпоширеніших видів покарання, при цьому довічне ув’язнення часто є єдиною і обов’язковою мірою, крім того, не є рідкістю і санкції в 30, 40 років, а по сукупності злочинів чи вироків – 50, 100, 200 років [9, 171-178; 7, 164-166].

В літературі у зв’язку з аналізом строків позбавлення волі виділяють тривалий та короткостроковий види цього покарання. Такий поділ є умовним, але досвід застосування коротких (до 1 року) та тривалих строків позбавлення волі виявив чимало проблем, що породжувало відповідні дискусії [2, c.136; 1, c.142; 8, c.80].

Серед багатьох пропозицій з вдосконалення механізму застосування короткострокового позбавлення волі найбільш перспективними виявилися пропозиції М.І.Бажанова по встановленню мінімального строку позбавлення волі в 1 рік, введенню покарання у виді обмеження волі, арешту «в кінці тижня», ширшому передбаченню в санкціях статей КК покарань, не пов’язаних із позбавленням волі [1, c.143], а також пропозиція Н.А.Стручкова іменувати «надкороткострокове» позбавлення волі (до 6 місяців) арештом [2, c.136]. В сучасному українському законодавстві та практиці його застосування проблема короткострокового позбавлення волі не є наріжною, адже новий для нашого законодавства вид покарання – арешт – як раз її вирішує: його строк становить від 1 до 6 місяців, а режим його відбування суворіший за позбавлення волі.

Що ж стосується проблеми тривалого позбавлення волі, то вона стає дедалі актуальною. Через зафіксовані недоліки тривалого строку цього покарання в літературі ставиться питання про зниження його максимуму до 5 чи 10 років [14, c.63; 1, c.147]. В санкціях КК України в рамках глобального процесу гуманізації покарання строки позбавлення волі поступово знижуються. Про це свідчать, зокрема, зміни до КК України, внесені Законом України від 15.04.2008р., що в 9-х випадках знизили верхню і нижню межу позбавленню волі, в 4-х випадках – верхню межу і в 2-х випадках – нижню межу [3]. До того ж, при призначенні судом конкретного строку позбавлення волі в межах санкції врахуванню підлягають принципи економії кримінальної репресії, доцільності і гуманізму, та й можливості реального скорочення строків позбавлення волі є досить широкими – ст.ст. 75, 79, 81, 83-87 КК України.

Вищерозглянуті аспекти позбавлення волі засвідчують зменшення переліку його різновидів в ході історичного розвитку кримінального права, що тим не менш є показником прогресу інституту позбавлення волі відповідно до принципів сучасної кримінальної політики і тенденцій соціального прогресу в цілому, що обумовлює зміни в обсязі застосування покарань, формах їх прояву, змісті, об’єкті, цілях та, відповідно, і видах.

Література:

1. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища школа, Голов.изд-во, 1980. – 216с.
   
2. Дзигарь А.Л. Уголовные наказания: эволюция и перспективы: Монография. - Краснодар, 2001. – 201с.
   
3. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15.04.2008р. // isk.com.ua/laws.php.
   
4. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960р. // isk.com.ua/laws.php.
   
5. Кримінальний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2008. – 156с.
   
6. Кримінально-виконавче право України: (Заг. та Особл. частини): Навч. посіб./ За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 298с.
   
7. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право Зарубежных стран (Англии, США,Франции, Германии). Учебное пособие. – М.: Издательстов «Зерцало», 1998.
   
8. Курс советского уголовного права. Часть общая. В 6-ти т. Ред. коллегия: А.А.Пионтковский и др. – М.: «Наука», 1970. – Т.3. Наказание. – 350с.
   
9. Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. М.: Межд. отношения, 2002. – 545с.
   
10. Мостепанюк Л.О. Довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання: Дис.... канд. юрид. наук: 12.00.08. − Київ, 2005. − 195 с.
    
11. Ной И.С. Теоретические вопросы лишения свободы. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1965. – 167с.
    
12. Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - 204 с.
    
13. Соцький Ю. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України (історичний, правовий та соціальний аспекти)// Право України. – 2003. - №9. – С.118-120.
    
14. Чучаев А.И., Абдрахманова Е.Р. Лишение свободы и проблемы его реализации: Учебное пособие. – Ульяновск: УлГУ, 1996. – 124с.
    

Сукачов Євген

ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ ТРЕТІХ ОСІБ У ТРЕТЕЙСЬКОМУ СПОРІ

У вирішенні цивільного чи господарського спору завжди є зацікавлені сторони, які згідно норм чинного законодавства України зазначаються та входять в коло визначених осіб, які можуть бути учасниками цивільних та господарських спорів.

Розгляд судами спорів впливає на права та обов’язки сторін по справі, а саме позивачів та відповідачів, але в судових спорах є особи, які можуть бути зацікавлені у вирішенні цивільно-правового чи господарсько-правового спору. У рамках цивільного (господарського) процесу такі особи виконують роль особливої процесуальної фігури – третьої особи.

Участь у судовому провадженні третіх осіб являється одним із засобів встановлення об’єктивної істини у справі, засобом здійснення права на захист сторін і третіх осіб, попередження винесення суперечливих рішень у пов’язаних між собою справах. Участь третьої особи у процесі сприяє всебічному, повному та об’єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав та обов’язків, а тому і прийняттю обґрунтованого та справедливого судового рішення.

Звісно, процесуальні норми адміністративного, господарського та цивільного законодавства у визначенні поняття третіх осіб суттєво відрізняються від норм, які регламентують третейській розгляд спору. Це обумовлено специфікою третейського розгляду, яка полягає у договірній основі та його конфіденційності.

Для здійснення аналізу статусу третіх осіб у третейському розгляді спору потрібно визначити суть рішення третейського суду, так як воно є джерелом виникнення прав та обов’язків для таких осіб, визначити само поняття третьої особи в третейському розгляді спору, поняття третьої особи в адміністративному, господарському та цивільному судовому провадженні та надати їх порівняльну оцінку для визначення правового статусу.

Так, завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону, що зазначено в статті 3 Закону України «Про третейські суді» за № 1701-IV від 11.05.2004 р. (далі по тексту – Закон).

Статтею 46 Закону передбачено наявність вказівки про встановлені обставини справи як одну із вимог до рішення третейського суду, але сама держава закріплює за рішенням третейського суду одну з ознак загальнообов’язковості, оскільки не допускає можливості пред’явлення позову у державний суд, якщо справу вже розглянуто третейським судом.

Тобто, рішення, прийняте третейським судом, є обов’язковим виключно для сторін третейського спору, але при цьому виникає правова колізія – рішення третейського суду змінює певні правовідносини для сторін будь-якого правочину і в той же час ці правовідносини залишаються незмінними для всіх інших осіб.

У відповідності до статті 34 Закону учасниками третейського розгляду є сторони та їх представники. Питання щодо участі третіх осіб та їх процесуальні права у третейському розгляді вирішуються третейським судом відповідно до регламенту третейського суду або угоди сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору. Третя особа бере участь у третейському розгляді добровільно. Але, як зазначено у частині 3 статті 34 Закону, треті особи не користуються правом оскарження рішення третейського суду.

Якщо розглядати цивільні та господарські судові процеси, то термін «третя особа» чітко з’ясовує правову природу даного інституту. Треті особи вступають в судовий розгляд між сторонами (позивачем, відповідачем, прокурором), при цьому не являються ініціюючою стороною по справі у відкритті провадження, найчастіше не приймають участь у формуванні первинного спірного матеріального чи нематеріального правовідношення. Законодавством передбачена можливість втручання третьої особи в цивільно- та господарсько-правових спорах лише в порядку позовного провадження (на стадії розгляду справи у суді першої інстанції).

Треті особи своєю юридичною зацікавленістю близькі до правового положення сторін, але ціллю їх участі є прямо чи опосередковано захист своїх прав та законних інтересів, відмінних, як правило від інтересів сторін.

Згідно зазначеного вище, розрізняють такі категорії третіх осіб за їх процесуальним статусом: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, при цьому треті особи виступають в процесі тільки від свого імені.

Особливістю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, являється те, що вони вступають в процес, не подаючи позовної заяви. Вступити в процес треті особи без самостійних вимог на предмет спору можуть не тільки за своєю ініціативою, але й притягуватися за ініціативою суду, клопотанням сторін т інших осіб, які беруть участь у справі.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, володіє достатніми процесуальними правами – стаття 27 ЦПК України та стаття 22 ГПК України, для того, щоб судом було винесено правильне та обґрунтоване рішення. Крім того, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають право на апеляційне оскарження судового рішення (статті 92, 324 ЦПК України та стаття 91 ГПК України).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, в господарському та цивільному процесах має право самостійно користуватися своїми процесуальними правами.

Можлива ситуація, за якої рішення компетентного суду суперечитиме висновкам, встановленим третейським судом в одних і тих же правовідносинах. Тоді виникає питання, яке із рішень матиме більшу обов’язковість для учасників правовідносин, і як можна оскаржувати це рішення, якщо хтось з учасників з ним не згоден. Ситуацію можна виправити лише шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства.

Враховуючи зазначене, слід звернути увагу українського законодавця на потрібність врегулювання питань, які стосуються процедури участі третіх осіб у третейському розгляді, їх права на оскарження рішення третейського суду, оскільки дані пробіли законодавства потребують вирішення та удосконалення.